Організаційні форми страхування кредитів

Страхова практика, спираючись на спільні засади кредитного стра­хування та враховуючи особливості обслуговування ризиків, які вини­кають при здійсненні різних видів кредитних відносин, виробила ряд організаційних форм страхування кредитів. Назвемо їх у порядку еко­номічної значущості.

1) Страхування товарних кредитів;

2) страхування кредитів під інвестиції;

3) страхування споживчих кредитів;

4) страхування кредитів, виданих під заставу;

5) страхування кредитів довіри.

Страхування товарних кредитів є операцією делькредерного ти­пу, що передбачає відшкодування втрат, які настали внаслідок неви­конання короткотермінових кредитних вимог з товарного постачання та надання послуг. Сфера застосування товарних кредитів у високороз-винених ринкових системах є майже необмеженою. Понад 80 % сві­тової торгівлі здійснюється наданням кредитів. Воно охоплює всі га­лузі господарства. Поряд із класичними сферами виробництва й торгі­влі останніми роками таке страхування дедалі більше проникає у сферу послуг. Проте розвиток кредитних відносин є лише передумо­вою виникнення страхування кредитів. Головна його причина— масо­ві випадки неплатоспроможності покупців-позичальників, зумовлені різними чинниками: невигідною кон'юнктурною ситуацією як в окре­мих галузях, так і в усьому економічному секторі, брак власних обіго­вих коштів; спадаюча відсоткова ставка; помилки в управлінні через складність сучасного менеджменту; зростаюча внутрішньогалузева та міжгалузева конкуренція, стагнація потреб і споживання.

При страхуванні товарних кредитів об'єктом страхування стає, як правило, весь товарний обіг протягом року.

Продаж товарів може здійснюватися не лише безпосередньо — про­давцем покупцеві, а й посередньо — на умовах факторингу, тобто з участю посередника — фактора, чи факторного банку. Господарська практика знає багато видів факторингу. З огляду на порядок врахування ризику неплатоспроможності боржника найістотнішого значення набу­ває факторинг повний і неповний. Головною ознакою повного факторин­гу є те, що ризик неплатоспроможності боржника тяжіє на факторі. У разі застосування неповного факторингу ризик неплатоспроможності лягає на продавця. З погляду продавця-кредитора найбажанішим видом факторингу є повний факторинг з передачею ризику торговельної опе­рації на фактора. Цей ризик може бути охоплений страхуванням.

Відповідальність страхового закладу при страхуванні в умовах фа­кторинг)' дорівнює повній вартості контракту, тобто сумі заборговано­сті, яка має бути сплачена боржником факторові. Договори страхуван­ня можуть укладатися на кожну окрему операцію або (як у разі регулярних торговельних відносин) на підставі генеральної угоди.

Рис. 12.4. Механізм функціонування страхової угоди в умовах факторинг

Страхування кредитів під інвестиції здійснюється на базі опера­ції з придбання інвестиційних засобів за рахунок наданих постачаль­никами кредитів. Кредити під інвестиції можуть надаватися не лише в товарній, а й у грошовій (готівковій чи безготівковій) формі. У пер­шому випадку кредиторами є виробники і продавці інвестиційних за­собів, а в другому — кредитні установи, однаково зацікавлені у своє­часному і повному поверненні заборгованості. З метою забезпечення її повернення застосовується відповідна форма страхового захисту. Більш популярним є страхування матеріальних кредитів, виданих для інвестиційної діяльності. Цільовий характер використання таких кре­дитів є очевидним. На відміну від них фінансові (банківські) кредити оцінюються як нестрахувальні (через меншу певність щодо їх цільово­го використання).

