Прості програми колективної взаємодії

Лекція 17. ВІРТУАЛЬНІ СТРУКТУРИ

Віртуальна реальність

Термін „віртуальна структура” став одним з розповсюджених у засобах мас-медіа. Віртуальність належить до числа тих фундаментальних-категоріальних понять, глибинний зміст яких відкривається людству на перетині епох. У новітній час у науковому лексиконі поняття віртуальності з’явилося в 70-і роки ХХ ст. завдяки фізикам. Вони-позначили „фіктивні” елементарні частинки, як віртуальні, наявність яких давала можливість заповнити прогалини в теорії ядерних взаємодій, їхня особливість полягає в тому, що вони існують, але тільки тут і тепер — на момент енергетичної взаємодії, без якої і поза якою вони неможливі. Наприкінці 70-х років ХХ ст. поняття „віртуальна реальність” було використано дослідниками Массачусетського технологічного інституту в процесі комп’ютерного моделювання простору. З часом віртуальність стала своєрідним символом прихильників глобальної комп’ютерної мережі та мережевої культури.

Віртуальна реальність — це:

1. Комп’ютерні системи, які забезпечують візуальні та звукові ефекти, які занурюють глядача в уявний світ за екраном. Користувач оточується породженими комп’ютером образами і звуками, котрі створюють враження реальності. Він взаємодіє зі штучним світом за допомогою різних сенсорів, таких як, наприклад, шолом і рукавички, які зв’язують його рухи, враження і аудіовізуальні ефекти. Майбутні дослідження в області віртуальної реальності спрямовані на збільшення відчуття реальності того, хто спостерігає.

2. Нова технологія безконтактної інформаційної взаємодії, котра реалізує за допомогою комплексних мульти-медіа-операційних середовищ через ілюзію безпосереднього входження і присутності в реальному часі в „екранному світі”, який представлений стереоскопічно. Більш абстрактно — це світ, створюваний в уяві користувача.

Термін „віртуальне” може інтерпретуватися як „штучно утворене” або як „уявне, не існуюче в реальному фізичному просторі”або як „розширене за рахунок сумісних ресурсів”. В наявності явна комп’ютерна аналогія з поняттям „віртуальної машини”, де жоден процес не може монопольно використовувати жодного ресурсу, і всі системні ресурси вважаються ресурсами потенційно сумісного використання. Ідея віртуальної машини лежить в основі цілого ряду комерційних операційних систем, зокрема, систем VM/CMS корпорації IBM і VAX/VM компанії DEC (недаремно автор терміну „віртуальне підприємство” — один з провідних менеджерів фірми DEC Дж. Хопленд).

Зазначимо, що в постіндустріальній економіці традиційна промисловість по показниках зайнятості та частки в національному продукті поступово поступається провідним місцем сфері послуг, яка грунтується переважно на обробці інформації і виробництві знань. Основною сферою накопичення і використання капіталовкладень все більшою мірою стає людський капітал, як рушійна сила нескінченних за своєю природою інформаційних ресурсів (на відміну від обмежених природних ресурсів). Найважливіше положення, що характеризує сутність „нового економічного порядку” в інформаційному суспільстві, таке: відтепер конкурентоспроможність і процвітання підприємств будь-яких галузей залежать не стільки від матеріальних ресурсів (займаної території, кількості будівель і цехів, продуктивності верстатів і машин), скільки від ефективності їх організації і управління, наявності розвинених засобів комунікації і кооперації з клієнтами і партнерами, обсягу накопичених співробітниками професійних знань і вмінь, а також можливостей їх інтенсивного використання. Тому в наші дні актуальною проблемою є перебудова, реінжініринг підприємств в цілях створення віртуальних організацій — одиниць нового інформаційного суспільства.

Віртуальне підприємство

Віртуальне підприємство — це співтовариство географічно розділених співробітників, які в процесі професійної діяльності спілкуються, взаємодіють, використовуючи електронні засоби комунікацій при мінімальному або повністю відсутньому особистому, безпосередньому контакті.

Віртуальне підприємство — це мережева, комп’ютерно-опосередкована організаційна структура, що складається з неоднорідних взаємодіючих агентів, розташованих в різних місцях. Ці агенти розробляють сумісний проект (або ряд взаємопов’язаних проектів), знаходячись між собою у відносинах партнерства, кооперації, співпраці, координації т. п.

Таким чином, створення віртуального підприємства пов’язано з інтелектуальним моделюванням взаємодії складних, неоднорідних, віддалених один від одного агентів.

Віртуальне підприємство створюється шляхом відбору необхідних людських, організаційно-методичних і технологічних ресурсів з різних підприємств і їх комп’ютерної інтеграції, що приводить до формування гнучкої, динамічної організаційної системи, найбільш пристосованої для найшвидшого випуску нової продукції та її оперативної доставки на ринок. Слід підкреслити метафоричний характер поняття віртуального підприємства: повністю віртуальне, тобто не має базових структур в реальному фізичному просторі, підприємство, звичайно, не може існувати. Йдеться про інтенсивну взаємодію реально наявних фахівців і підрозділів різних підприємств у віртуальному просторі за допомогою новітніх інформаційних і комунікаційних технологій. Ця взаємодія покликана підвищити рівень кооперації і координації партнерів, а зрештою, конкурентоспроможність вироблюваної ними продукції і, відповідно, прибуток.

