Правила накладання м'яких пов'язок

1. Хворому або потерпілому необхідно надати зручного положення — лежачи або сидячи. Горизонтальне положення є найзручнішим під час бинтування живота, промежини і верхньої третини стегна. Накладати м'які пов'язки найзручніше, коли ушкоджена частина тіла хворого розташована на рівні грудей особи, яка надає допомогу.
2. Частина тіла, яку необхідно перев'язати, має бути абсолютно нерухомою. Кінцівка має бути в середньо-фізіологічному положенні, що забезпечує максимальне розслаблення м'язів, і це є функціонально найбільш вигідним для потерпілого після накладання пов'язки.
3. Оператор має стояти обличчям до пацієнта, щоб негайно відреагувати на біль, спричинений перев'язкою.
4. Пов'язку накладають у напрямку від периферії кінцівки до тулуба, розпочинаючи з фіксувального туру, яким кінець бинта закріплюють на перев'язувальній поверхні.
5. У разі типового накладання пов'язки бинт тримають у правій руці, його вільний кінець (початок) — у лівій (мал. 28).

6. Розгортують бинт зліва направо, не відриваючи рук від перев'язувальної поверхні і не розтягуючи бинт у повітрі. Бинтування розгорнутим бинтом призводить зазвичай до нерівномірного натягання і появи больових відчуттів.
7. Накладати пов'язку треба так, щоб кожний наступний тур прикривав попередній від його половини до 2/3 ширини. Фіксація м'якої бинтової пов'язки досягається розщепленим кінцем бинта, який зав'язується у вузькому, найменш рухомому місці. Вузол потрібно зав'язувати з протилежного боку від ділянки ушкодження.
Для ліпшої фіксації циркулярної пов'язки її перші тури можуть бути накладені на шкіру, попередньо оброблену клеєм. Останні тури також можуть бути прикриті лейкопластиром, який безпосередньо зі шкірою не стикається, але забезпечує механічну міцність пов'язки.

Вимоги до накладеної пов'язки
Пов'язка має міцно фіксувати ушкоджену ділянку до наступної перев'язки (зазвичай не менше ніж 1 добу).
Пов'язка має бути накладена щільно, але не туго, і не спричинювати незручності хворому.
Пов'язка має лежати рівно, без зморшок.

Пов'язка має рівномірно тиснути на відповідну частину тіла і не крутитися, не зісковзувати або заважати рухам.
Вузол кінців зав'язки слід зав'язувати подалі від ушкодженої частини тіла, щоб він не заважав рухам.

Основні типи бинтових пов'язок
Колова (циркулярна) пов'язка — зручна для бинтування циркулярної поверхні. Оберти бинта лягають один на одного, при цьому кожний наступний тур повністю прикриває попередній. Застосовують для бинтування обмежених поверхонь лоба, нижньої третини стегна і надп'ятково-гомілкового суглоба (мал. 29).

Для закриття лоба, скроневої і потиличної ділянок широко застосовують циркулярну пов'язку, яку накладають у звичайному напрямку зліва направо. Пов'язка проста, легко і швидко накладається, рівномірно тисне по всьому обводу голови. Недоліки: може крутитися, зміщуючи перев'язний матеріал.

Спіральна пов'язка — накладають на кінцівки, тулуб, груднину для закриття великих за довжиною і шириною дефектів або ран: Після двох-трьох закріплювальних турів кожний наступний тур накладають у скісному напрямку і прикривають попередній на 1/2 або 2/3 ширини бинта. Пов'язка дуже проста і швидко накладається, але легко може сповзати. Щоб запобігти ослабленню спіральної пов'язки, що її накладають на конусоподібну поверхню тіла, застосовують перегин кожного наступного туру бинта (мал.30).

Повзуну пов'язку застосовують для фіксації великого за площею перев'язного матеріалу на кінцівках. Спочатку роблять 2—3 колових оберти бинта. Потім оберти йдуть у скісному напрямку без накладання наступного туру на попередній. Між окремими турами залишаються неприкриті бинтом проміжки, що відповідають приблизно ширині бинта.

Хрестоподібну, вісімкоподібну пов 'язку, або пов'язку, що перехрещується, накладають на поверхні тіла і розрізняють за формою (об'ємом). Напрямок бинта утворює фігуру вісімки. Наприклад, перев'язку потилиці починають двома-трьома циркулярними, коловими обертами довкола голови, далі спускаються за вухо, вниз на шию, обводять шию спереду, а ззаду піднімаються вгору за вухо і довкола голови (мал. 31). Пов'язку накладають до повного прикриття потилиці.

Колосоподібна пов'язка дещо нагадує вісімкоподібну з тією різницею, що наступні тури бинта частково прикривають попередні і перехрещуються по одній лінії. Місця застосування: плечовий суглоб, надпліччя, пахвинна ділянка, кульшовий суглоб та інші важкодоступні ділянки, де внаслідок нерівномірної форми поверхні тіла або можливих рухів пов'язку важко утримати (мал. 32).

