Isbn 567-467-989-564-8

До першої частини книги увійшли казки Англії: «Джек і бобове стебло», «Страшний дракон скелі Спіндлстон» і «Три бажання». Кожна казка ілюстрована чудовими акварельними малюнками, що допомагають перенестись у казкові виміри і подорожувати світом разом з героями. І здається, що разом з Джеком ти лізеш на небо по бобовому стеблу, змагаєшся зі страшним драконом, як Чайлд-уїнд або ж на мить опиняєшся на місці бідного дроворуба.

Книга розрахована на дітей дошкільного віку та їх батьків, а також дітей молодшого шкільного віку.

УДК 347.57(667)

ББК 84Р7

ISBN 567-467-989-564-8

© Видавництво «Веселка», 2013.

Джек і бобове стебло ........................................

Страшний дракон скелі Спіндлстон ..............

Три бажання ..................................................

Давно-предавно, а точніше сказати — не пригадаю коли, жила на світі бідна вдова з сином. Допомоги їм чекати не було звідки, отож і жили вони нужденно, часом не лишалося ні жменьки борошна, ні жмутика сіна для корови.
От одного разу мати й каже:

— Що ж вдієш, Джек, доведеться нам продати корову.

— Навіщо? — запитав той.

— Він ще запитує навіщо! Та щоб купити хліба, нерозумна твоя голова!

— Гаразд, — погодився Джек. — Завтра ж уранці відведу Рябуху на ярмарок. Візьму за неї добрі гроші, не журіться, мамо.

Наступного дня прокинувся Джек рано-вранці, зібрався й погнав корову на ярмарок. Дорога була неблизькою, і Джек раз по раз звертав із прибитої пилом дороги, щоб самому відпочити у затінку й дати змогу корові попастися на свіжій траві.

От сидить він під деревом і раптом бачить: бреде дорогою якийсь невеличкий чоловічок з торбиною за плечима.

— Добридень, Джек! — привітався дивний чоловічок і зупинився. — Куди це ти прошкуєш?

— День добрий, не знаю, як вас величати, — обізвався Джек. — їду на ярмарок корову продавати.

— То продай її мені, — запропонував чоловічок.

— Охоче, — відповів Джек. — А то брести у спеку туди й назад. Що ж ви за неї дасте?

— Стільки, що тобі й не снилося!

— Невже?! — засміявся Джек. — Що мені снилося, про те лиш я знаю.

Тим часом чоловічок зняв з плеча торбинку, подлубався в ній, вийняв п’ять звичайних бобів і простягнув Джекові:

— Тримай. Гадаю, цього буде досить.

— Що? — здивувався Джек. — П’ять бобів за цілу корову?

— Так, п’ять бобів, — поважно ствердив чоловічок. — Але яких бобів! Увечері посадиш — на ранок виростуть аж до неба.

— Овва! — вигукнув Джек, розглядаючи боби. — А коли вони виростуть до неба, що тоді?

— А далі дивись сам, — відповів чоловічок.

— Гаразд, домовились, — погодився Джек.

Взяв він боби, віддав дивному чоловічкові корову й гайда додому. Та й каже матері:

— Продав я корову. Але ви ніколи, матусю, не здогадаєтесь, скільки мені за неї дали. — І показав їй п’ять бобів.

Побачила мати боби — і слухати далі не схотіла — розгнівалась:

— Ой лишенько! Чи бачив хто, щоб корову віддати за п’ять бобів? Ось тобі! Ось, ось! А боби твої отуди! — і викинула їх за вікно. Сіла біля печі й гірко заплакала…

Прокидається вранці Джек, а в хаті якось похмуро, хоча надворі сяє сонце. Й одразу — до вікна.

Що за дивина! Хитається біля вікна густий ліс. За ніч боби, які мати викинула вчора ввечері, проросли і їхні стебла — міцні та гнучкі — вигналися високо-високо, аж до самісінького неба. Отже, правду казав дивний чоловічок: боби таки чарівні.

«От так-так! — сказав собі Джек. — Що там, матусю, не кажіть, а ціна таки непогана за одну стару корову!

Нехай мене назвуть телепнем, якщо ця бобова драбина не сягає самого неба. Що ж все ж таки робити далі?»

І раптом він пригадав слова вчорашнього чоловічка: «А далі дивись сам».

— От і подивлюся, — вирішив Джек.

Учепився він за одну стеблину і поліз угору, як по драбині. Довго він ліз і нарешті дістався неба! Бачить, широка біла дорога простяглася перед ним. Пішов він тим шляхом і незабаром побачив величезний будинок і велетенську жінку на порозі.

