Методи визначення груп крові

ІСТОРИЧНА СПРАВКА

З трьох проблем, на яких грунтується сучасний розвиток хірургії (асептика Е.Бергман, 1890 і антисептика – Лістер, 1867; хірургічне знеболювання – Уелс, 1844; У.Мортон, 1846; боротьба з кровотечею і поповнення крові) проблема переливання крові своє практичне рішення найшла найбільш пізно – в перші десятиріччя ХХ століття.

Розвиток вчення про переливання крові умовно можна розділити на три періоди:

1 період – емпіричний – від древнього часу до відкриття Гарвеєм закону кровообігу (1628 р.)

2 період – експериментальний – з 1628 р. до відкриття аглютинації та закону ізогемаглютинації (1901 р.)

3 період – науково-обгрунтований – з 1901 р. до наших днів.

ПЕРІОД

Спроби якимось чином замістити крововтрату проводилось в доісторичні часи, в глибокій давнині, оскільки причина смерті у поранених, що стікали кров¢ю, завжди здавалась зовсім очевидною. Те, що з крововтратою людина помирає, дало можливість пов”язувати з кров”ю “життєву силу”, рахувати її “життєвим соком”, приписувати їй лікувальні властивості. Так, наприклад, Гіпократ вважав, що кров здорових людей при внутрішньому прийомі може позитивно вплинути на хворих і рекомендував душевно хворим пити кров здорових людей.

Ще раніше (близько 6000 років тому) в древньому Єгипті використовувались лікувальні ванни з крові тварин, а римський історик Пліній згадує про існування в той час традиції пити кров загинувшого на арені гладіатора з метою набуття їх мужності та сили.

В 1492 році була зроблена проба омолодити дряхлого папу Іннокентія VIII, напоївши його кров”ю трьох десятирічних хлопчиків. Хлопчики померли від крововтрати, папа – від дряхлості, а лікар, що був винен в смерті дітей, зник.

ПЕРІОД

Відкриття закону кровообігу Гарвеєм в 1628 р. дало початок анатомічно правильній методиці переливання крові. В ряді країн розпочали проводити досліди по вливанню в вену крові та інших рідин. Наскільки були примітивні в той час уявлення про внутрішньовенні вливання, можна судити навіть по тому, що в Англії перейшли до дослідів по переливанню крові лише після проб вливати в вену пиво, вино, молоко та ін. (досліди Віна та Клярко,
1663 р.).

В 1666 р. англійський лікар Річард Лоуер успішно перелив кров від собаки собаці в експерименті, з”єднавши їх шийні артерії за допомогою гумової трубки. А через рік, в 1667 році, у Франції королівський лікар Жак Дені разом з хірургом Емеріцом перелив кров від ягнати 16-річному хлопчику, який страждав гарячкою і знекровленому в результаті багаторазових кровопускань. Було перелито 250 мл крові, хворий поправився, хоча із сучасної точки зору це здається неймовірним, оскільки переливання такої кількості гетерогенної крові абсолютно смертельно. Вдруге, аналогічне і начеб-то успішне переливання крові Дені здійснив здоровій людині за нагороду. Всього Дені зробив 6 раз переливань крові від ягнати людині, двоє з яких померли: один від гангрени, а другий – від гемолітичного шоку.

В подальшому за невдалі переливання крові Дені підлягав судовому переслідуванню. Вчена Рада Паризького медичного факультету практично заборонила подальші проби переливання крові. В її постанові йшла мова про небезпечність того, що “теляча кров, перелита в вену людині, може придати їй всі риси, притаманні скотині: тупість і скотинні властивості”. В 1670 році вийшов указ, який заборонив перливання крові без дозволу Академії наук.

Однак, це не зупинило експерименти з метою розробки техніки і досягнення ефективності методики. Дослідники були більш схильні до переливання крові від тварин (ягнят), на користь чого приводились дотепні докази, як, наприклад, те, що “тварини не псують свого здоров”я ні лишками в їжі і питті, ні сильними страстями” і т.ін.

