Епідеміологічна характеристика інфекцій дихальних шляхів

Аерозольні або дихальні інфекції передаються через повітря. Перша стадія передачі збудника це виділення збудника з організму (відбу­вається під час видиху, розмові, кашлі, чханні). Друга стадія реалізуєть­ся через краплинну, краплинно-ядерцеву та пилову фазу аерозолю. Третя стадія (проникнення збудника в організм людини) відбувається на фі­зіологічному вдиху. Краплинна фаза аерозолю передає збуд­ника на відстань 1-2 метри, краплі підсихають в най­ближчі 20 хви­лин після виділення і зберігаються при певній темпе­ратурі, вологості до 2 го­дин (кір, грип, менінгококова інфекція). При підсиханні краплинна фаза аерозолю переходить в краплинно-ядерцеву. При цьому збері­гаються більш стійкі збудники (вітряна віспа, легіонельоз, вірусні контагіозні геморагічні гарячки), вони можуть в цій фазі пересува­тися з конвекційними потоками повітря, по вентиляційних ходах. Краплини осідають повільно і створюєть­ся вторинна пилова фаза аерозолю. Повітряно - пиловим шляхом частіше передається тубер­ку­льоз, дифтерія, орнітоз.

Загальноприйнято, що розвиток епідемічного процесу при аеро­зольних інфекціях визначається інфекційно-імунологічними взаємо­відносинами популяцій в паразитарній системі. В даний час відмі­чається нелінійний характер інфекційно-імунологічних взаємовід­носин. Під впливом циркуляції збудника імунологічна структура колективу діє на якість цього збудника. Вірулентність зростає при пасажі через сприйнятливі організми і знижується при пасажі через імунні, що дозволяє збуднику зберігатися в міжепідемічний період.

Тобто відбувається саморегуляція паразиторної системи.

Соціальними факторами, які впливають на розвиток епідеміч­ного процесу аерозольних антропонозів є щільність населення, скуп­ченість розміщення, народжуваність, формування колективів, орга­нізація щеплень. Більшість інфекцій цієї групи є керованими інфек­ціями, які регулюються засобами імунопрофілактики.

За етіологією інфекції дихальних шляхів складають велику групу, до неї відносяться як вірусні, так і бактеріальні інфекції.

І. Вірусні: грип, ГРВІ, кір, краснуха, епідемічний паротит, вітряна віспа, віспа мавп, вірусні контагіозні геморагічні гарячки, мононуклеоз, ентеровірусна інфекція, герпетична інфекція.

ГРВІ в свою чергу поділяються на: аденовірусну інфекцію, па­рагрип, риновірусну інфекцію, респіраторно-синцитіальну.

ІІ. Бактеріальні: менінгококова інфекція, дифтерія, кашлюк, па­ракашлюк, скарлатина, ангіна, орнітоз, легіонельоз, респіраторний хламідіоз, мікоплазмоз.

Найбільш розповсюджені – гострі распіраторні захворювання (ГРЗ) як вірусної так і бактеріальної етіології. Останнім часом часто виникають спалахи ентеровірусної інфекції, яка передається як по­вітряно-краплинним шляхом, так і фекально-оральним. Із бакте­ріа­ль­­них захворювань з повітряно-краплинним механізмом передачі найнебезпечнішими є дифтерія та менінгококова інфекція.

Дифтерія

Дифтерія - це небезпечна антропонозна інфекція, яка характе-ри­зується загальною інтоксикацією, фібринозним запаленням слизо-вих оболонок ротоглотки, дихальних шляхів, розвитком таких тяж­ких ускладнень як міокардит, неврити , круп.

На початку 90 років в Україні розпочалася епідемія дифтерії. В 91-му році захворюваність збільшилась в 10 разів і впродовж 5 років трималась на високому рівні, кількість хворих значно змен­шилась після проведення масових щеплень. У 1991-1998 роках основ­ною причиною поширення дифтерії в Україні можна вважати зни­ження числа щеплених нижче 60%, знизився колективний імунітет серед дітей і дорослих. Багато відводів від щеплень були пов’язані з необґрунтованим розширенням протипоказів, некомпетентною пропагандою в пресі про шкідливість щеплень, що зумовили пере­більшення загрози ускладнень від щеплень. Спостерігалися чис­ленні відмови батьків від щеплень дітей, фальсифікація щеплень, особ­ливо в сільських районах.

Джерелом інфекції є людина, яка хворіє на дифтерію або носій. Механізм передачі – повітряно-краплинний, але у зв’язку із стійкіс­тю збудника у зовнішньому середовищі можливий і контактно-по­бутовий шлях передачі через поцілунок, посуд, іграшки). У винят­кових випадках може передаватися через харчові продукти.

