Досвід зарубіжних країн у сфері природокористування та охорони навколишнього природного середовища
В усіх високорозвинених країнах світу визнана необхідність теоретичного обґрунтування і здійснення практичних кроків у фінансуванні екологічної політики, яка передбачає збереження природи, якість навколишнього природного середовища, раціональне використання реальних і потенційних природних ресурсів, підтримку екологічної рівноваги в природі та забезпечення умов існування для людини. У наш час в багатьох країнах світу розроблені і діють національні програми охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів. Вони мають принципово новий характер порівняно з колишньою політикою охорони природи, яка мала обмежену сферу дії і виходила з концепції ліквідації наслідків порушення довкілля.
Прикладом практичного здійснення таких програм є програма збереження болотних угідь, прийнята канадським урядом у 1991 році. Основним завданням цієї програми є створення умов для використання природних ресурсів і територій таким чином, щоб не спричиняти виникнення збитків та погіршення стану боліт, поновлення і відтворення водно-болотних угідь там, де продовжується їх деградація або існування цих територій знаходиться на критичному рівні. Головними критеріями, що визначають напрямки діяльності у короткостроковому періоді, є попередження подальшого знищення цих природних угідь і запобігання шкоди, яка може бути завдана природним ресурсам, у довгостроковому періоді.
Аналогічні програми були розроблені і в інших країнах: Сполучених Штатах Америки – The US Wetlands Action Plan (US Fish & Wildlife Service, 1990), The US Environment Protection Agency and Army Corps of Engineers (Lynch-Stewart, 1992); Нідерландах – Danish “no loss” wetlands policy (Moller, 1995); Європейському Співтоваристві – European Union principles for the implementing a no net loss policy (Commission of the European Communities, 1995).
Нова за змістом політика збереження природного середовища втілюється у формі національних програм, в яких передбачена взаємодія органів державного управління, приватного сектору, науки, фінансових установ. У всіх країнах прийняті закони про охорону природного середовища, в яких закріплені функції держави з регулювання природоохоронної діяльності, а також визначені права і обов’язки природокористувачів.
Такими законами в США є закон “Про національну політику в сфері навколишнього середовища” (1970 р.), в Японії – основний
закон з боротьби із забрудненнями навколишнього природного середовища (1967 р.), у Швеції – закон “Про охорону навколишнього середовища” (1969 р.). Приймаються спеціальні законодавчі акти, спрямовані на попередження та усунення порушень якості окремих компонентів навколишнього середовища. В основу законодавчої піраміди закладені численні нормативні акти (постанови, накази, правила тощо) органів місцевої влади, які найбільшою мірою враховують природно-географічну та соціально-економічну специфіку того чи іншого
регіону.
У США вже у 1970 році було сформульовано положення про обов’язковість проведення державної екологічної експертизи всіх напрямків господарської діяльності. У спеціальних законах визначені конкретні природозахисні заходи з охорони повітря, води, поводження з твердими відходами, контролю за отрутохімікатами й токсичними речовинами, рекультивації земель, боротьби з шумом, неприємними вібраціями та запахами.
В зарубіжних країнах, крім спеціальних органів державного управління, створені центральні органи державного управління з великими повноваженнями, які відповідають за керівництво в національних масштабах політикою в галузі навколишнього природного середовища, за координацію дій інших зацікавлених юридичних
і фізичних осіб, установ і відомств, за участь у міжнародних
програмах співробітництва. Такими органами у США є Федеральне агентство з охорони навколишнього природного середовища, в Японії – Управління з охорони навколишнього природного середовища,
у Франції – Міністерство з якості життя. Крім того, у деяких країнах при урядах створені консультативні органи: в США – Рада з якості навколишнього середовища; в Англії – Постійна королівська комісія
з боротьби із забрудненням навколишнього середовища.
Основою політики в галузі охорони навколишнього середовища
і фінансування природоохоронних заходів є принцип нормативно якісного стану довкілля, який забезпечується або системою норм
і стандартів на граничнодопустимі рівні антропогенного навантаження, склад забруднень, викидів, скидів, або системою оподаткування підприємств, які допускають порушення встановлених вимог природокористування. Обидва принципи можуть бути органічно поєднані. Регулювання охорони довкілля в зарубіжних країнах підкріплюється системою економічних важелів стимулювання і адміністративних
санкцій.