Технічно переливання крові проводилось безпосередньо із вени ягняти в вену людини за допомогою срібних трубочок, які поєднували обидві вени. Застосовувався також і непрямий метод переливання за допомогою шприця. Методика була дуже примітивна, кількість перелитої крові вимірювалась по зменшенню ваги ягняти.

В XVII столітті, коли переливання крові від тварин (овець) хворим, як правило, закінчувалось сумно, говорили про трьох баранів, необхідних для переливання крові: баран-донор, баран-хворий, баран-лікар.

Перше успішне переливання крові від людини людині було здійснено, мабуть, ще в XVII столітті, коли французький посол в Лондоні лікар де Бордо виконав хворому трансфузію від злочинця, засудженого до страти. Хворий поправився.

Лише майже через півтора століття англійський професор фізіології та акушерства Блондель (1819 р.) успішно здійснив переливання 420 мл крові від людини людині з гарним результатом. Хвора померла пізніше від раку молочної залози. Він створив апарат для переливання крові.

На 1859 рік вже було здійснено 57 переливань крові, із них 16 - з смертельним результатом.

Незнання біологічних властивостей крові, відсутність препаратів і методів консервації крові гальмувало розвиток переливання крові.

На 1875 рік було здійснено 347 гематотрансфузій та 123 гетеротрансфузій.

У 1885 році в Шотландії застосовано зворотнє переливання крові – переливання крові, що вилилась, з приміненням 5 % розчином фосфорно-кислої соди в ролі консерванта.

ПЕРІОД

Цей період пов”язаний з розвитком вчення про імунітет, ізогемаглютинацію.

Ще наприкінці XVII століття німецькі лікарі Мерклин (1679) та Еттенмоллер (1862) незалежно один від одного запримітили, що при зміщенні крові двох різних людей нерідко наступає феномен, що тепер називається аглютинацією. З ним вони пов”язували можливі шкідливі наслідки переливання крові. В 90-і роки минулого століття аглютинація (склеювання) еритроцитів при взаємодії на неї чужерідної сироватки була описана вже на науковому рівні Мечніковим, Тарасевичем, Борде та ін.

В 1901 році К. Ландштейнором було зроблене основне відкриття, яке забезпечило подальший швидкий розвиток переливання крові. З допомогою детальних і багаторазових серологічних досліджень йому вдалося встановити, що невдачі та смертельні результати при переливанні крові залежать від наявності в сироватці аглютинінів які визивають склеювання і послідуючий гемоліз еритроцитів, які мають відповідні аглютиногени. Ландштейнер обгрунтував, що всіх людей по серологічним властивостям крові можно розділити на три групи - А, В і С, причому переливання крові від донора реципієнту однієї і тієї ж групи зовсім безпечні.

В 1907 році Ян Янський (Польща) і в 1910 році Мосс (США) відкрили більш рідку четверту групу крові.

В 1928 році гігієнічною комісією Ліги Націй була прийнята буквенна номенклатура груп крові згідно рекомендації Дангерна і Гіршвельда ще в 1910 році. Згідно цієї номенклатури групи крові мають слідуюче зазначення: О, А, В, АВ, в яких назви групи відповідають назвам факторів, що знаходяться в еритроцитах.

Буквенна номенклатура груп крові рахується міжнародною. Користування нею виключає можливість недорозумінь, що мають місце при оприділенні груп крові цифрами.

В нашій країні поряд з буквенним зазначенням груп в дужках ставиться й цифрове - по Янському: О(І), А(ІІ), В(ІІІ), АВ(VІ). Це вітчизняна номенклатура.

Таким чином, різні номенклатури груп крові можна представити в вигляді таблиці:

Автор Рекомендована ним література
Ландштейнер А В С -
Янський I II III IV
Мос IV III II I
Міжнародна (Дагорн-Гіршфельд) O A B AB
Вітчизняна O (I) A (II) B (III) AB (IV)

Відкриття груп крові поклало початок новій ері в історії переливання крові. За допомогою реакції ізогемаглютинації стало можливим підбирати донорів сумісної крові і було винайдено причини тим невдачам, що часто спостерігалось при переливанні крові до ХХ століття.