Важливим методом кредитування інвестиційної діяльності є на­дання лізингового кредиту. Таке кредитування може здійснюватися як безпосередньою передачею виробникам і власникам основних за­собів у довгострокову оренду, так і за посередництвом спеціальних лізингових закладів. В українській господарській практиці роль лі-зингодавців-посередників можуть виконувати комерційні банки. Во­ни, застосовуючи фінансовий лізинг, мають змогу купувати основні засоби і передавати їх в оренду за відповідну плату. Як важливий елемент цієї плати передбачається ризикова надбавка, призначена на покриття збитків, які можуть виникнути в лізингодавця в разі несво­єчасного внесення орендної плати або ж неповернення об'єктів лізи­нгу. Проте більшу ефективність у справі захисту інтересів лізингода­вця може мати застосування страхування умов виконання лізингових операцій. Типова схема взаємовідносин між сторонами, які беруть участь у лізинговій операції та її страхуванні, набирає такого вигля­ду (рис. 12.5):

Рис. 12.5. Взаємовідносини сторін при страхуванні лізингових операцій

Обсяг страхової премії, як і ризикова надбавка, обчислюється з урахуванням платоспроможності орендаря. З огляду на трудність дов­готермінового прогнозування фінансового стану орендарів страхові заклади виявляють помірну стриманість при укладанні договорів стра­хування лізингових операцій.

Страхування споживчих кредитів здійснюється на випадок нас­тання неплатоспроможності тих позичальників, які отримали банків­ські чи товарні кредити на споживчі потреби, тобто для невиробничо­го споживання. Оскільки користувачами споживчих кредитів є фізичні особи, то основні причини виникнення їхньої неплатоспроможності або неплатоспроможності їхніх сімей можуть бути такі: випадки смер­ті позичальників чи позбавлення їх можливостей отримувати повно­цінний, регулярний дохід через повну або часткову втрату ними пра­цездатності чи джерела постійного заробітку.

При страхуванні споживчих кредитів страхувальником є, як прави­ло, позичальник — фізична особа. Він же безпосередньо вступає у від­носини зі страховиком. Наявність страхового забезпечення є необхід­ною умовою здійснення кредитної угоди. Оскільки основними ризи­ками неплатоспроможності є ризики фізичного, біологічного та соці­ального функціонування особи, то технічно страхування споживчих кредитів будується на тих самих засадах, що й особисте страхування. У разі настання страхового випадку обов'язок повернення кредиту ля­гає на страховика. В умовах продажу товарів «на виплату» споживчі кредити можуть мати «амортизаційний» характер, який передбачає почастинну сплату отриманого кредиту. Страхування такого кредиту (його залишкової частини) набуває вигляду «термінового» страхуван­ня зі змінною (спадною) страховою сумою. Умови надання та повер­нення такого кредиту є однаково вигідними як для кредитора, так і для позичальника, а тому цей кредит стає вельми популярним на кредит­ному ринку.

У сучасній практиці кредитно-страхових відносин ініціаторами та , безпосередніми учасниками договорів страхування можуть бути банки

у випадку надання ними банківських кредитів (на умовах ночастинно-го їх погашення) для придбання споживчих товарів. Схему взаємо­зв'язків між учасниками таких кредитно-страхових відносин унаочнює оис. 12.6.

