Тема 7. Загальне вчення про зобов’язання

Головною метою будь-якого зобов'язання є задоволення вимог кредиторів — певних потреб або відшкодування заподіяних збитків. Будь-яке зобов'язання розраховано, насамперед, на його реалізацію. Виконання зобов'язання полягає в здійсненні зобов'язаною особою (боржником) дій, що становлять його зміст (передача речі, надання її в тимчасове користування, виконання якоїсь роботи). Предметом ви­конання зобов'язання за загальним правилом є об'єкт зобов'язання, який без згоди кредитора не може бути замінений іншим предметом. Саме по собі виконання має багато різних відтінків, нюансів, елемен­тів, вимог тощо. У практиці нерідко виникають спори про характер виконання, його повноту, відповідність умовам договору. Те, що, на думку боржника, вважається виконанням, на погляд кредитора не відповідає умовам договору і не може бути визнано як виконання. З метою уникнення подібних спорів римські юристи розробили ряд чітких критеріїв, яким повинно було відповідати виконання зобов'я­зання. Невідповідність хоча б одному з них спричинює певні негатив­ні наслідки, аж до визнання зобов'язання невиконаним.

За грошовими зобов'язаннями виконання називалось плате­жем. Будь-яке зобов'язання — це тимчасове правове відношення.

Нормальний спосіб його припинення — виконання (платіж). До ви­конання боржник певним чином пов'язаний зобов'язанням, певною мірою обмежений у своїй правовій свободі. Обмеженість, пов'яза­ність боржника припиняються виконанням зобов'язання.

Умови виконання зобов’язання:

1. Зобов'язання повинне бути виконано в інтересах кредито­ра. Воно визнається виконаним за умови, що виконання прийняв сам кредитор. Для цього він має бути здатним до прийняття вико­нання, тобто бути дієздатним. Виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди на те кредитора не допускалося і не визнава­лося виконаним з усіма наслідками, що з цього випливали. Із за­гального правила було встановлено ряд винятків. Кредитор міг уступити своє право вимоги іншим особам за цесією. Якщо він був недієздатним або став таким, то виконання приймав його законний представник (опікун, повірений). Але й при доброму здоров'ї кре­дитор міг доручити третій особі прийняти виконання зобов'язання. Нарешті, після смерті кредитора виконання зобов'язання мали право прийняти його спадкоємці.

2. Зобов'язання виконує боржник. Для кредитора не завжди ма­ла значення особистість боржника. Не так вже й важливо, хто по­верне борг за позикою: сам боржник, чи його син, — було б виконано зобов'язання. Проте в зобов'язаннях, що були пов'язані з особистістю боржника, кредитор мав право вимагати виконання саме боржником (наприклад, художник зобов'язався написати портрет кредитора, а доручив це зробити своєму сину). Якщо ж особистість боржника для кредитора не мала особливого значення, то зобов'язання могло бути виконано будь-якою третьою особою за дорученням боржника. При цьому в усіх випадках належить до­тримуватися правила — боржник повинен бути здатним до вико­нання, розпоряджатися своїм майном, тобто бути дієздатним. У разі недієздатності останнього виконання зобов'язання повинен здійснити його законний представник.

3. Місце виконання зобов'язання має важливе практичне зна­чення (для визначення ціни, суми боргу, розміру шкоди тощо). За умов розвинутого обороту широко застосовувалися договори, контр­агенти яких знаходились у різних місцях (наприклад, продавець — в Африці, а покупець — в Римі). Якщо місцем виконання буде ви­значено склад покупця в Римі, то обов'язок доставити туди товар по­кладали на продавця, який у свою чергу встановлював ціну, здат­ну відшкодувати витрати на транспортування. Місце виконання зо­бов'язання також зумовлює момент переходу права власності на куплений товар, несення ризику випадкової загибелі під час його транспортування. У зв'язку з цим місце виконання зобов'язання обу­мовлювалося в договорі, в інших випадках діяли за загальними пра­вилами. Якщо предметом зобов'язання була нерухомість, то місцем його виконання було місце знаходження майна. Коли місце вико­нання визначалося альтернативно, то право вибору належало бор­жнику. В інших випадках місце виконання визначалося місцем можливого закладання позову з даного зобов'язання. Таким місцем за загальним правилом вважалося місце проживання боржника або Рим за принципом: Рим — наша спільна батьківщина — Roma communis nostra patria est (Д. 50.1.33).