У 1909 році американець Крайль вперше перелив кров від людини з урахуванням груп крові. При цьому переливання здійснювалось дуже складним шляхом: накладався прямий анастомоз між артерією донора і веною реципієнта.

Подальшому зпрощенню і, таким чином, більш швидкому і широкому розповсюдженню гемотрансфузій сприяло розділення акту забору і переливання крові, дякуючи розвитку методів стабілізації та консервації донорської крові. Це перевело переливання крові із операції, в якій обов”язково одночасно приймали участь донор і реціпієнт, в більш просту процедуру введення хворому раніше заготовленого лікувального препарату.

В 1914-1915 роках майже одночасно Юревич в Росії, Густен в Бельгії та Луісон в США запропонували для стабілізації крові донора лимоннокислий натрій, що застосовується як основний стабілізатор крові по сьогоднішній день. Його дія основана на зв”язуванні кальція крові (фактор ІУ), без якого не може здійснюватися ні одна із фаз звертання крові. Це дозволило більш широко приміняти переливання крові.

Переливання крові в Росії

В 1830 р. С.Ф.Хотовицький (професор медико-хірургічної академії) в Росії рекомендував переливання крові в випадку великої крововтрати при родах.

В своїй статті “переливання крові” С.Ф.Хотовицький писав: “при сильних кровотечах, коли вже появились всі ознаки наближаючоїся смерті: лице блідне, дихання ледве помітне, часте і тоскливе, пульс не прощупується, кінцівки холодні, покриті клейким потом, ковтання відсутнє і ін, не існує іншого методу врятування, крім переливання крові”.

В 1832 році петербурзький акушер Вольф вперше в Росії врятував породіллю, яка стікала кров”ю, з допомогою цього методу.

До 1838 року Вольфом було проведено 6 переливань крові. Всі вони виявились безрезультатними. Як писав С.Ф.Олійник: “Серед інших, важливими причинами печального результату необхідно рахувати також те, що переливання крові проводилось кустарним методом, на квартирах, при світлі сальних свічок і коптилок, недосконалим апаратом Бленделя, не кажучи вже про відсутність асептики, недосконалість методики переливання крові взагалі”.

В 1846 році І.В.Буяльський передбачав можливий успіх від переливання крові при лікуванні військових поранень, а в 1848 році професор Московського університету А.М.Філомафітський випустив книгу під назвою: “Трактат про переливаня крові як про єдиний засіб в багатьох випадках врятувати згасаюче життя, який викладений в історичному, фізіологічному та хірургічному відношеннях". Він радив стабілізувати кров концентрованим розч. вуглекислого калію. Багато зробили в Росії для пропаганди та розвитку переливання крові професори: І.Буш, Буяльський, В.Сутугін, С.П.Коломнін
та ін.

Сутугін один із перших в світі займався проблемою збереження консервованої крові донора, методом її дефібрінації та витримки на холоді.

Для того, щоб попередити кров від згортання, В.В.Сутугін збивав її в скляній посудині віничком із прутиків. Білок і фібріноген, що відіграє дуже важливу роль в згортанні крові, випадав в осадок у вигляді згустків фібріну. Сутугін потім проціджував кров крізь марлю і видаляв згустки. Кров без фібріну більш не згорталась.

Вивчаючи переливання крові, Сутугін зробив дуже важливе відкриття. Він винайщов, що кров без фібріну можна переливати необов”язково одразу після її заготовки. Якщо зберігати кров при низькій температурі (біля 0°), вона довгий час не псується і не губить свої лікувальні властивості, її можна перелити навіть через 6-7 днів.

Це відкриття допомогло вирішити питання про збереження крові. Важливість того спостереження розумів і сам Сутугін. В своїй книзі про переливання крові, яка вийшла в 1865 році, він писав: "В великих... інститутах і на перев'язочних пунктах можна мати кров на запас... Така кров може бути придатна для переливання на протязі тижня, якщо тільки існує можливість зберегти її при температурі 0° С ".

С.П.Коломнін вів переливання крові у військово-польових умовах під час сербсько-турецької війни (1876), причому розробив метод переливання крові не лише у вену, але і в артерію.