— Який прекрасний ранок! —привітався Джек. — І який чудовий у вас будинок, господине!

— Чого тобі, хлопче? — пробурчала жінка-велетень, з підозрою розглядаючи Джека.

— Добра тітонько, — відповів Джек,— з учорашнього дня у мене й крихти в роті не було. Чи не дасте хоч би що-небудь попоїсти?

Жінка була добра. Жаль їй стало хлопця, отож впустила його на кухню і дала трохи хліба, сиру та молока.
Тільки-но Джек проковтнув свій сніданок як за вікном подулися важкі кроки: гуп! гуп! туп! туп! То велетень повертався додому.

Ой лішенько! Що робити? Куди тебе заховати? А лізь-но сюди в піч. — І жона підсадила хлопця в піч та й закрила її заслінкою. Тієї ж миті двері розчинилися і до кухні зайшов здорлавезний і потворний велетень-людрїд.
Принюхався, засопів і голосно заревів:

Тьху! Фух! Ух! Хух!

Чую людський дух!

Ну, хай мертвим чи живим —

Все ж поснідаю я ним!

— Мабуть, старієш ти, чоловіче, і нюх у тебе притупився, — заперечила йому жінка..— То не людський дух, а запах носорогів, яких я тобі готувала на сніданок.

Велетень не любив, коли йому нагадували про старість. Невдоволений, сів за стіл і похмуро з’їв усе, що подала дружина. Після сніданку він мав звичку лічити своє золото. Отож і цього разу відкрив скриню, витяг капшуки золота та й почав лічити червінці. Довго лічив, аж доки не задрімав.

Тоді Джек тихенько вибрався зі своєї схованки, вхопив один капшук — той, що ближче лежав, — і кинувся навтьоки. Повернувся він додому і віддав матері золото. Цього разу мати не сварила його, а навпаки — похвалила.

Та минув час, золота не стало, і вони зробилися такими ж бідняками, як і раніше.

Звичайно ж, мати і слухати не хотіла про те, щоб Джек знову йшов до велетня. Та Джек вирішив по-своєму. Якось вранці, потайки від матері, він виліз по бобовому стеблу на небо, на той самий білий шлях, який вів до будинку велетня-людожера: там на кухні жінка велетня готувала сніданок.

— Доброго ранку, господине! — привітався Джек.

— А, це ти! — мовила дружина велетня і нахилилася, аби краще розгледіти гостя. — А де капшук з червінцями?

— Якби я те знав! — відповів Джек. — Золото завжди кудись щезає, просто дивина! Чи прийшов би я до вас просити скибочку хліба, якби мав золото?

— Мабуть, ти правду кажеш, — погодилась вона і подала Джекові шматочок хліба.

І раптом почулося — гуп! гуп! туп! туп! —здригнувся будинок від людожерових кроків. Господиня ледве встигла засунути Джека в піч і прикрити заслінкою, як людожер ввалився до кухні:

Тьху! Фух! Ух! Хух!

Чую людський дух!

Хай хоч мертвим чи живим —

Все ж поснідаю я ним! — проревів велетень.

Та жінка, як і минулого разу, почала докоряти йому: мовляв, людським духом і не пахне, просто нюх у нього в старості притупився. Велетень не любив таких розмов. Він похмуро з’їв свій сніданок і сказав:

— Жінко! А принеси-но мені курку, ту, що золоті яйця несе.

Дружина принесла йому курку, а сама вийшла худобу порати.

— Несися! — наказав велетень, і курка, кудкудакнувши, знесла золоте яйце.

— Несися! — наказав він знову, і вона одразу знесла друге яйце.

Так тривало довгенько, аж поки велетень не втомився від такої забаванки. Тоді Джек виліз із печі, вхопив чарівну курку і гайда навтьоки. Та коли він пробігав двором велетня, курка закудкудакала, і дружина велетня почула й кинулася наздоганяти Джека. На щастя, вона заплуталась у своїй довгій спідниці, упала, а Джек тим часом встиг добігти до бобового стебла і опуститися вниз.

— Поглянь, що я приніс, матусю!

Поставив Джек курку на стіл і наказав: “Несися!” — і золоте яйце покотилося столом. “Несися!” — і з’явилося друге яйце. І третє, і четверте…

Звідтоді Джек і його мати вже не боялися нужди, адже чарівна курка завжди дала б їм стільки золота, скільки б вони того побажали. Тому мати взяла сокиру і хотіла зрубати бобове стебло. Та Джек заборонив їй це робити. Він сказав, що це його стебло і він сам зрубає його, коли буде треба. Насправді він вирішив ще раз побувати у велетня. А мати задумала зрубати стебло іншим разом, щоб Джек не знав, а тому заховала сокиру неподалік від бобів, щоб сокира була під рукою. І ви незабаром дізнаєтесь, як це знадобилось!