Рис. 12.6

Страхові тарифи формуються із врахуванням величини першої виплати покупцем, кількості визначених періодичних, почастинних погашень кредиту (термін його надання) і, безперечно, надійності позичальника, яка може бути досить мінливою. Це спонукає страхові заклади до страхування, а банки - до надання кредитів лише на якомога коротший термін і в невеликих сумах. Бажаної надійності такі кредитні відносини між кредитором і позичальником можуть досягти за умови застосування спеціального способу забезпечення зобов'язань - застави.
Страхування кредитів, виданих під заставу, може здійснюватися тоді, коли позичальник забезпечує повернення кредиту переданим у заставу належним йому нерухомим чи рухомим майном. Очевидно, що майно, передане у заставу, піддається небезпеці знищення або пошкодження, що загрожує платоспроможності позичальника і може призвести до втрати ним можливості повернення боргу. Отже, предмети застави потребують страхового захисту. Закон України "Про заставу" визначає механізм страхування заставлених предметів. Він, зокрема, покладає на заставодавця обов'язок страхування нерухомих об'єктів та предметів іпотеки, переданих ним у заставу. Таке страхування має здійснюватися за рахунок коштів заставодавця (страхувальника) у повній вартості заставленого майна, але на користь заставодержателя.
У разі порушення заставодавцем обов'язків щодо страхування предмета іпотеки заставодержатель має право вимагати дострокового повернення основного боргу або застрахувати предмет іпотеки за свій рахунок, але в інтересах заставодавця із наступним стягненням з нього витрат зі страхування.
У разі застави (закладу) рухомого майна заставодержатель, якщо інше не передбачено договором застави, зобов'язаний страхувати предмет закладу в обсязі його вартості за рахунок і в інтересах заставодавця. Отже, в таких ситуаціях ідеться про безпосереднє страхування предметів застави майна, вартість якого становить гарантію платоспроможності позичальника і виконання ним зобов'язань перед своїм кредитором від усіх ризиків. Таким чином, при страхуванні заставленого майна (іпотеки) страхувальником і застрахованим є заставодавець, а заставодержатель є суб'єктом, на користь якого укладено страхову угоду, тобто бенефіціантом.
Згідно з характером взаємовідносин між сторонами страхового процесу в разі настання страхового випадку (втрати предметом іпотеки своєї вартості через пошкодження або знищення) першочергове право на отримання суми належного страхового відшкодування має заставодержатель - кредитор. Виплата страхового відшкодування кредиторові є забезпеченням його лише перед удаваною явною (хоча й потенційно можливою) неплатоспроможністю позичальника. Водночас виплата страхового відшкодування безпосередньо страхувальникові створює небезпеку його нецільового використання заставодавцем.
Сучасне законодавство багатьох європейських країн дозволяє перейти від страхування предметів застави до безпосереднього страхування кредитів, виданих під заставу. Його зміст полягає в тому, що угода про страхування кредиту набуває характеру страхової гарантії, виданої кредиторові (застрахованому) страховиком. Відповідно страховим випадком визнається неповернення позичальником у встановлені терміни заборгованості кредиторові. Факт настання страхового випадку, який заявляється і стверджується кредитором, дає підставу страховикові виплатити страхове відшкодування в