Ще в 1847 році Н.С.Соколов успішно перелив сироватку крові здорової людини хворому холерою з хорошим результатом, що на думку А.Н.Філатова слід рахувати першою в світі спробою використати для переливання окремі фракції крові.

Вперше повний опис клінічної реакції на переливання крові дано в праці Н.І.Студенського „Нарис сучасного стану питання про переливання крові з клінічної точки зору(Казань, 1874 ). Його опис посттрансфузійної реакції і початкового шоку і сьогодні звучить дуже чітко. "По більшій частині спостерігається під час самої операції або зразу ж після неї посилення пульсу, підвищення температури, при цьому лице червоніє. Іноді, між іншим, наступає надзвичайне прискорення пульсу і підвищення температури, що триває більш-менш довго, хворий скаржиться на почуття здавлення в грудях, на біль у попереку, в деяких випадках був озноб через четверть години після переливання”.

В минулому сторіччі переливання крові все ж таки не отримало тай й не могло отримати скільки-небудь широкого розповсюдження. До останньої чверті сторіччя цьому заважала відсутність асептики. Головною ж причиною, яка зтримувала широке практичне розповсюдження гемотрансфузії, були тяжкі ускладнення і загибель майже половини реципієнтів від несумісності їх крові з кров'ю донора.

„Єдиний засіб в багатьох випадках врятувати життя, яке згасає” (Філомафітський) виявлявся сам по собі смертельним для дуже великої кількості хворих, і слід дивуватися ентузіазму хірургівтаакушерів ХІХ століття, які розвивали та пропонували цей метод в подібних обставинах. Між іншим,справа, іноді, поверталася трагічно не лише для хворих, але й для лікарів. С.П.Коломнін, блискучий вчений, учень Пірогова, покінчив с собою після невдалого переливання крові.

Тільки після фундаментальних праць І.І.Мечнікова, Т.Чистовича, Борде та інших спеціалістів в галузі імунітету була розгадана причина тяжких ускладненьпри переливанні крові - аглютинація еритроцитів чужерідною сироваткою (1893).

В Росії в ХX столітті переливання крові набуло широкого розмаху після перемоги радянської влади (в 1913 році при лікуванні знаменитої естрадної співачки Вяльцевої для переливання крові спеціально запросили відомого німецького професора Ейзельсберга).

20 червня 1919 року В.Н.Шемов в клініці С.П.Федорова в Академії вперше успішно перелив кров в нашій країні з врахуванням законів групової сумісності. Йому допомогали М.М.Еланський і студент Петров. Ним, разом з М.М.Еланським (потім начальником кафедри загальної хірургії), в 1923 році були вперше створені вітчизняні стандартні сироватки, а в 1926 році Еланський випустив монографію по переливанню крові.

В 1926 році за ініциативою А.А.Богданова в Москві був створений перший НДІ переливання крові, а в 1931 році аналогічний Інститут під керівництвом Е.Р.Гессебув відкритий в Ленінграді.

Перед початком Великої Вітчизняної війни в СРСР нараховувалось біля 1500 закладів по переливанню крові, і наша країна по науковій розробці та організації переливання крові зайняла перше місце в світі.

Слід особливо згадати розробку В.М.Шамовим переливання трупної крові (1928) і вперше примінення цього методу С.С.Юдіним в 1931 році.

Переливання плацентарної крові було розроблено в 1934 році Малиновським, а утільноїкрові в 1935 році - С.І.Спасокукоцьким.

До 1930року загальна кількість переливання крові досягла 4000, в 1935 р. - 22000, а в 1940 р. тільки в цивільних громадянських закладах досягло 226000.

В 1941 р. в наший країні було 7 Інститутів, 170 станцій і 777 кабінетів переливання крові.

Великурольпереливання крові відіграло під час Великої Вітчизняної війни, коли воно врятувало життя сотням тисяч поранених. Гемотрансфузії застосовувалися в 20 % поранених. Число донорів в тилу досягдо 5,5 млн. Тільки Ленінградський Інститут переливання крові, який 99 днів працював в умовах блокади, заготовив під час війни 144 тони крові. Чітка організація постачання кров'ю діючої армії і тилових госпіталів єоднією із найважливіших заслуг радянської медицини під час Великої Вітчизняної війни.

