Взаємовідносини суспільства і природи

На ранніх стадіях становлення суспільства соціальні якості нового біологічного виду – людини тільки починають оформля­тися. Протягом найдовшого (первісного) етапу людської історії головною метою людей було пристосування до природи. Людина уважно, чуйно вловлювала біологічні ритми, підлаштовувалася до них, прагнула відповідати вимогам, які ставило навколишнє середовище. Поступово, забезпечивши свою захищеність від без­посередніх негативних дій, суспільство від оборони переходить до наступу на природу: збирання витісняється полюванням, добуван­ням, а потім виробництвом продуктів харчування – тваринниц­твом і рослинництвом.

Бурхливо розвиваються людські потреби, а також здібності. Виникають ремесла, зростають міста, ускладнюється політичне життя, накопичуються знання. Проте часто суспільство вчасно не помічає і не запобігає руйнівному впливу, який воно чинить на природу. В середні віки людина відобразила в культурі свідоме прагнення жити правильно, не порушуючи не тільки юридичні, а й етичні норми, які в цілому забезпечували стійкий, природопри-стосований розвиток суспільства.

Розвиток властивого тільки людям способу включення куль­тури у взаємовідносини з природою приносить людині як вели­чезні можливості, так і небувалі труднощі, пов'язані з відособлен­ням культури від природи. Вже в епоху Відродження змінюється ієрархія соціальних цілей і цінностей. Культура переключається з проблеми відповідності людини світу (природному і соціально­му середовищу) на проблему відповідності світу людині. Людина сама стає мірою досконалості, гуманізму і людяності – основною метою, а навколишнє природно-соціальне середовище – засобом досягнення мети. У Новий час (з XVI ст.) відносини суспільства і природи виходять на новий виток свого розвитку, ще динамічніший і драматичніший. Людина розглядає природу лише як засіб задоволення власних потреб, які зростають день-у-день. Суспіль­ство культивує стосовно природи споживацьку, явно агресивну лінію поведінки.

Із середини XX ст. у світі розгортається науково-технічна ре­волюція, з використанням досягнень науки створюється нове покоління техніки, що забезпечує інтенсифікацію, посилення не тільки фізичної, а й розумової діяльності людей (комп'ютериза­ція, інформатизація).В результаті можливості суспільства впли­вати на природу і змінювати природні комплекси надзвичайно зросли. Зростання економічної і технічної могутності людства при­зводить до того, що конфлікт між суспільством і природою дося­гає небувалої раніше гостроти, що зумовило виникнення еколо­гічної кризи, яка загрожує екологічною катастрофою, тобто си­туацією, коли природне середовище на нашій планеті буде непри­датним для існування на ній живих істот. Проте суспільство про­довжує нарощувати темпи споживання, нав'язуючи всім своїм членам орієнтацію на максимальний "споживчий кошик", у яко­му містяться і їстівні делікатеси, і найновіша побутова техніка, і автомашина (обов'язково останньої марки), і величезний набір одягу, і престижне житло, і супутникове телебачення тощо.

Екологічна криза – напружений стан взаємовідносин між су­спільством і природою, що характеризується невідповідністю (не­помірністю) антропогенного навантаження на природне середови­ще екологічним можливостям біосфери. Екологічна криза харак­теризується не тільки посиленням впливу людини на природу, а й різким збільшенням впливу зміненої людьми природи на здоро­в'я населення і суспільний розвиток.

Протягом історичного часу виокремлюють кілька екологічних криз. Першою вважається криза збиральництва і примітивного промислу. Наступною була криза консументів, що виявилася в зубожінні мисливських ресурсів, коли стали зникати великі хре­бетні в результаті хижацької діяльності людини. Третя криза, пов'язана з появою землеробства і скотарства, виявилася в засо­ленні ґрунтів і деградації поливних земель. Четверту кризу, на­звану кризою продуцентів, пов'язують з масовим знищенням лісів як для звільнення земель під сільськогосподарські поля і пасови­ща, так і з метою використання дерева як будівельного матеріалу і палива. Цей процес почав інтенсивно розвиватися 3–4 тис. років тому в Китаї, на Близькому Сході та в Індії, пізніше охопив Євро­пу, а після Великих географічних відкриттів набув планетарного масштабу. Проте аж до XX ст. його наслідки виявлялися на ло­кальному та регіональному рівнях і ще не мали глобального ха­рактеру, оскільки біосфера справлялася з антропогенними наван­таженнями і викликані ними зміни не мали істотного впливу на стан біосфери. Але в XX ст., особливо в другій його половині, вплив людини на природу різко посилився, що призвело до ви­никнення глобальних екологічних проблем і загрози переростан­ня екологічної кризи в глобальну екологічну катастрофу. У наш час вже є приклади локальних екологічних катастроф, наприклад Аральське море.

