Визначення груп крові простою реакцією

Лекція № 6

«Тактика медичної сестри при гемотрансфузіях»

з дисципліни : « Медсестринство в хірургії»

Викладач : Гайдамака В.К.

м. Берислав

План

1. Основні положення сучасної трансфузіології.

2. Участь медичної сестри в інфузійно – трансфузійній терапії.

3. Поняття про систему АВ0.

4. Поняття про резус – фактор.

5. Роль медичної сестри в організації заходів перед переливанням крові.

6. Визначення груп крові за допомогою стандартних сироваток.

7. Визначення груп крові за допомогою цоліклонів анти – А, анти – В.

8. Визначення резус – фактор – належності експрес методом.

9. Визначення придатності донорської крові до переливання.

10. Проби на сумісність крові.

11. Обсяг дій медичної сестри під час трансфузії.

12. документальне оформлення трансфузій.

Мета:

- вивчити систему груп крові АВО і систему резус; показання, протипоказання до переливання крові та її компонентів;

- оволодіти методикою визначення груп крові за допомогою стандартних сиро­ваток і цоліклонів анти-А і анти-В, а також проведення проб на сумісність крові донора і реципієнта.

Про цілющі властивості крові люди дізналися дуже давно. Наука про гемотрансфузію бере початок з давніх часів. Гіппократ пропонував пити кров психічно хво­рим і епілептикам. У творах Плінія, Цельса, Гомера є відомості про те, що слабким людям і людям похилого віку давали пити кров вмираючих гладіаторів. Початок другого періоду відносять до 1628 р., коли Гарвеем був обнародуваний закон кро­вообігу, в якому вчений довів існування великого кола кровообігу. Далі особливо успішно дослідження з переливання крові розвиваються у Франції, де 15 червня 1667 р. вперше людині перелито кров тварини. Великий внесок у розвиток методи­ки переливання крові зробили російські вчені. У 1900 році бактеріолог Ландштейнер відкрив групи крові, а у 1907 р. Янський відкрив IV групу крові. Початком п’ятого періоду історії розвитку вважається 20 червня 1919 р., коли в Петрограді С.Н. Шамовим було проведено перше в світі сумісне з точки зору групи переливан­ня крові.

Отже, инфузійно-трансфузійна терапія займає велике місце в сучасній меди­цині.

Інфузією називають уведення в організм рідин парентеральним шляхом, трансфузією — уведення парентеральним шляхом крові та її препаратів. Шляха­ми уведення в організм інфузійних і трансфузійних рідин є: підшкірне, внутрішньовенне, внутрішньоартеріальне, внутрішньокісткове — у губчасту речовину кістки.

Основним джерелом крові, її препаратів і компонентів є донорство — доб­ровільне здавання певної частини крові та її компонентів. Людей, що дають свою кров або орган для уведення або пересадки хворим, називають донорами. Хворих, що одержують донорські органи і тканини, називають реципієнтами.

Існують різні групи донорів:

1. Активні донори: здають кров декілька разів на рік за власною ініціативою. За­раховують в активні донори після медичного обстеження. Кров здають безплат­но або отримують за це грошову компенсацію.

2. Донори резерву — люди з рідкісними групами крові (IV Rh- ), які здають кров у разі потреби.

3. Донори-родичі — здають кров разово для лікування близьких, що опинились у біді.

Перед здаванням крові потенційного донора оглядає терапевт, потім донор здає аналіз крові на RW, СНІД, кров і сечу — на загальний аналіз, робить ФГДС. Кров можна здавати по 400 мл, 1 раз на 1,5—2 міс, але не більше 5 разів. Основний вид донорства — доброчинне донорство.

ДІЯ ПЕРЕЛИТОЇ КРОВІ

НА ОРГАНІЗМ РЕЦИПІЄНТА

Дія перелитої крові на організм реципієнта зумовлена складними регуляторними механізмами. Перелита кров діє на елементи нервової рецепції, а також фермент­ні і гормональні системи тканинного обміну, зміни його на всіх рівнях — від органотканинного до молекулярного.

У першій фазі (пригнічення) в результаті неминучого порушення гомеостазу вини­кає короткочасний конфлікт. Ця фаза є нетривалою.

Друга фаза триває довше. Вона характеризується посиленням фізіологічних процесів, які мають захисно-пристосувальне значення.

Переливання крові справляє такий ефект на організм реципієнта:

1. Замісний ефект.