Черепашачу пов'язку застосовують у двох варіантах — розбіжна і збіжна. Накладають на великі суглоби — колінний, ліктьовий, надп'ятково-гомілковий. Розбіжну пов'язку починають накладати з двох-трьох колових обертів бинта на одному рівні з розходженням наступних обертів від центру вбік, угору і вниз (мал. 33). Збіжна черепашача пов'язка відрізняється від розбіжної тим, що оберти бинта, розпочинаючись на периферії, з кожним туром наближаються до центру, де пов'язка закінчується (мал. 34).

Поворотну пов'язку накладають на куксу після ампутації кисті або стопи. Розпочинають з двох-трьох колових обертів бинта з наступним відхиленням його турів перпендикулярно до колового руху. Пов'язка легко сповзає, тому для її утримання додають чохол з тасьмою або шкіру змащують клеолом.

Т-подібну пов 'язку накладають на промежину або пахвинну ділянку за допомогою двох бинтів, з яких основний охоплює поперек або плече, а другий, що утримує перев'язний матеріал, проходить через ділянку промежини або пахвової ямки.

Різновиди пов'язок за локалізацією
Пов'язки на голову та шию. Пов'язку на голову накладають за допомогою бинта завширшки 5 см. Зазвичай вона повинна тиснути, оскільки поранення черепа супроводжується сильною кровотечею з усіх ран, що утворилися при цьому. Винятком є запальні захворювання (здавлювання небажане).
Великі ушкодження потиличної ділянки можна закрити неаполітанською пов'язкою. її розпочинають циркулярним туром довкола голови, спускаючи кожний наступний тур у бік вуха ураженої частини і піднімаючи на протилежному боці (мал. 35).

Пов'язку "шапочка Гіппократа" використовують для закриття всієї волосистої частини голови. Вона є складною за технікою виконання, потребує багато часу, а інколи і помічника. Після накладання циркулярного туру (звичайним способом) проводять тури, що повертаються з потиличної ділянки на лоб і назад так, щоб була закрита волосиста частина голови. Пов'язку закінчують, фіксуючи її циркулярними турами бинта (мал. 36). Пов'язку "шапочка Гіппократа" можна накласти і за допомогою двох бинтів, один з яких розташовують на волосистій частині голови, а іншим циркулярно фіксують кінці першого бинта.

Пов 'язку "чепець " найчастіше виконують для перев'язування волосистої частини голови. Опорний тур бинта пролягає через тім'яноскроневу ділянку і є основним у накладанні пов'язки; він має бути дещо натягненим. Основний тур бинта фіксують під опорним туром на правій скроневій ділянці, спрямовують через лоб на протилежний бік, обгортають навколо опорного тура і виходять через потиличну ділянку у вихідне положення; далі бинт перехльостують навколо опорного туру бинта, новий напівтур проходить зліва трохи вище пов'язки "чепець" від попереднього і т. д. Поступово чергуючи передні і задні напівтури, забинтовують усю волосисту частину голови. Закінчуючи пов'язку, кінці опорного туру бинта зав'язують вузлом у підборідній ділянці (мал. 37). Зрідка користуються і косинковими пов'язками.

У хворих із захворюваннями та ушкодженнями очей накладають пов'язку на одне око або на обидва ока. Якісно накладена на око пов'язка має щільно прилягати, але не тиснути на очне яблуко. Крім того, під час накладання цих пов'язок необхідно стежити, щоб вуха залишалися відкритими. Накладання пов'язки починається із циркулярного туру довкола голови, далі по тім'яній і потиличній ділянці бинт спускають нижче від вуха і по обличчю піднімають угору, закриваючи око. Циркулярні і висхідні тури чергуються (мал. 38). Пов'язки на обидва ока накладають, як пов'язку на одне око, друге око закривають турами, що прямують у низхідному напрямку (мал. 39).

Складно накладається, але надійно фіксує підборідну ділянку пов'язка типу вуздечки. її застосовують у хворих із запальними захворюваннями і пораненнями підборідної ділянки, а також під час надання допомоги хворим із переломами нижньої щелепи. Після фіксувального циркулярного туру бинт по задньобічній поверхні переводять у підборідну ділянку і по лівій щоці піднімають угору. З лівої щоки тур бинта переходить на скроневу і тім'яну ділянки, далі спускається вниз до підборідної ділянки. Закінчується пов'язка накладанням циркулярної пов'язки навколо лобової і потиличної ділянок (1-й варіант). Якщо необхідно закрити підборідну ділянку повністю, пов'язка має бути доповнена циркулярним туром, що йде через підборіддя (2-й варіант; мал. 40). Для перев'язування носа, лоба, потиличної ділянки і фіксації нижньої щелепи завжди використовують пращоподібну пов'язку. Пов'язку швидко накладають, вона міцно тримається і потребує мало матеріалу (див. мал. 24).

