Інформування у сфері цивільного захисту
Інформацію з питань цивільного захисту становлять відомості про надзвичайні ситуації, що прогнозуються або виникли, з визначенням їх класифікації, меж поширення і наслідків, а також про способи та методи захисту від них.
Органи управління цивільного захисту зобов’язані надавати населенню через засоби масової інформації оперативну та достовірну інформацію, а також про свою діяльність з питань цивільного захисту, у тому числі в доступній для осіб з вадами зору та слуху формі. Керівники суб’єктів господарювання, що експлуатують потенційно небезпечні об’єкти та об’єкти підвищеної небезпеки, зобов’язані систематично та оперативно оприлюднювати інформацію про такі об’єкти в офіційних друкованих виданнях, на офіційних вебсайтах, інформаційних стендах та в будь-який інший прийнятний спосіб.
Інформація має містити дані про суб’єкт, який її надає, та сферу його діяльності, про природу можливого ризику під час аварій, включаючи вплив на людей та навколишнє природне середовище, про спосіб інформування населення у разі загрози або виникнення аварії та поведінку, якої слід дотримуватися. Оприлюднення інформації про наслідки надзвичайної ситуації здійснюється відповідно до законодавства про інформацію.
Дії робітників, службовців і населення при попереджувальному сигналі «Увага всім!»
Головний спосіб оповіщення населення про дії при виникненні надзвичайних ситуацій – це передача повідомлення по мережі провідного мовлення (через квартирні і зовнішні гучномовці), а також через місцеві радіомовні станції і телебачення. Для привернення уваги населення в екстремальних випадках перед передачею інформації включаються сирени, а також інші сигнальні засоби.
Слід пам’ятати - сирени і переривисті гудки інших сигнальних засобів означають сигнал цивільного захисту “УВАГА ВСІМ!”
Почувши такий сигнал, негайно увімкніть гучномовець, радіоприймач або телевізор і слухайте повідомлення управління (відділу, штабу ЦЗ) з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення області (міста обласного підпорядкування або сільського району).
На кожний випадок надзвичайних ситуацій управлінням (відділом, штабом ЦЗ) з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення області (міста обласного підпорядкування або сільського району) готуються приблизні варіанти повідомлень, які потім, з урахуванням конкретних подій, корегуються.
Інформація передається протягом 5 хвилин після подачі звукових сигналів (сирени, гудки і т.д.).
Вислухавши це повідомлення управління (відділу, штабу ЦЗ) з питань НС та ЦЗН, кожний повинен діяти без паніки і метушні у відповідності з отриманими вказівками.
Повідомлення управління (відділу) з питань НС та ЦЗН, включає: місце і час виникнення надзвичайної ситуації; розміри та масштаби надзвичайної ситуації; час початку та тривалість дії факторів ураження; територія (райони, масиви, вулиці, будинки і т.д.), яка потрапляє в осередки (зони) ураження; порядок дій при надзвичайних ситуаціях; інша інформація.
Кожний громадянин, який знаходиться на роботі, повинен виконувати всі розпорядження начальника цивільного захисту суб’єкта господарської діяльності, діяти у відповідності з планом цивільного захисту (планом дій у надзвичайних ситуаціях), а також приймати участь у проведенні аварійно-рятувальних робіт у складі формувань або за вказівками органів управління ЦЗ.
Якщо громадянин знаходиться вдома при виникненні надзвичайних ситуацій, він повинен:
- тримати вдома постійно включеними репродуктори, радіоприймачі, телевізори для того, щоб слухати розпорядження і вказівки органів виконавчої влади, управлінь (відділів) з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення;
- привести в готовність індивідуальні засоби захисту органів дихання і шкіри, при їх відсутності приготувати найпростіші засоби (повсякденний одяг, взуття, ватно-марлеві пов’язки тощо);
- постійно тримати при собі засоби індивідуального захисту;
- провести у квартирі (домі) протипожежні профілактичні заходи, підвищити захисні властивості квартири (дому) від радіоактивних речовин (провести додаткову герметизацію);
- захистити продукти харчування і води від радіоактивного та хімічного зараження (покласти їх в холодильник, завернути в пергамент, плівку, целофан та пакети з них, використати герметичний посуд (термоси, банки, бідони, каністри тощо);
- знати (уточнити) місце найближчого сховища або укриття, де можна укритися. При їх відсутності приступити до пристосування під укриття підвалу (погребу) і до будівництва укриття найпростішого типу;
- при об’явленні відселення (евакуації) швидко підготуватися до неї (уточнити при необхідності місце збірного евакуаційного пункту).