Збудником дифтерії є Corynebacterium diphtheriae, відомий також під назвою палички Клебса-Лефлера. Грам (+), добре зберігається при висушуванні та на холоді. Гетерогенність популя­ції проявляється у культурально-біологічних властивостях. Існує 3 варіанти коринебактерій дифтерії – gravis, mitis, intermedius. За здатністю виділяти токсин розділяються на токсигенні і нетоксиген­ні штами. Дифтерійний екзотоксин за патологічною дією на орга­нізм поступа­ється тільки правцевому і ботулінічному. Синтез ток­сину у дифте­рійних коринебактерій детермінований локалізованим у ДНК лізо­генним фагом з геном tox+. Нетоксигенні штами диф­терійних кори­небактерій під впливом бактеріофагів можуть стати токсигенними. Можна сказати, що “хворіють дифтерійні палички, а страждає лю­дина”. Деякі автори вважають, що виник­нен­ня спала­хів дифтерії на фоні тривалого попереднього благопо­луччя пов’я­зане з фаговою конверсією збудника у природі. Крім екзотоксину дифтерійні бак­терії виділяють первинний некротизую­чий фактор, гіалуроні­дазу, гемолітичний фактор і нейрамінідазу. Гіалуронідаза сприяє проник­ненню токсину в тканини, токсин блокує дихальні ферменти клітин (цитохроми) і пригнічує синтез білка. Нейрамініда­за бере участь у підготовці клітин до наступного зв’язування їх з токсинами. Патогенність дифтерійної коринебак­терії поряд з токси­генністю ви­значається вірулентністю збудника, тобто здатністю роз­­-множува­тись на місці проникнення і викликати патологічний процес. Віру­лентні штами навіть при незначній токсигенності можуть бути па­тогенними для організму: посилення розмноження збудника ком­пенсує недостатню токсигенність.

Крім дифтерійних, існують псевдодифтерійні коринебактерії або дифтероїди. Особливу увагу заслуговує C.ulcerans, що виділяє ток­син і може викликати запальні ураження слизової оболонки носа та ротоглотки. З’ясовано, що C.ulcerans виділяє 2 екзотоксини: один з них близький до дифтерійного, інший – до токсину бактерій псев­дотуберкульозу.

Сприйнятливість до дифтерії висока серед неімунних людей. Під час епідемії спостерігалися сімейні спалахи, хворіли і діти, і до­рослі на різні форми захворювання. Індекс контагіозності захво­рювання 0,15-0,2, серед родичів він був більше.

Якщо в попередні епідемії дифтерії у 50-х роках серед хворих переважали діти, то зараз у 70-90% випадків дифтерія реєструється серед дорослих та дітей старшого шкільного віку (припинилась природна імунізація в роки епідемічного благополуччя, в кінці 60-х років було зменшено кількість ревакцинацій, відповідно збільшу­валися проміжки між ними, застосовували АДП-М - анатоксин зі зменшеним антигенним навантаженням). Із соціальних умов сприя­ли розповсюдженню дифтерії погані екологічні умови (промислові міста), незадовільні матеріально-побутові умови, велику частку хворих складали алкоголіки, наркомани. Несприятливо перебігала дифтерія на фоні імунодефіцитних станів, гіповітамінозів, анемії.

В останні роки для визначення сприйнятливості до дифтерії за­стосовується метод визначення протидифтерійного антитоксину в одиниці об’єму крові. При достатньому напруженні протидифтерій­ного антитоксичного імунітету в 1 мл крові міститься не менше ніж 0,03 МО антитоксину, який визначається за методом РПГА (1:40 за­хисний титр антитіл). РПГА придатна для оцінки стану колектив­ного імунітету. Але клінічний досвід та повідомлення літератури показали, що хворіють і щеплені люди навіть з достатнім титром антитіл. Виникнення та розвиток хвороби значною мірою детермі­новані функціональною здатністю локальних захисних механізмів (місцевий імунітет) та станом неспецифічної резистентності орга­нізму. Крім того, потенційно небезпечні для виникнення дифтерії так звані “провали” імунітету у вакцинованих та можливість за­хворювання після переохолодження, перенесення частих вірусних інфекцій, стресів). У деяких людей є рефрактерність щодо дифтерій­ного анатоксину і, навіть при дотриманні правил імунізації, анти­тіла після вакцинації не виробляються.

Сезонність - осінньо-зимова. Летальність збільшилась у 18 разів за останнє десятиріччя. Серед дітей - в 3 рази вище, ніж серед дорослих, багато залежить від своєчасності звертання (при важких формах пізно вже на 3-4 день). Лабораторна діагностика – посів з носа і зіва на кров’яний телуритовий агар, виявлення антитоксичних протидифтерійних анти­тіл в динаміці.

