Про регулювання збільшення чисельності населення

Індія проголосила початок виконання першої державної програми регулювання населення і сімейного планування у 1952 p., коли чисельність її населення становила приблизно 400 млн. На той момент щорічний приріст був невеликий, і, за підрахунками експертів, час подвоєння населення становив 53 роки (отже, межу 800 млн. країна мала перейти приблизно у 2005 p.).

Про повний провал багаторічних зусиль керівників Індії та її місцевої адміністрації свідчать дані табл. 7:

• межу 800 млн. було перейдено на 25 років раніше і так успішно, наче уряд всі тридцять років заохочував народжуваність, а не випробовував практично всі існуючі методи її зниження (включаючи спроби примусової стерилізації чоловіків, які вже встигли стати батьками двох або більше дітей);

• якщо на початку програм скорочення народжуваності населення Індії щороку збільшувалося на 5 млн, то у 1987 р. воно збільшилося аж на 17 млн(!) осіб;

• час подвоєння населення за даними 1987 р. скоротився порівняно з 1952 р. майже вдвічі (приблизно до 30-33 років).

Нині населення Індії вже перевищує 1 млрд. і далі збільшується так швидко, наче країна вирішила найближчим часом вже набагато випередити Китай.

Фахівці називають чимало причин того, чому Індія, як і багато інших бідних і перенаселених країн (Пакистан, Бангладеш, Індонезія та ін.), навіть не спромоглася хоч трохи загальмувати збільшення кількості свого населення:

• неписьменність більшості населення, наявність у країні 14 цілком різних мов, понад 200 діалектів й 11(!) великих і різних релігій;

• велике переважання у 1952-1990 pp. сільського населення (з його правічним бажанням мати кілька дітей для опори під старість) над міським. Досвід як Індії, так і інших країн свідчить, що зменшення народжуваності спостерігається лише у тому поколінні, яке народилося й виросло у містах;

• народні звичаї раннього одружування у поєднанні з культом кохання і сексу, ставленням до останнього як до головного джерела радості людського буття;

• відсутність засобів контрацепції, які були б адекватними звичаям і побажанням сільського населення.

Програвши кампанію скорочення народжуваності, уряд Індії досяг чималих успіхів у збільшенні ресурсів їжі. Застосування нових сортів зернових з укороченим стеблом і підвищеною врожайністю дало змогу уникнути масової загибелі населення з голоду, як це не раз траплялося в минулому.

Програми скорочення народжуваності в Індії не ліквідовані. Можливо, їх мета буде досягнута поєднанням нових засобів масової інформації (всім відомі успіхи індійського кіно) з підвищенням освітнього рівня населення і застосуванням кращих засобів контрацепції.

Прикладом успішнішої спроби знизити народжуваність є Китайська Народна Республіка (континентальний Китай). Під час громадянської війни частим був голод. Експерти вважають, що спроба Мао Цзедуна стрибком здійснити прорив у соціалізм упродовж 1958-1962 pp. призвела до загибелі 20 млн. осіб від голоду і репресій. Та це не вплинуло істотно на кількість населення, що й далі стрімко збільшувалося. Останні тридцять років усі сили вкрай централізованої соціалістичної "піднебесної" були кинуті на боротьбу з бажанням власних громадян мати потрібну їм кількість дітей.

Найефективнішими виявилися законодавчі акти, які забороняють шлюб навіть після досягнення 20 років ("дозволена" межа повсякчас підвищується і може досягти ЗО років). Суворо караються економічно всі, хто має понаднормову кількість дітей. Китай щоразу був першим у черзі з випробування всіх нових протизаплідних засобів, пропонуючи власне населення для медичних експериментів.

Хоч і сьогодні чисельність населення Китаю продовжує збільшуватися, та кількість дітей на одну сім'ю у країні менша 2. Уряд запевняв світову громадськість, що на межі 2000 р. населення Китаю сягне максимального значення 1,2-1,3 млрд (частина експертів вважає, що китайців приблизно 1,4 млрд), а потім почне повільно зменшуватися до запланованого на 2100 р. значення 500-600 млн. Якщо цього буде досягнуто, то Китай ще раз подарує світу свій винахід, цього разу — у царині методів зниження народжуваності й переборенні сил біології суспільними силами і впливами.

Чому Китай зумів досягти певного успіху там, де Індія зазнала повної невдачі? Мабуть, є чимало причин цього, а їх дослідження важливе й для інших країн. В Індії уряд переважно "запрошував" населення поводитися певним чином, рекомендував і обґрунтовував скорочення складу сімей. Це відбувалося на тлі "зеленої революції" з її прогресом у врожаях. В Індії не було драконівського законодавства китайського зразка, а знищення новонароджених дівчаток не набуло "китайської" інтенсивності.

