Правовий режим документованої інформації

Правовий режим документованої інформації

Обов’язковий примірник документа як різновид документованої інформації

Правовий режим електронного документообігу

Електронне урядування

Законодавство

1. Закон України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. (в ред. від 13 січня 2011 р.) // Відомості Верховної Ради. – 2011. - № 32. - № 313. +

2. Закон України “Про обов’язковий примірник документів” від 9 квітня 1999 р. в ред. від 13.01.16// Відомості Верховної Ради. – 1999. - № 22-23. – Ст. 199. +

3. Закон України “Про електронний цифровий підпис” від 22 травня 2003 р. в ред. від 28.06.2015 р.// Відомості Верховної Ради. - 2003. - № 36. – Ст. 276. +

4. Закон України “Про електронні документи та електронний документообіг” від 22 травня 2003 р. в ред. 30.09.2015 р.// Відомості Верховної Ради. - 2003. - № 36. – Ст. 275. +

5. Концепція розвитку електронного урядування в Україні, схвалено розпорядженням КМУ від 13 грудня 2010 р. № 2250-р // Офіційний вісник України. – 2010. - № 97. – Ст.3443.

6. Про затвердження Положення про Державне агентство з питань електронного урядування України: Кабінет Міністрів України; Постанова, Положення від 01.10.2014 № 492

Правовий режим документованої інформації

До документованої інформації відноситься широке коло видів інформаційних об’єктів як відкритого, так і обмеженого доступу.

Основним призначенням інституту документованої інформації є правове регулювання процесів формування та використання інформаційних ресурсів документованої інформації з метою гарантій кожного на пошук та отримання документованої інформації, переважно із державних інформаційних ресурсів.

Правову базу даного інституту становлять:

1) інформаційно-правові норми КУ, які закріплюють права та обов’язки суб’єктів з приводу - підготовки (формування), - передачі та поширення документованої інформації та інформаційних ресурсів, - а також надання інформації із інформаційних ресурсів споживачеві.

У ч. 2 ст. 34 КУ зазначається, що “кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.” Мається на увазі, що у даному випадку ці права поширюються і на документовану інформацію і що при цьому кожен має право створювати інформаційні ресурси у вигляді баз та банків даних, баз знань, інформаційних систем, інших різновидів інформаційних ресурсів та залучати їх у обіг.

У ст. 40 КУ говориться, що “усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.” Дана норма КУ зобов’язує державні органи і органи місцевого самоврядування створювати інформаційні ресурси у сфері їх діяльності та надавати з них інформацію суб’єктам, які звернулись із запитами.

Особлива увага в КУ звертається на відкритість екологічної інформації. Зокрема у ч. 2 ст. 50 зазначається, що кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. До того ж вказується, що така інформація ніким не може бути засекречена.

Діють також норми, які зобов’язують державні органи забезпечити формування інформаційних ресурсів, які містять персональні дані, і доступ до них в умовах конфіденційності. Так, у ч. 2 ст. 32 КУ вказується, що “не допускається, збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди…”. У ч. 3 цієї ж статті говориться, що “кожний громадянин має право знайомитись в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах та організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею”.

2) інформаційно-правові норми ЗУ “Про інформацію” інформація визначається як будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Більшість видів інформації, які виділяє даний закон, зокрема, статистична, довідково-енциклопедична, соціологічна, науково-технічна визначаються через використання понять “документовані відомості (дані)”, які “можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді”. Джерелами згаданих видів інформації є передбачені або встановлені законом носії інформації:

· документи та інші носії інформації, які являють собою матеріальні об’єкти, що зберігають інформацію,

· а також повідомлення ЗМІ,

· публічні виступи.

Згідно із ст. 1 ЗУ “Про інформацію” документ – матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.

У законодавстві документи поділяються на:

1. первинні – це документи, що містять в собі вихідну інформацію та

2. вторинні – документи, які являють собою результат аналітико-синтетичної та іншої переробки одного або кількох документів.

Інформаційні ресурси є об’єктами відносин фізичних та юридичних осіб, держави, захищаються законом нарівні з іншими ресурсами.

Правовий режим інформаційних ресурсів визначається нормами, які встановлюють:

1) порядок документування інформації;

2) право власності на окремі документи та окремі масиви документів, документи та масиви документів в інформаційних системах.;

3) категорію інформації за рівнем доступу до неї;

4) порядок правового захисту інформації.

Документування інформації – обов’язкова умова включення інформації до інформаційних ресурсів. Документування інформації відбувається в порядку, який встановлюється державними органами влади, які відповідають за організацію діловодства, стандартизацію документів та їх масивів.

Кожен документ набуває юридичної сили тільки після підписання його посадовою особою в порядку, встановленому законодавством України. Юридична сила документа, який зберігається, обробляється та передається за допомогою автоматизованих інформаційних систем, може підтверджуватись електронним цифровим підписом (ЗУ “Про електронний цифровий підпис” від 22.05.2003 р.).

Юридична сила електронного цифрового підпису визнається при наявності в автоматизованій інформаційній системі програмно-технічних засобів, які забезпечують ідентифікацію підпису, і дотримання режиму їх використання.