обсязі непогашеної частки заборгованості. У свою чергу, страховик як заставодержатель отримує право на стягнення на свою користь належної йому суми за рахунок реалізованої іпотеки. Перед укладанням договору про заставу заставодавець зобов'язується застрахувати призначене для застави майно від тих ризиків, які, на думку страховика, можуть загрожувати іпотеці втратою її вартості. Страхові тарифи встановлюються на рівні, який відповідає величині ризиків. Як правило, іпотека страхується на умовах "від усіх ризиків". Після цього нотаріальним актом іпотека оформляється на користь страхувальника, який одночасно стає заставодерджателем. Інтегральною частиною страхового полісу є копія кредитної угоди між кредитором-застрахованим та позичальником-страхувальником.
Страхування кредитів довіри пропонує підприємцям захист від незадовільних фінансових наслідків, збитків, завданих власним персоналом, якому з огляду на виконувані ним службові обов'язки необхідно довіряти майнові цінності. Зазначене страхування дає змогу:
o уникати зайвої турботи про матеріальні цінності, що полягає у виникненні особливих вказівок та інструкцій;
o запобігати прямим збиткам і втратам;
* уникати в кожному випадку потреби отримувати докази цілості матеріїїльних цінностей.
Страховик відшкодовує страхувальникові майнові збитки, котрі йому завдані його довіреними особами шляхом чи в результаті вчинення ними недозволених дій. Отже, це страхування е специфічним видом страхування відповідальності службових осіб. Зміст страхування кредиту в цьому разі полягає у страхуванні "кредиту довіри". Проте иштеріальною субстанцією цього кредиту є вартість матеріальних цінностей. котрі неначе надаються в розпорядження у кредит третім особам.
Колискою страхування кредиту довіри (недовіри) є Англія. Ще в 1840 році страхова компанія Guarantee Society of London продала перший поліс, за умовами якого компанія гарантувала працедавцям матеріальний захист на випадок збитків, завданих їм їхніми службовцями в разі несумлінного виконання покладених на них обов'язків. До цього часу таку гарантію забезпечувала звичайна готівкова застава в певному домовленому розмірі. Особливого розмаху цей вид страхування набув у СІНА в період міграційного буму. Працедавці змушені були користуватися послугами здебільшого невідомих працівників, які наймалися на службу. Необхідні були гарантії, що й сприяло утвердженню нового виду страхування. Сьогодні страхування довіри ("Fidelity-Insurance") в США провадить більш ніж 200 страхових компаній.
Страхування кредиту довіри (недовіри) практикується здебільшого як загальне й охоплює всіх без винятку службовців та працівників. Завдяки цьому, працедавець уникає необхідності надмірного нагляду за окремими працівниками, що, в свою чергу, не дає підстав для їх дискримінації, забезпечує солідний страховий захист і полегшує персональні відносини.
Останніми роками особливим різновидом страхування довіри стало страхування комп'ютерних зловживань. Воно захищає власників комп'ютерних систем від збитків, які завдаються їм у результаті використання електронної обробки інформації шляхом зовнішнього вторгнення в комп'ютерну систему з метою пошкодження носіїв інформації, зміни програм, внесення фіктивних рахунків, зняття з них коштів і їх подальшого привласнення. Величина страхової відповідальності в цих випадках установлюється за домовленістю між страховиком і страхувальником.

