Форми і сторони трудового договору

Стороною трудового договору у якості роботодавця можуть бути:

- підприємство, установа, організація

- по-друге, – власник, і, по-третє, – фізична особа.

Другою стороною трудового договору завжди виступає найманий працівник – це фізична особа (громадянин), яка працює за трудовим договором у роботодавця.

Громадянин є однією зі сторін усіх видів трудових договорів, який після укладення трудового договору громадянин набуває статусу найманого працівника (далі – працівника). Саме за допомогою трудового договору здійснюється включення громадянина в трудовий колектив підприємства (установи, організації). Трудовий договір у даному випадку, – це підстава існування і розвитку трудових правовідносин, які виникають з моменту, коли громадянин уклав з роботодавцем трудовий договір і приступив до виконання своєї трудової функції. Особою, яка зобов’язується виконувати роботу за певною спеціальністю, кваліфікацією або посадою, є громадянин.

Стороною трудового договору може бути, як громадянин України, так і іноземець. Іноземцями визнаються іноземні громадяни – особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави (ст.1 Закону України “Про правовий статус іноземців”).

З моменту укладення трудового договору громадянин стає працівником даного роботодавця, на якого поширюються норми загального трудового законодавства та дія локальних правових нормативних актів, які прийняті на даному підприємстві. Саме трудовий договір є основою та підставою для виникнення, існування і розвитку трудових правовідносин. Зміна умов трудового договору призводить до змін і змісту трудових правовідносин, до виникнення нових правовідносин, а розірвання трудового договору означає припинення трудових правовідносин. При цьому, у зв’язку з тим, що для своєї життєдіяльності людина повинна постійно здобувати матеріальні блага та засоби для життя, трудові правовідносини, на відміну від цивільних, є тривалими, і продовжуються протягом усього часу працездатності людини. Припиняються ці відносини тільки у разі волевиявлення їх суб’єктів, чи одного з них, а також внаслідок настання певних подій.

Воля учасників трудового процесу знаходить своє відображення у трудовому договорі.

Для того щоб стати працівником, громадянин повинен мати трудову правоздатність і трудову дієздатність – ці два елементи, які в наш час часто визначаються терміном “трудова правосуб’єктність”. Умовою вступу працівника в трудові правовідносини є саме наявність у нього трудових правоздатності та дієздатності.

На відміну від цивільного права, трудова правоздатність і дієздатність виникають одночасно. Дійсно, право на працю не можна здійснювати через представника. Особисте виконання трудових обов’язків працівниками випливає зі змісту визначення самого трудового договору. І нормами КЗпП (ст.30) закріплений обов’язок працівника особисто виконувати доручену йому роботу та пряма заборона передоручати виконання роботи іншій особі, за винятком випадків, передбачених законодавством. Наявність цих винятків свідчить про те, що деякі трудові права, і це визначено ст.30 КЗпП, як, наприклад, право на представництво при захисті трудових прав, можуть здійснюватися через представника. Враховуючи це, можна погодитись з думкою вчених-юристів, що в трудовому праві, у передбачених законодавством випадках, мають місце дві самостійні юридичні категорії – трудова правоздатність і трудова дієздатність.

Умовою вступу роботодавця в трудові правовідносини є наявність у нього трудової правосуб’єктності. Свою роботодавчу правосуб’єктність роботодавець здійснює особисто або через органи чи посадових осіб, яким надається, згідно зі статутом або положенням, право прийняття на роботу, право зміни або припинення трудових правовідносин з найманими працівниками.