Для закриття потиличної ділянки та задньої ділянки шиї у хворих з фурункулами і карбункулами застосовують комбіновану пов'язку у вигляді вісімки. Пов'язка на шиї має добре фіксувати перев'язний матеріал і до того ж не утруднювати дихання і не здавлювати кровоносні судини, особливо вени. Циркулярну пов'язку на шию накладати недоцільно, тому що тугий тур бинта застосовувати не можна, а в разі слабко накладених турів пов'язка крутитиметься. Цих недоліків немає у хрестоподібної і вісімкоподібної пов'язок, які починаються з потиличної ділянки і проходять навколо груднини та шиї (мал. 41). За допомогою такої пов'язки можна закрити нижні відділи передньої і задньої поверхні шиї після операції на щитоподібній залозі або в разі запальних процесів. Інколи для утримання перев'язного матеріалу на шиї застосовують клейові пов'язки.

Пов'язка на груднину, плечовий пояс і верхню кінцівку. Пов'язки на груднину, з одного боку, належать до розряду найскладніших, а з іншого — найменш надійно фіксують ушкоджену ділянку. Так, наприклад, коса пов'язка на груднину розрахована для фіксації перев'язного матеріалу в пахвовій ділянці, недостатньо фіксує його і стискує судини бічної поверхні шиї. Тому в такому разі зазвичай використовують колосоподібну або хрестоподібну пов'язку (див. мал. 32).
Особливе значення мають пов'язки на грудну залозу в жінок із лактаційним | маститом, виконання яких поєднується з годуванням дитини або зціджуванням молока. Для цього застосовують підтримувальну пов'язку на одну або обидві грудні залози. Пов'язку на одну залозу розпочинають з циркулярного туру нижче від грудної залози, при цьому соски залишають відкритими. Другий тур бинта прямує з-під грудної залози і підіймається вгору над ключицею здорового боку. Наступний циркулярний тур бинта спрямовують дещо вище від попереднього (мал. 42). Щоб пов'язка не ослабла і не змістилася, тур бинта, спрямований через надпліччя, має розташовуватись якомога ближче до шиї, а в пахвовій ділянці — якомога вище.

Підтримувальну пов'язку на обидві грудні залози накладають так: на праву грудну залозу у звичайному напрямку знизу вгору, а на ліву — згори вниз (мал. 43).
Захисну пов'язку і стисну пов'язку зазвичай накладають на обидві грудні залози для припинення лактації. Стисна пов'язка розпочинається із циркулярного туру, який проходить через грудні залози, щільно притискуючи їх до груднини. Другий тур бинта проходить з-під правої грудної залози скісно вгору над лівою грудною залозою. Однак ці пов'язки мають тенденцію до зміщення.
Для фіксації пахвової ділянки і грудних залоз можна застосовувати і косинкові пов'язки.

У хворих з ушкодженням груднини застосовують спіральну пов'язку з гак званою портупеєю, що розпочинається опорним туром бинтування, яке проводять через надпліччя здорового боку, далі циркулярний тур фіксують зверху "портупеї" на рівні нижніх відділів живота (мал. 44). Спіральні тури проходять знизу вгору і закінчуються на рівні пахвових ямок. У такому разі використовують ще вісімкоподібну пов'язку.
У разі надання першої допомоги потерпілому з переломом ключиці, забиттям або вивихом плеча для тимчасової іммобілізації накладають пов'язки Вельпо і Дезо.

Пов'язку Вельпо застосовують рідко, через те що нефізіологічне положення верхньої кінцівки призводить до повторного зміщення уламків, а в разі тривалої іммобілізації — до тугорухомості в суглобах верхньої кінцівки. У такому разі перевагу надають пов'язці Дезо. Під час накладання пов'язки Дезо верхня кінцівка набуває фізіологічного положення. Обов'язково фіксують кінцівку в пахвовій ділянці на хворому боці за допомогою суцільного валика, який дає змогу у процесі бинтування відвести руку від тулуба.

Спочатку фіксують до тулуба плече, потім зап'ясток і нарешті ліктьовий суглоб ушкодженого боку, бинтуючи від здорового боку до хворого. Перший тур бинтування забезпечує приведення нижніх відділів плеча і відведення його верхньої третини, водночас відбувається зовнішня ротація плеча; 2-й тур прямує косо вгору по груднині, забезпечуючи деяке зведення центрального кінця ключиці; 3-й — підхоплює знизу передпліччя ушкодженого боку; 4-й тур спускається згори вниз, піднімає плече і по задній поверхні груднини проходить у пахвову ділянку здорового боку. Після закінчення перших турів пов'язка Дезо на передній поверхні груднини утворює трикутник, який складається з 2, 3-го і 4-го турів. Аналогічний трикутник утворюється і на задній поверхні груднини. Далі всі тури повторюють 4—5 разів для забезпечення механічної міцності пов'язки (мал. 45).

Під час накладання пов'язки Вельпо кисть розташована в ділянці надпліччя здорового боку. Перший тур бинта проходить від хворої кінцівки до здорової довкола груднини; 2-й, вертикальний, спускається з боку надпліччя ушкодженого боку через плече і під ліктьових-суглобом, тут він змінює напрямок на горизонтальний; далі 2-й тур прямує на бічну поверхню груднини і, проходячи по задній її поверхні, горизонтальний тур фіксує кінцівку на тулубі. Ліктьовий суглоб має бути щільно притисненим до трудної клітки (мал. 46).

