Загальні положення про договір зберігання

Поняття і загальна характеристика договору зберігання. Інколи виникають обставини, за яких власник не може самостійно здійс­нювати володіння своїм майном, а тому передає його на зберігання іншій особі. За таких обставин між особою, яка передала майно на зберігання, і особою, яка його прийняла, виникають зобов'язання щодо зберігання майна.

Зберігальні зобов'язання можуть виникати на підставі:

1) договору зберігання або іншого договору, в якому зберігання є супутнім обов'язком;

2) особливого статусу особи, зокрема опікуна;

3) дії осіб, які завдяки правомірним вчинкам заволоділи чужим майном, наприклад, безхазяйним майном, знахідкою, скар­бом, бездоглядною домашньою твариною;

4) ініціативи у надзвичайних ситуаціях;

5) прямого припису закону, наприклад, про зберігання спад­кового майна;

6) рішень суду, актів слідчих органів та державної виконавчої служби, адміністративного акту¹.

Центральне місце серед підстав виникнення зобов'язань по збері­ганню майна займає договір зберігання, врегульований гл. 66 ЦК України. За своєю юридичною природою цей договір відноситься до групи договорів про надання послуг.

Договір зберігання є одним із найдревніших договорів. Ще рим­ському приватному праву був відомий договір depositum, який від­носився до реальних контрактів. За цим договором одна сторона (депонент) передавала іншій стороні (депозитарію) річ на схов, збе­рігання².

'Див.: Грамацький Е.М. Договір зберігання в цивільному праві: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук.: 12.00.03 / Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка. -К., 2004. - С. 6-7.

²Див.: Підопригора О А., Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С 385.

У своєму розвитку на терені України договірні зберігальні відно­сини на різних етапах оформлювалися договором поклажі (доре­волюційне законодавство) і договором схову (ЦК України УРСР 1963 р.). За ЦК України 2003 р. ці відносини опосередковуються договором зберігання.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем) і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦК Укра­їни).

Договір зберігання є двостороннім (обов'язки виникають як у зберігача, так і у поклажодавця), може бути реальним або консен-суальним, відплатним або безвідплатним.

За загальним правилом договір зберігання є реальним (укладе­ним з моменту передачі на зберігання). Однак відповідно до ч. 2 ст. 936 ЦК України, якщо зберігачем є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), дого­вором зберігання може бути встановлений обов'язок зберігача збері­гати річ, що буде передана йому в майбутньому. Отже, в такому ви­падку договір зберігання є консесуальним (укладеним з моменту досягнення згоди між його сторонами).

Якщо плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України), він є відплатним. Необхідно відзначити, що в ЦК України встановлена презумпція відплатності договору зберігання, що випливає із положень ч. 4 ст. 632, частин 1, 4 ст. 946 ЦК України. Відплатні договори зберігання найбільш поширені в господарській (підприємницькій) діяльності.

Відповідно до ч. 4 ст. 946 ЦК України установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі. Безвідплатні, реальні договори зберігання, зазви­чай, мають місце в побутовій сфері.

Договір зберігання може бути публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у каме­рах, приміщеннях) загального користування (ч. З ст. 936 ЦК України).

Також договір зберігання є фідуціарним, оскільки ґрунтується на довірі однієї сторони до іншої. Виходячи з фідуціарного характеру цього договору, законом встановлена необхідність особистого вико­нання обов'язків зберігача (ст. 943 України).

Проаналізувавши гл. 66 ЦК України, можна дійти висновку, що договірні зобов'язання зі зберігання за наявністю спільних і відмінних у них рис можна поділити на загальні та спеціальні. Загальне збе­рігання є генеральною конструкцією будь-якого зобов'язання зі збері­гання, за яким у зберігача виникає обов'язок забезпечити схоронність речі. Спеціальні види зберігання характеризуються певними особли­востями, що виділяють їх серед інших видів зберігання. До спеціаль­них видів зберігання § 3 гл. 66 ЦК України відносить: зберігання речі у ломбарді (ст. 967), зберігання цінностей у банку (ст. 969), зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ст. 972), зберігання речей у гардеробі організації (ст. 973), зберігання речей паса­жира під час його перевезення (ст. 974), зберігання речей у готелі (ст. 975), зберігання речей, що є предметом спору (секвестр) (ст. 976), збе­рігання автотранспортних засобів (ст. 977). Також до спеціальних ви­дів зберігання слід віднести зберігання на товарному складі (§ 2 гл. 66 ЦК України) та інші особливі види зберігання, передбачені чинним за­конодавством.

