Види інтеграційних зв’язків у агропромисловому виробництві.

ІІІ – галузі промисловості з переробки сільськогосподарської сировини (харчова, борошномельно-круп’яна, м’ясо-молочна промисловість; виробництво тканин, одягу, трикотажу, шкіряних товарів тощо).

Головною ланкою АПК є сільське господарство. У структурі сільського господарства України переважають галузі рослинництва й тваринництва. Ефективне функціонування АПК залежить від розвитку таких галузей промисловості, як хімічна і нафтохімічна, комбікормова, мікробіологічна, електроенергетична та машинобудування.

За призначенням і кінцевим використанням продукції в агропромисловому комплексі розрізняють два основних підкомплекси:

1) агропродовольчий;

2) непродовольчих товарів.

Агропродовольчий підкомплекс в свою чергу включає такі продуктові підкомплекси:

1) зернопродуктовий;

2) картоплепродуктовий;

3)бурякоцукровий;

4) плодоовочево-консервний;

5) виноградно-виноробний;

6) м’ясний;

7) молочний;

8) масложировий.

Серед них найбільш важливе значення мають 1, 3, 6 та 7 підкомплекси.

Стан агропромислового виробництва характеризується виробництвом валової продукції сільського господарства та її структурою за категоріями господарств. Нажаль, в Україні після 1990 року відбувся значний спад виробництва продукції сільського господарства, зменшилась рентабельність сільськогосподарського виробництва, аналогічна тенденція простежується і в АР Крим (табл. 1).

Таблиця 1 – Виробництво основних сільськогосподарських культур за 1990–2010 рр., тис.т

Найменування культур	Рік
								2010 р. у % до 1990 р.
Зернові культури, всього:	1988,2	1064,4	1159,9	1220,8	1228,2	1734,1	1662,5	1403,8	70,6
пшениця	983,3	623,5	813,4	757,7	761,6	1005,8	894,1	772,3	78,5
ячмінь	641,5	223,7	165,5	215,6	242,1	402,4	455,4	470,4	73,3
кукурудза на зерно	93,4	2,4	30,1	30,3	21,2	37,6	35,8	40,4	43,3
Соняшник	43,2	37,8	26,4	36,7	16,5	28,6	18,2	36,2	83,8
Соя	17,1	2,0	12,8	16,8	17,0	20,6	24,7	34,1	199,4
Картопля	251,3	250,2	158,8	180,1	186,9	349,8	401,4	366,4	145,8
Овочі	427,7	185,5	127,9	160,3	210,0	286,1	398,4	398,7	93,2
Плоди та ягоди	500,7	133,5	58,6	37,3	55,0	105,7	77,1	115,6	23,1
Виноград	315,7	179,4	116,3	58,7	118,6	116,9	125,3	111,8	35,4

*Джерело: Головне управління статистики в АР Крим

Таблиця 2 – Поголів’я худоби та птиці за 1990–2010 роки, тис. голів

	Велика рогата худоба	Свині	Вівці та кози	Коні	Птиця
усього	корови	усього	вівці
	835,6	252,9	497,6	1039,2	1019,5	14,3	19451,4
	512,4	213,0	281,4	530,6	494,7	12,6	8722,6
	290,6	144,5	146,8	181,6	146,9	8,4	6149,2
	189,7	91,0	134,9	219,0	190,4	4,7	10034,3
	194,0	91,4	170,0	298,5	270,2	4,4	10548,0
	184,1	88,2	161,8	328,6	300,2	4,2	10903,8
	176,1	87,0	196,9	379,1	347,7	4,1	11405,3
	173,9	85,1	180,5	351,8	322,7	3,9	12114,7

*Джерело: Головне управління статистики в АР Крим

Таблиця 3. – Виробництво сільськогосподарської продукції на одну особу, кг

Продукція	Рік
Продукція сільського господарства
Продукція рослинництва
Зернові культури
Соняшник
Картопля
Овочі
Плоди та ягоди
Виноград
Продукція тваринництва
М’ясо (у забійній вазі)	79,8	35,5	28,0	42,9	48,5	51,0	57,7	58,7	59,2
Молоко	352,6	197,7	164,3	157,6	146,5	142,6	152,8	154,7	156,5
Яйця, шт.