Сучасну екологічну кризу можна охарактеризувати такими кількісними показниками. Наростаючі темпи індустріалізації ви­кликані безприкладним чисельним зростанням народонаселення Землі. Відомо, що за останнє століття чисельність населення збільши­лася вчетверо і досягла 6 млрд. осіб, а щорічний приріст становить близько 80 млн. осіб. Але порівняно зі зростанням населення спожи­вання людством природних ресурсів зростає ще стрімкішими темпа­ми. Про це свідчить те, що споживання матеріалів у 2005 р. порівня­но з 1900 р. зросло в 10 разів, а енергії – в 15 разів.

Такі високі темпи використання природних ресурсів призвели до того, що нині людина експлуатує більш як 55 % суші і близь­ко 13 % річкових вод, а швидкість зведення лісів досягає 18 млн. га на рік. У результаті забудови територій, проведення гірських робіт, внаслідок спустошення і засолення ландшафтів людство щоро­ку втрачає більше 50 тис. кв. км земель, придатних для сільсько­господарського використання, що посилює проблеми забезпечен­ня продовольством народонаселення планети, яке щорічно збіль­шується. Приклади негативного впливу людської діяльності на природу можна продовжувати довго.

Проте самі по собі досягнення науково-технічної революції не є шкідливими або небезпечними. Такими вони стають у руках людей з екологічно нерозвиненою свідомістю, які не в змозі передбачати наслідки своїх дій. Людство не відчуває себе нерозривно пов'яза­ним з рештою частин біосфери і не розглядає себе як частину біо­сфери, здатну істотно впливати на неї. Отже, основу сучасної еко­логічної кризи становить криза духовного життя суспільства.

З викладеного вище випливає, що подолання екологічної кри­зи пов'язується перш за все з духовним оздоровленням суспіль­ства, з переходом до нових принципів взаємовідносин суспільства і природи, до нової системи людських цінностей і розумного об­меження різноманітних потреб людини до необхідного рівня.

Зрозуміло також, що використання людиною природи і перетво­рення природного середовища на користь суспільства неминучі й закономірні, оскільки здійснюються як у результаті законів при­роди, так і соціальних законів розвитку суспільства. Тому науко­во-технічний прогрес людства не є чимось чужим природі, не супе­речить їй, а навпаки, він – один із послідовних і закономірних процесів еволюції. Отже, закономірними є й екологічні, ресурсні та інші глобальні проблеми людства.

Оскільки суспільство не в силах зупинити науково-технічний прогрес, людині нічого не залишається, як навчитися жити у згоді із законами природи і не переступати допустимі межі впливу на природне середовище. Це найважливіше завдання для майбут­нього нашої цивілізації можна вирішити тільки в результаті пере­ходу суспільства до концепції стійкого розвитку з використанням нових екологічних технологій, з урахуванням коригування стра­тегії природокористування, виховання у людей розумного обме­ження людських потреб. Отже, розробкою стратегії раціонально­го природокористування, вирішенням інженерно-технічних і медико-біологічних проблем охорони природи, розробкою і реаліза­цією програм екологічного виховання і освіти, розробкою юридич­них і соціально-економічних механізмів управління природоко­ристуванням і т. ін. повинні займатися екологічно відповідальні професіонали на своїх робочих місцях.

Тому суспільство зацікавлене у формуванні у всіх своїх членів екологічного світогляду, що ґрунтується на усвідомленні необхід­ності збереження оптимального для життя середовища існування людства, тобто біосфери. Екологічний світогляд виражається в оптимізації взаємовідносин у системі "суспільство – природа" шляхом зниження або повного усунення впливу шкідливих дій на людину і середовище її існування: заміні багатовідхідних, ресурсоруйнівних технологій на маловідходні, природо-зберігаючі; створенні соці­альних, правових і економічних механізмів існування окремих країн і всього людства в оптимальних для життя умовах.

Для реалізації екологічного підходу до розвитку взаємовідно­син суспільства і природи потрібно готувати спеціально навчених і екологічно вихованих професіоналів у різних сферах людської діяльності, створивши цілісну систему екологічної освіти, спря­мованої на організацію процесу набуття знань, умінь і навичок у сфері екології, під керівництвом досвідчених професійно підготов­лених фахівців. Такі системи екологічної освіти створені та ство­рюються в багатьох країнах, особливо після Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), що прийняла відповідні рекомендації до урядів всіх країн світу. На жаль, в Україні нині, незважаючи на наявність державної кон­цепції екологічної освіти, є проблеми в екологічній освіті, що викликані такими причинами:

1) слабка матеріально-технічна база екологічної освіти;

2) у суспільстві не сформувався необхідний рівень екологічно­го світогляду, внаслідок чого треба виділяти значну частку націо­нального продукту на вирішення екологічних проблем, зокрема проблем екологічної освіти;

3) внаслідок економічних труднощів пріоритети державної політики поки не спрямовані у бік екології, як цього вимагає все більш загрозливий стан навколишнього середовища в багатьох регіонах України.