12. 3. СТРАХУВАННЯ ДЕПОЗИТІВ
Для успішної кредитної діяльності комерційним банкам потрібні значні кредитні ресурси. З метою їх поповнення банки широко залучають кошти юридичних та фізичних осіб у вигляді добровільно зроблених ними вкладів. Банківські операції із залучення на вклади грошових коштів, належних різним власникам, для відповідального зберігання на визначених умовах, називаються депозитами. Отже, вклади клієнтів є різними формами депозитів. Кошти, отримані у формі депозитів, комерційні банки активно використовують у своїй комерційній, кредитній діяльності. Ця діяльність, як відомо, пов'язана з ризиком неповернення коштів, наданих банкам у кредит. Тому за умови, що банк не подолає ризику неповернення йому кредиту, цей ризик передається клієнтам банку — власникам депозитів. Перед ними постає загроза втратити кошти, довірені банкові, через його загальну неплатоспроможність.
Депонування грошових коштів у комерційних банках часто розглядається їх вкладниками (депонентами) як форма прибуткової інвестиційної діяльності. Тоді співучасть депонентів у ризику неплатоспроможності банків, яка настала внаслідок неповернення йому кредитів, певною мірою може вважатися доречною. Проте найбільш масова категорія депонентів, передусім фізичні особи, роблять вклади лише з огляду на потребу заощадження та надійного зберігання власних коштів. Крім того, і багато юридичних осіб іноді змушені зберігати власні кошти на депозитних рахунках у банках згідно з вимогами чинного законодавства. Отже, у цих випадках немає підстав для непогодженого перекладення ризику неплатоспроможності банку на його клієнтів. Масове неповернення банкам депонованих коштів підносить звичайну негативну фінансово-банківську ситуацію до рангу вагомої соціально-економічної і навіть політичної проблеми. Саме тому постає гостра потреба створити на страховій основі ефективну систему захисту інтересів вкладників від наслідків ризику неплатоспроможності їхніх банків.
Система страхового захисту депозитів, уперше застосована банками США, була "заснована згідно з вимогами Банківського закону від 1933 року, який зобов'язав створити державну організацію — Федеральну корпорацію страхування депозитів. Протягом багатьох десятиліть ця корпорація страхує всі види банківських депозитів за рахунок спеціального фонду страхування депозитів, створеного щорічними внесками комерційних банків. Страховий захист поширюється лише на 100 тис. доларів суми депозиту вкладника. У разі банкрутства банку Федеральна корпорація покриває його зобов'язання перед вкладниками у визначеній квоті. Попри цілий ряд недоліків цієї системи, які виявилися протягом часу її функціонування, вона стала моделлю, яку наслідують у багатьох країнах світу.
Необхідність широко впроваджувати систему страхування банківських депозитів зумовлюється ось чим:
• загальним спадом довіри до банків;
• потребою надання допомоги тим банкам, які потрапили у скрутну фінансову ситуацію;
• потребою стабілізації фінансових ресурсів банків — усунення причин до передчасної ліквідації депозитів вкладниками, занепокоєними станом їх надійності;
• обов'язком захисту споживача-клієнта, який не завжди володіє достатньою інформацією про фінансову кондицію банку, якому довіряє свої заощадження.
Беручи до уваги актуальність розглянутих щойно питань для всіх банківських систем, 30 травня 1994 року Європейський Союз ухвалив спеціальну Директиву 94/19/ЄС щодо впровадження програм страхування депозитів країнами — членами Європейського Союзу, а також країнами, які мають намір приєднатися в майбутньому до Європейського Союзу. Ця Директива побудована на включеному до Маастріхтського трактату принципі субсидіарності, згідно з яким рекомендації Союзу визначають лише необхідний мінімум вимог загального характеру, не заперечуючи права окремих країн застосовувати корисніші для них вирішення проблем страхування депозитів. А директивою встановлено такі вимоги до членів Союзу:
а) система депозитного страхування повинна мати національний характер, тобто гарантувати безпеку депозитів не лише в межах своєї країни, а й на території інших країн, якщо там діють філії вітчизняних банків;
б) обов'язкова участь банків у системах страхування депозитів;
в) мінімальна квота повної страхової відповідальності має становити 20 тис. екю (для Іспанії та Португалії — 15 тисяч екю). Тепер ці квоти (страхові суми) є досить різновеликими навіть у тих країнах, які мають однаковий рівень економічного розвитку:
• Великобританія — 30 тис. доларів США;
• Франція — 77 тис. доларів США.
Отже, поза зазначеними рекомендаціями національні системи депозитного страхування можуть набувати різних рис. Проте, як показує міжнародний досвід, в основу побудови цих систем потрібно покласти такі принципи:
• Інституційний характер організації депозитного страхування, тобто вона має базуватися на створенні самостійного міжбанківського страхового фонду за ретроспективним методом. Фонд має бути керований як товариство взаємного страхування зобов'язань банків перед вкладниками.
• Фонд страхування депозитів має формуватися суворо на страховій основі, що передбачає вирівнювання ризиків окремих банків.
* Участь у депозитному страхуванні усіх банків та інших фінансових закладів, які приймають депозити, обов'язкова.
* Імперативність регуляційних норм діяльності систем депозитного страхування.
* Змішаний характер організації систем депозитного страхування, який передбачає організаційну та фінансову співучасть як недержавних, так і державних структур.
* Обмеженість страхової відповідальності банків установленою квотою відшкодування депозитів.
• Власна участь застрахованих у покритті ризиків неповернення депозитів. Може бути застосована регресивна шкала розрахунку страхового відшкодування.
• Диференціація страхових тарифів у межах банків-страхувальників згідно зі ступенем їх загальної ризикогенності, яка постійно і докладно вивчається фондом депозитного страхування.
• Окремі підходи до страхування вкладів фізичних та юридичних осіб.
• Страхове відшкодування надається на одного вкладника, а не на один вклад.
Керуючись статтею 24 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Національний банк України розробив та з 01.07.96 p. ввів у дію Тимчасовий порядок формування комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб. Фонд створюється за рахунок придбання банками державних цінних паперів (на суму, достатню для покриття зобов'язань перед фізичними особами) та передачі їх на зберігання Національному банку України. У разі ліквідації комерційного банку (на підставі рішення Правління НБУ, вищого органу банку або Арбітражного суду України) Національний банк України розблоковує державні цінні папери і використовує їх на відшкодування вкладникам депозитів.