*Джерело: Головне управління статистики в АР Крим

В результаті реформування галузі АПК в країні виник перерозподіл землі між формами господарювання і в результаті збільшились обсяги виробництва продукції в особистих селянських господарствах, почалось розвиватись фермерство.

Матеріально-технічна база АПК в частині основних фондів включає різні види засобів праці виробничого і невиробничого призначення. У вироб­ничій групі, крім засобів основної діяльності, представлені засоби переробних і обслуговуючих підприємств, торгівлі, громадського харчування, транспорту, зв’язку, об’єкти культурно-побутового призначення. В аграрному секторі порівняно з інши­ми галузями національної економіки більше об’єктів обліку, формування та експлуатації засобів праці.

В АПК України в основному функціонують такі види підприємств:

1) приватні господарства (селянські або фермерські);

2) сільськогосподарські виробничі та обслуговуючі кооперативи;

3) господарські товариства (сільськогосподарські акціонерні товариства закритого і відкритого типів (нині приватні та публічні), товариства з обмеженою відповідальністю та інші типи товариств);

4) державні (науково-дослідні інститути та науково-дослідні станції аграрного профілю, племзаводи, тощо).

Агропромисловий комплекс належить до тих міжгалузевих формувань національної економіки, які прямо впливають на економічну незалежність країни. До того ж, оскільки процес розвитку продуктивних сил є практично безперервним, то під цим впливом розвивається і вдосконалюється механізм міжгалузевих відносин у самому АПК.

Обов’язковими аспектами теоретичних знань, що розкривають технологічні особливості аграрного виробництва є розуміння таких принципових питань:

1. Технологічний процес агропромислового виробництва, його суть, особливі ознаки, складові й зворотний зв’язок.

2. Агропромислова інтеграція: економічна суть, особливості, стадії, напрями і рівні, зв’язки інтеграційного процесу.

3. Агропромислове виробництво: поняття, загальна характеристика, особливості, суперечності і переваги.

Особливість технологічного процесу агропромислового виробництва полягає в тому, що саме він визначає особливу роль і функціональність факторів виробництва, що і є предметом, об’єктом інтеграційного процесу.

Отже, технологічний процес одержання кінцевого продукту пов’язаний не тільки з переробкою сільськогосподарської сировини, а й із самим процесом її одержання. Будь-який розрив у просторі та часі між сільським господарством і переробною промисловістю ставить під загрозу роботу торгівлі. Тому необхідна досить чітка взаємодія і відповідність кожної даної стадії наступній і попередній.

Для технологічного процесу характерне й те, що сільське господарство, як і переробні галузі, не може гарантувати цю взаємоузгодженість і пропорційність, не маючи сучасних засобів виробництва і предметів праці промислового походження. Отже, напрошується ще один висновок: щоб розпочати цикл агропромислового виробництва, сільському господарству потрібно мати в своєму розпорядженні відповідні матеріально-технічні ресурси саме промислового походження.

Стає зрозумілим, що агропромислова інтеграція не є чимось уявним, віртуальним, це поєднання саме тих елементів технологічного процесу, які забезпечують одержання конкретного виду кінцевого продукту. Цим і зумовлена необхідність розчленування послідовності елементів технологічного процесу на досільськогосподарську, власне сільськогосподарську і післясільськогосподарську ланки.