Держави використовують різноманітні засоби стимулювання приватного капіталу, які заохочують його до виконання нових законодавчих норм. У країнах Європейського співтовариства загалом налічується понад 200 таких механізмів. Серед них є такі: пряма дотація на будівництво та експлуатацію природоохоронного обладнання, міських і районних водоочисних споруд, які звільняють підприємства від надмірних витрат; пільгове цільове кредитування приватного сектору; система податкових пільг.
Паралельно із стимулюванням існують і важелі примусового характеру, які застосовуються до порушників екологічних норм і стандартів. У першу чергу – це заборона виробництва будь-яких хімічних речовин, що мають підвищену токсичність, вимоги щодо припинення викидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище
в містах і районах, де склалася критична санітарно-гігієнічна ситуація. У деяких країнах для підприємств, які забруднюють середовище, встановлений прогресивний податок за понаднормативні викиди забруднюючих речовин. Ряд законодавчих систем передбачають штрафні санкції на випадок недотримання встановлених екологічних норм, а в окремих випадках – кримінальну відповідальність або заборону виробничої діяльності підприємства.
Економічно розвинені держави фінансують основну частину
фундаментальних наукових досліджень і підготовку кадрів для галузі охорони навколишнього природного середовища, залишаючи за
приватним бізнесом розробку та здійснення високорентабельних
науково-технічних робіт. Обсяги щорічних державних асигнувань на дослідження в галузі екології і охорони природних ресурсів постійно збільшуються. Наприклад, витрати на здійснення природоохоронних програм в Австралії за період з 1996 року зросли більше ніж удвічі.
В Японії природоохоронне законодавство і управління охороною навколишнього природного середовища зорієнтовані на розробку в першу чергу стандартів здоров’я, додаткових обмежень емісій для окремих галузей промисловості. Саме в Японії розроблені найжорсткіші у світі санітарно-гігієнічні стандарти якості води. Особливістю екологічної політики Японії є широке використання компенсацій за шкоду, завдану довкіллю, які виплачуються потерпілим підприємствами-забруднювачами. В цій країні діє законодавство з контролю за виробництвом фреонів, розроблена спеціальна програма реконструкції підприємств з виробництва фреонів, обсяг фінансування якої щороку становить 48 млн. ієн, передбачені пільги з кредитування і податків на екологічні заходи.
Екологічна політика Великобританії ґрунтується перш за все на якісних характеристиках об’єктів навколишнього середовища. Визнано за необхідне проведення оцінки навколишнього середовища до початку проектування будь-якого будівництва, а в подальшому – періодичного контролю за станом навколишнього природного середовища. Щодо екологічного планування і управління початковий варіант екологічної експертизи порівнюється з іншими варіантами оцінок, що дозволяє більш оптимально визначати параметри антропогенного впливу.
Екологічна політика Швеції зорієнтована на розробку екологічно чистих виробничо-технологічних процесів і обладнання, які сприяють недопущенню антропогенних забруднень атмосфери, вод, ґрунтів та інших природних об’єктів.
Правове регулювання охорони навколишнього природного середовища у Франції пов’язане з соціальним поняттям якості життя,
рівнем екологічної свідомості і освіти населення, відображенням у чинному законодавстві об’єктивних потреб охорони навколишнього середовища, життя і діяльності людини.
В Індії створений Національний комітет з планування і координації діяльності в галузі збереження навколишнього середовища, який розробляє для уряду рекомендації з правових, адміністративних і техніко-економічних питань.
У Мексиці програмами з покращання навколишнього середовища керує Координаційний комітет під головуванням міністра охорони здоров’я. Національні координаційні комітети із збереження
навколишнього середовища існують в Бразилії, Кенії, Заїрі, Камеруні, Гані та інших країнах.
В Угорщині управління діяльністю в галузі охорони природи розподілено між різними міністерствами і відомствами.
Згідно із законом про охорону атмосферного повітря у Болгарії обов’язковим для підприємств є застосування лише такої технології, яка забезпечує мінімальні та допустимі викиди шкідливих речовин в повітря.
У Польщі питання використання і охорони середовища регламентуються Конституцією, законами та іншими законодавчими загальнодержавними актами. Дотримання законів і правил контролюється Державною інспекцією з охорони навколишнього середовища.
Нині людство повинне серйозно переосмислити ставлення до природи і об’єднати зусилля націй і народів у боротьбі за врятування біосфери планети, здійснення нових локальних, регіональних і міжнародних програм подальшого розвитку та виживання, які повинні базуватися на нових соціально-політичних засадах, екологічній основі, глибоких екологічних знаннях і підвищеній екологічній свідомості.