І от одного чудового ранку Джек подерся по стеблині на небо. Цього разу хлопець схитрував. Не поліз у піч, як то було іншим разом, а сховався за кущами в садку. Сидить і чекає, доки людожерчиха набере води з криниці, а тоді шаснув до кухні й стрибнув у жбан із борошном. Недовго й сидів там, коли це: гуп! гуп! туп! туп! Заходить велетень, а за ним і його дружина.

— Щось тут знову людським духом пахне! — вигукнув людожер.

— Хтось тут є, жінко!

А та й каже:

— Це, мабуть, той хлопець, який украв торбу золота й курку, що золоті яйця несе. Ось зараз я його знайду. Мабуть, він у печі.

Однак у печі нікого не було. Вони обнишпорили всю кухню, але так і не здогадалися заглянути до жбана з борошном. Бо нікому й на думку не спало шукати хлопця у борошні!

— Невже я таки помилився! — досадував людожер. А поснідавши, він і гукає дружині:

— Принесино золоту арфу! Принесла, поставила на стіл, а сама вийшла порати худобу.

— Співай, арфо!
І арфа заспівала, та так солодко, як і птахи лісові не співають. Велетень слухав-слухав та й задрімав, поклавши голову на стіл.

Тоді Джек вибрався із борошна, підкрався до столу, схопив золоту арфу і гайда з хати. Та спіткнувся об поріг, і арфа озвалася людським голосом: «Хазяїне! Хазяїне!»

Прокинувся велетень і побачив, як хлопець тікає з його арфою. Джек мчав швидше, ніж вітер. А людожер — за ним величезними стрибками, виповнюючи небо диким ревищем.

А втім, якби він менше ревів, а беріг сили, то, мабуть, наздогнав би Джека. Ось він уже й руку простягнув, щоб схопити хлопця, але той все ж добіг до бобового стебла і почав швидко-швидко спускатися з арфою.

Людожер зупинився на краю неба і задумався. Торкнувсь бобового стебла і навіть похитав, прикидаючи, чи ж витримає воно його вагу. Однак цієї миті арфа знову покликала знизу: «Хазяїне! Хазяїне!» — і він зважився, поліз. Стебло вигиналося під його вагою, листя зливою сипонуло з гілок, гнулася і хиталася уся величезна зелена драбина. Джек поглянув угору і побачив, що велетень наздоганяє його.

— Мамо! Мамо! — закричав він. — Сокиру, несіть швидше сокиру.

Та сокиру довго шукати не довелося: як пам’ятаєте, вона була захована в траві під стеблом.

Тут Джек скочив зі стебла на землю, схопив сокиру й одним махом перерубав бобове стебло. Захиталася зелена велетенська драбина і з тріском упала на землю. А разом з нею рухнув і розбився людожер.

Відтоді Джек з матір’ю зажили щасливо й безтурботно. Вони побудували собі новий будинок. Кажуть, Джек одружився з принцесою. Та чи це так — не відаю. Але те, що жили вони довгі-довгі роки мирно і благополучно, то це правда. А коли, часом, до них навідувався смуток чи втома, Джек діставав золоту арфу, ставив її на стіл і наказував:

— Співай, арфо!

І їхня печаль зникала безслідно.

Жив колись в замку Бамборо король. У нього була красуня дружина і двоє дітей. Сина звали Чайлд-уїнд, а дочку Маргарет. І ось Чайлд-уїнд відправився шукати щастя, а незабаром після його відходу померла королева-мати. Король довго і гірко плакав по ній, але одного разу під час полювання зустрів прекрасну леді і так полюбив її, що вирішив на ній одружуватися. І він послав додому звістку, що скоро привезе в замок Бамборо нову королеву.

Принцеса Маргарет не рада була дізнатися, що хтось займе місце її матері. Але вона не ремствувала і за наказом батька вийшла в день його приїзду до мурів замку, щоб зустріти мачуху і віддати їй всі ключі. Незабаром показався весільний потяг. Нова королева підійшла до принцеси Маргарет, а та низько поклонилася їй і протягнула ключі від замку Зашарівшись і опустивши очі поділу, принцеса сказала:

- Ласкаво просимо, дорогий батько, у ваші чертоги і покої! Ласкаво просимо. Все, що тут є, – все ваше! – І вона знову протягнула ключі королеві.