Щоб повніше уявити градацію технологічного процесу одержання кінцевої продукції на його складові, що відрізняються своїм цільовим призначенням, розглянемо його структуру на прикладі виробництва зерна і хлібопродуктів. Отже, ланки матимуть таке наповнення:

досільськогосподарська: виробництво зональної системи машин для вирощування зернових культур, а також спеціальних видів мінеральних добрив і засобів захисту рослин; виробництво технологічного обладнання для борошномельної, круп’яної, хлібопекарної, макаронної і комбікормової промисловості; здійснення системи заходів з меліорації земель під зернові культури; будівництво токів, елеваторів, зерносховищ і підприємств з переробки зерна; виготовлення спеціального лабораторного обладнання і приладів для аналізу зерна і хлібопродуктів;

сільськогосподарська: селекція і насінництво зернових культур, виробництво продовольчого і фуражного зерна;

післясільськогосподарська: заготівля зерна, його переробка на борошно, одержання і реалізація кінцевого продукту в галузях борошномельно-круп’яної, комбікормової, хлібопекарної і макаронної промисловості.

Як бачимо, йдеться про функціональне призначення кожної з ланок, зокрема про об’єктивну потребу синтезу їхньої діяльності з метою одержання кінцевої продукції відповідної споживної вартості. Головний висновок, який випливає з такої структуризації технологічного процесу одержання кінцевого продукту, полягає в тому, що кожна його ланка має своє суто цільове функціональне призначення — виробити і забезпечити наступну ланку такими ресурсами і в такій кількості, яких буде достатньо, щоб організувати нормальний і збалансований перебіг виробництва кінцевого продукту. Такий висновок, власне, і визначає специфічну роль інтеграційного процесу як з погляду кожної галузі зокрема, так і їх організаційно-технологічного поєднання.

Головні аспекти інтеграційного процесу:

одержання кінцевого продукту АПК започатковується не в сільському господарстві, а в тих галузях промисловості, які забезпечують його необхідними матеріальними ресурсами;

від того, наскільки цими ресурсами буде забезпечене сільське господарство, залежить обсяг і якість кінцевої продукції АПК;

сільське господарство, таким чином, є проміжною, але головною ланкою, оскільки від того, яку продукцію (за якістю та обсягами) воно виробить, залежить не лише функціонування переробних галузей, а й рівень задоволення попиту споживача.

Об’єктивна потреба інтеграції сільського господарства і промисловості, обумовлена двома головними причинами:

1. Аграрний сектор, який в значних обсягах виробляє однорідну продукцію (особливо малотранспортабельну та часово обмежену для зберігання), може досягти високого ефекту за умови, коли досягається організаційно-економічне злиття з переробними галузями в єдиному технологічному процесі інтегрованих формувань.

2. У свою чергу зростання потужностей переробних підприємств, їх асортиментна політика визначаються надійністю та ритмічністю постачання сировини, що також досягається в результаті об’єднання виробництва сировини та її промислової переробки.

Агропромислова інтеграція в своєму розвитку поступово набуває нових ознак, охоплює різні аспекти соціально-економічного.

Для сучасного розвитку інтеграційного процесу в Україні характерними є такі аспекти:

економічний, тобто забезпечення паритетності та еквівалентності міжгалузевого обміну, встановлення справедливих цін на проміжну і кінцеву продукцію;

організаційний — створення таких інтегрованих господарсько-виробничих та управлінських структур, які б забезпечили високу госпрозрахункову ефективність і зміцнення продовольчої безпеки держави;

соціальний, під чим слід розуміти потребу утвердження соціального статусу працівника АПК, вивільнення його від засилля посередників, входження в ринкові умови як безпосереднього і рівноправного контрагента;

морально-етичний, за яким працівника АПК і особливо сільського господарства слід розцінювати як особистість, що сама визначає і вибирає форму власності і господарювання, є прихильником колективного докладання праці, оберегом традицій, культури і звичаїв українського народу.

Необхідність розвитку інтеграційних процесів в АПК визначається наступними факторами:

1. Специфіка сільського господарства, яка обумовлює сезонний характер одержання продукції при постійному практично рівному попиті на неї протягом року. Ця особливість вимагає об’єднання зусиль для розширення асортименту продукції шляхом її глибокого заморожування, сушіння, консервування, соління, квашення, зберігання і транспортування.