Для фіксації плеча нерідко застосовують колосоподібну пов'язку. Спочатку накладають циркулярні тури довкола плеча, далі низхідний тур спрямовують на передню поверхню грудної клітки, переходячи на тур, що перехрещується в дельтоподібній ділянці. Другий етап повторює наступний тур, бинт поступово зміщують угору і закінчують пов'язку циркулярним туром довкола грудної клітки.
Пов'язки на передпліччя і плече найчастіше накладають за типом спіральної з перегином на тильній поверхні, а на ліктьовий суглоб — за типом черепашачої (див. мал. 33—34).

Оскільки ліктьовий суглоб бинтують у зігнутому положенні під тупим або прямим кутом (у разі запальних процесів і ушкоджень), а черепашача пов'язка на згинальному боці часто деформується, стискуючи судини ліктьового згину подібно до джгута, необхідно попередньо обгорнути ділянку суглоба ватно-марлевою прокладкою. Для фіксації ліктьового суглоба нерідко використовують косинкову пов'язку (див. мал. 23).

Щодо пов'язок на окремі пальці кисті дуже часто накладають колосоподібну пов'язку на І палець. Показанням до накладання цієї пов'язки є запальні захворювання, поранення, вивихи і розтягнення зв'язкового апарату. Після накладання циркулярного фіксувального туру на передпліччі другий тур з тильного боку обгортає основу І пальця. Послідовно чергують тури довкола передпліччя та основи І пальця (мал. 47). Пов'язка не закриває нігтьову фалангу пальця і тому в разі необхідності може бути доповнена обертовими або циркулярними турами бинта.

На інші пальці кисті накладають звичайну спіральну пов'язку. Щоб пов'язка не змістилася, її фіксують довкола зап'ястка (мал. 48).
Спіральна пов'язш типу рукавички накладається на кожен палець окремо (мал. 49).
У разі розтягнення зв'язок у ділянці променево-зап'ясткового суглоба застосовують хрестоподібну пов'язку на кисть. Після фіксувального циркулярного туру бинта з ліктьового боку він проходить на тил кисті. Проходячи через правий міжпальцевий проміжок, бинт повертається на тил кисті, утворюючи перехрестя в ділянці променево-зап'ясткового суглоба (мал. 50).
У разі ушкоджень або флегмони кисті можна використовувати тимчасову поворотну пов'язку на всю кисть із заміною далі на "рукавичку", яка відділяє пальці один від одного.

Пов'язки на очеревину і таз
Пов'язки на ділянку живота застосовують досить часто у зв'язку з різноманітною патологією з боку органів черевної порожнини і надто поширеним оперативним лікуванням. Цілком задовільні наслідки дає добре і правильно накладена лейкопластирна або спіральна бинтова пов'язка на живіт.

Проста пов'язка на живіт трудомістка, може крутитись і сповзати вниз під час рухів у ліжку або під час ходіння. Тому її доцільно комбінувати з однобічною колосоподібною пов'язкою стегна (мал. 51).
Інколи для більшої міцності бинтування доповнюють поздовжньо складеним простирадлом або спеціальним контурним бандажем.

На пахвинну ділянку, промежину і кульшовий суглоб накладають колосоподібну пов'язку різних варіантів. Показаннями до накладання їх є операції з приводу пахвинної або стегнової грижі, операції на кульшовому суглобі, опіки, механічні ушкодження і запальні захворювання в ділянці таза і промежини.

Колосоподібна пов'язка на кульшовому суглобі досить складна у виконанні, а інколи потребує одного-двох помічників. Після фіксації циркулярного туру довкола живота бинт по його попередній поверхні спрямовують скісно вниз, а далі довкола стегна, нижче від сідничної складки і по його медіальній поверхні вперед і латерально; перехрест відбувається точно в ділянці великого вертлюга. Наступні тури бинта зміщують у дистальному напрямку, повторюючи хід першого туру (мал. 52).

Пов'язку на пахвинну ділянку розпочинають фіксувальним туром у середній ділянці живота, далі бинт по сідничній ділянці проходить на медіальну поверхню стегна, піднімається вгору, закриваючи пахвинну ділянку; пройшовши по попереку, низхідний тур перехрещує попередній лише в паховій ділянці і прямує на бічну поверхню стегна. Далі відбувається чергування висхідних турів, що огинають поперекову ділянку ззаду, з низхідними, які зміщуються в дистальному напрямку (мал. 53). Аналогічно накладається пов'язка на обидві пахові ділянки (мал. 54).

Накладання колосоподібної пов'язки на промежину утруднено через необхідність залишити відкритим відхідник. Під час накладання цієї пов'язки перехрещення турів здійснюють суворо медіально (воно загальне для обох половин пов'язки). Поступово зближуючи тури, повністю закривають промежину (мал. 55).

