Поклін і шана рідній батьківщині
Неоніла Стефурак
“Поклін і шана рідній Батьківщині”
(Літературно-музична композиція)
Студентки IV курсу
Спеціальності “НХТ”
Спеціалізації “Видовищно театралізовані заходи”
Кобути Світлани Василівни
Викладач сценічної мови
Кузьменко О.Є.
КАЛУШ 2010
Обгрунтування вибору
Для кожної людини Батьківщина – це те місце, де вона народилася, де промайнуло її дитинство із дивом-казкою, матусиною піснею, батьківською ласкою. Батьківщина – це рідний дім, де завжди чекають нас наші рідні. Батьківщина – це та стежка, по якій ти пішов до школи.
Працюючи над тематикою літературно-музичних композицій я обрала тему, дуже близьку мені ще з самого народження, - уклін і шана рідній Батьківщині.
Моя Батьківщина – це бабусина хатина у вишневому садку, цілюща вода з криниці, гудіння бджіл над квітником, стук дідусевого молотка на подвір’ї. Я з насолодою згадую, як слухала в дитинстві казки і легенди, яких так багато знає моя бабуся. Саме вона посіяла в моїй душі зерна любові до української мови, завдяки їй я вмію і люблю спостерігати за переливами барв, тонкими відтінками рідного слова.
Закінчується найщасливіша пора – дитинство, розпочинається дорога у великий світ, що зветься життям. Не знаю, як складеться доля, але я впевнена, що мої рідні допоможуть не розгубитись і знайти правильний шлях в житті. Обіцяю, що завжди пам’ятатиму, де мої корені, прагнутиму бути потрібною своїм землякам, народу, Батьківщині, Україні.
Ідейно-тематичний аналіз
Тема:Поклін і шана рідній Батьківщині.
Ідея:Одна Батьківщина і двох не буває,
Місця, де родилися, завжди святі.
Надзавдання:Люби свою рідну Вкраїну,
Багата чи бідна вона.
Наскрізна дія:Можна все на світі вибирати ,сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Жанр:Літературно-музична композиція.
Композиційна побудова
Пролог: Уклін Землі.
Експозиція:Я вам розповім.
Розвиток дії:Земле моя.
Перед кульмінація:Невеличке містечко.
Кульмінація:Пам’ять про бабусю.
Спад дії:Вона одна – твоя зоря на світі.
Фінал:Я іду по землі одна.
Дійовий аналіз тексту
Епізод 1:“Поклін Землі”( згадую, думаю, поклоняюсь).
Епізод 2: “Я вам розповім…”( розповідаю, відчуваю приязність і захоплення).
Епізод 3: “Моя Земля”(відчуваю спокій на душі, возвеличую Землю, згадую своє село, радію).
Епізод 4: “Невеличке містечко…”(поринаю в минуле, пригадую, почуваю себе щасливою).
Епізод 5: “Пам’ять про бабусю”(пригадую, люблю, відчуваю смаки, сумую).
Епізод 6: “Твоя зоря – одна на світі”(впевнена в собі, щаслива).
Епізод 7: “Я іду по Землі одна…”(вірю у прекрасне майбутнє, переконлива, радію життю).
Орфографічний аналіз тексту
| Пишемо: | Вимовляємо: |
| покоїться | покоєцьця |
| стискається | стискаєцьця |
| світиться | світицьця |
| пасуться | пасуцьця |
| Вітчизною | Віччизною |
| розкидані | роскидані |
| б’ються | б’юцьця |
| фашистський | фашиський |
| безсоння | бессоння |
| здається | здаєцьця |
| готується | готуєцьця |
| іскриться | іскрицьця |
| торкається | торкаєцьця |
Поклін і шана рідній Батьківщині
Поклонитись землі. Народити любов і померти від туги.
Засвітитись сльозою і впасти на крилах смерек.
На останньому подиху вирвати дихання друге.
На останньому кроці стернею ступити вперед.
Поклонитись землі, що ніколи нікому не зрадить,
що розділить печаль, що розвіє самотність і страх…
За межею життя на землі залишився мій прадід,
він почався з землі і покоїться тут його прах.
Поклонитись землі, де зі мною вітаються люди.
Поклонитись землі, де до мене приходять слова.
Це нічого, що часто стискається серце у грудях.
Це нічого, що часто в тривозі болить голова.
Тільки б зорі цвіли і шляхи повертали в Карпати,
тільки б ватра росла на долонях моїх полонин…
Я щаслива така. Я сьогодні незмірно багата,
що вклоняюсь землі і приймає вона мій уклін.
Я вам розповім про серце землі моєї:
у грудях поета було йому так тісно,
і беркут гірський віддав його Прометею за іскру.
Я вам розповім…А ви скажете: “Все це неправда
Вигадуєш казку, то хай її слухають діти…”
А знаєте ви, як в землі моїй світиться ватра?
А знаєте ви, як над нею співають трембіти?