2. Оскільки сільськогосподарська продукція в своїй абсолютній більшості є однорідною за якістю і виробляється в значних обсягах, для її збереження і скорочення втрат досить важливо досягти чіткої координації дій у часі та просторі, щоб ефективно використати наявні потужності і тим самим запобігти можливим диспропорціям і спонтанним надходженням сировини.

3. Еластичність попиту потребує постійного підтримуванню стабільних зв’язків у системі «поле (ферма) — переробка — торгівля», утилізації нестандартної та супутньої продукції безпосередньо на місці її виробництва.

4. Для сучасного розвитку АПК України досить характерним значне розширення кола суб’єктів інтеграційного процесу. Крім традиційних аграрних підприємств і переробних галузей до цього процесу долучаються різноманітні сервісні та ринкові структури, наукові та освітні заклади, постачальники ресурсів, фінансово-кредитні установи, органи державного управління.

Складовими мікросередовища, в якому функціонують аграрні підприємства, є:

— споживачі сільськогосподарської продукції;

— посередники;

— постачальники необхідних аграрним підприємствам ресурсів;

— агросервісні підприємства й організації, що надають певні виробничі послуги аграрним підприємствам;

— фінансово-кредитні установи;

— юридичні контори;

— найближчі конкуренти.

Види інтеграційних зв’язків у агропромисловому виробництві.

Горизонтальна інтеграція являє собою форму організації співробітництва юридично та економічно самостійних підприємств і організацій однієї галузі, які спеціалізуються на виробництві чи переробці та збуті певної продукції або виконанні одного виду діяльності з метою найефективнішого використання наявних ресурсів. Прикладом горизонтальної інтеграції може бути створення міжгосподарських акціонерних підприємств чи науково-виробничих об’єднань, поєднання зусиль між насінницькими, репродукторними і власно аграрними підприємствами з виробництва певної культури.

Вертикальна інтеграція (вона і є агропромисловою) — це організація співпраці економічно і юридично самостійних підприємств та організацій, які в процесі відтворення на основі поділу праці здійснюють різні стадії виробничого циклу: виробництво сировини, збереження, транспортування, обробку, переробку і торгівлю готовими продуктами сільськогосподарського походження.

В останні роки набуває поширення змішана форма інтеграції, коли об’єднуються для спільного бізнесу різнопрофільні, технологічно не зв’язані підприємства.

Характер та механізм міжгалузевих зв’язків як основи агропромислової інтеграції можна представити наступним чином.

Рисунок 1.1 – Характер та механізм міжгалузевих зв’язків у АПК

З наведеної схеми можна зробити такі висновки:

1. Агропромислова інтеграція немислима і неможлива без розвитку між сільським господарством і промисловістю цілої системи зв’язків.

2. У свою чергу, характер і рівень розвитку зв’язків обумовлюють той чи той тип інтеграції, тобто горизонтальну чи вертикальну інтеграцію.

3. Тип інтеграції є основою створення чи то міжгосподарських чи агропромислових формувань.

Розуміння суті цих зв’язків, а також їхнього внутрішнього змісту дає підстави зробити висновок, що промислові та сільськогосподарські підприємства, сервісні і торгові організації здійснюють певні заходи інтеграційного процесу, який в конкретних умовах того чи того регіону, тих чи тих галузей трансформується у відповідні інтегровані структури.

Агропромислова інтеграція має одне цільове завдання — сформувати агропромислове виробництво, тобто таку структуру господарсько-виробничих зв’язків між окремими елементами технологічного процесу, в якій вони органічно поєднані та організаційно оформлені в певні міжгалузеві формування.

Визначальною рисою агропромислового виробництва є те, що його основою є організаційно-господарські структури, в яких синтезуються, як правило, сільськогосподарська та післясільськогоподарська ланки єдиного технологічного процесу. Воно має свої особливості, незаперечні переваги та властиві йому суперечності.