Замісна дія полягає у поповненні втраченої організмом частини крові. Ерит­роцити, уведені в організм, відновлюють об'єм крові та її газопровідну функцію. Лейкоцити підвищують імунну здатність організму. Тромбоцити коригують сис­тему згортання крові. Плазма й альбумін мають гемодинамічну дію. Імуноглобуліни плазми створюють пасивний імунітет. Фактори згортання крові і фібри­нолізу регулюють агрегатний стан крові. Живильні речовини, що вводяться разом з кров'ю (білки, жири і вуглеводи), включаються в ланцюг біохімічних реакцій.

Еритроцити перелитої крові функціонують у судинному руслі реципієнта про­тягом 30 діб і більше. Клітини білої крові покидають судинне русло незабаром піс­ля переливання, білки плазми донорської крові циркулюють у судинному руслі реципієнта 18—36 днів.

2. Гемодинамічний ефект.

Переливання крові має всебічну дію на серцево-судинну систему. У хворих з гострою крововтратою і травматичним шоком воно призводить до різкого збіль­шення ОЦК, збільшення припливу венозної крові до правих відділів серця, поси­лення роботи серця і підвищення хвилинного об'єму крові.

Пожвавлюється мікроциркуляція: артеріоли і венули розширюються, розкри­вається мережа капілярів, у них прискорюється рух крові, скорочуються артеріове­нозні шунти, унаслідок чого витікання крові припиняється. Протягом 24—48 год після переливання крові у хворого посилюється приплив тканинної лімфи в крово­носне русло, унаслідок чого об'єм ОЦК стає ще більшим. Тому інколи приріст ОЦК перевищує об'єм перелитої крові.

3. Імунологічний ефект.

З перелитою кров'ю вводять гранулоцити, макрофагальні клітини, лімфоцити, комплементи, імуноглобуліни, антибактеріальні й антитоксинні антитіла. Зростає фагоцитарна активність лейкоцитів, активується утворення антитіл.

4. Гемостатичний ефект.

Перелита кров стимулює систему гемостазу реципієнта, викликає помірну ко­агуляцію, що зумовлена збільшенням тромбопластичної і зменшенням антикоагулянтної активності крові.

5. Стимулювальний ефект.

Переливання крові спричинює в організмі зміни, схожі на стрес. Відбуваєть­ся стимуляція гіпоталамо-гіпофізарно-адреналінової системи, що підтверджується збільшенням вмісту кортикостероїдів у крові і сечі реципієнтів у посттрансфузій-ний період. У реципієнтів підвищується основний обмін, збільшується дихальний коефіцієнт, посилюється газообмін.

За видом використовуваної крові методи переливання можна поділити на дві принципово різні групи.

І. Аутогемотрансфузія (переливання власної крові):

- трансфузія заздалегідь заготовленої крові;

- реінфузія крові.

Полягає в переливанні хворому власної крові, що вилилась у закриті порож­нини організму.

II. Переливання донорської крові:

- пряме переливання (кров переливається безпосередньо від донора хворому без її консервування);

- непряме переливання (переливається заготовлена в спеціальних флаконах (пакетах) кров з консервантами);

- обмінне переливання (є поєднанням кровопускання і заміщувального перели­вання крові, обидві операції здійснюють одночасно).

Показання і протипоказання до переливання крові та її компонентів поділяють на абсолютні й відносні.

Абсолютні показання:

- гостра крововтрата понад 15 % ОЦК;

- травматичний шок;

- тяжкі операції, що супроводжуються значним ушкодженням тканин і крово­течею.

Відносні показання:

- анемія;

- захворювання запального характеру з тяжкою інтоксикацією;

- невпинна кровотеча, порушення системи згортання;

- зниження імунного статусу організму;

- тривалі хронічні запальні процеси зі зниженням регенерації і реактивності;

- деякі отруєння.

Абсолютні протипоказання:

- гостра серцево-легенева недостатність, що супроводжується набряком легень;

- інфаркт міокарда.

Відносні протипоказання:

- свіжі тромбози і емболії;

- тяжкі порушення мозкового кровообігу;

- септичний ендокардит;

- вади серця;

- гіпертонічна хвороба III стадії;

- тяжкі функціональні порушення печінки і нирок;

- захворювання, пов'язані з алергізацією організму;

- гострий або дисемінований туберкульоз;

- ревматизм.

Як відомо, на поверхні еритроцитів знаходяться аглютиногени (А і В) — біл­кові речовини, які за своєю біологічною природою є антигенами. У плазмі наявні аглютиніни (а і 6) — тобто білки, що належать до фракції у-глобулінів і за своєю природою є антитілами. Залежно від наявності або відсутності того чи іншого аглютиногену або аглютиніну було виявлено 4 групи крові:

I група — в еритроцитах аглютиногенів немає, а в плазмі наявні аглютиніни α і β;

II група — в еритроцитах наявний аглютиноген А, у плазмі — аглютинін β;

III група — в еритроцитах наявний аглютиноген В, у плазмі — аглютинін α;

IV група — в еритроцитах наявні аглютиногени А і В, у плазмі аглютинінів немає.