В повоєнний період проблема переливання крові почала розвиватися ще більш швидкими темпами. Внаслідок швидкого розвитку хірургії і різкого зростання числа складних і травматичних операцій (наприклад, операції з екстракорпоральним кровообігом), а також втілення в життя компонентної терапії крові, потреба в крові для переливання в порівнянні з довоєнним часом збільшилась в декілька раз. Це викликало необхідність нової організації заготовки крові, широкого втілення так званого безкоштовного донорства.

На протязі останніх десятиріч інтенсивно вивчається питання про можливість заготовки і довгого зберігання крові (заморожування при надто низьких температурах та ін.). Інтенсивно розробляються нові лікувальні препарати із крові та її компонентів, які мають цілеспрямовану лікувальну дію при тих чи інших патологічних станах і в той же час стійкі при зберіганні (плазма, еритроцитарна та тромбоцитарна суміш, різні білкові фракції крові і ін), диферційоване застосування донорської крові, її компонентів, препаратів і плазмозамінників.

Вчення про переливання крові настільки поширилось і поглибилось в даний час, що воно виділилось в окрему науку - трансфузіологію; в цілому ряді великих лікувальних закладів(не кажучи вже про Інститути переливання крові) виділена окрема штатна одиниця лікаря-трансфузіолога, який відаєслужбою крові. Однак основи переливання крові повинні знати всі лікарі, поскільки 99,9 % переливання крові здійснюють не спеціалисти-трансфузіологи, які виконують наукові та частково організаційні функціі, а звичайні лікарі (хірурги, терапевти, лікарі, загального профілю та ін.).

Групи крові

Основи вчення про групи крові, створені Ландштейнером (1901) і уточнені в 1907 та 1910 роках відповідно Янським і Мосом, заключаються в слідуючому: ізогемаглютинація у людей зумовлена наявністю в еритроцитах двох факторів - "А" І "В" -, які названо аглютиногенами, а по своїй хімічній структурі це глюкопротеїди.

В сироватці крові є два інших фактора, .які належать до глобулінової фракції білкіа - a і b, вони називаються аглютенінами.

Між цими еритроцитарними та сироватковими факторами може проходити реакція по типу антиген-антитіло, при цьому антигенами є аглютиногени еритроцитів, а антитілами - аглютиніни сироватки. Реакція закінчується аглютинацією з послідуючим гемолізом еритроцитів, продуктиякого токсичні для організма реципієнта.

Реакція аглютинації виникає втому випадку, якщо при змішанні крові двох осіб зустрічаються однойменні аглютиногени та аглютеніни А і a, В і b.

В різних осіб зустрічаються різні співвідношення аглютиногенів в еритроцитах і аглютинінів в сироватці. Кожен аглютиноген може бути відсутнім в еритроциті, може бути одиноким або ж знаходитись в шарі з другим. Природно, у людині одноіменні аглютиногени і аглютиніни бути не можуть, інакше вся кров гемолізовалася б. Разом з тим, сироватка обов'язково містить аглютиніни, відсутні в "своїх" еритроцитах, але які знаходяться в еритроцитах других людей. Біологічно суть цієїзакомірності до цього часу не зовсім зрозуміла, однак тільки з-за неї виникають основні ускладнення при переливанні крові, пов'язані зізогемаглютинацією.

Великою вдачею для медицини (і людства) стала та обставина, що основних факторів ізогемаглютинації в крові людини мало (по два аглютиногена в еритроцитах і по два аглютиніна в сироватці), в результатї чого вони можуть зустрічатися лише в чотирьох можливих комбінаціях. При наявності трьох, а тим більше чотирьох і більше числа основних аглютенінів і аглютиногенів виникли б десятки і навіть сотні комбінацій, що привело б практично до неможливості підібрати сумісну кров. А це здвинуло б рішення проблеми переливання крові на десятки і навіть сотні років.

Згідно чотирьох можливих комбінацій основних факторів аглютинації все людство по ізогемаглютинаційним властивостям крові ділиться на 4 основні групи.