До незаперечних переваг інтегрованих підприємств слід віднести:

значну економію коштів і ресурсів, зумовлену рівнем концентрації виробництва та повнішим використанням зовнішніх факторів;

можливість широкого маневру ресурсами у зв’язку із продуктовим (спеціалізованим) спрямуванням і поглибленням процесу поділу праці;

створення організаційних умов для розвитку інноваційного процесу та інформаційного забезпечення виробництва;

реальну можливість скорочення втрат сировини і продукції завдяки синхронізації дій у просторі і часі;

підвищення продуктивності і конкурентоспроможності виробництва, його керованості відповідно до вимог ринку;

існування реальних шансів виходу на зовнішній ринок;

здешевлення витрат на менеджмент за рахунок зменшення кількості управлінських ланок і ліквідації зайвих структур.

Перспективними напрямами у розвитку інтеграції у АПК можуть бути наступні:

організація територіальних об’єднань взаємозалежних підприємств і установ у межах конкретного регіону за принципом кластеризації;

кооперування та поєднання зусиль у сфері використання виробничого потенціалу (техніки, трудових ресурсів, транспорту та ін.);

запровадження об’єднаної системи заготівлі сировини, визначення її якості та транспортування;

створення спільної системи матеріально-технічного постачання, ремонту та догляду техніки;

об’єднання фінансових ресурсів і створення на цій основі інтегрованих структур у соціальній сфері;

запровадження централізації використання побічної продукції та відходів переробки сільськогосподарської сировини;

формування в межах території чи груп підприємств централізованих менеджментських і маркетингових служб.

Виробництво продукції в сільському господарстві здійснюється на основі органічної єдності таких факторів, як земля, трудові ресурси, засоби і предмети праці. Засоби і предмети праці у сукупності становлять засоби виробництва, які є матеріальною основою сільського господарства і важливою складовою частиною його продуктивних сил. Засоби виробництва сільського господарства, виражені у грошовій формі становлять його виробничі фонди. Виробничі фонди сільського господарства залежно від економічного значення в процесі виробництва, характеру обороту і способу перенесення вартості на створюваний продукт поділяються на основні та оборотні. При цьому засоби праці набувають економічної форми основних фондів, а предмети праці – оборотних фондів.

Основні фонди сільського господарства за економічним значенням поділяються на виробничі (будівлі, споруди й передавальні пристрої, силові машини й обладнання, робочі машини і обладнання, вимірювальні прилади й інструменти, транспортні засоби, виробничий і господарський інвентар, продуктивну і робочу худобу, багаторічні насадження та інші основні фонди) і невиробничі (основні фонди житлово-комунального господарства і побутового обслуговування, організацій культури, мистецтва, освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення).

Оборотні фонди – це виробничі запа­си (насіння й посадковий матеріал, корм (фураж) і підстилка, нафтопродукти, запасні части­ни, мінеральні добрива, ветеринарні препарати, отру­тохімікати та ін.); незавершене виробницт­во (витрати на роботи, виконані під урожай наступного року та ін.), молодняк і доросла худоба на відгодівлі.

Основні фонди формують за рахунок відрахування від прибутку, амортизації, виручки від продажу основних фондів, страхових платежів по основних фондах, довгострокових кредитів. Оборотні фонди формують за рахунок відрахувань від прибутку і короткостроко­вих кредитів.

Земельні ресурси є основою матеріального і духовного виробництва. Від характеру і рівня ефективності використання землі залежить розвиток продуктивних сил, масштаби виробництва і матеріальне благополуччя населення країни. Земельні ресурси у сільському господарстві є головним засобом виробництва.

Економічна ефективність використання земельних ресурсів характеризується системою натуральних (урожайність сільськогосподарсь­ких культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства – на ріллю, птахівництва – на площу зернових)) і вартісних показників (виробництво валової продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалізації, чистої продукції і прибутку в розрахунку на гектар сільсь­когосподарських угідь).

Економічні основи технологічного розвитку АПК базуються на технології та системі технологій.

Технологія – наука про засоби дії на сировину, матеріали і напівфабрикати відповідними знаряддями праці з метою виробництва певної продукції. Всі технології складаються з обмеженої кількості техно­логічних операцій, яким властиві певні фізичні, хімічні та біохімічні перетворення.