Найпростішою і зручною для закриття промежини є Т-подібна пов'язка, на яку потрібно мало матеріалу і яка швидко виготовляється, накладається і знімається. Один тур бинта накладають циркулярно, як пояс, і зав'язують одразу. Інший бинт перекидають через пояс, виводять на промежину і далі вгору, фіксуючи на циркулярному турі ззаду (мал. 56).

Пов'язки на нижню кінцівку
За наявності запальних процесів і ушкоджень верхньої третини стегна накладають висхідну колосоподібну пов'язку, яку фіксують довкола таза, типу кульшової. У разі ушкоджень колінного суглоба накладають черепашачу пов'язку, збіжну або розбіжну. Для перев'язування гомілки застосовують спіральну пов'язку з перегином кожного наступного туру бинта (мал. 57). Колосоподібну пов'язку стопи накладають за наявності її ушкоджень. За тими самими показаннями застосовують хрестоподібну пов'язку на ділянку надп'ятково-гомілкового суглоба. Циркулярний тур проводять довкола стопи в ділянці плеснових кісток. Після фіксації в нижній третині гомілки бинт у вигляді вісімки проводять довкола ступні (мал. 58).

Поворотну пов'язку на дистальні відділи стопи або на всю стопу накладають у разі опіків, відморожень, гангрени, ушкоджень та ін. Під час її накладання потрібно стежити за тим, щоб між пальцями був прокладений перев'язний матеріал для запобігання попрілості. Пов'язку розпочинають циркулярним туром у ділянці плеснових кісток, потім роблять поворотний тур на пальцях з поступовим фіксуванням спіральною або хрестоподібною пов'язкою (мал. 59).

Не втратила свого значення і косинкова пов'язка на стопу (мал. 60).
Пов'язку на І палець стопи накладають за типом поворотної пов'язки з додатковими спіральними турами бинта і фіксацією біля основи пальця.
Проте така пов'язка легко зсовується, тому доцільно її зафіксувати довкола надп'ятково-гомілкового суглоба над кісточками (мал. 61).
На п'яткову ділянку найчастіше накладають розбіжну черепашачу або колосоподібну пов'язку (мал. 62).

На будь-яких частинах тіла, особливо на верхніх кінцівках, доцільно надавати перевагу пов'язкам із сітчасто-трубчастого бинта (РЕТЕЛАСТ) відповідного розміру (мал. 63).

4. Правила проведення гемотрансфузій.

Переливання крові (гемотрансфузія) — операція, яка полягає у перенесенні певної кількості крові або компонентів крові від донора до реципієнта. Має на меті заміну втрачених компонентів та відновлення функцій крові.

При значних захворюваннях виникає необхідність переливання крові. Для цього кров беруть у дорослих здорових людей – донорів. У дорослої людини без шкоди для її здоров’я можна взяти до 400 мл. крові. Кров донорів консервують та зберігають певний чітко визначений термін. Консервування крові полягає у додаванні спеціальної хімічної речовини (консервант), що запобігає її зсіданню. Така кров при дотриманні відповідних умов, може зберігатися тривалий час та бути придатною до переливання.

Показання

Переливання крові проводять із замісною, стимулюючою, дезінтоксикаційною та гемостатичною метою.

При лікуванні шоку та термінальних станів переливання крові - основний лікувальний засіб. При крововтратах гемотрансфузія застосовується з крововідновлювальною та кровоспинною метою. Переливання застосовується при різних отруєннях та для підвищення реактивності організму.

Протипоказання

Гострі (крововилив, тромбоз) та динамічні порушення мозкового кровообігу, тромбофлебіти, свіжі інфаркти міокарда, легенів, нирок, аневризми аорти та шлуночка серця, туберкульозний менінгіт, гострий нефрит тощо.

Сумісність групи крові

У минулому, переливання крові іноді призводило до смерті хворого, поки не стало відомо, що кров однієї людини не завжди сумісна з кров’ю іншої. Вперше вдале переливання крові було зроблено 1819 року. До 1873 р. було зроблено всього 247 переливань, з них 176 закінчились смертю. Так тривало до 1900 р., коли австрійський та чеський вчені К.Ландштейнер і Янський відкрили групи крові.

У випадку несумісної крові у реципієнта відбудеться склеювання еритроцитів донора (аглютинація) та їхнє руйнування (гемоліз), внаслідок чого може настати смерть.

Групи крові (система AB0) визначаються наявністю в еритроцитах та плазмі людини білків, які здатні склеюватися – алгютиногени (А і В), та аглютиніни(Альфа та Бетта (грецький алфавіт)). Групи крові є спадковими і майже не змінюються протягом життя.