Якщо сигнал застав вас в транспорті, громадському місці (магазині, театрі, на ринку тощо) необхідно уважно і спокійно вислухати вказівки адміністрації про те, де поблизу знаходиться станція метрополітену, сховище (укриття) і як найшвидше добратися і укритися в них, якщо є час то якнайшвидше добратися додому і діяти у відповідності з отриманими вказівками.
Якщо сигнал застав ваших дітей в школі, дитячому садку тощо негайно необхідно їх забрати додому і діяти у відповідності до отриманих розпоряджень органів управління у сфері цивільної оборони, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій.
Евакуаційні заходи
У містах та інших населених пунктах, де є об'єкти підвищеної безпеки, при неповному забезпеченні захисними спорудами основним способом захисту населення є евакуація і розміщення його в зонах, безпечних для проживання людей і тварин.
Евакуації підлягає населення, яке проживає в населених пунктах, що знаходяться у районах можливого катастрофічного затоплення, небезпечного радіоактивного забруднення, хімічного ураження, стихійного лиха, аварій і катастроф.
Враховуючи обстановку, що склалась на час надзвичайної ситуації, може бути проведено загальну або часткову евакуацію населення тимчасового або безповоротного характеру.
Загальна евакуація проводиться за рішенням Кабінету Міністрів України для всіх категорій населення і планується на випадок: можливого небезпечного радіоактивного забруднення територій (при загрозі життю і здоров'ю людей); виникнення загрози катастрофічного затоплення.
Часткова евакуація проводиться за рішенням Кабінету Міністрів України у разі загрози або виникнення надзвичайної ситуації.
Евакуаційні заходи здійснюються Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.
При проведенні часткової евакуації завчасно вивозиться незайняте у виробництві та обслуговуванні населення; діти, учні навчальних закладів, вихованці дитячих будинків, разом з викладачами та вихователями, студенти, пенсіонери та інваліди" які перебувають у будинках для осіб похилого віку, разом з обслуговуючим персоналом і членами їх сімей.
Евакуація населення планується на випадок: аварії на атомній електростанції з можливим радіоактивним забрудненням території; усіх видів аварії з викидом сильнодіючих ядучих речовин, загрози катастрофічного затоплення місцевості, лісових торфових пожеж, землетрусів, зсувів та інших геофізичних гідрометеорологічних явищ з тяжкими наслідками. У воєнний час — від уражаючих факторів зброї масового ураження, звичайної зброї.
Щоб організовано провести евакуацію, не допустити паніки і загибелі людей необхідно: завчасно планувати евакуацію населення; визначити райони, придатні для розміщення евакуйованих з небезпечних зон; організувати оповіщення керівників підприємств і населення про початок евакуації; організувати управління евакуацією, турбуватись про життєзабезпечення в місцях розміщення евакуйованого населення; організувати навчання дітям під час проведення евакуації.
Евакуація — це упорядковане виведення чи вивезення людей з об'єктів і населених пунктів, перебування в яких стає небезпечним для життя. Основна мета евакуації — забезпечення безпеки кожної людини і всіх. Евакуації підлягають цінності, документація та архівні матеріали.
Масштаби евакуації залежать від величини поширення ураження чи загрози надзвичайної ситуації. Успішність проведення евакуації залежить від підготовленості керівництва об'єктів, населених пунктів, адміністративних територій, керівників держави, населення, сил і засобів.