Сторонами будь-якого договору зберігання є зберігач і поклажо-давець. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи.

Зберігачем є особа, яка за договором прийняла на збереження певне чуже майно та (або) зобов'язалася його зберігати. Зберігач може бути професійним або непрофесійним.

Виділяючи категорію професійного зберігача ЦК України вка­зує, що ним є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприєм­ницької діяльності. Проте на думку деяких вчених, професійним зберігачем має вважатися не кожний суб'єкт підприємництва, що здійснює зберігання, як це випливає із змісту ст. 936 ЦК України, а лише той, для якого зберігальна діяльність є основним або одним із основних видів статутної підприємницької діяльності¹.

Поклажодавцем може бути власник речі або особа, уповнова­жена ним на передачу речі на зберігання.

У спеціальних видах зберігання законом можуть ставитися пев­ні вимоги до особи зберігача і поклажодавця. Наприклад, при збері­ганні речей пасажира під час його перевезення зберігачем виступає перевізник, а поклажодавцем пасажир.

Предметом договору зберігання є послуга із зберігання. Ця пос­луга не є однорідною діяльністю і включає в себе дії щодо прийняття, забезпечення схоронності та видачі поклажодавцеві йо­го майна.

Предмет договору зберігання слід відрізняти від об'єкту збері­гання, яким є рухомі речі. їх ще можна назвати предметом збері­гання. Об'єкт договору зберігання часто називають "поклажею". Ним можуть бути як індивідуально-визначені речі, так і речі, визна­чені родовими ознаками (ст. 184 ЦК України). Зберігання індивіду­ально-визначених речей називається регулярним, а зберігання ре­чей визначених родовими ознаками, - іррегулярним¹.

Коли на зберігання передається майно, визначене родовими озна­ками, для поклажодавця зазвичай не є суттєвим повернення саме свого майна. Наприклад, йому не має сенсу вимагати від зберігача повернення того ж зерна, яке було передано на зберігання, якщо під час зберігання воно було змішане із зерном інших поклажодавців. У такому разі для поклажодавця достатньо, щоб після закінчення договору зберігання йому було передано зерно того ж сорту і в тій же кількості, що були ним передні на зберігання. Тому у ст. 941 ЦК України закріплено положення про те, що поклажодавець може на­дати згоду на змішання зберігачем його речей з іншими речами од­ного роду та однієї якості.

Строк зберігання — це час, протягом якого зберігач зобов'я­заний зберігати передану йому річ. Він, зазвичай, встановлюється за домовленістю сторін у договорі зберігання. Сторони можуть обу­мовити в договорі конкретний строк (певний проміжок часу), або термін (точну календарну дату), до якого повинно здійснюватися зберігання, або ж встановити, що зберігання триває до пред'явлен­ня поклажодавцем вимоги про повернення речі.

Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (ч. З ст. 938 ЦК

'Див.: Цивільне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. - К.: Ін Юре, 2003. - Т. 2. - С. 131.

України). "Розумність" строку визначається на підставі конкретних обставин справи з урахуванням положень ст. 530 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 938 ЦК України, якщо строк зберігання в договорі не встановлений і не може бути встановлений, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення¹.

Таким чином, у договорі зберігання може бути визначений строк (тоді договір буде строковим) або він може не визначатися (договір буде безстроковим).

У консенсуальних договорах зберігання слід розрізняти строк договору і строк зберігання, оскільки укладання договору передує передачі речі.