Аглютинація

Склеювання еритроцитів відбудеться в тому випадку, якщо аглютиноген А зустрічається з аглютиніном А (альфа), а аглютиноген В – з аглютиніном В (бета). Тому в крові людини ніколи одночасно не зустрічаються аглютиноген А з аглютиніном А (альфа) та аглютиноген В з аглютиніном В (бета). Якщо людині з IV групою крові переливають кров І групи, то, оскільки кількість крові донора незначна порівняно з об’ємом крові реципієнта, плазма крові донора розбавляється плазмою крові реципієнта. Тому аглютиніни у плазмі крові донора не можуть склеювати еритроцити реципієнта. Навпаки, якщо реципієнтом є людина з І групою крові, а донором з IV, то концентрація аглютинінів в плазмі крові реципієнта достатня для склеювання еритроцитів донора, оскільки аглютиногени в еритроцитах не можуть розбавлятися плазмою крові.

Тобто, звідси можна зробити висновок, що кров І групи можна переливати особам з будь-якою групою крові. Люди з І групою крові є універсальними донорами. Особам, які мають IV групи, можна переливати крові усіх 4-х груп. Такі люди є універсальними реципієнтами. За останніми рекомендаціями переливати можна лише одногрупну резус-сумісну кров.

Від так, є ще один антиген у 85% людей, котрий впливає на сумісність при гемотрансфузії - так званий резус-фактор (Rh), ці люди резус-позитивні, а ті, в кого у крові немає резус-фактора є резус-негативними. Якщо кров резус-позитивного донора перелити резус-негативному реципієнту, у нього можуть утворитися антитіла, та при наступному переливанні крові від резус-позитивного донора виникне реакція руйнування еритроцитів резус-антитілами - резус-конфлікт. Резус-негативному хворому потрібно переливати тільки таку ж резус-негативну кров. Також, резус-конфлікт може зустрічатись при вагітності - коли плід має Rh-фактор відмінний від такого у мами.

Для попередження ускладнень перед переливанням крові

· визначають групу крові хворого та донора,

· резус-приналежність хворого,

· роблять пробу на індивідуальну сумісність,

· пробу на резус-сумісність,

· біологічну пробу, якщо потрібно.

Ускладнення

Усі ускладнення можна розділити на 3 основні групи:

· 1) ускладнення механічного характеру;

· 2) ускладнення реактивного характеру;

· 3) ускладнення, зумовлені переливанням інфікованої донорської крові.

До ускладнень механічного характеру відносять гостре розширення серця, повітряну емболію, тромбоемболію і тромбоз.

До ускладнень реактивного характеру можна віднести гарячку, алергічні реакції, синдром масивних переливань, гемотрансфузійний і цитратний шок, калієву інтоксикацію.

Посттрансфузійна гарячка зумовлена надходженням у кров пірогенних речовин – продуктів розпаду білків і мікроорганізмів. Найчастіше гарячка виникає як наслідок взаємодії антитіл реципієнта з перелитими лейкоцитами, тромбоцитами чи імуноглобуліном.

Гарячка звичайно виникає через 1,5–2 год після переливання крові. У хворого з'являються відчуття жару, озноб, іноді головний біль, блювання. Температура тіла підвищується до 38–39 °С. Розрізняють три ступені важкості гарячкової реакції.

· У разі легкої гарячкової реакції хворий відчуває загальну слабість, озноб, підвищується температура тіла (у межах 1 °С).

· Гарячкова реакція середньої важкості проявляється ознобом, слабістю, головним болем, несильним болем у животі і поперековій ділянці, підвищенням температури тіла на 1,5–2 °С.

· У разі важкої гарячкової реакції спостерігаються сильний озноб, головний біль, нудота, блювання, утруднене дихання, біль у поперековій ділянці, ціаноз губ, значне підвищення температури тіла (більше ніж на 2 °С).

Легка гарячкова реакція і реакція середньої важкості через кілька годин минають. Важка гарячкова реакція тривала.

Лікування. Легка і середньоважка гарячкові реакції не потребують лікування. Хворого треба зігріти (вкрити ковдрою, покласти грілку до ніг, напоїти гарячим чаєм).

У разі важкої гарячкової реакції необхідно зігріти хворого і ввести йому знеболювальні засоби (морфіну гідрохлорид, норфін, трамал, промедол); засоби, що нормалізують серцеву діяльність (сульфокамфокаїн, кофеїн, кордіамін), антигістамінні препарати (димедрол, діазолін, супрастин), кортикостероїди (гідрокортизон, преднізолон), антипіретичні засоби (ацетилсаліцилова кислота, аскофен, парацетамол). Внутрішньовенне краплинне вводять 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду, 500 мл 5 % розчину глюкози з аскорбіновою кислотою.

Алергічні реакції зумовлені сенсибілізацією організму до білків плазми донорської крові. Вони виникають у разі повторної трансфузії крові і плазми, уведення білкових речовин і білкових препаратів, а також при деяких захворюваннях (хронічні запальні процеси, злоякісні пухлини, хвороби крові).

Алергічна реакція може спостерігатися вже під час переливання крові або через 15–20 хв після його закінчення. До гарячкової реакції приєднуються кропив'янка, алергічний набряк, задишка тощо.

Алергічні реакції частіше мають легкий перебіг (за винятком анафілактичного шоку). Через 30–40 хв вони минають. Кропив'янка, біль у суглобах, свербіж можуть тривати 1–2 доби.