Як сріблені коні летять по воді Черемоша,
як сиві тумани висять на смерекових вітах?..
Мені б того слова, що ні на чиє не схоже,
як буду про землю свою говорити.
Там, де всю ніч горить на полонині ватра,
спить у кошарах маржина,
співає сопілка…
Там, де щедрують і сіють на щастя,
пускають вінки за водою
у ніч на Івана Купала…
Там, де землею пахнуть руки гуцулки,
на узліссях пасуться корівки
і будять дзвіночками тишу…
Там, де калина росте біля хати,
де грають троїсті музики,
де осінь хмеліє від танцю…
Там, де говорять спокійно і тихо…
“Час вже мені помирати, сину, ” –
і плачуть трембіти.
Там, де могила мого батька…
Моя Батьківщина.
Земле моя,
оперезана срібним поясом Пруту,
груди гір над тобою
несуть молоко туманів.
Земле моя,
з мозолів і голодних буднів
на широку дорогу свята
виходиш.
Земле моя,
іменем твоїм відчиняю
ворота храму,
що зветься Вітчизною.
Земле моя,
із зернами слова
за плугом сонця
іду.
Прокинутись такою світлою.
як перший промінь на вікні.
Отут, в селі гірському, звідати
печалі й радощі земні.
Зварити чаю з материнкою,
нагодувати білченя,
і, не вагаючись, поринути
в турботи завтрашнього дня,
і хай мовчать нейтронні вибухи.
і не стинає більш коса
людські життя…
Збудитись,
вибігти
у молодий осінній сад,
туди, де яблука розкидані
на схилі гордої гори,
туди, де б’ються в груди китиці,
на калиновім киптарі!
Туди, де лагідними вітами
Смереки пестять смеречат…
Прокинутись такою світлою,
Як сльози щастя на очах.
Невеличке містечко
з руками старого робітника,
з галасливими афішами фільмів,
з хворим годинником на ратуші,
як живеш ти без мене?
Чи пригадуєш дівчину,
яка виглядала твої поїзди
і, розкинувши крила,
ступала по рейках,
по срібному променю місяця,
по лезу струни?
Твої асфальтовані дороги
пам’ятають скрипіння коліс
візантійського возу
і гусениці фашистських танків.
Твої тінисті парки
пам’ятають етапні кроки Франка
і стрімкі обертаси “гуцулки”.
Ти стоїш на покутті.
у серці дощів і туманів,
з рушником гірської ріки
на рамені.
Ти гойдаєш вербову колиску
і пісню складаєш –
нову коломийку.
Вона була прозора, як вода.
Було їй літ незлічено багато.
Була у неї лиш старенька хата
та ще одна незгоєна біда,
бо син її, а батько мій, Василь,
Ще молодим “пішов у землю спати ”.
– не треба так, Гафіє, побиватись, –
не раз казали люди у селі.
Я пам’ятаю вишитий киптар
і дух землі в порепаних долонях…
Була кутя солодка, як нектар,
і до плаїв тулилося безсоння,
і хижо вітер падав з верховин
і завивав, як сто вовків у лісі,
були ще там, здається, дві сови,
було чиєсь старе гніздо у стрісі…
Вже так давно минулися ті дні,
шорсткі долоні вкрилися землею,
померла бабця, в ту зимову ніч
я довго-довго розмовляю з нею.
Питаю знову, де живуть дива,
чому кутя готується з пшениці,
а в бабці біла-біла голова
і білий сніг під зорями іскриться,
і знов ми з Марічкою малі,
щедруємо у тети на обійсті,
і білий сніг торкається землі
і шелестить, як біле-біле листя.
На полонинах,
в синіх яслах ночі
малих зірчат колишуть матері…
Твоя зоря живе у твоєму серці,
на висоту твого нового неба
вона злетить, народжена в ночі.
Що їй даси?
Землі своєї мову,
легенду, пісню, зоряну дорогу,
Де загубили долю чумаки?
Вона одна, твоя зоря на світі,
і гаснеш ти – вона з тобою гасне,
і плачеш ти – вона пелюстки ронить,
і гинеш ти – поранена, вона
з твоєї кручі падає в безодню…
А на землі твоїй трембіта стогне.
Птиці не спекулюють своїм життям,
не продають себе не оптом, ні роздрібно.
Птиці на рідну землю летять
під дощами і пострілами.
Це люди вигадують – інстинкт гнізда,
інстинкт подовження роду, повернення,
а птиця нескорена і молода
підноситься над Говерлою,
туди, де лавина вітрів і хмар,
туди, де громи і блискавки…
Я знаю – схилився колись мольфар
вночі над моєю колискою.
Тому я дивлюся в лице зорі,
тростинка – з вогнем змагаються,
тому у любові своїй до зір
перед землею не каюся.
Тому я іду по землі одна,
як птиця з крилом перебитим,
і пісня моєї душі, сумна,
як пісня трембіти.