Плата за зберігання (ціна договору)та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України) або актами законодавства (затвердженими в установленому порядку таксами, тарифами, ставками тощо, хоча ЦК України прямо це не передбачає). У тому разі, коли розмір плати визначений законо­давцем (нормативно), сторони не вправі її змінювати. Нормативні акти також можуть затверджувати регульовану плату за зберігання. Так, відповідно до ст. 28 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" Кабінет Міністрів України встановлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти держав­ного бюджету.

Якщо певний порядок внесення плати за зберігання не встанов­лений актами цивільного законодавства, сторони можуть визна­чити, що вона вноситься:

- у повному обсязі наперед;

- після закінчення зберігання;

- певними періодичними платежами.

Певні особливості має визначення розміру плати при достроко­вому припиненні договору зберігання. Відповідно до ч. 2 ст. 946 ЦК України у разі, коли зберігання припинилося достроково через об­ставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну

'Таке ж положення передбачено і в ч. 2 ст. 27 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" від 4 липня 2002 р. для зберігання зерна за дого­вором складського зберігання.

частину плати. Конкретний розмір такої плати визначається у про­порції до фактичної тривалості зберігання.

Якщо ж поклажодавець після закінчення строку договору збері­гання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактич­ний час її зберігання. Однак такий обов'язок покладається на по-клажодавця лише у випадку, коли він не забрав річ за відсутності перешкод з боку зберігача.

Слід мати на увазі, до плати за зберігання можуть бути включені витрати на зберігання речі. Якщо ж сторони у відплатному дого­ворі не передбачать обов'язок поклажодавця відшкодувати витрати на зберігання, зберігач не вправі їх вимагати. Проте, витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються поклажодавцем понад плату, яка належить зберігачу.

При безвідплатному договорі зберігання поклажодавець зобов'я­заний відшкодувати зберігачу здійснені ним витрати на зберігання, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 947 ЦК Укра­їни). Такі витрати повинні бути необхідними та не надмірними¹.

Відповідно до ч. 1 ст. 937 ЦК України договір зберігання укла­дається у письмовій форміу випадках, встановлених ст. 208 цього Кодексу. При цьому договір зберігання, за яким зберігач зобов'я­зується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укла­дений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, що має бути передана на зберігання. Враховуючи те, що консенсуальний договір може укладатися лише професійним зберігачем (ч. 2 ст. 936 ЦК Ук­раїни), вищевказане застереження стосується лише договорів про зберігання за його участю і розширеному тлумаченню не підлягає.

ЦК України не вимагає укладати письмові договори зберігання у вигляді єдиного письмового документу, який підписується сторо­нами. Письмова форма цього договору вважається дотриманою та­кож тоді, коли прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Проте це положення дещо не узгоджується зі ст. 207 ЦК України, оскіль-

'Див.: Яаг/ково-практичний коментар ЦК України: У 2-х т. / За відп. ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - Т. II. -С 580.

ки перераховані вище документи підписуються в односторонньому порядку зберігачем. Тому положення ст. 937 ЦК України потрібно розуміти як доповнення до ст. 207 ЦК України, а не як виключення із загального правила.

У ч. 2 ст. 937 ЦК України встановлено спеціальне правило, яке стосується форми договору зберігання при надзвичайних обста­винах (так званого надзвичайного зберігання). При пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин прийняття речі на зберігання може підтверджуватися свідченням свідків. Ця норма встановлює виключення із загального правила щодо неможливості посилатися на свідчення свідків при недотри­манні обов'язкової письмової форми правочину (ст. 218 ЦК Укра­їни).

Укладення усного договору зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що по­свідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання. Наприклад, прийняття на зберігання речі в гарде­робі зазвичай посвідчується видачею номерного жетона.

Окремі спеціальні види зберігання не потребують спеціального оформлення факту зберігання речей (крім грошей, цінних паперів, коштовностей). Це стосується, зокрема, зберігання речей у готелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших приміщен­нях, в яких особа проживає тимчасово.

Права та обов'язки сторінвизначаються особливостями кож­ного конкретного договору зберігання, тому зупинимося на тих з них, які є найбільш характерними для всіх видів зберігання.

