Джерела транспортного права

Транспортне право як комплексна галузь права має свої джерела.

Слід згадати, що форма, (або джерела) права – це зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, які офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або загальновизнані суспільством – правові звичаї, рішення прийняті на всенародних і місцевих референдумах.

Серед відомих чотирьох видів форм (джерел) права таких як: правовий звичай; правовий прецедент; нормативно-правовий акт; договір із нормативно-правовим змістом – два останніх є основними джерелами транспортного права.

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ відповідного державного органу, яким встановлюються, змінюються або приймаються норми права, які за своїм змістом є правилами загального характеру.

За цією ознакою його необхідно відрізняти від інших актів, розрахованих на одноразову дію: актів застосування норм права чи індивідуальних актів.

Серед нормативно-правових актів, що є джерелами транспортного права необхідно виділити закони і підзаконні акти.

Головним джерелом транспортного права є основний закон – Конституція України, яка прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1996 року.

Розглядаючи це питання слід опрацювати норми Конституції України, які закріплюють основи державного і суспільного ладу; визначають права усіх суб’єктів права власності і господарювання; право власності українського народу на землю її надра, атмосферне повітря, водні ресурси (ст. 13); визанчають обов’язки суб’єктів господарювання по забезпеченню екологічної безпеки, прав і свобод громадян. (ст. 16).

В основному законі передбачаються основні засади управління об’єктами державної власності; проведення екологічної, фінансової, цінової, інвестиційної політики та природокористування. (розділ VI).

Зазначені положення є визначними для правового регулювання діяльності транспорту.

Важливим джерелом транспортного права є цивільне законодавство України.

До прийняття нової редакції Цивільного кодексу України у 30-й главі Цивільного кодексу України були сконцентровані норми, які регулюють правовідносини що виникають при перевезенні вантажів і пасажирів.

Новий Цивільний кодекс України (вступає в дію з 1.01.2004 року) містить Главу 64 “Перевезення”, яка визначає загальні положення про перевезення (ст. 908), поняття договору (ст. ст. 909, 910), та окремі аспекти перевезень. Також Цивільний кодекс України визначив засади відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки (транспортних засобів) (ст. ст. 1187, 1188), встановив скорочені строки позовної давності по позовам, що випливають із відносин перевозки (ст. 258), ввів поняття “публічний договір” щодо послуг транспорту загального користування (ст. 633, ст. 915), визначив особливості відповіідальності на транспорті (ст.ст. 921- 926), врегулював відносини зберігання (ст. ст. 936, 956, 957, 972, 974, 977), відносини по транспортно-експедиційному обслуговуванню (Глава 65), відносин найму (оренди) транспортних засобів (ст.ст. 798 – 805), зберігання автотранспортних засобів (ст. 977). Цивільне законодавством передбачається відповідальність перевізників за невиконання зобов’язань, за витрату, нестачу і пошкодження вантажу або багажу.

З прийняттям Господарського кодексу України (вступає в дію з 1.01.2004 року) правове регулювання транспорту отримало додатковий розвиток. Зокрема Господарський кодекс України містить Главу 32 “Правове регулювання перевезення вантажів”, в якій регулюється перевезення вантажів, як господарська діяльність. Також Господарський кодекс України визначає основні засади господарсько-правової відповідальності в т.ч. на транспорті.

Джерелом транспортного права є цілий ряд законів, які регулюють відносини, що виникають у транспортній діяльності.

Серед них Закон України “Про транспорт” від 10.11 1994 року (із змінами і доповненнями за станом на 21.12.2000, ВВР, 2001, N 9, ст.38) який визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи діяльності всіх видів транспорту в Україні. 30 червня 1993 року Верховною Радою України прийнятий Закон України “Про дорожній рух” (із змінами і доповненнями за станом від 07.02.2002, ВВР, 2002, N 29, ст.194), який визначає правові та соціальні основи, регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов’язки і відповідальність суб’єктів учасників дорожнього руху, органів державної виконавчої влади, об’єднань підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання.

Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності залізничного транспорту, його відносини з органами державної виконавчої влади, органами самоврядування, іншими видами транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами вантажів, багажу, вантажобагажу і пошти встановлені Законом України “Про залізничний транспорт”, який прийнятий Верховною Радою України 4 липня 1996 року.