Один лицар з свити нової королеви вигукнув в захопленні:

Красивіше цієї північної принцеси немає нікого на світі!

Тут нова королева спалахнула і голосно промовила:

- Не погано б вам додати: «окрім нової королеви!» Потім пробурмотіла в півголосу:

- Скоро зникне її краса. У ту ж ніч королева – а вона була знаменита чаклунка – прокралася в підземеллі і почала чаклувати.

Тричі три рази вимовила вона заклинання, дев’ять по дев’ять разів створила чарівний знак і зачарувала принцесу Маргарет. Ось її заклинання:

Ти станеш відтепер жахливим драконом

І не врятуєшся, – так повелію я!

І якщо твої брат, королівський син

Тобі не подарує три поцілунки

Навіки залишишся страшним драконом

І не врятуєшся, – так повелію я!

Так леді Маргарет лягла спати прекрасною дівчиною, а прокинулася страшним драконом. Вранці служниці увійшли, щоб одягнути її, і побачили на ліжку огидне чудовисько, що згорнулося кільцем Дракон витягнувся і поповз до них назустріч, але вони з криком втекли геть.

А чудовисько звивалося і повзло, повзло і звивалося, поки не дісталося до скелі Спіндлстон Воно обвилося навколо скелі і лежало там, гріючи на сонці свою жахливу морду.

Незабаром всі навколишні жителі мимоволі дізналися про страшного дракона скелі Спіндлстон, – адже голод примушував дракона виповзати з печери і пожирати все, що попадалося йому на шляху.

І ось люди відправилися, нарешті, до могутнього чарівника і запитали його, що їм робити Чарівник порадився з своїм помічником, заглянув в чарівні книги і оголосив:

- Страшний дракон – це принцеса Маргарет! Дракона терзає голод – ось він і пожирає все на своєму шляху. Відберіть для нього сім корів і щодня на заході носите до скелі Спіндлстон все молоко від них, – все до краплі віддавайте! – і він вас більше не чіпатиме. Якщо ж ви хочете, щоб страшний дракон знову перетворився на принцесу Маргарет, а королева, що зачарувала її, понесла покарання по заслугах, викличте із-за моря брата принцеси – Чайлд-уїнда.

Так і зробили. Драконові носили молоко від семи корів, і він більше нікого не чіпав.

Коли до Чайлд-уїнда дійшли вісти про гірку долю сестри, він урочисто присягнувся звільнити її, а жорстокій мачусі помститися, і тридцять три лицарі Чайлд-уїнда присягнулися разом з ним.

Взялися вони за роботу і побудували довгий корабель, а кіль його зробили з горобинового дерева. Коли ж все було готово, вони узялися за весла і поплили прямо до замку Бамборо.

Не встигли вони углядіти кутову башту замку, як королева-мачуха дізналася за допомогою чаклунства, що проти неї щось замишляють. Скликала всіх своїх наближених бісів і сказала:

- Чайлд-уїнд пливе по морю. Тож хай не дістанеться до суші! Підніміть бурю або розбийте його корабель!

Робіть що хочте, тільки перешкодьте йому висадитися на берег!

І біси поспішили назустріч Чайлд-уїнду. Але як побачили вони, що кіль у корабля горобиновий, – відступили, безсилі, бо горобинове дерево то найперший оберіг від нечисті.. Ось повернулися вони до королеви-чаклунки і визнали своє беззсилля.

На те королева зібрала своє військо і воїнам битися з Чайлд-уїндом, якщо він висадиться поблизу замку, а страшного дракона примусила стерегти вхід в гавань.

Коли корабель Чайлд-уїнда показався вдалині, дракон кинувся в морі, обвився навколо корабля і відкинув його від берега.

Тричі наказував Чайлд-уїнд своїм людям гребти сильніше і не падати духом, але кожного разу страшний дракон відгонив корабель від берега.

Тоді Чайлд-уїнд наказав пливти в обхід, а королева-чаклунка вирішила, що він зневірився і поплив геть. Але Чайлд-уїнд огнув мис і спокійно причалив до берега в затоці Балд. Звідти він і його лицарі з голими мечами кинулись на дракона, що заважав їм висадитися на берег.

Але в ту мить, коли Чайлд-уїнд ступив на землю, влада королеви-чаклунки над страшним драконом кінчилася.

Коли ж Чайлд-уїнд наблизився до страшного дракона, той і не спробував його зжерти.