Лікування. Якщо алергічна реакція з'являється ще під час переливання крові, його треба негайно припинити. Хворому внутрішньовенне вводять 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду і 5–10 мл 5 % розчину аскорбінової кислоти, діазолін, димедрол або супрастин, кортикостероїди, за показаннями -- кофеїн, сульфокамфокаїн.

Переливання великої кількості крові супроводжується синдромом масивних переливань (синдром гомологічної крові). Цей синдром розвивається внаслідок уведення в організм реципієнта консервованої донорської крові, що містить натрію і калію цитрат. Він може бути зумовлений змінами біохімічних констант і формених елементів, що відбуваються в процесі зберігання крові, імунологічною несумісністю крові донора і реципієнта за еритроцитарними, лейкоцитарними і тромбоцитарними антигенами й антитілами плазмових білків, які практично не враховуються під час підбору донорської крові.

При синдромі масивних переливань спостерігаються спазм судин, підвищення в'язкості крові реципієнта, склеювання еритроцитів, закупорка капілярів, порушення кровообігу, дрібні крововиливи в печінці і нирках, застій крові в легенях. Кров не згортається, виникає кровоточивість.

Профілактика. Аби запобігти цьому ускладненню, слід переливати тільки свіжу консервовану кров, а під час переливання треба внутрішньовенне вводити низькомолекулярні плазмозамінні розчини (реополіглюкін, реомакродекс, неокомпенсан та ін.).

Небезпечним ускладненням переливання крові є гемотрансфузійний шок. Він зумовлений переливанням несумісної за системою АБ0 і резус-фактором крові, чи переливанням інфікованої або зміненої крові (крові, яка була випадково заморожена і відтанула, чи крові, що нагрілася до температури понад 40 °С). Це ускладнення спричинюють руйнування еритроцитів донора, їх гемоліз і звільнення токсичних продуктів розпаду (гістаміну, брадикінінів, катехоламінів та ін.). Іноді можливий і гемоліз еритроцитів реципієнта під впливом аглютинінів крові донора. Це буває в разі трансфузії крові 0(I) реципієнтам з іншими групами крові. Усе це зрештою призводить до розвитку шоку, важкої інтоксикації, порушення згортання крові, гострої ниркової недостатності.

У перебігу гемотрансфузійного шоку виділяють три періоди: І – період шоку; II – період ниркової недостатності; III – одужання.

· Період шоку. Може розвиватися ще під час переливання крові, після введення в кровоносне русло 20–40 мл крові. Хворий стає неспокійним, скаржиться на відчуття жару, стиснення за грудниною, головний біль і біль у поперековій ділянці, нудоту, блювання. Біль зумовлюється спазмом мозкових, мезентеріальних і ниркових судин. Пульс стає частим, AT знижується. Біль такий сильний, що хворі починають кричати. Обличчя хворого спочатку червоніє, а пізніше блідне, з'являється озноб, підвищується температура тіла. Згодом спостерігаються мимовільні сечовипускання та дефекація. Розпочинаються гемоглобінурія та гемоглобінемія. Швидко розвивається жовтяниця.

· Період ниркової недостатності характеризується ознаками ураження нирок. Зменшується або взагалі припиняється виділення сечі. Розвивається уремія, яка характеризується головним болем, нудотою, блюванням, втратою апетиту, проносом, адинамією, сонливістю, ознобом, підвищенням AT. Наростають блідість і жовтяничність шкіри, пастозність і набряки. Температура тіла підвищується до 38 °С і більше. Розвивається анемія, у крові підвищується рівень сечовини, креатиніну, білірубіну, калію. У сечі виявляють білок, лейкоцити, еритроцити, циліндри.

· Смерть або одужання. У разі важкого перебігу гемотрансфузійного шоку хворі помирають на 3-тю – 18-ту добу після гемотрансфузії. За сприятливого його перебігу з 2–3-го тижня стан хворих починає поліпшуватися і настає період одужання. Першою ознакою періоду одужання є відновлення діурезу. Він поступово збільшується і до 8–12-ї доби може досягнути 3–4 л на добу. Поступово поліпшується загальний стан хворого. Щоправда, після відновлення функції нирок ще тривалий час можуть спостерігатися загальна слабість, підвищена втомлюваність, залишається зниженою концентраційна здатність нирок.

Клінічні прояви гемотрансфузійного шоку при резус-несумісності мають багато спільного із шоком, що розвивається за АВ0-конфлікту, але він буває частіше після переливання крові і має не такий гострий період.

Лікування гемотрансфузійного шоку при АВ0- і резус-конфлікті однакове. Воно залежить від періоду шоку.

У разі появи перших ознак гемотрансфузійного шоку переливання крові припиняють, систему для переливання крові від'єднують і підключають систему із сольовим розчином (голку з вени не видаляють!).