12.4.СТРАХУВАННЯВІД ВТРАТ ПРИБУТКУ
В економічній, страховій літературі зміст поняття фінансового ризику не є однозначним. Здебільшого страхування фінансових ризиків розглядається у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні це страхування тлумачиться як страхування лише кредитних ризиків, а широке його розуміння охоплює також усі види страхового захисту тих ризиків, які виявляються в будь-якій сфері визначених фінансових відносин або безпосередньо спричинюють фінансові втрати.
Згідно з класифікацією ризиків, пропонованою Першою директивою ЄЕС від 24 липня 1973 року, до групи фінансово-кредитних ризиків віднесено як ризики, що виявляються у зв'язку із наданням кредитів, так і ризики, які призводять до інших фінансових збитків. Серед більш ніж десяти ризиків, об'єднаних у фінансову групу, найбільш загрозливим є ризик втрат прибутку. Прибуток є одним із найважливіших результативних показників фінансово-економічної діяльності будь-якого господарського суб'єкта. Отже, страхування від втрат прибутку є найбільш репрезентативним видом страхування фінансових ризиків.
На відміну від багатьох видів страхування, предметом захисту яких е наявне майно, страхування від втрат прибутку є формою страхового захисту господарських суб'єктів від втрат майбутньої користі. Випадкова втрата майбутньої користі (у даному разі - очікуваного прибутку) може настати передусім з причин випадкового спаду виробничого процесу, або навіть його зупинки. Збитки, яких господарський суб'єкт може зазнати внаслідок цього випадку, не обмежуються лише втратою майбутньої користі. До них слід також додати кошти, витрачені на оплату так званих постійних потреб, зумовлених необхідністю постійно підтримувати життєдіяльність господарського суб'єкта, а також пов'язаних із процесом його повернення до попередньо визначеної виробничої програми. Крім того, якщо зниження чи призупинення виробничого процесу настало внаслідок непередбаченого випадку, то обсяг збитків може зрости за рахунок витрат, які здійснені з метою протистояння наслідкам цього випадку. Отже, втрата майбутньої користі, а відповідно і її страховий захист, ніколи не виявляються самостійно.
Страхування від втрат прибутку є страхуванням комплементарним для багатьох так званих базових видів страхування. Найпоширенішою базою для приєднання до страхування від втрати прибутку є страхування від ризику вогню (див. підрозділ 11.1). Воно, як комплексний вид страхування, може при цьому здійснюватися у будь-якій формі, що передбачає різноманітну композицію ризиків - чи то у формі "від усіх ризиків", чи й у формі FLEX, яка передбачає стандартне об'єднання кількох найпоширеніших ризиків: Fire - вогню. Lighting - удару блискавки, Explosion - вибуху. Поява хоча б цих традиційних ризиків призведе не лише до кількісних втрат реально існуючого майна, а й до тимчасового призупинення чи сповільнення ходу виробничого процесу, а відповідно - і до втрати очікуваного прибутку.
З огляду на значну поширеність ризику вогню вогневе страхування користується найбільшою популярністю серед страховиків і страхувальників як базове для здійснення страхування від втрат прибутку. У світовій практиці страховий захист очікуваного прибутку грунтується також на інших майнових видах страхування. Конкретними видами такого страхового захисту є MLOP (Machinery Loss of Profit Insurance - страхування від втрати прибутку через аварію машин) та ALOP (Advance Loss of Profits - страхування втрат прибутку, спричинених перенесенням насамперед строків початку виробничого процесу, пов'язаного із модернізацією чи реконструкцією виробничого об'єкта).
Звичайне страхування майнових засобів досить часто покриває лише незначну частину втрат, яких господарський суб'єкт зазнав внаслідок прояву ризику. Набагато більшими можуть бути його втрати, завдані неотриманням сподіваного прибутку. Проте, на звичайне базове майнове страхування покладається завдання забезпечити кошти, достатні для відтворення знищених засобів та предметів виробництва. З цією метою найбільш бажаним було б страхування майна основних фондів у його новій вартості від базових (найпоширеніших) ризиків.
Така форма страхової відповідальності, яка передбачає принцип "нове за старе", тобто коли страхова сума об'єкта береться на рівні його відновлюваної вартості, уже запроваджувалася в загальному порядку у Німеччині та Австрії ще в 1929 році. Організація такого страхового захисту стосувалася здебільшого ризику вогню. Таке страхуванні є середнім типом між страхуванням реальних майнових втрат у залишковій вартості і страхуванням втрат очікуваної користі, тобто с-трахуванням утрачених можливостей.
Страхове відшкодування, отримане при страхуванні у "новій вартості", дає змогу вчасно відновити виробничий процес, перерважіи че рез настання випадкової події. Страхування від втрати прибутку передбачає виплату відшкодування, яке замінює для застрахованого суб'єкта регулярне надходження грошових коштів, необхідних для лння господарського процесу, зберігання фінансової кондиції на такому рівні, який був би досягнений при ненастанні страхового випадку.
Страхова відповідальність при страхуванні від втрат прибутку є збірною і охоплює такі види збитків:
o витрати, які мають постійний характер є необхідними навіть протягом виниклої перерви виробничого процесу:
o прирости витрат на виробництво, а також додаткових витрат, спрямованих на отримання спаду виробництва в умовах, які склалися після страхового випадку. Нагромадження цих збитків зумовлює оренда додаткових виробничих площ, машин, механізмів, оплата праці за роботу в позаурочний час та інші заходи;
