Закони взаємодії суспільства та природи

Загострення глобальних екологічних проблем на Землі, особливо протягом першого десятиріччя ХХ1століття, намагання спільними зусиллями їх вирішити, свідчать про новий етап у взаємодії людства з природою, про перехід до якісно нової залежності людського суспільства від геосфери. Назріла необхідність переосмислити принципи взаємодії між суспільством та природою, напрями дії народногосподарського механізму управління природокористування та природоохоронними процесами, і насамперед, його превентивних важелів. Більше того, створення ефективного механізму управління природокористування – це питання виживання людства.

В сучасних умовах природокористування виділено в особливу велику сферу матеріального виробництва. Воно стало своєрідною сферою виробництва (нарівні з видобувною, обробною промисловістю, сільським господарством і транспортом). З кінця ХХ століття природокористування розглядається як самостійний елемент у структурі суспільного виробництва. На практиці природокористувачами є по суті всі галузі народного господарства. Тому в економіці довкілля розглядається як елемент виробництва, який надає певні послуги, а саме забезпечує життєву підтримку системам, які визначають існування людства на планеті.

Довкілля забезпечує економіку сировиною та енергією, які в кінцевому рахунку повертаються у вигляді відходів, а довкілля зберігає чи асимілює їх. Крім того, довкілля надає послуги безпосередньо споживачам : повітря, їжу та воду, певний захист , створюючи одяг та будинки та інші необхідні для існування на Землі блага, які ми отримуємо або прямо, або опосередковано із довкілля.

Стійкий розвиток вимагає усунення протиріч між потребами суспільства у природних ресурсах і можливостями їх задоволення при збереженні природно-ресурсного потенціалу. Раціональне природокористування має забезпечити повноцінне існування і розвиток суспільства, але при цьому зберегти високу якість середовища проживання людини. Через обмеженість само відновлювальних і компенсаційних функцій біосфери процеси людської діяльності мають відбуватися в суворих рамках згідно із законами розвитку суспільства і природи та законами взаємодії між ними.

Наприкінці ХХ століття, коли екологічні проблеми на Землі стали загострюватися, вчені та управлінці намагалися сформулювати такі закони з тим, щоб виробити принципи управління природокористуванням. У загальному вигляді вони були сформульовані таким чином:

Закон відповідності між рівнем розвитку продуктивних сил і природно-ресурсного потенціалу. Розвиток продуктивних сил відбувається відносно стабільно до моменту різкого виснаження природно-ресурсного потенціалу, яке характеризується як екологічна криза. Криза може бути усунена внаслідок революційних змін у розвитку продуктивних сил через аграрну, промислову, технічну, технологічні революції, і , насамперед, через інноваційні процеси в практиці управління природокористуванням. Про значення останніх свідчить той факт, що в окремих країнах частка витрат на реалізацію інноваційних процесів постійно зростає, і нині частка фінансування науки становить: в Японії 3,0%, Німеччині – 2,8%, СШФ 2,75%, при цьому частка держави в цих витратах становить 35-40%. Саме впровадження інноваційних процесів пом’якшують залежність між рівнем розвитком продуктивних сил і природно-ресурсного потенціалу.

Закон падіння доступності природно-ресурсного потенціалу. За умов використання подібних технологій в межах відносно невеликих проміжків часу природні ресурси стають все менше доступними і на їх видобуток і транспортування потрібно все більше затрат праці, енергії тощо. Прикладом може бути Донбас, собівартість видобутку вугілля в якому зростає через зменшення потужності пластів ( до 1 метра) та підвищення глибини видобутку (понад 1000 метрів).