Схоже, що у малорозвинених країнах проблему надмірної народжуваності розв'яже або життя, або залізна диктатура.

А чи варто взагалі скорочувати народжуваність, враховуючи всю сукупність економічних чинників? Може, це питання вирішиться саме собою і без втручання держави, якщо біосфера має засоби для регулювання чисельності популяції одного з видів живих істот?

Пошуки відповіді на перше питання є предметом запеклих дискусій насамперед серед економістів. Більшість з них заперечують необхідність контролювати народжуваність. Логіка їх доводів зводиться до того, що подвоєння робочих рук приводить до розширення виробництва у 3-4 рази і до ще більшого зростання сукупності ресурсів.

Екологи не в захваті від такого варіанта не тому, що неможливо забезпечити значно вищий темп збільшення валового національного продукту, ніж приріст населення. Справжня проблема полягає в тому, що використання сучасних технологій неминуче збільшить у багато разів забруднення довкілля, а у віддаленій перспективі зупинить виробництва і зашкодить здоров'ю людей.

Якщо узагальнити ситуацію у світі, то можна стверджувати, що переважна більшість країн вибрала саме антиекологічний шлях вирішення проблем забезпечення свого населення, мало піклуючись про застосування пропозицій екологів.

Гіпотеза Мальтуса

Перша спроба оцінити динаміку чисельності населення і відповісти на питання «Чи зможе Земля прогодувати всіх, хто на ній живе, зв’язана з іменем англійського ученого Томаса Роберта Мальтуса, який прийшов до думки, що якщо ріст населення нічим не стримується, то населення буде подвоюватися кожні 25-30 років і що люди розмножуються швидше ніж збільшуються засоби їх існування. Розвиваючи цю гіпотезу він прийшов до висновку, що плодовитість бідняків – головна причина їх бідності і ницого положення і суспільстві. Свої погляди він опублікував анонімно у 1789 році у праці «Досвід суспільства» . Мальтус був впевнений, що чисельність населення росте у геометричній прогресії, в той час як ресурси, потрібні для того, щоб прогодувати це населення, - в арифметичній. Тому рано чи пізно ці графіки перетнуться, і прийдуть голод, війни, хвороби. В дійсності ця тенденція переходить на певному етапі в прямо протилежну – підвищення рівня життя веде до зниження народжуваності і не тільки до стабілізації чисельності населення, але й до абсолютному його зниженню.

Сучасні погляди на динаміку чисельності населення відображає теорія демографічного переходу, в загальному вигляді розроблення Френком Ноутстайном в 1945 р. Теорія зв’язує особливості демографічного вибуху у зв’язку з економічним розвитком і соціальним прогресом в залежності від чотирьох стадій демографічного переходу, які країни світу і регіони проходять в різний час.

Перший етап – високий ступінь стабілізації – характерний для суспільства з присвійною економікою. Йому характерні однаково високі коефіцієнти смертності і народжуваності. В другій половині століття подібна ситуація була характерною для племен збиральників та мисливців.

Другий етап – початковий період росту – характеризується збереженим коефіцієнтом смертності та ростом продовження життя і з деяким збільшенням сумарной кількості населення. Характерний для Африки та Пд. Америки , які не досягли рівня економічного розвитку інших країн.

Третій етап – сучасний період росту – характеризується стабілізацією коефіцієнта смертності на низькому рівні і деяким зменшенням народжуваності. Останнє зв’язане з індустріалізацією та урбанізацією, підвищенням рівня життя, ростом витрат на дітей, включення жінок у суспільне виробництво, а також популярними медичними проти заплідними засобами.

Четвертий етап – низький ступінь стабілізації – зниження і стабілізація народжуваності та чисельності населення. Як приклад, Європа у 90-ті роки.

Щороку на планеті з’являються біля 140 млн. новонароджених, кожну секунду на світ з’являється троє, кожну хвилину – 175, а кожну добу – 250 тис. нових «землян». Самою багатодітною мамою в світі була у 80-тих роках була одна з громадян Чилі, котра народила всього 55 дітей. У неї завжди були трійні та двійні.

Але все-таки проблеми пов’язані з демографічним вибухом суттєві. Нових людей потрібно годувати, поїти, вчити, лікувати, забезпечити житлом, приготувати для них нові робочі місця…. Приріст населення означає нові витрати, так званих «демографічних інвестицій». У зв’язку з цим темпи екон. Розвитку знижуються: дуже велика кількість приросту національного прибутку, а то і весь, він іде на утримання життєвого рівня населення на вже існуючому рівні. Тому великий приріст населення став причиною виникнення страшних прогнозів про можливе перенавантаження Землі людьми і вкінці її гибелі.