Обов'язки зберігача:

1) прийняти річ на зберігання за консенсуальним та (або) публіч­ним договором. Слід мати на увазі, що зберігач звільняється від обов'язку прийняти річ на зберігання, якщо у зв'язку з обста­винами, які мають істотне значення, він не може забезпечити її схоронності (ст. 940 ЦК України). ЦК України не розкриває зміст обставин, які мають "істотне значення" для відмови у прийнятті майна на зберігання, тому це поняття є оціночним;

2) оглянути майно (річ), визначити його кількість, якість та вартість, якщо інше не передбачено договором або законом.

Цей обов'язок прямо передбачено законом лише для деяких спеціальних видів зберігання (наприклад, у ст. 959 ЦК Укра­їни для зберігання на товарному складі), проте в більшості випадків зберігачем здійснюється огляд об'єкту зберігання (поклажі) з метою визначення його вартості, що впливає на форму договору та особливості зберігання;

3) вживати всіх заходів, установлених договором, законом, ін­шими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (ч. 1 ст. 942 ЦК України), у тому числі до­тримуватися нормативних вимог щодо режиму збереження речей (температурного, санітарного, екологічного тощо). За безвідплатним договором зберігання вказаний обов'язок зберігача трансформується у зобов'язання піклуватися про річ як про свою власну (ч. 2 ст. 942 ЦК України);

4) виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто (ч. 1 ст. 943 ЦК України), тобто за загальним правилом не дозволяється на розсуд зберігача передавати речі на зберігання іншій особі. Проте згідно ч. 2 ст. 943 ЦК України зберігай має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. При цьому первісний збері-гач зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця про пе-редання речі на зберігання іншій особі. Він залишається відповідальним за збереження поклажі, тобто несе відпові­дальність за дії особи, якій він передав річ на зберігання. Та­ким чином, передача іншій особі майна на зберігання не озна­чає припинення первісного договору зберігання;

5) не користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а та­кож не передавати її в користування іншій особі без згоди по­клажодавця (ст. 944 ЦК України). Ця заборона встановлена у зв'язку з тим, що користування річчю (вилучення її корис­них властивостей), зазвичай, передбачає зменшення цінності речі, а отже використання речі суперечить меті договору збері­гання, оскільки поклажодавець сподівається зберегти повну цінність свого майна, передаючи його на зберігання (за винят­ком природних втрат);

6) негайно повідомляти поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі і отримати його відповідь (ч. 1 ст. 945 ЦК

України). Цей обов'язок означає, що усі зміни за даним дого­вором мають бути обов'язково погоджені та схвалені збері­гачем. Проте законом передбачена можливість зберігача в ок­ремих випадках змінити умови договору без узгодження їх з поклажодавцем. Зокрема на зберігача покладається обов'язок змінити спосіб, місце та інші умови зберігання речі, не чека­ючи відповіді поклажодавця, коли існує реальна небезпека її втрати, нестачі або пошкодження (ч. 1 ст. 945 ЦК України). Якщо ж річ пошкоджена або виникла реальна загроза її по­шкодження чи інші обставити, що не дають змоги забезпе­чити її схоронність, а вжиття заходів з боку поклажодавця очікувати неможливо, зберігач має право продати річ або її частину. При цьому, якщо ці обставини виникли з причин, за які зберігач не відповідає, він має право відшкодувати свої витрати з суми виторгу, одержаної від продажу речі. У випад­ку виникнення спору між сторонами договору зберігання, обов'язок доказування наявності зазначених обставин покла­дається на зберігача (ч. 2 ст. 945 ЦК України);

7) повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на збері­гання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості (ч. 1 ст. 949 ЦК України). Річ має бути по­вернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей. Так, кількість речей визначених родовими оз­наками, при поверненні може виявитися меншою, ніж пере­давалася, внаслідок усушки, утруски, випаровування та ін­ших природних процесів. Слід мати на увазі, що природні втрати можуть мати місце лише в межах встановлених зако­нодавством нормативів (розмірів). Тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута поклажо­давцю, може підтверджуватися свідченням свідків;

8) повернути плоди та доходи, які були ним одержані від речі (ч. 2 ст. 949 ЦК України) тощо.