Розрізняють такі види евакуації:
а) загальна евакуація — будівля або населений пункт звільняються повністю;
б) часткова евакуація — звільняється частина приміщення, населеного пункту чи адміністративного району; при частковій евакуації необхідно обмежити господарсько-виробничу діяльність і збільшити шанси на врятування; така евакуація в будь-яку мить може перерости в загальну евакуацію;
в) негайна евакуація є терміновим заходом, якщо надзвичайна подія (пожежа, вибух, аварія та ін.) уже виникла або може виникнути в обмежений відрізок часу; кожний з названих видів евакуації під впливом обстановки, що змінюється, може перерости в негайну евакуацію;
г) тимчасова евакуація — проводиться при порівняно невеликій, тимчасовій загрозі (підняття рівня води, хімічна аварія на віддаленні та ін.).
Евакуація населення з небезпечних районів і зон (крім зон карантину) проводиться у разі загрози життю та здоров'ю людей. Евакуації підлягає все населення району, якому загрожує небезпека. Ева-козаходи можуть мати масовий характер і здійснюватись у стислі строки із залученням всіх видів транспорту або поступово залежно від обстановки.
Приводом для планування евакозаходів є прогнозовані рівні та дози радіації, ступені радіоактивного забруднення, концентрації або щільності хімічного зараження, які перевищують допустимі дози і можуть призвести до довгострокових або непоправних наслідків для життя і здоров'я людей.
Підставою для практичного проведення евакозаходів є фактичні показники обстановки в разі надзвичайної ситуації, рішення уряду щодо проведення евакозаходів; у невідкладних випадках рішення керівника місцевої представницької та виконавчої влади території, де сталося лихо.
Евакуаційні заходи передбачають завчасну розробку планів евакуації, підготовку зон і районів розміщення для нормальної життєдіяльності евакуйованого населення; підготовку всіх видів транспорту; створення необхідних структур і органів управління на період евакуації; проведення комплексу заходів для охорони громадського порядку і підтримання організованості серед населення.
Практичні евакуаційні заходи здійснюються в разі: загальної аварії на атомній електростанції; всіх видів аварій зі СДЯР, наслідки яких загрожують життю і здоров'ю людей, що проживають у зоні можливого ураження; загрози катастрофічного затоплення місцевості; масових лісових і торфових пожеж, що загрожують населеним пунктам; катастрофічних землетрусів та інших геофізичних та гідро-метеоявищ з тяжкими наслідками; із районів бойових дій.
Евакуйовані постійно проживають у заміській зоні до особливого розпорядження.
Заміська зона — це територія, розміщена за межами можливих руйнувань у містах
В обстановці загрози населенню особливого значення набуває термін евакуації людей за межі небезпечних зон. За таких умов у мінімальний термін евакуацію можна провести комбінованим способом, який полягає у тому, що масове виведення населення із небезпечної зони пішки поєднується з вивезенням деяких категорій населення всіма видами наявного транспорту.
Транспортом вивозять рятувальні формування, робочі зміни підприємств, які продовжують виробничу діяльність у небезпечній зоні, населення, яке не може само пересуватися. Решту населення організовано виводять пішки.
Евакуація працюючого населення і членів сімей проводиться за виробничим принципом, тобто через об'єкти народного господарства. Евакуація населення, не пов'язаного з виробництвом, проводиться за територіальним принципом — за місцем проживання, через домоуправління і житлово-експлуатаційні органи. Діти евакуюються разом з батьками, але можливе вивезення їх зі школами і дитячими садками.
Проведенням евакуаційних заходів займаються органи управління цивільного захисту, керівники домоуправлінь і житлово-експлуатаційних органів, а також міські й районні евакуаційні комісії.
Основним документом, який визначає обсяг, зміст, термін проведення евакуації населення, є план цивільного захисту з розділом про захист населення. На основі плану евакуації у містах, районах і на об'єктах народного господарства (підприємствах, організаціях і навчальних закладах) створюються евакуаційні комісії, а у сільській місцевості — евакоприймальні комісії.
До обов'язків міської, районної евакуаційної комісії міста, району входять: облік населення, установ і організацій, які підлягають евакуації; облік можливостей населених пунктів заміської зони щодо прийому і розміщення населення, установ і організацій; розподіл районів населених пунктів заміської зони між районами міста, підприємствами, установами і організаціями; облік транспортних засобів і закріплення їх за об'єктами для перевезення людей; визначення складу піших колон і маршрутів їх руху; підготовка заходів матеріального, технічного та інших видів забезпечення і евакуації; визначення терміну проведення евакуації.