Закон обмеженості природних ресурсів проявляється в тому, що всі природні ресурси землі обмежені. Закон основується на тому, що оскільки планета являє собою природно органічне ціле, в межах Землі не можуть існувати нескінченні частини. Проте, категорія «невичерпних» природних ресурсів виникла і використовується при класифікації природних ресурсів. До невичерпних природних ресурсів відносять, наприклад, енергетичні, сподіваючись, що сонячна енергія дає практично невичерпне джерело корисної енергії. Проте, при цьому не враховуються обмеження, які накладаються власне енергетикою біосфери, антропогенні зміни якої понад допустимої межі загрожує серйозними наслідками. Справа в тому, що існує правило одного відсотка, згідно якого зміна енергетики природної системи в межах 1% виводить природну систему із стану рівноваги. Емпірично правило одного відсотка підтверджується дослідженнями в області світової кліматології та інших геофізичних та біофізичних процесів. Усі великомасштабні явища на поверхні Землі (потужні циклони, виверження вулканів, процес глобального фотосинтезу та ін..) як правило, мають сумарну енергію, яка не перевищує 1% від енергії сонячного випромінювання, що надходить до поверхні нашої планети. Штучне привнесення енергії в біосферу в наш час уже досягло значень, які межують з критичними.

Закон зменшення енергетичної ефективності природокористування.

Згідно прояву дії цього закону , в ході історії на отримання одиниці корисної речовини із природних систем збільшуються витрати енергії. Зростають також енергетичні витрати на одну людину. Так, витрати енергії на одну людину (ккал./добу) за кам’яної доби становив 4 тис., в аграрному суспільстві – 12 тис., в індустріальному – 70 тис, а в розвинутих капіталістичних країнах у наш час – 230-250 тис. ккал., тобто в 58-62 рази більше, ніж у наших далеких пращурів. Від початку ХХ століття кількість енергії, яка витрачається на одиницю сільськогосподарської продукції, зросло у понад 10 разів, на одиницю промислової продукції в 10—12 разів. Цілком очевидно, що зростання енергетичних витрат не може бути нескінченним. І початок ХХ1 століття в багатьох країнах, насамперед, в Японії, США, Німеччині та ін. відзначився широким впровадженням енергозберігаючих технологій в усіх сферах економіки, проте уникнути термодинамічної кризи, яка проявилась у підвищенні середньої температури повітря на Землі не вдалося.

Закон зниження ресурсомісткості готової продукції – його дія проявляється в тому, що частка природних ресурсів – паливних, мінеральних, водних та ін., по мірі впровадження ресурсозберігаючих технологій, впровадження водооборотних систем, які дозволяють багатократне використання води в технологічних процесах, появою нових матеріалів - неухильно зменшується.

Закон зменшення родючості – його дія проявляється особливо активно при постійному використанні орних земель для вирощування сільськогосподарських культур, особливо про монокультурі, коли грунт виснажуються значно швидше, ніж відбуваються відновлювальні процеси. Нині родючість в багатьох країнах зменшилась приблизно у 50% від усієї площі орних земель .

Закон внутрішньої динамічної рівноваги. Суть закону криється в тому, що речовина, енергія, інформація та динамічні якості окремих природних систем ті їх ієрархії взаємопов’язані настільки, що будь-які зміни одного із цих показників порушує властивості екосистеми в цілому. Будь-які зміни середовища (речовини, енергії, інформації, динамічних якостей екосистем) неминуче приводить до розвитку природних ланцюжкових реакцій, які приведуть до нейтралізації проведених змін або формування нових природних систем, утворення яких за умов значних змін компонентів екосистеми може набрати безповоротного характеру. Проведення господарських заходів раціонально лише в рамках деяких оптимальних обсягів, вихід за межі яких зменшує їх економічну ефективність. Якщо зміни проводяться у великих за масштабами екосистемах, то вони здебільшого мають безповоротний характер. Більше того, вони можуть перейти від місця впливу до біосфери в цілому. Будь-яка локальна трансформація природи викликає в глобальній сукупності біосфери і в її найбільших підрозділах відповідні реакції. У свою чергу, природні ланцюгові реакції торкаються не тільки змін речовини та енергії, але впливають також на динамічні характеристики екосистем. Тому технічні системи впливу в кінцевому рахунку завжди менш ефективні, ніж природні і мають тенденцію ставати постійним навантаженням на компоненти екосистем аж до повної заміни саморегуляції природних систем техногенним регулюванням, а це врешті решт приводить до економічних збитків.

Наши рекомендации