Поклажодавець зобов'язаний:

1) у разі не передання речі на зберігання за консесуальним дого­вором, зобов'язаний відшкодувати зберігачеві збитки, зав­дані йому у зв'язку з тим, що зберігання не відбулося, якщо

він у розумний строк не попередив зберігача про відмову від договору зберігання (ч. 2 ст. 939 ЦК України);

2) повністю оплатити послуги зі зберігання (для відплатного договору) у порядку і строки, встановлені договором (ч. 1 ст. 946 ЦК України);

3) оплатити витрати, пов'язані зі зберіганням, якщо інше не передбачено договором чи законом (ст. 947 ЦК України), а також відшкодувати надзвичайні витрати (ч. 2 ст. 947 ЦК України);

4) забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання (ст. 948 ЦК України) тощо.

Слід мати на увазі, що будь-який договір зберігання (навіть кон-сенсуальний) не передбачає обов'язку поклажодавця передати річ на зберігання, тому зберігач не має права цього вимагати (ст. 939 ЦК України).

Відповідальність сторін за договором зберігання.За невиконання сторонами обов'язків, передбачених законом або договором зберіган­ня, на них покладається цивільно-правова відповідальність.

Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкоджен­ня речі, прийнятої на зберігання, настає на загальних підставах (ч. 1 ст. 950 ЦК України).

Проте норми гл. 66 ЦК України передбачають певні особливості договірної відповідальності зберігача в окремих випадках.

Так, ч. 2 ст. 950 ЦК України встановлюється відповідальність професійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо він не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на збері­гання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необе­режності поклажодавця. Таким чином, відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі може наступати і без ви­ни. Слід мати на увазі, що наявність обставин, які звільняють збе­рігача від відповідальності (непереборної сили, особливих власти­востей речі, умислу чи грубої необережності поклажодавця), має доводити сам зберігач.

Спеціальне правило щодо відповідальності за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання містить ч. З ст. 950 ЦК України. У такому разі зберігач несе відповідальність лише за наявності його умислу або грубої необережності.

Втратою або пошкодженням речі заподіюються збитки поклажо-давцю, тому зберігач зобов'язаний їх відшкодувати:

1) у разі втрати (нестачі) речі — у розмірі її вартості;

2) у разі пошкодження речі - у розмірі суми, на яку знизилася її вартість.

Проте, якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призна­ченням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вима­гати від зберігача відшкодування її вартості (ст. 951 ЦК України).

Договором зберігання може бути також встановлена відповідаль­ність зберігача за прострочення передачі речі поклажодавцеві, само­вільне користування майном чи передачу його у користуванні іншій особі тощо.

ЦК України передбачає лише одну спеціальну норму щодо відпо­відальності поклажодавця за невиконання своїх обов'язків. Так, у ст. 952 ЦК України вказується, що поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві збитки, завдані властивостями речі, пере­даної на зберігання, якщо зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати про ці властивості.

В інших випадках порушення зберігачем своїх обов'язків тягне або певні правові наслідки, які не є заходами цивільно-правової від­повідальності, наприклад, якщо річ не буде витребувана із ломбар­ду, вона підлягає продажу (ст. 968 ЦК України), або вона визна­чається на підставі загальних положень про відповідальність за невиконання зобов'язань.

Слід звернути увагу на те, що ЦК України не встановлює відпові­дальність зберігача та поклажодавця за збитки у вигляді неодер-жаних доходів.

Договір зберігання припиняєтьсяна загальних підставах, перед­бачених ЦК України для припинення зобов'язань (гл. 50 ЦК Укра­їни). Особливістю припинення цього договору єте, що зберігач зобо­в'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився (ст. 953 ЦК України), тобто допускається одностороннє розірвання договору на вимогу покла­жодавця.