Рішенням начальника об'єкта створюється об'єктова евакуаційна комісія. До її складу входять представники профспілок, відділу кадрів, начальники цехів та інших виробничих підрозділів. Очолює комісію один із заступників керівника об'єкта.
Обов'язками евакуаційної комісії є облік працюючих і членів їх сімей, які підлягають евакуації, визначення складу піших колон і уточнення маршрутів їх руху, вирішення питань транспортного забезпечення, підготовка проміжних пунктів евакуації, районів евакуації, пунктів посадки і висадки; організація зв'язку і взаємодії з районною евакуаційною комісією і збірним евакуаційним пунктом, встановленням зв'язку з евакоприймальною комісією і приймальним евакопунктом та вирішення разом з ними питань розміщення, працевлаштування, матеріального забезпечення, медичного і побутового обслуговування евакуйованого населення.
Міські евакуаційні комісії створюють збірні евакуаційні пункти (ЗЕП). Кожному ЗБП присвоюється державний реєстраційний номер. Розміщуються ЗБП у громадських будівлях — школах, будинках культури та ін. Пункти збирають населення, проводять реєстрацію його, організують посадку людей на транспорт або формують піші колони і відправляють їх у заміську зону, район евакуації.
Про початок евакуації населення повідомляють на підприємствах, установах, у навчальних закладах, а також через радіотрансляційну мережу і місцеве телебачення.
Дізнавшись про початок евакуації, люди повинні негайно підготуватися до виїзду (виходу), скласти необхідні речі, засоби індивідуального захисту, медикаменти, продукти, документи і гроші. У будинку, квартирі зняти фіранки з вікон, прибрати предмети і речовини, які легко спалахують.
Речі брати із собою лише необхідні: одяг, взуття, білизну. В комплекті одягу бажано мати плащ і спортивний костюм, взуття (гумове або на гумовій основі). Обов'язково потрібно взяти теплі речі, навіть якщо евакуація проводиться влітку.
Продукти харчування (на 2—3 доби) треба брати ті, які зручно зберігати і які не потребують тривалого приготування: консерви, концентрати, сухарі та ін. Воду доцільно налити у фляжку.
Важливо не забути документи: паспорт, військовий квиток, трудову книжку або пенсійне посвідчення, диплом (атестат про закінчення навчального закладу), свідоцтва про одруження і народження дітей.
Всі речі й продукти мають бути упаковані в рюкзаки, мішки, сумки, валізи або зв'язані у вузли. При евакуації пішки їх доцільно складати в рюкзаки і речові мішки, зручні для перенесення. При розрахунку кількості речей і продуктів харчування враховують, що людині самій доведеться їх нести (при евакуації транспортом загальна маса на одну дорослу людину не повинна перевищувати 50 кг). До кожного місця обов'язково кріплять бирку із зазначенням на ній прізвища, ім'я і по батькові, адреси постійного проживання і кінцевого пункту евакуації.
КРИЗОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
Незважаючи на те, що кризові явища у функціонуванні підприємств і організацій набули в Україні досить масштабного характеру, значного, і, тим більше, позитивного досвіду роботи управлінського корпусу в подібних умовах ще явно не вистачає. В зв’язку з цим продовжує залишатися актуальним питання масштабного оволодіння українськими менеджерами досвідом вирішення кризових ситуацій, які виникають в процесі управління підприємствами.
Сьогодні значній кількості українських підприємств є притаманними ті чи інші проблеми кризового характеру, які потребують негайного вирішення, щоб уникнути серйозніших наслідків – банкрутства та ліквідації. Особливим чином ця тематика стосується корпоратизованих підприємств із пакетами акцій, які належать державі. В практиці управління такими підприємствами спостерігаються різноманітні явища кризового характеру, після виникнення й розвитку яких часто спостерігається втрата державою належних їй пакетів акцій на користь інших акціонерів, потенційних санаторів, інвесторів тощо.
