Регіональні показники чисельності населення

Регіон	Чисельність, млн. осіб	Темпи росту,%	Темпи народжуваності, осіб на 100 осіб	Темпи смертності, осіб на 100 осіб
1995 р.	2025 р.	1990–1995 рр.	2020– 2025 рр.	1990– 1995 рр.	2020– 2025 рр.	1990–1995 рр.	2020– 2025 рр.
Світ загалом			1,65	0,94	25,7	17,6	9,2	8,2
Азія			1,73	0,89	25,9	17,0	8,5	8,1
Африка			2,87	1,74	42,3	24,1	13,8	6,7
Америка			1,49	0,72	21,9	15,3	7,3	8,2
Європа			0,45	0,15	14,4	13,0	9,8	11,5
Австралія й Океанія			1,57	0,59	19,3	15,0	7,8	9,1

У десяти найчисленніших за кількістю населення країн світу проживає дві третини людства планети. У п’яти країнах світу – Китаї, Індії, США, Індонезії та Бразилії зосереджена половина населення Землі. “Демографічному вибуху” передусім сприяє “третій світ”: бідні народжують бідних. Урбанізація, тобто збільшення міст і міського населення, значною мірою зумовлена збільшенням кількості населення. Надмірна кількість стримує економічне зростання, вичерпує природні ресурси та руйнує довкілля.

У світі існують два основні напрями демографічної політики – підвищення народжуваності (що притаманно економічно розвиненим країнам) та її зниження (у країнах, що розвиваються). У цілому визначено, що висока народжуваність дітей спостерігається в країнах із низьким життєвим рівнем, великою смертністю та відсутністю або мінімізованістю державних соціальних гарантій забезпечення людини в пенсійному віці. Тому люди намагаються поліпшити своє майбутнє завдяки збільшенню кількості нащадків. Найвищими темпами збільшується населення Африки – щороку на 3 %. Кенійська жінка в середньому народжує сім разів. “Демографічному вибуху” сприяють не лише високі темпи народжуваності, а й сповільнення темпів смертності населення планети.

G Якщо нинішні темпи народжуваності збережуться, то, за підрахунками експертів ООН, через триста років кількість населення земної кулі може становити катастрофічну цифру – 13 трлн. осіб, тобто у 20 тисяч разів перевищуватиме нинішню кількість.

Якщо кожна жінка народжуватиме двох дітей, то кількість населення Землі становитиме через триста років 9 млрд. осіб. Чверть населення земної кулі проживатиме в Африці. Найбільшими за кількістю населення країнами світу будуть Індія, Китай та США. Середній вік населення планети збільшиться з 26 до 50 років. Цікаво, що більшість міст-гігантів світу належать саме країнам, що розвиваються. Наприклад, з 25 найбільших міст світу лише чотири розташовані у групі економічно розвинутих країн. У Лімі, Бангкоку, Багдаді, Буенос-Айресі проживає понад 40 % населення відповідних країн.

Головними сучасними “мегатенденціями”, які прискорюють прояв демографічних проблем людства, визнаються глобалізація та гомогенізація; інформатизація і зростання “інтелектуальних” галузей економіки; лібералізація та демократизація. Цьому протидіють: тенденція збільшення уваги до екологічних проблем, безпеки та розвитку життєдіяльності людини; культурно-релігійні перепони; мовний бар’єр. Наприклад, нині населення планети спілкується трьома тисячами мов, не враховуючи діалектів. Дві третини населення Землі говорить тринадцятьма найпоширенішими мовами. Китайська мова рідна для 1,1 млрд. осіб, англійська – 430 млн., хінді та урду – 320 млн., іспанська – 290 млн., російська – для 220 млн. осіб. Офіційними мовами ООН є китайська, англійська, іспанська, російська, арабська і французька.

4.2. Основні регіональні тенденції розвитку міжнародної трудової міграції

Зараз міжнародна міграція робочої сили охоплює весь світ: як його розвинену частину, так і відсталу периферію. Так, наприкінці 1990-х щорічно в пошуках роботи та кращих умов життя емігрувало приблизно 25 млн. осіб, порівняно з 20 млн. осіб на початку 1980-х років. Наприкінці 1990-х кількість мігрантів у межах світового господарства становила близько 100–120 млн. (за деякими даними, із розрахунку 25–35 млн. працюючих мігрантів, а решта – члени їхніх сімей). Загальна ж кількість мігрантів у світі за даними ООН в 2002 р. становила 175 млн. осіб.