4. Час виконання. Серед вимог до виконання, мабуть, найбільше значення має строк платежу, який зумовлює усталеність цивіль­ного обороту. В господарському житті строк як правову категорію важко переоцінити. Саме строки визначають нормальний ритм го­сподарського життя. Тому правовому значенню строків виконання зобов'язань римські юристи приділяли належну увагу.

5. Строк виконання зобов'язань, як правило, встановлювався сто­ронами в договорі. В позадоговірних зобов'язаннях він у більшості випадків визначався законом. Важче було, коли строк платежу (виконання) не зазначався ні в договорі, ні в законі. Тоді діяло пра­вило: «В усіх зобов'язаннях, в яких строк не передбачений, борг виникає негайно» (Д. 50.17.14), а також: «Якщо договір укладено без строку і умови, то момент виникнення зобов'язання і строк ви­конання збігаються» — ubi pure quis stipulatus fuerit, et cessit, et venit dies (Д. 50.16.213).

При настанні строку платежу (виконання), зазначеного в дого­ворі або визначеного іншим шляхом, боржник повинен виконати зобов'язання. В іншому випадку він порушує строк платежу, отже, опиняється в прострочці (in mora).

Для визнання боржника таким, що прострочив, вимагалися на­ступні умови:

а) наявність зобов'язання, що захищається позовом;

б) настання строку платежу (виконання), «спілість» зобов'язання;

в) наявність вини боржника в порушенні строку; г) нагадування кредитором про настання строку платежу, В більш розвиненому римському праві допускалися випадки, коли прострочення настава­ло незалежно від нагадування кредитора. Законодавством Юстиніана було встановлено, якщо зобов'язання містить точний строк виконання, то він ніби нагадує боржнику про необхідність платежу (виконання), тобто строк нагадує замість людини. При цьому злодій завжди вважається в прострочці.

Прострочення виконання тягло негативні для боржника наслід­ки: а) кредитор мав право вимагати відшкодування всіх заподіяних простроченням збитків; б) ризик випадкової загибелі предмета зобов'язання переходив на винну в простроченні сторону. Наприк­лад, раб був переданий у найм на 5 днів. За спливом зазначеного строку боржник раба не повернув, а на шостий день раб помер без вини боржника. За загальним правилом останній не повинен був би нести відповідальність за смерть раба, але оскільки він про­строчив, то збитки від випадкової загибелі предмета зобов'язання (смерть раба) падають на боржника; в) кредитор міг відмовитися від прийняття виконання, якщо воно втратило для нього інтерес.

У порушенні строку виконання зобов'язання може бути винним і кредитор (наприклад, відмовився прийняти виконання без поваж­ної причини). В такому разі для кредитора також настають нега­тивні наслідки. Він зобов'язаний відшкодувати заподіяні цим збит­ки. Після прострочення кредитора боржник відповідає тільки за навмисно заподіяні збитки, а не за просту вину (Д. 18.6.18). Ризик випадкової загибелі речі також переходить на кредитора, що зна­ходиться в прострочці.

6. Виконання має точно відповідати змісту зобов'язання. Воно повинно бути виконано відповідно до умов договору. Без згоди кре­дитора зобов'язання не може виконуватися частинами (якщо це не передбачено договором), достроково, а також не допускається за­міна предмета зобов'язання. Будь-які відхилення від змісту зобо­в'язання допускалися лише зі згоди кредитора.

У зв'язку із зростанням ролі зобов'язань у цивільному обороті і господарському житті країни приділяється більше увага фактам їх порушення. Будь-яке порушення умов договору чи іншого зобо­в'язання зумовлює певне порушення ритму господарського життя, дезорганізує цивільний оборот. Тому наслідки невиконання зобо­в'язань ретельно регламентувалися римським правом.

Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання ви­знавалося відступлення від умов договору, порушення однієї із на­ведених вище вимог до виконання. Наприклад, якщо договір не ви­конаний в обумовлений строк — це невиконання, якщо ж викона­ний з простроченням — неналежне виконання. Наслідки в обох випадках наставали однакові. Їх могло бути два — або відповідаль­ність боржника, або звільнення його від такої.

Відповідальність боржника за невиконання або неналежне ви­конання зобов'язання наставала лише за наявності спеціальних умов — вини і наявності збитків. При відсутності хоча б однієї з цих двох умов відповідальність не наставала.