В першій групі еритроцити взагалі не мають аглютиногенів і тому не можуть аглютинуватися сироваткою ні однієї з груп. Зате сироватка крові цієї групи має обидва аглютиніни - a і b. Таким чином, відповідно повна формула першої групи крові буде такою: 0ab. Згідно вітчизняної номенклатури, яка грунтується на позначенні группо аглютиногенам з вказанням в дужках номера групи крові, ця група крові позначується 0(І), а згідно міжнародної, в якій номер групневказується, позначається тільки аглютиногенами - 0.

В крові другої групи еритроцити містять аглютиноген А, сироватка-аглютінін b. Повна формула групиАb, згідно вітчизняноі номенклатуриА(ІІ), азгідно міжнародної - А.

В крові третьої групи еритроцити містять аглютиноген В, сироватка -аглютинін a . Її повна формула Вa, згідно вітчизняної номенклатури В(ІІІ), міжнародної - В.

Нарешті, еритроцити четвертої групи містять обидва аглютиногена - А і В, сироватка, природно, аглютинінів мати не може. Повна формула цієї групи АВ0, згідно вітчизнняої номенклатури - АВ(1У), мІжнародної – АВ.

Аглютиногени еритроцитів, які є глюкопротеїдами, можуть бути визначені у плода вже на третьому місяці внутрішньоутробного розвитку, в той час як аглютиніни сироватки з”являються поступово на протязі першого року життя, причому титр їх поступово зростає (небезпека переливання іногрупної крові немовляті значно менша, ніж у дорослого).

Існують закони передачі групової належності по потомству.

У дитини не з”являться аглютиногени А І В, якщо вони відсутні у батьків. Разом з тим фактори А і В, які маються у батьків, можуть не передаватися дитині. Якщо в батьків група крові 0 (І), то у дитини обов'язково буде та ж група, якщо у одного із батьків група крові 0(1), то дитина не може мати групу АВ(1У). Якщо один з батьків має групу крові АВ(ІУ), то дитина не може мати групу 0(1). Все це має велике судовомедичне значення при визначенні батьківства.

Група крові людини стійко зберігається на протязі всього життя.

Аглютиніни дуже стійкі. Вони не руйнуються при нагріванні до 65°, при загниваннісироватки, при її висушуванні (можна визначити групу крові в плазмі, на одежі або предметах через декілька років, що має важливе судовомедичне значення.)

Різні групи крові зустрічаються з різною частотою на різних континентах у різних рас. В середньому частота груп крові приблизно така:

0(1) - у 40%людей світу

А(П) -теж у 40% -“-

В(ІІІ) – в 15% - “-

АВ(ІУ) – в 5% -“-

Методи визначення груп крові

З періоду Ландштейна існуе надто проста методика визначення груп крові у людини з допомогою стандартних сироваток (часто застосовуться)або стандартних еритроцитів (приміняються рідко для спеціальних людей).

З 1988 року для визначення груп крові в замін стандартних сироваток Міністерством охорони здоров'я СРСР рекомендовано Цоліклони анти-А І анти-В.

Цими методами зобов'язані вільно володіти лікарі кожної професії,а також середній медичний персонал, оскільки помилка в даному випадку може закінчиться летальним результатом для хворого та тяжкими наслідками для лікаря (навіть судовою відповідальністю).

Стандартнимиізогемаглютинуючими сироватками називаються сироватки, виготовлені із кровіабо деяких інших рідин людського організма (плацентарна кров, плазма, асцитична рідина), які мають певну конкретну групу і використовуються для визначення групи еритроцитів інших людей.

На практиці користуються стандартними сироватками груп 0(1), А(ІІ), В(ІІІ). Група АВ(ІУ) – контрольна.

Вимоги до стандартних сироваток:

- вона повинна бути строго специфічною;

- "- -."-. активною в титрі І:І6, і:32;

-"- , -."-. світлою І прозорою;

-."- -"- забезпечена від гниття добавленням борної каслоти (2 г на 100 мл,

або тимолу 0,04 на 100 мл.);

-"- мати паспортизацію (титр, номер серії, строки пригодності,група).