Міграція відіграє роль каталізатора в інтернаціоналізації країн. Так, великі підприємства почали переносити свої виробництва ближче до джерел дешевої робочої сили та районів споживання своєї продукції, щоб досягти зниження витрат виробництва і відповідно зростання прибутків. У другій половині XX ст. у світі утворилося чотири великі та п’ять малих центрів притяжіння робочої сили.

До першого центру притяжіння традиційно належать США та Канада, трудові ресурси яких склалися історично за рахунок іммігрантів із Європи. Приплив іммігрантів у США і Канаду оцінюється на рівні 1 млн. осіб на рік. До другого центру притяжіння відносять країни Західної та Північної Європи. Велику роль у використанні іноземної робочої сили зіграло створення ЄС, одним із елементів якого є спільний ринок робочої сили. Приплив іммігрантів у Західну Європу оцінюється на рівні 200 тис. осіб на рік. Третій центр – район нафтодобувних країн Близького Сходу. Основними країнами регіону, що приймають іммігрантів, є Об’єднані Арабські Емірати, Катар, Кувейт, Оман, Бахрейн, Саудівська Аравія. Загальна чисельність іммігрантів у 1990-х роках оцінювалася в 5–6 млн. осіб. Тут найвища концентрація трудових мігрантів у світі: маючи менше 0,5 % світового населення, ці країни залучають близько 15 % загальної кількості світової армії робітників-

мігрантів. У країнах Перської затоки відзначена найвища у світі частка іммігрантів у загальній чисельності робочої сили: Катар – 92 %, ОАЕ – 89 %, Кувейт – 86 %, Оман – 70 %, Саудівська Аравія – 60 %, Бахрейн – 51 %. Одночасно в сусідніх країнах досягнута найвища питома вага економічно активної частини населення, що працює за кордоном, від загальної чисельності населення: в Ємені – 7,3 %; Єгипті – 5,2 %; Туреччині – 4,3 %; Пакистані – 3,8 %. Четвертий центр – Латинська Америка. Інтенсивними є міграційні потоки між латиноамериканськими країнами. Значна частина робочої сили переміщується з Колумбії, Парагваю, Чилі, Сальвадору в Аргентину, Бразилію, Венесуелу. У періоди економічного піднесення іноземна робоча сила в цих країнах досягає 15–20 % від загального числа зайнятих.

Рис. 3.28. Центри притяжіння робочої сили

Окрім визначених чотирьох великих центрів притяжіння робочої сили, існують декілька інших центрів, які за обсягом залучених трудових ресурсів є меншими. На Африканському континенті центри притяжіння – країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки досягає 6 млн. осіб. Своєрідним центром притоку іммігрантів за останні роки стали країни Південно-Східної Азії (Сінгапур, Малайзія, Гонконг, Південна Корея й Тайвань). Австралія та Нова Зеландія також є відомим центром притяжіння робочої сили. Головними галузями застосування праці мігрантів у цих країнах протягом останніх десятиріч є добувна промисловість та сільське господарство. Ще одним центром міграції (формально етнічної, але по суті багато в чому трудової) став Ізраїль, куди з кінця 1980-х до середини 1990-х років тільки з колишнього СРСР прибуло близько 750 тис. осіб. На пострадянському просторі найбільшим центром притяжіння робочої сили є Росія. Важливою особливістю міжнародної міграції робочої сили наприкінці XX – на початку XXI ст. стала масова міграція працездатного населення як усередині СНД, так і з СНД в розвинуті країни.

Міжнародна міграція робочої сили є однією з об’єктивних підстав становлення цілісної світогосподарської системи. Водночас проблема вільної міграції є найнебезпечнішою для урядів як у політичному, так і в соціальному аспекті. Етнічні, релігійні перешкоди та пряма економічна загроза інтересам окремих груп, котрі побоюються конкуренції з боку іммігрантів, роблять цю проблему надто гострою. Міграція робочої сили як складний соціально-економічний процес визначається різними об’єктивними та суб’єктивними причинами, які можна об`єднати в такі групи: природнокліматичні, демографічні, етнічні, соціальні та економічні.

Таблиця 3.3