Групові властивості крові передаються спадково за класичними законами ге­нетики.

Таким чином, у крові людини немає однойменних аглютиногенів і аглю­тинінів. При зустрічі однойменних аглютиногенів і аглютинінів відбувається скле­ювання еритроцитів (аглютинація). Згодом аглютинація в організмі реципієнта призводить до руйнування еритроцитів, тобто до гемолізу.

Групова належність крові за системою АВО визначається за допомогою реакції аглютинації. Нині існує три способи визначення груп крові за системою АВО:

- простою реакцією за стандартними ізогемаглютинувальними сироватками;

- за стандартними ізогемаглютинувальними сироватками та стандартними еритроцитами (перехресний спосіб);

- за допомогою моноклональних антитіл (цоліклонів анти-А та анти-В).

Ми детально зупинимось на визначенні групи крові простою реакцією і за до­помогою цоліклонів.

ВИЗНАЧЕННЯ ГРУП КРОВІ ПРОСТОЮ РЕАКЦІЄЮ

Здійснюється серіями стандартних сироваток груп 0(1), А(П), В(Ш); коли ж визна­чається IV група крові — АВ(ІУ), необхідно для контролю мати стандартну гемаглютинувальну сироватку АВ(ІУ).

Порядок визначення груп крові такий.

1. Одягнутись згідно з наказом №720 про санітарно-епідеміологічний режим: ха­лат, шапочка, маска, окуляри, рукавички, фартух.

2. Планшетку знежирити ватяною кулькою, змоченою 70 % спиртом, і підписати. Нанести кров із флакона, вени, пальця у вічко з досліджуваною кров'ю.

3. Наносити стандартні сироватки перших трьох груп двох серій очними піпет­ками по 2 краплі. Скляною паличкою кров перенести з вічка з досліджуваною кров'ю до сироватки (у співвідношенні 1 : 10) та змішувати щоразу, міняючи палички.

4. Похитуючи планшетку, засікти 3 хв.

5. Наносити фізіологічний розчин очною піпеткою по 1 краплі у вічка, де відбу­лася реакція аглютинації, для виключення помилкової аглютинації.

6. Засікти ще 2 хв.

7. Оцінити результат; загальний час визначення групи крові — 5 хв.

Умови: достатнє освітлення, краще природне; температура навколишнього середовшца 15—25 °С.

8. Увесь відпрацьований матеріал (ватяні кульки) утилізувати у спеціальному контейнері і піддати дезінфекції (замочити у 5 % розчині хлораміну на 1 год — окремо рукавички і скляні, металеві предмети). Оцінювання результату:

- якщо реакція аглютинації в двох серіях перших трьох груп відсутня, то це І група крові;

- якщо реакція аглютинації спостерігається у вічках першої і третьої групи, то це II група;

- якщо реакція аглютинації спостерігається у вічках першої і другої групи, то це ПІ група;

- якщо реакція аглютинації спостерігається у вічках трьох груп, то допускається IV група крові.

ПОМИЛКИ ПРИ ВИЗНАЧЕННІ ГРУП КРОВІ

Розрізняють 3 види помилок:

- помилки, пов'язані з недоліками техніки дослідження;

- помилки, пов'язані з недоброякісністю стандартних сироваток;

- помилки, пов'язані з біологічними особливостями випробовуваної крові.

Помилки технічного характеру:

1. Неправильне розташування сироваток на тарілці.

2. Змішування сироваток різних груп.

3. Неправильне кількісне співвідношення сироватки та еритроцитів.

4. Оцінювання результату реакції раніше 5 хв.

5. Недотримання температури в приміщенні, де проводиться визначення.

6. Промивання піпеток водою або іншими розчинами, а не фізіологічним розчином.

7. Не додано фізіологічний розчин перед оцінюванням результату.

8. Визначення групи крові в старому, інфікованому зразку крові.

Помилки, пов'язані з недоброякісністю стандартних сироваток:

1. Використання стандартних сироваток з непридатним терміном.

2. Використання неактивних стандартних сироваток (титр нижче 32 од.).

3. Використання інфікованих або гнилих сироваток.

Помилки, пов'язані з біологічними особливостями випробовуваної крові:

1. Наявність у випробовуваних еритроцитах слабкого аглютиногену.

2. Властивість еритроцитів давати аглютинацію з усіма стандартними сироват­ками, незалежно від групової належності (феномен панаглютинації) при за­хворюваннях системи крові, печінки тощо.