Технологія будь-якого виробництва зазвичай викладена в техніко-економічній документації, яка складається у відповідності із встановленими стандартами або технічними умовами (конструк­торська документація, норми витрат сировини, палива, енергії, допоміжних матеріалів, тощо). Будь-яка технологія повинна бу­ти ринково орієнтовною, тобто продукція повинна задовольняти попит споживачів.

В агропромисловому комплексі всі технології між собою пов’язані загальними закономірностями та матеріальними, технологічними, біологічними, організаційними і економічними зв’язками й утворюють собою систему технологій АПК.

Усі галузі національної економіки розвиваються за економічними законами, але виробництво сільськогосподарської продукції має технологічні особливості:

1) функціонують різні форми власності та види господарювання;

2) земля (ґрунт) є головним і незамінним засобом виробництва;

3) потрібно враховувати дію законів природи, зокрема біологічні особливості відтворення рослин і тварин у різних зонах країни;

4) сезонність виробництва;

5) сільськогосподарського виробництва просторово розосереджене, що спричинює великі обсяги внутрішньогосподарських перевезень (зерна, кормів, добрив, пального тощо), а також витрат енергетичних ресурсів і засобів виробництва;

6) на відміну від промисловості частина одержуваної продукції сільського господарства (насіння, корми, молодняк тварин тощо) в подальшому виробничому процесі використовується як засіб виробництва, що потребує додаткових спеціалізованих приміщень і сховищ;

7) вплив природнокліматичних умов на кінцевий результат і економічну ефективність виробництва сільськогосподарської продукції.

Основні економічні показники виробничої діяльності підприємств АПК:

валовий дохід,

чистий дохід

валова продукція,

прибуток від реалізації,

рентабельність,

рівень прибутку,

собівартість продукції,

товарна продукція,

товарність продукції,

Трудомісткість продукції

продуктивність праці,

фондовіддача,

Фондозабезпеченість

фондоозброєність праці,

фондоємкість продукції

У виробництві продукції АПК важливо дотримуватись головної світової маркетингової вимоги: виробляти лише те, що можна реалізувати, а не намагатись реалізувати те, що вироблено. Передумови і чинники цієї вимоги пов’язані з динамічним розвитком виробництва і перенасичення світових ринків товарами. Це і спонукає до кардинальних змін у концепції управлінського мислення, спрямованого на те, що ринок є базисом усієї ділової активності підприємств.

Ринок інноваційної продукції в АПК забезпечується науковими установами Української академії аграрних наук, відомствами та навчальними закладами Міністерства аграрної політики України.

Фактори, що сприятимуть росту ефективності АПК України:

необхідність зростання обсягів кредитування, у тому числі й пільговими кредитами, зниження їх вартості;

необхідність розвтку політики пільгового оподаткування господарської діяльності аграрних підприємств;

необхідність проведення виваженої державної фінансової підтримки сільськогосподарських товаровиробників;

підтримка дохідності аграрної сфери на рівні середньої норми прибутку по національній економіці через проведення ефективної антимонопольної політики, регулювання цін на продукцію природних монополій та пропорцій внутрішнього і міжгалузевого обміну;

бюджетне фінансування на здешевлення коротко- та довгострокових кредитів для села;

підтримка структурної перебудови галузі на основі активного стимулювання інтеграційних процесів з підприємствами інших галузей, об'єднання і кооперування капіталів та залучення коштів на інвестування галузі;

введення механізмів мінімальних гарантованих цін, державних інтервенцій та державних заставних операцій, механізму цінових дотацій і компенсацій тощо;

сприяння розвитку й удосконаленню лізингових відносин та товарного кредиту (зокрема, техніка за лізингом має надходити у розпорядження безпосереднього виробника, а не посередникам (за схемами прямих договорів, а не суборенди));

протекціоністська політика держави з метою захисту вітчизняних сільськогосподарських виробників від нерівної конкуренції імпортних товарів на вітчизняному ринку;

необхідність розвитку державної інвестиційної підтримки та політики розвитку АПК.