Сутність інтелектуального капіталу, його типи

Самозростання інтелектуального капіталу відіграє у становленні нової економіки ту саму роль, що і самозростання матеріально-речовинного капіталу - в індустріальній. Інші країни (внаслідок відсутності в них переходу на інноваційний тип розвитку), які не мали можливостей використовувати інтелектуальний капітал як найважливіший економічний ресурс, були змушені активніше нарощувати інвестиції в підтримку конкурентоспроможності своїх індустріальних виробництв. Отже, зростання інтелектуального капіталу таефективність його використання визначають перспективи щодо розвитку економіки тієї чи іншої країни. Сьогодні інтелектуальний капітал набуває значення стратегічного фактора економічного розвитку не тільки в постіндустріальних державах, але й в Україні.

Оскільки концепція інтелектуального капіталу почала формуватися порівняно недавно - наприкінці 90-х років XX ст., то багато прикладних аспектів його використання залишаються не розробленими.

Одні з перших дослідників у цьому напрямі Л. Едвінссон і М. Мелоун дотримуються досить широкого трактування інтелектуального капіталу, відносячи до нього фактично всі види капіталу, що не піддаються оцінкам, традиційним для ресурсів сучасної корпорації. На підставі досліджень у шведській страховій і фінансовій компанії "Скандія" ці вчені виділили у рамках інтелектуального капіталу "людський капітал" (human capital) і "структурний капітал" (structural capital). Вони підкреслюють, що кожна з цих форм "капіталу" породжена людськими знаннями, і саме їх сукупність визначає приховані джерела цінності, які наділяють компанію нетрадиційно високою ринковою оцінкою. Д. Даффі дає таке визначення: "Інтелектуальний капітал - це сукупні знання, якими володіє організація з особі своїх співробітників, а також у вигляді методологій, патентів, архітектур і взаємозв'язків".

Тут інтелектуальний капітал уже набирає вигляду певної методологічної категорії ("сукупні знання компанії"). Д. Клейн і Л. Прусак визначають інтелектуальний капітал як "інтелектуальний матеріал, формалізований і зафіксований, що використовується для виробництва більш цінного майна". Б. Леонтьєв підходить до визначення інтелектуального капіталу через розкриття його структури трохи ширше. Підінтелектуальним капіталом того чи іншого суб'єкта він розуміє "сукупність наявних у нього законних прав на результати його творчої діяльності, його природних і набутих інтелектуальних здібностей і навичок, а також нагромаджені ним бази знань і корисних відносин з іншими суб'єктами".

Виділяють такі типи інтелектуального капіталу:

- персоніфікований,

- техніко-технологічний,

- інфраструктурний,

- клієнтський,

- марочний.

Кожний з них містить відповідні види інтелектуального капіталу.

Персоніфікований: пов'язані з роботою знання та вміння, творчі здібності, освіта, професійна кваліфікація, лояльність, ціннісні настанови персоналу, психометричні характеристики.

Техніко-технологічний: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, патенти, виробничі секрети ("ноу-хау"), оригінальне програмне забезпечення, права на дизайн.

Інфраструктурний:інформаційні технології, бази даних, організаційна структура, філософія управління, корпоративна культура, ділове співробітництво.

Клієнтський: відносини з покупцями, контракти, портфель замовлень, франшизи, ліцензійні угоди.

Марочний: торгові марки, товарні знаки, корпоративна марка (ім'я), марки обслуговування.

Кожний тип інтелектуального капіталу несе певні функції та передбачає свою специфіку управління. Відповідно, при формуванні організаційно-економічного механізму управління інтелектуальним капіталом цю специфіку необхідно враховувати з метою якнайефективнішої реалізації таким капіталом своїх функцій.

Сьогодні світовий ринок наукомісткої продукції оцінюють у 2,5-3 трлн. дол.США Провідні позиції (дві третини виробництва й торгівлі) на ринку утримують країни “великої сімки”, зокрема: США – 20%, Японія – 12-14%, Німеччина – 10%. Частка української наукомісткої продукції становить 0,01%, що не відповідає науково-технічному потенціалу України та провідним тенденціям розвитку сучасної економіки [5].

На сьогодні найактуальнішим питанням є фінансування інтелектуальних інвестицій, які можуть здійснюватися за рахунок: бюджетних асигнувань і коштів державних виробництв, приватнопідприємницького капіталу, спонсорських коштів, субсидій окремих фірм чи приватних осіб [1,с.253]. Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність” [6,ст.34] встановлює, що одним з основних важелів здійснення державної політики у сфері наукової та науково-технічної діяльності є бюджетне фінансування. В Законі йдеться про те, що “держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не менше 1,7% ВВП України”. Фактичні обсяги фінансування з державного бюджету є значно меншими. У 1990р. вони становили 2,6% від ВВП України, у 1995р. – 0,45%, у 2000р. – 0,36%, у 2003р. – 0,4%, у 2006р. – 0,37%, у 2009р. – 0,37%, а у 2010р.- 0,43%( % від ВВП розраховано авторами). За останні роки рівень фінансування науково-дослідних та дослідно конструкторських робіт (НДДКР) в Україні впритул наблизився до рівня видатків СРСР на початку 1950-х років [7,с.8]. За даними, оприлюдненими експертами Інституту економічного прогнозування НАН України, з близько 40 тис. науково-технічних розробок, що виконуються в Україні щороку, у виробництво впроваджується лише 16%. При цьому сумарне фінансування однієї розробки становить у середньому 15-30 тис.грн.[1.].

Врегулювання прав на інтелектуальну власність, що утворюється з бюджетних коштів, особливо важливе для удосконалення зв’язків між науковими установами та промисловістю, встановлення єдиного “інноваційного ланцюжка”. За різними оцінками, в Росії використовується від 8-10% інноваційних ідей і проектів, у Японії – 95%, у США – 62%. Це говорить про те, що вироблення чіткого механізму закріплення прав на інтелектуальну власність із подальшою комерціалізацією її об’єктів важливе для формування національної інноваційної системи [1,с.256-257].