Поняття віртуального підприємства є повністю орієнтованим на замовника, оскільки його основні характеристики — швидкість виконання замовлення (minimal time-to-market) і повнота задоволення потреб клієнта. Віртуальне підприємство не відає галузевих або відомчих бар’єрів. З включенням замовників і підрядників в єдину відкриту організаційну структуру межі між взаємодіючими підприємствами стають вельми нечіткими, прозорими і рухомими. Необхідний рівень партнерських відносин між постачальниками і клієнтами зростає: досягнення успіху одними є необхідною умовою досягнення успіху іншими. При цьому підприємство має більше шансів залишитися задоволеним своїми постачальниками, якщо вони братимуть активну участь в розробці нових продуктів, послуг і навіть стратегій його діяльності.

Віртуальне підприємство може розглядатися як свого роду метапіприємство, яке об’єднуює цілі, ресурси, традиції і досвід декількох підприємств при розробці складних інноваційних проектів або виробництві продукції світового класу. Створення віртуального підприємства означає інтеграцію унікального досвіду, виробничих можливостей і передових технологій ряду підприємств-партнерів навкруги деякого проекту, який вони не можуть виконати окремо. Зокрема, утворення віртуальної організації з неоднорідних агентів може забезпечити взаємну компенсацію їх недоліків і посилення переваг.

Так, наприклад, можна об’єднати достоїнства великих підприємств (могутніх, але володіючих сильною інерційністю і поволі реагуючих на зміни проектів або ринку) і малих підприємств (що відчувають недолік в ресурсах, але здатних швидко реагувати на зміни і перебудовуватися).

Сучасні підприємства різних галузей функціонують в умовах високої складності, невизначеності та динамічності навколишнього соціально-економічного середовища. Впровадження нових інформаційних і комунікаційних технологій на підприємствах, приводить до порушення організаційної стабільності підприємств і необхідності пошуку або форму­вання нових організаційних структур, що дозволяють перебудувати їх діяльність. Становлення «електронного прозорого світового ринку» (коли можна отримати практично миттєвий доступ до інформації про будь-які товари) викликає різке зростання конкуренції між виробниками. Як правило, товари, що цікавлять клієнта, вже перестали бути локальними продуктами і проводяться по всьому світу. Підприємство не може поступатися своїм конкурентам, неза­лежно від того, де вони знаходяться.

В результаті кардинально змінюються роль і образ клієнта для підприємств. Безликого «масового споживача» заміняє індивідуальний замовник, який берет в свої руки контроль за ринком. Порівняно з 70-80-ми роками він набагато краще обізнаний про стан справ на ринку і про ті можливості вибору продукції, які у нього є. Тому вимоги до якості товарів постійно зростають, їх життєвий цикл стає все коротшим, номенклатура все ширше, об’єм випуску по окремих позиціях номенклатури все менше. Так, поняття якості продукції стає більш суб’єктивним і формується в процесах взаємодії виробника і споживача, причому рівень якості виз­начається ступенем відповідності характеристик товару тому набору вимог, який пред'являє споживач.

Все це наочно свідчить про те, ще відбулися глобальні, необоротні зміни в середовищі функціонування підприємств, що викликають необхідність наново переглянути багато традиційних аксіом їх організації. Раніше незаперечна гідність процвітаючих підприємств — стійка, ієрархічна ор­ганізаційна структура з переважанням вертикальних зв’язків — нині обертається недоліком, оскільки жорстка, інерційна організація не дозволяє миттєво реагувати на зміну вимог ринку. Саме здатність підприємства швидше і легше адаптуватися до зміни кон’юнктури ринку стає головним козирем в безкомпромісній конкурентній боротьбі. Відтепер підприємства, заради виживання і пристосування до умов існування, що безперервно змінюються, вимушені постійно перебудовувати свою структуру і організацію робіт, видозмінювати стратегії і тактики своєї діяльності і поведінки в діловому світі.

Збільшення складності продукції і динаміка ринку роблять малоефективним строго централізоване управління організацією, оскільки при цьому все більше і більше ресурсів підприємства затрачуються на «внутрішні потреби» (обробку інформації для ухвалення рішень) і все менше ресурсів залишається на пошукову і адаптаційну діяльність. Звичайні уявлення про хороше підприємство, як про монолітну, стійку і централізовано керовану організацію поступаються місцем ідеям про самореорганізацію підприємства як форми адаптації до швидко змінних вимог ринку, що розвертається на основі реінженірінга ділових процесів (business process reengineering) і тотального управління якістю (total quality). Таким чином, віртуальне підприємство розширює межі традиційного підприємства і усуває просторові обмеження.

Прості програми колективної взаємодії

Використання інформаційних технологій належать до найбільш суперечливих внутрішньофірмових проблем. Керівництво підприємств часто відмовляється їх вирішувати, оскільки не відчуває себе достатньо компетентним в цьому питанні. Вирішення звичайно покладаються на керівників інформаційних служб або спеціалізовані зовнішні організації. Господарські ризики, пов'язані з використанням інформаційних технологій, постійно ростуть, і неясно, до яких пір керівництво підприємств недооцінюватиме цей важливий стратегічний ресурс. Правда, останнім часом вищий менеджмент став уважніше відноситися до інформаційних технологій. Саме від нього мають виходити вирішальні ініціативи зі зміни ситуації в даній сфері.