Безпосередньо перед розливанням в ампули на заводі сироватки підкрашують і визначають їїтитр. Забарвлення сироваток рекомендовано в 1931р. А Н. Філатовим: О(І) – прозора, підкрашена, на етикетці немає жодної кольорової полоски; А(ІІ) – синя (підкрашена метиленблау, трипанблау), на етикетці мається дві косі сині (голубі) полоски; В(ІІІ) – рожева, на етикетці є три косі рожеві полоски; АВ(ІУ) – жовта, на етикетці чотири жовті полоски.

Принцип визначення групи крові заключається в тому, що кров, яка досліджується, змішується в тарілці, чашці Петрі або предметному склі з завчасно приготовленими каплями сироватки відомої групи. Принципово для визначення групи крові досить двох сироваток групи А(ІІ) та В(ІІІ), які містять в собі відповідно аглютиніна b і a. Для контролю по Інструкції використовується сироватка 0(1), яка має обидва аглютиніна - a і b

Якщо кров не дає аглютинації роздільно з сироватками, які мають аглютиніни b і a, або ж з сироваткою, що містить одночасно обидва аглютиніна - a і b, така кров немає жодного аглютиногена і таким чином, відноситься до групи О(І).

Якщо кров дає аглютинацію роздільно з сироватками, які мають аглютиніни b і a, а також з сироваткою, що містить одночасно обидва аглютиніна - a і b, така кров містить обидва еритроцитарних аглютиногена – А і В, значить, відноситься до групи АВ(ІУ).

Якщо кров не дає аглютинації з сироваткою, які мають аглютиніни b, а дає аглютинацію із сироваткою, що містить аглютинін a, або ж обидва одночасно - a і b, то така кров має в собі аглютиноген – А, що аглютинується аглютиніном a1, таким чином, відноситься до групи А(ІІ).

Нарешті, кров, еритроцити якої не склеюються в стандартній сироватці, яка містить аглютинін a, але аглютинується сироваткою, що містить аглютинін b або одночасно обидва аглютиніна - a і b, така кров відноситься до групи В(ІІІ).

Взаємодія еритроцитів та сироватки всіх груп крові.

Еритроцити СИРОВАТКА
І-ab ІІ-b ІІІ-a ІУ- -
0(І) - - - -
А(ІІ) + - + -
В(ІІІ) + + - -
АВ(ІУ) + + + -

В основі визначення групи крові лежить реакція ізогемаглютинації. В еритроцитах є аглютиноген А І В, в сироватці (плазмі) крові-аглютинін a і b. ОднойменнІ аглютиніни і аглютиногени склеюються:

- ізогемаглютинація - це гемаглютинаціяодного виду

- гетероаглютинація - гемаглютинація різних видів

Нормальна сироватка ніколи не аглютинує еритроцитів своєї групи, а також ніколи еритроцити не аглютинуються своєю власною сироваткою.

Крім вищевказаних4-х груп крові існують підгрупи А1, А2, А3 та ін. Таким чином, з врахуванням додаткових факторів можна виділити біля 60 комбінацій взаємодії факторів еритроцитів та сироватки (груп І підгруп крові ).

В еритроцитах крові знайдено також фактори М і N, які не мають відповідних аглютинінів в сироватці. При повторних переливаннях крові ці антитіла можуть утворюватись і визивати аглютинацію. Це ще збільшує теоретично кількість груп крові.

Сучасні трансфузіологи нараховувть декілька тисяч груп крові тількипо еритроцитарним факторам (по А.П.Філатову - 7,776) і кілька сот - по властивостям сироваткового білка (по А.Н.Філатову – 576).

Однак, практичне значення мають 4 групи крові – 0 (І), А (ІІ), В (ІІІ), АВ (ІУ).

15 липня 1988 року була затверджена інструкція по застосуванню цоліклонів анти-А і анти-В діагностичних рідин визначення груп крові людини АВ0 (антитіла моноклональні анти-А і анти-В).

Визначення груп крові включає виявлення антигенів А і В в еритроцитах стандартними антитілами і виявлення аглютинінів a і b в сироватці або плазмі досліджуваної крові стандартними еритроцитами.

Антигени А і В визначають з допомогою цоліклонів анти-А і анти-В.

Наши рекомендации