Джерелом автотранспортного права є Закон України “Про автомобільний транспорт” від 05.04.2001 р. яки визначає засади діяльності автотранспортних підприємств, порядок здійснення господарювання на автотранспорті, вимоги до перевізників, до договорів на перевозку тощо.

Джерелом транспортного права є також Повітряний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 4 травня 1993 року (із змінами та доповненнями за станом на 15.12.99, ВВР, 2000, N 11, ст.89) .

Кодекс визначає правові засади діяльності користувачів повітряного транспорту України; державного регулювання діяльності цивільної авіації, господарської і комерційної діяльності авіації; встановлює авіації правила; визначає правові положення повітряних суден, аеродромів і аеропортів, нормує порядок сертифікації та допуску повітряних трас, польоти повітряних суден; повітряні перевезення; авіаційні роботи.

Окрім цього, Повітряний кодекс передбачає відповідальність за порушення законодавства, що регулює використання повітряного простору України, відповідальність перевізника, замовника і пасажира за невиконання обов’язків і зобов’язань.

Правові, економічні і соціальні засади діяльності морського транспорту передбачені ще одним джерелом транспортного права – Кодексом торговельного мореплавства України, який прийнятий Верховною Радою України 23 травня 1995 року (із змінами та доповненнями за станом на 21.10.97, ВВР, 1998, N 2, ст. 5) .

Нарешті ще один Закон України - “Про трубопровідний транспорт”, від 15 травня 1996 року, який визначає правовий, економічний та організаційний порядок діяльності цього виду транспорту.

Джерелами транспортного права України є також Закон України “Про підприємства в Україні”, від 27 березня 1991 року (із змінами та доповненнями за станом на від 07.02.2002, ВВР, 2002, N 29, ст.194) (втрачає чинність з 1.01.2004 року), “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 року (із змінами та доповненнями за станом на від 07.03.2002), “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 року (із змінами та доповненнями за станом на від 15.11.2001, ВВР, 2002, N 7, ст.52 )(втрачає чинність з 1.01.2004 року), Земельний кодекс України (із змінами та доповненнями за станом на 20.12.2001, ВВР, 2002, N 12-13, ст.92 ) та інші, які будуть детально розглянуті в інших темах спецкурсу.

Окрім законів, джерелами транспортного права є цілий ряд підзаконних нормативно-правових актів. Це Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, документи національного банку України, накази міністра транспорту, деяких галузевих міністрів, керівників залізниць, портів та інші акти, прийняті на підставі та для виконання законів.

• Серед них, зокрема, як приклад, можна назвати: Укази Президента України; Постанови Кабінету міністрів України; Роз’яснення Національного банку України; Накази міністра транспорту.

• Серед джерел транспортного права особливе місце посідають Статути окремих видів транспорту.

1. Статут автомобільного транспорту затв. пост. КМ УРСР від 27.06.1969 р. № 401.

2. Статут внутрішнього водного транспорту Союзу СРСР затв. пост. КМ Радянського Союзу 15.10.1955. № 1801.

3. Статут залізниць України (Затверджене Постановою КМУ N 457 від 6 квітня 1998 р.).

Ще одна група джерел транспортного права – охоплюється поняттям нормативно-правовий договір.

Мова йде про договори які укладаються між Україною й іншими країнами з приводу забезпечення міждержавної транспортної діяльності, а також договори між транспортними підприємствами і організаціями України і зарубіжних країн.

Це можуть бути як договори, що укладені спеціально для врегулювання правовідносин в галузі транспортної діяльності так і інші договори. У яких визначаються основні засади правового регулювання цієї сфери.

До таких договорів, можна віднести договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 р. та договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією від 2 червня 1997 р.

Зокрема ст. 17 Договору з Російської Федерацією визначає основні напрямки співробітництва в галузі транспорту, вантажів і транспортних засобів через територію країн-учасників договору. Стаття визначає, що перевезення вантажів і пасажирів залізничним, повітряним, морським, річковим і автомобільним транспортом, операції через морські, річкові і повітряні порти, залізничні та автомобільні мережі, магістральні трубопроводи повинні бути врегульовані окремими договорами.