o втрата прибутку, обчислювана за спеціальною методикою. Крім втрати прибутку, яка може статися через безпосереднє пошкодження майна і сповільнення чи зупинення виробничого процесу, прибуток може бути втрачений також тоді, коли настане страховий випадок у кооперанта даного господарського суб'єкта. Кооперанг, який відіграє роль постачальника, зазнавши безпосередніх майнових втрат, не зуміє виконати домовленостей про постачання. Це призведе до таких самих негативних наслідків, як і вимушена перерва виробничого процесу через пошкодження майна. Велика ймовірність настання таких випадків також дає підстави для відповідного додаткового страхового захисту від їх наслідків. Такий вид страхування дістав назву Contingency Business Interruption - від випадкового переривання бізнесу і може охоплювати такі самі ризики, що їх охоплює основне страхування від втрати прибутку.
Загальний обсяг страхової відповідальності страховика при страхуванні від втрат прибутку визначається величиною страхової суми. Страхова сума для потреб цього страхування обчислюється на базі передбачуваного обсягу прибутку та обсягу постійних витрат, які можуть скластися у господарському році. У практиці страхування від втрат прибутку застосовується поняття прибутку - брутто. Прибуток-брутто, у свою чергу, складається з двох частин: власне прибутку в економічному значенні цього поняття, названого прибутком-нетто, та постійних витрат, які є чистими втратами в умовах простою виробництва.
На відміну від постійних витрат змінні витрати безпосередньо пов'язані з потребами виробництва. Це передусім сировина, матеріали.
транспортні витрати та інші елементи затрат. Проте поділ витрат на постійні та змінні не є простим. Він потребує уважного аналізу кожної конкретної ситуації. При цьому слід спиратися як на матеріали бухгалтерського обліку, так і на особливості технології та організації даного виробництва. Вагомим елементом витрат є, як відомо, видатки на оплату праці, насамперед виробничого персоналу. По суті - це змінні витрати. Однак з позиції виробничої та соціальної політики страхувальник не може уникнути цих витрат на період перерви виробництва. Адже існує необхідність зберегти кваліфікований виробничий персонал, а в разі тимчасового звільнення якихось працівників страхувальник зобов'язаний матеріально їх забезпечити.
Якщо взяти до уваги, що виробничий оборот страхувальника ідентичний виручці, отриманій ним від реалізації товарів та послуг, то величину прибутку-брутто можна обчислити спрощеним методом - методом віднімання від величини виробничого обороту суми витрат змінного характеру.
Прибуток-брутто страхувальник обчислює за спеціальною методикою, причому його розрахунки мають бути підтверджені аудитором. Розрахунок прибутку-брутто є необхідним доповненням до заяви страхувальника про бажання застрахуватися від втрат прибутку. При подальшому розрахунку страхової суми на основі прибутку-брутто враховуються також усі чинники, які по-різному впливають на виробничий оборот та його складові елементи. Мають бути враховані сезонність виробництва, позиція страхувальника на ринку, загальні тренди розвитку підприємства і всієї галузі, показники діяльності кількох попередніх років. Додержуючи зазначених вимог щодо калькуляції величини страхової суми, можна максимально точно передбачити обсяги майбутніх виплат страхового відшкодування.
Особливістю страхування від втрат прибутку є те, що обсяг збитку залежить не стільки від розміру знищень (як у разі звичайних майнових страхувань), скільки від тривалості перерви виробничої діяльності. Чинник часу характеризується специфічним параметром, який визначається і застосовується лише при страхуванні від втрат прибутку - терміном відшкодування. Ним є розрахунковий період діяльності підприємства, протягом якого нагромаджуються негативні результати від перерви виробництва через майнові збитки.
Тривалість цього періоду визначається безпосередньо страхувальником і має відповідати максимальній тривалості часу, необхідного підприємству для досягнення обсягу виробничого обороту, який воно мало до настання страхового випадку. Розрахунок цього терміну, як правило, доручається висококваліфікованим спеціалістам - менеджерам ризику, брокерам. Вони мають врахувати не лише чинник часу, а й інші чинники, а саме: конструкцію застрахованих об'єктів, вид господарської діяльності, складність виробничої технології', наявність та доступ до фінансових ресурсів, необхідних для відновлення діяльності.
Страховик, як правило, погоджується на запропонований страхувальником термін відшкодування. Цей термін є періодом, лише в межах якого страховик несе відповідальність за втрату прибутку. Саме тому як страховик, так і страхувальник розуміють, що тривалість терміну відшкодування є найважливішим чинником впливу на страхову суму. Щоправда, у страховій практиці не додержують прямої залежності між установленим терміном відшкодування та обсягом страхової суми. У тих випадках, коли термін відшкодування береться коротшим за 12 місяців, страховики застосовують таблиці фракційного типу: для коротших термінів страхова сума встановлюється відносно вищою, ніж для триваліших термінів. Найпоширенішим є термін відшкодування тривалістю від кількох місяців до одного року. Місце терміну відшкодування в розрахунках прибутку-брутто, який належить відшкодувати, можна показати схематично (рис. 12.7) (Jaroslaw A. Gniadek, Jacek Lisowski. Ubezpieczenia Majatkowe. - Poznan, 1996. - S. 109).