Лікування гемотрансфузійного шоку. Уводять 90–120 мг преднізолону, 10 мл 2,4 % розчину еуфіліну, 100 мг лазиксу. Слід також увести антигістамінні препарати і наркотичні альгетики. Розпочинають інфузійну терапію. Уводять реополіглюкін, поліглюкін, желатиноль. Для одержання лужної реакції сечі вводять 4% розчин натрію гідрокарбонату. Для виведення вільного гемоглобіну переливають полііонні розчини. Високоефективним є масивний плазмаферез. Для запобігання внутрішньосудинній коагуляції доцільно ввести 5000 ОД гепарину, антиферментні препарати (контрикал).

Після виведення хворого із шоку і за наявності гострої ниркової недостатності проводять гемодіаліз за допомогою апарата "штучна нирка". У період одужання призначають симптоматичну терапію.

Цитратний шок розвивається в разі швидкої трансфузії великої кількості крові, стабілізованої натрію цитратом. Це частіше буває в пацієнтів з патологією печінки чи нирок. Підвищення рівня натрію цитрату в сироватці крові супроводжується зменшенням вмісту іонізованого кальцію, з яким натрію цитрат утворює комплекс, що зумовлює низку реакцій, а саме: спазм судин легень, серця, ослаблення скоротливої функції міокарда, порушення електролітного обміну (переважно іонів кальцію і калію). Все це призводить до порушення гемодинаміки і функції нервової системи. Токсичною вважається доза натрію цитрату 10 мг/кг за 1 хв, що відповідає введенню 2–3 мл консервованої крові на 1 кг маси тіла реципієнта за 1 хв.

Клінічно цитратний шок проявляється прискоренням пульсу, аритмією, зниженням AT, утрудненим диханням, судомами. Ці ознаки з'являються під час переливання крові або наприкінці його. Цитратний шок може спричинити смерть хворого (від зупинки серця).

З метою профілактики цитратного шоку рекомендується на кожні 500 мл крові вводити 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або кальцію глюконату.

Лікування. У разі розвитку цитратного шоку треба негайно припинити переливання крові, внутрішньовенне ввести 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або кальцію глюконату, підшкірно – кофеїн.

Третя група ускладнень зумовлена переливанням інфікованої крові. Під час трансфузії можна заразитися вірусним гепатитом, малярією, сифілісом, бруцельозом, токсоплазмозом, трипаносомозом і СНІДом.

Під час зберігання крові з еритроцитів у плазму просочується калій, що в разі швидкого введення великої кількості крові може призвести до калієвої інтоксикації. Це шкідливо впливає на міокард. Таке ускладнення часто буває у хворих з патологією нирок, а також при травматичному токсикозі.

Під час інфузійно-трансфузійної терапії нині застосовують не цільну донорську кров, а її компоненти і препарати в поєднанні з кровозамінними розчинами і засобами для парентерального живлення.

На станціях переливання крові з цільної крові одержують такі компоненти крові: різні види еритроцитарної маси (еритроцити, еритроцитарну масу, еритроцитарну суспензію, відмиту еритроцитарну масу, розморожену і відмиту еритроцитарну масу), тромбоцитарну масу, нативну плазму, свіжозаморожену плазму, імунну і гіперімунну плазму, концентрат тромбоцитів, грануло-цитарну масу, плазму концентровану, лейкоцитарну масу.

5. Основні групи хірургічного інструментарію та їх застосування;

Хірургічний інструментарій — сукупність інструментарію та механічних пристроїв, що використовують під час хірургічних втручань чи маніпуляцій

Хірургічні інструменти можна поділити на спеціальні та загального призначення. У наші дні їх відомо понад тисячу.

Операція складається з ряду послідовних етапів. Залежно від того, яка робота виконується, використовуються певні інструменти хірургічні, які розсікають тканини, розводять їх, фіксують, зупиняють кровотечу, з’єднують тканини і т.д.

Роз’єднання тканин

Будь-яка операція починається з етапу, в якому задіяний скальпель. Цей хірургічний інструмент розсікає шкірні покриви і підшкірну клітковину. Далі для розсічення фасцій, апоневрозів і м’яких тканин використовуються, крім скальпелів, ножі, ножиці, електроножі, лазерні скальпелі, ультразвукові апарати та інші пристосування.

Зупинка кровотечі

Етап проводять із застосуванням лігатури для затиску судини, прошиванням тканин і т.д.

Фіксація тканин

Хірургічні інструменти повинні забезпечувати розведення країв рани і фіксування органів для кращого огляду і зручності проведення маніпуляцій в глибині рани.

Основний етап

Використовуються спеціальні операційні набори і різні прийоми.

З’єднання тканин

Виконують різноманітними зшивачів, що з’єднують краї тканини металевими скріпками. < / p>

До пристосувань загального призначення відносять такі, які застосовуються для роз’єднання тканин перед операцією. Це – різноманітні ножі, скальпелі, ножиці, пилки, кусачки, долота, Остеотоми.

Допоміжними вважаються анатомічні та хірургічні пінцети, корнцанги, тупі й гострі гачки, зонди, розширювачі рани.

кровоспинні інструментами є затискачі і голки, а для з’єднання тканин застосовують різні голкотримачі з ріжучими та колючими голками.