Протиепідемічні заходи: обов’язкова ізоляція хворих в стацио­нар, виписка після 2-ох від’ємних посівів мазків з носа і ротоглотки. Заключна дезінфекція в осередку виявлення і санація носіїв. Спосте­реження за контактними особами 7-10 днів, однократне обстеження контактних (посів з носа і ротоглотки на дифтерію). Активна іму­нізація АКДП вакциною згідно календаря щеплень розпочинається в 3 міс 3-кратно з інтервалом 1 міс. Ревакцинація - в 1,5 роки, 6, 14, 18 років. Ревакцинація проводиться АаКДП, АДП. Дорослим ре­вак­цинація проводиться з інтервалом 10 років до 50 ро­ків, після 50 років – за епідемічними показаннями. Якщо немає відомостей про щеплення, то вакцинація робиться двократно з інтервалом 1,5 міс, ревакцинація однократно через 6-12 міс. У дітей, що перехво­ріли гострими інфекціями, вак­цинація проводиться через 2 тижні після одужання. Дітей, що мають хронічну соматичну пато­логію, вак­цинують в умовах стаціо­нару, або денного стаціо­нару, після огляду спеціалістами. Абсолют­ні протипокази до щеплень – новоутвір, лімфогранульоматоз, ураження ЦНС, колаге­нози, ге­мо­­блас­този, лейкемія, злоякісні лімфоми.

Менінгококова інфекція

Менінгококова інфекція – гостра антропонозна бактеріальна інфекція, яка характерізується ураженням слизової оболонки носо-глотки і генералізацією у вигляді специфічної септицемії і гнійного менінгоенцефаліта.

Актуальність менінгококової інфекції визначається значним по­ширенням її у всіх країнах світу, важкістю перебігу, високою лета­льністю. Найвищу захворюваність на менінгіт визначають у країнах Африки («менінгітний пояс») - 200-500 випадків на 100 тис. населення, на інших контингентах захворюваність підтримується на невисоко­му рівні 0,5-4,0 на 100 тис. населення. Летальність при менінгіті і ме­нінгоенцефаліті досягає 10%, при несвоєчасній діагностиці - 50%.

Збудник – Neisseria мeningitidis має 10 серологічних груп А, В, С, D, X, Y, Z, 29E, 135 W i N, це Грам (-) диплококи, аероби, мор­фоло­гічно-гетерогенні: овальної, округлої форми, L-форми на фоні ліку­вання антибіотиками. Менінгококи нестійкі у зовнішньому середовищі, чутливі до висушування, фенолу і хлораміну. Менінго­коки мають спільні білкові антигени з непатогенними нейсеріями, які постійно перебу­вають в носоглотці, у тому числі N. lactamica.

Менінгококова інфекція антропонозне захворювання. Сприй­нят­ливість до зараження менінгококами є загальною. Але генера­лізовані форми розвивають­ся не більше ніж у 0,1 % інфікованих. Після перенесеної інфекції за­лишаються специфічні антитіла. Імуні­тет формується не тільки у хворих але й у носіїв збудника. Джерело інфекції хвора людина або бактеріоносій. В епідемічному пла­ні най­більш небезпеч­ний хворий на назофарингіт, він у 2,1 рази більше виділяє збудника ніж носій. Хворий заразний 2-4 тижні. Механізм передачі - крап­линний. В багаторічній захворюваності менінгоко­ко­вій інфекції притаманна періодичність з вели­кою між­епідеміч­ною амплітудою 4-11 років – 15 років. Найбільша захво­рю­ва­ність буває на початку весни у лютому-березні (зимово – весняна сезон­ність) серед усіх вікових груп. Основну групу скла­дають діти до 14 років. Носійство менінгококів частіше спостеріга­ється у дорослих. Жінки хворіють більше, ніж чоловіки. Діагноз підтвержується ви­сіванням у збудника із носоглотки, крові, спинно-мозкової рідини.

Протиепідемічні заходи: обов’язковій реєстрації з надсиланням термінового повідомлення до санепідстанції підлягають випадки ге­нералізованої форми менінгококової інфекції (менінгококовий ме­нінгіт, менінгококовий сепсис) і бактеріально підтверджений на­зофарингіт. При виявленні 5 i > випадків генералізованої форми ме­нінгококової інфекції в одному осередку подають позачергове до­несення в МОЗ країни. Обов’язкова негайна госпіталізація хворих з генералізованими формами менінгококової інфекції. Хворих із назофарингітом, виявлених в осередках, можна залишити дома, якщо є умови для ізоляції, окрім дітей дошкільного віку, осіб що пра­цюють в дитячих дошкільних закладах. Виписка із стаціо­нару при клінічному одужанні без бактеріологічного обстеження на но­сійство можлива не раніше 21 дня від початку хвороби. Реконвалес­центів допускають у дошкільні заклади, школи, інтернати, санаторії після одного негативного результату посіву з носоглотки, прове­деного через 5 днів після виписки із стаціонару.

Профілактичні щеплення реконвалесцентам можна робити через 2-6 місяців після перенесеного назофарингіту і генералізованої форми, носіям - через 1 місяць. Всім контактним необхідний огляд ЛОР – лікаря, медичний огляд. В закритих колек­тивах встанов­люється карантин на 10 днів від моменту ізоляції останнього хво­рого, госпіталі­зації тих, у кого є патологічні зміни в носоглотці, темпера­тура, висип.

Бактеріальне обстеження контактних осіб проводять:

а) в дитячих закладах – дітям, які спілкувалися з хворим, обслуговуючому персоналу;