Рис. 12.7. Вплив терміну відшкодування на прибуток-брутто
Страхові тарифи для потреб страхування від втрат прибутку розраховують згідно з вимогами загальної методики з урахуванням певних особливостей оцінки ризику, який покладено в основу даного страхування. Зокрема, ризик втрати прибутку завжди є похідним від ризику настання майнових збитків як свого базового ризику. Особливість їх взаємозв'язку полягає також у тому, що між ними немає кількісної залежності. Адже навіть незначна майнова шкода здатна призвести до зупинки цілого виробництва, до цілковитої втрати прибутку. Отже, страховий тариф має враховувати ймовірності настання таких ризиків:
а) базового ризику (пошкодження, або знищення майнових засобів);
б) ризику сповільнення або зупинення виробничого процесу.
Крім цього, при калькуляції страхового тарифу мають ураховуватися такі особливості господарської діяльності страхувальника:
а) сезонність виробництва;
б) тривалість терміну відшкодування;
в) характер конкуренції в даній галузі;
г) частка власної участі у фінансуванні ризику втрати прибутку. Власна участь може становити, наприклад, 5 робочих днів, що означає початок відповідальності страховика із шостого дня перерви виробництва.
ТЕСТ 12 Страхування кредитних та фінансових ризиків
1. Які з перелічених далі форм забезпечення кредиту мають правовий, а які - матеріальний характер?
1) Порука третьої особи;
2) гарантія;
3) цесія кредиторської заборгованості позичальника;
4) застава нерухомого майна;
5) застава валютних засобів;
6) блокада коштів на рахунках;
7) страхування.
2. Хто в умовах делькредерної форми страхування кредитів відіграє роль страхувальника?
1) Позичальник;
2) банк;
3) гарант позичальника.
3. Які з названих форм страхування кредитів належать до делькре-дерного типу?
1) страхування банківських кредитів;
2) страхування товарних кредитів;
3) страхування експортних кредитів;
4) страхування споживчих кредитів;
5) страхування кредитів, виданих під заставу.
4. Які з названих видів страхування найбільше подібні між собою?
1) Продаж за "факторингом" - продаж "на виплату";
2) продаж за "факторингом" - лізинг;
3) продаж "на виплату" - лізинг.
5. Які з названих характеристик мають становити основу системи депозитного страхування (СДС)?
1) Однаковість страхових внесків усіх банків - учасників СДС до фонду страхування;
1) необмеженість страхової відповідальності за депозитами;
2) диференціація страхових тарифів (внесків);
3) власна участь застрахованих у покритті ризиків;
4) добровільність участі банків у СДС.
6. Які втрати враховуються при страхуванні прибутку?
1) Прибуток, не отриманий страхувальником;
2) прибуток не отриманий контрагентами страхувальника;
3) витрати, які мають постійний характер;
4) витрати, які мають змінний характер.
7. Термін відшкодування - це термін, протягом якого:
1) страховик має право розраховуватися із клієнтом;
2) враховуються збитки, яких зазнав.