В зв’язку з цим, стають актуальними дослідження проблем менеджменту та удосконалення механізмів управління в умовах кризи. Вказані складові менеджменту потребують подальшої розробки на основі аналізу концепцій класичного менеджменту.
Розробці проблем управління організаціями в кризових умовах постійно приділяється значна увага, про що свідчить значна кількість фундаментальних монографій, підручників і посібників з кризового менеджменту відомих зарубіжних експертів І. Ансоффа, Р. Блейка, В. Врума, Дж. К. Грейсона, Н. Дайхайма, А. Джаго, Є. Зайделя, Дж. Моутона, Д. МакГрегора, В. Крібеля, Т. Петерса, Д. Фреля, П. Хенсея, П. Дойля та ін.
Зважаючи на це, вважаємо за доцільне з’ясувати суть розповсюдженого терміну “антикризове управління”, який останнім часом набув широкого використання у фаховій літературі. На відміну від загальновживаного трактування терміну “антикризове управління”, хочемо наголосити на тому, що будь-який варіант належного управління діяльністю організації з ретельним виконання всіх необхідних управлінських функцій і забезпеченням досягнення нею запланованих цілей з використанням відповідних управлінських технологій слід вважати антикризовим управлінням. З цією метою в процесі управління відстежуються і регулюються всі можливі варіанти відхилення фактичних результатів діяльності від запланованих з тим, щоб за будь-яких обставин (включаючи форс-мажорні) забезпечити їх досягнення і не допустити виникнення й розвитку кризової ситуації.
В зв’язку з цим антикризовими можуть називатись програми, політика, стратегії, заходи, процедури тощо, але аж ніяк процес управління. Цей процес може бути або належним, коли виникнення криз попереджується, передкризові ситуації ліквідовуються у нормальному режимі виявлення і відпрацювання збурюючих і дестабілізуючих чинників, або неналежним, коли ці ж чинники негативно впливають на кінцеві результати діяльності соціально-економічної системи, вводячи організацію в кризовий стан.
Разом з тим, дуже доречним буде нагадати, що деякі автори почали вживати щодо макроекономічних систем різного рівня кібернетичний термін “стійка система”, демонструючи цим можливі причини і наслідки їх нестійкості. При цьому, як слушно підкреслює професор М. А. Павловський, пріоритетну роль у “гасінні коливань - криз” відіграє “цілеспрямоване втручання” використання “інтелекту людини через діяльність урядів”. Застосування ж поняття стійкості до систем мікроекономічного рівня – суб’єктів підприємницької діяльності (незалежно від форми власності, сфери діяльності та градації на малі, середні і великі) переконує в тому, що стійкі суб’єкти господарювання зазвичай дотримуються стійкої реальної антикризової спрямованості належного управління, в процесі якого всі випадки, коли зовнішнє оточення або внутрішнє середовище організації, а також їх комплексний стан, вимагають вироблення і реалізації належних управлінських рішень щодо підготовки та виконання необхідних адаптаційних змін. Такі рішення, прийняті вчасно і компетентно, оперативно нівелюють вплив дестабілізуючих чинників.
Об’єктами ж кризового управління, тобто управління, яке здійснюється в умовах уже сформованої кризи, стають нестійкі соціально-економічні системи, які через управлінські помилки, несвоєчасність чи некомпетентність, а часто і через зловмисність прийнятих і реалізованих управлінських рішень потрапляють у кризовий стан, що може призвести до їх банкрутства чи ліквідації.
Кризові ситуації, у які потрапляють підприємства, у найбільш узагальненому вигляді класифіковані американськими ідеологами технології реінжинірінгу Хаммером і Чампі як “криза успіху”, “криза ліквідності” і “стратегічна криза”. Усі названі ситуації виникають через управлінські помилки і прорахунки. Багато вітчизняних авторів класифікують кризи як “технологічні”, “фінансові”, “економічні”, “суспільно-політичні”, “соціальні”, “демографічні” тощо, підміняючи тип кризи тими збурюючими чи дестабілізуючими чинниками, які при належному управлінні організацією повинні (шляхом вироблення і реалізації поточних управлінських рішень) враховуватися і відповідним чином усуватися. Такий підхід тільки дезорієнтує управлінців стосовно першопричин кризового стану підприємств. Адже в багатьох вітчизняних публікаціях автори, хоч і не зовсім категорично оцінюють причини таких ситуацій об’єктивніше: “підприємство проводить нерозумну політику”, “неадекватні дії керівників”, “розрегульованість управління, як на рівні всієї держави, так і на рівні підприємств”, “нераціональна структура управління”, “недостатній рівень економічної кваліфікації керівних кадрів” тощо.