Чайлд-уїнд вже заніс були над драконом свій меч, як раптом із страшної пасти чудовиська почувся голос його сестри Маргарет:

Залиш свій меч і лук тугий

Дракона не страшися!

І тричі до луски моєї

Губами доторкнися.

Чайлд-уїнд так і застиг з мечем в руці. Він не знав, що і думати. А страшний дракон знову промовив:

Залиш свій меч, схились до мене

І тричі поцілуй!

Поквапся бо вже сходить ніч

І чари поруйнуй!

І ось Чайлд-уїнд підійшов до страшного дракона і поцілував його. Але дракон як був, так і залишився драконом. Чайлд-уїнд поцілував його ще раз, але з драконом знову нічого не трапилося. Тоді Чайлд-уїнд поцілував чудовиська утретє. І тут страшний дракон з шипінням і ревом відскочив назад, і перед Чайлд-уїндом з’явилася його сестра Маргарет.

Чайлд-уїнд закутав сестру в свій плащ і поспішив з нею в замок. Підійшов до кутової башти, піднявся в спокої королеви-чаклунки і доторкнувся до неї гілочкою горобини. Не встиг він це зробити, як чаклунка зіщулилася, зморщилася і перетворилася на величезну, потворну жабу з дико витріщеними очима. Жаба заквакала, зашипіла і застрибала зі сходинки на сходинку вниз по сходах.

З цього дня Чайлд-уїнд став правити королівством замість свого батька, і всі вони зажили щасливо.

А біля кутової башти замку Бамборо і в наші часи можна інколи побачити ту мерзенну величезну жабу.

Колись давно, і навіть давним-давно, жив в дрімучому лісі бідний дроворуб. Кожен божий день він ходив в ліс валити дерева. Ось одного разу зібрався він в ліс, і дружина набила йому торбинку їжею, а через плече повісила повний бутель, щоб він перекусив і випив в лісі.

Цього дня дроворуб збирався звалити могутній старий дуб.

“Немало міцних дощок вийде”, - думав собі він.

Ось підійшов він до старого дуба, витягнув сокиру та так замахнувся, немов хотів повалити дерево одним ударом. Але ударити він не встиг: раптом почувся тужливий голосок і з’явилася фея. Вона стала просити і благати дроворуба не рубати старого дуба. Здивувався дроворуб та й говорить:

- Що ж, не рубатиму, коли просиш.

- Так-то воно і для тебе краще буде, – сказала фея.- А я тебе за це віддячу, три будь-які твої бажання виконаю.

Тут фея зникла, а дроворуб відправився додому з торбинкою за плечима і з бутлем на боці.

До будинку було далеко, і бідолаха всю дорогу згадував про те, що з ним трапилось – все дивувався. Коли ж він, нарешті, прийшов додому, і лише біля грубки всівся, як став його голод терзати: а до вечері було ще далеко.

- Ну як, вечеряти скоро будемо, стара? – запитав він дружину.

- Години через дві, – відповіла вона.

- Ех! – зітхнув дроворуб, – ось би мені зараз кільце кров’яної ковбаси, та потовстіше!

І не встиг він це вимовити, як раптом – лясь! – в камін впало ціле кільце кров’яної ковбаси, та ще й такої жирної та смаковитої, що пальчики оближеш.

Здивувався дроворуб, а дружина його втричі більше здивувалася.

- Це що таке? – говорить.

Тут дроворуб пригадав все, що з ним вранці було, і розповів про це дружині, з початку і до кінця. Але поки він розповідав, дружина все хмурилася та супилася, а як дійшов він до кінця, так і бовкнула:

Ах ти, дурень отакий! Дурень набитий! На яку дурницю бажання змарнував. Та щоб твоя клята ковбаса тобі до носа приросла!

І не встигли вони оком моргнути, як кров’яна ковбаса вискочила з каміна і приросла до носа дроворуба.

Дроворуб смикнув за ковбасу, не відривається; дружина смикнула, – не відривається: смикали-смикали обидва, трохи бідоласі ніс не висмикнули, а ковбаса все не відривається – приросла як рідна.

І тут дроворуб зметикував, що у адже нього залишилося всього одне бажання – третє, і останнє. І він тут же побажав, щоб кров’яна ковбаса відскочила від його носа.

Лясь! і ковбаса від носа відліпилась. І хоч дроворубові з дружиною не довелося кататися в золотій кареті та одягатися в шовк і оксамит, зате на вечерю їм дісталася така смачна кров’яна ковбаса, що пальчики оближеш.