Вина. Відповідальність у римському праві ґрунтувалася на принципі вини: є вина — є відповідальність, немає вини — немає відповідальності. Отже, відповідальність боржника за невиконан­ня або неналежне виконання зобов'язання наставала лише за на­явності вини з його боку. Якщо зобов'язання не було виконано або виконано неналежно, проте в цьому не було вини боржника, він відповідальності не ніс.

Римські юристи розуміли вину як недотримання поведінки, що вимагається правом. Юрист Павло писав: «Якщо особа дотримува­лась всього, що треба..., то вина відсутня» (Д. 9.2.30.3). Іншими сло­вами, вина трактувалась як протиправна поведінка. Сучасна тео­рія розрізняє власне вину і протиправну поведінку.

Римське право знало дві форми вини: а) умисел (dolus), коли бор­жник передбачає настання результатів своєї поведінки і бажає їх настання; б) необережність, необачність (culpa), коли боржник не передбачав результатів своєї поведінки, проте мав би передбачити їх. За словами Павла: «Вина наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиною» (Д. 9.2.31). Необережність буває різного ступеня — груба і легка. Груба необережність (culpa lata) — це невияв тієї міри турботи, уваги, дбайливості, обережності, яку звичайно виявляють нормальні люди. Ульпіан писав: «Груба вина — це надзвичайна недбайливість, тобто нерозуміння того, що всі розуміють» (Д. 50.16.213.2). За своїм значенням груба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру груба вина є умислом» (Д. 16.3.32).

Легка необережність (вина) (culpa levis) визначається порів­нянням поведінки якого-небудь «хорошого», дбайливого, доброго господаря з поведінкою боржника. Якщо поведінка останнього поступалася дбайливості господаря, вона була винною, але легкою виною. Римські юристи розробили модель такого доброго, турбот­ливого, дбайливого господаря, поведінка якого була еталоном для визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpa levis in abstracto — виною за абстрактним критерієм, тобто мірою для по­рівняння слугувала якась абстракція, невизначеність.

Римське право знало ще один ступінь вини — culpa in concre-to— конкретну. її визначали порівнянням ставлення особи до вла­сних і до чужих справ (речей). Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то наявна конкретна вина. Як приклад такої вини в джерелах наводяться відносини товаришів між собою. Якщо товариш ставився до справ товариства як до власних, його поведінка була бездоганною, якщо гірше — винною (Д. 17.2.72).

За умисел і грубу вину (необережність) відповідальність наста­вала без будь-яких винятків, за легку необережність (недбайли­вість) — не завжди. Остання залежала від того, в чиїх інтересах було укладено договір. Якщо в інтересах боржника, то він зобов'я­заний був виявляти максимум дбайливості й уваги, і тому відпо­відав і за легку вину. Наприклад, одержавши за договором позич­ки в тимчасове і безоплатне користування чужу річ, боржник зо­бов'язаний виявити підвищену увагу до її схоронності. Якщо ж річ буде зіпсована або загине, то він повинен відповідати за найменшу необачність, найлегшу недбайливість і необережність.

У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, з яких боржник ніякої вигоди не мав, відповідальність наставала лише за грубу вину. Наприклад, в договорі схову хранитель ніякої вигоди не мав, оскільки цей договір в римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування або загибель речі, переданої на схов борж­нику, наставали не внаслідок його умислу або грубої вини, — він відповідальності не ніс.

При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відпо­відальність боржника наставала за будь-яку вину.

Із загального правила про відповідальність за вину в римському праві були винятки. Власники заїжджих дворів, готелів і кораблів несли підвищену відповідальність за пропажу, загибель речей, пе­реданих їм на схов. Вони відповідали без вини, тобто за випадкову загибель — безвинна відповідальність. Претор поклав на цих осіб підвищену відповідальність у зв'язку з грабіжництвом, розбоєм і піратськими нападами, що почастішали, бо нерідко в них співучасни­ками, організаторами або навідниками виступали зазначені особи.

У розвиненому римському праві відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наставала при неодмінній умові, що неправомірна поведінка боржника запо­діяла майнові збитки кредитору, тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання майнові інтереси кредитора порушені й він зазнав певних збитків.

Спочатку відповідальність боржника мала особистий характер (рис. 1): його карали фізично (били різками, садили в боргову яму, башту або, навіть, тюрму). Закони XII таблиць доносять до нас картину жахливих покарань, що застосовувались до несправних боржників. У таблиці III розповідається, що кредитор мав право посадити боржника в тюрму на 60 днів. Протягом цього строку йо­го двічі виводили в базарні дні до претора на коміції, оголошуючи при цьому суму, яку він заборгував.