Скориставшись відомою методикою аналізу ланцюжків економічних подій, що перебувають у жорсткому причинно-наслідковому зв’язку, підсумковим явищем яких є банкрутство підприємства і не зупиняючись у цьому зворотному русі на економічних механізмах формування кризового становища, а лише досліджуючи причинно-наслідковий ланцюг, ми неминуче прийдемо до висновку, що першопричиною виникнення усіх криз на мікроекономічному рівні є не “економічні механізми” чи інші чинники зовнішнього або внутрішнього характеру, а незадовільне управління підприємством. З цим погоджуються багато авторів, стверджуючи, що всі банкрутства у бізнесі відбуваються через незадовільне керівництво або непрофесійне управління, що криза на підприємстві у 80% випадків спричиняється помилками вищого управлінського персоналу, що банкрутство є “розплатою за управлінські помилки”.
Професор В. Черняк у газетній статті “Банкрутство – це нормальне явище” ще у 1993 р. (“Голос України” від 16.03.1993 р.) наводив узагальнену думку американських експертів - банкрутують з трьох причин: перша – погане управління, друга – погане управління, третя – погане управління.
Таким чином, головними причинами банкрутств українських підприємств слід вважати незадовільний менеджмент: корпоративний, виробничий, інноваційний, фінансовий, інвестиційний, менеджмент персоналу, маркетинговий тощо. Отже, проблемою загальнодержавної ваги сьогодні постає проблема удосконалення методів управління підприємствами, які опинились на межі банкрутства.
Кризовий менеджмент потребує чіткого визначення понять “криза” або “кризова ситуація”. Кризова ситуація виникає тоді, коли втрачається стабільність діяльності підприємства, загострюються протиріччя як в межах підприємства, так і у його взаємодії з ринковим оточенням. Отже, як уже було вказано вище, кризу діяльності організації можна і слід пріоритетно розглядати як кризу її менеджменту, а кризовою є така ситуація, яку менеджмент визнає загрозливою для існування організації.
Для діагностики поточного стану організації необхідно здійснювати оцінку результатів основної діяльності, результативності і ефективності використання ресурсів, фінансового стану, ринкової активності, зовнішнього та внутрішнього середовища. Особлива увага повинна приділятися моніторингу фінансової діяльності, який охоплює фінансові результати господарської діяльності, майновий стан, ліквідність, фінансову стійкість та платоспроможність, ділову активність, рентабельність. За результатами моніторингу і діагностики розробляється антикризовий документ (стратегія, програма, заходи тощо), який передбачає мобілізацію всіх ресурсів для виходу з кризи.
Одним із найефективніших засобів вирішення цього питання є створення груп кризового управління (ГКУ) – спеціальних команд фахівців, зобов’язаних вивести те чи інше підприємство з кризового стану шляхом використанням відповідних технологій і процедур управління. Основним завданням ГКУ є попередження незворотних наслідків кризового стану підприємства завдяки його чіткій ідентифікації, аналізу і діагностиці основних причин його формування, розробки та реалізації концепції відродження нормального функціонування підприємства з одночасним оновленням. Адже кожна кризова ситуація, демонструючи очевидні загрози подальшому існуванню підприємства, одночасно містить в собі прихований потенціал позитивних можливостей: організаційних змін, очищення від боргів, фінансового і кадрового зміцнення, технологічного розвитку тощо.
Ініціаторами цих заходів залежно від глибини і серйозності кризового стану можуть і повинні бути ефективні власники підприємства, акціонери, наглядові Ради, довірчі органи управління тощо.