Судова система Великого князівства Литовського

Процес формування системи судів, яка була створена та діяла на східнослов’янських землях протягом їх перебування у складі Великого князівства Литовського охоплював три етапи. Перший етап відноситься до часів існування удільних князівств (друга пол. XIV – остання третина XV ст.), коли діяли суд Великого князя, суд його намісників, вотчинні суди, суди верві, церковні суди.

Наступний етап припадає РЅР° останню третину XV– 60-С… СЂСЂ. XVI СЃС‚., тобто РІС–Рґ ліквідації удільної системи С– утворення централізованої держави Велике князівство Литовське РґРѕ проведення Сѓ РЅС–В СЃСѓРґРѕРІРѕС— реформи 1564 – 1566 СЂСЂ. Протягом цього періоду інтенсифікується процес консолідації станів. РЈ судоустрої держави відбуваються СЏРєС–СЃРЅС– Р·РјС–РЅРё. Виникає РЅРёР·РєР° РЅРѕРІРёС… РІРёРґС–РІ СЃСѓРґС–РІ, зокрема, третейські, СЃСѓРґРё для інородців, СЃСѓРґРё РІ містах Р· магдебурзьким правом, зростає кількість доменіальних СЃСѓРґС–РІ; Великі РєРЅСЏР·С– практикують передачу СЃСѓРґСѓ комісарам, маршалку, Пани-Раді. РџРѕРґС–Р±РЅРёРј чином воєводи С– старости доручають право СЃСѓРґСѓ СЃРІРѕС—Рј намісникам.

Третій етап розвитку судоустрою Великого князівства Литовського С–, зокрема, РЅР° східнослов’янських землях, розпочався С–Р· проведенням СЃСѓРґРѕРІРѕС— реформи 1564 – 1566 СЂСЂ. Р’С–РЅ пов’язаний С–Р· скасуванням СЃСѓРґС–РІ воєвод, старост С– С—С…РЅС–С… намісників С– впровадженням принципово РЅРѕРІРёС… РІРёРґС–РІ СЃСѓРґС–РІ – земських, РіСЂРѕРґСЃСЊРєРёС… С– РїС–РґРєРѕРјРѕСЂСЃСЊРєРёС…. Саме СЃСѓРґРѕРІР° реформа започаткувала процес відокремлення СЃСѓРґС–РІ РІС–Рґ адміністрації РІ Литовсько-РСѓСЃСЊРєС–Р№ державі .

За ступенем участі влади в роботі судів і за принципами підсудності суди східнослов’янських земель литовського періоду поділялись на державні та недержавні.

До державних судів Великого князівства Литовського відносились:

1. Центральний суд:

- суд Великого князя (господаря);

- суди за його дорученням:

-В СЃСѓРґ Панів-Ради;

- суд маршалка;

- маршалківський суд;

-В комісарський СЃСѓРґ.

2. Регіональні СЃСѓРґРё:

-ВВ СЃСѓРґ воєвод, старост, намісників;

-ВВ СЃСѓРґ Р·Р° С—С…РЅС–Рј дорученням: СЃСѓРґРё намісників воєвод С– старост.

До недержавних судів відносились:

- доменіальні суди;

- церковні суди;

- суди в містах з магдебурзьким правом;

- третейські та полюбовні суди;

- РєРѕРїРЅС– СЃСѓРґРё;

- суди для інородців.

До проведення судової реформи 1564 – 1566 рр. державні і недержавні суди були не досить чітко розмежовані: по-перше, і в державних, і в недержавних судах судили особи, які отримували на це право від Великого князя і не були професіоналами. Від них навіть не вимагалося обов’язкового знання права; по-друге, як недержавні, так і державні суди не були постійно діючими установами, а здійснювали правосуддя лише у разі потреби; по-третє, і державні, і недержавні суди у більшості випадків мусили керуватися спочатку звичаєвим, а згодом – писаним загальнодержавним правом, а канонічне і магдебурзьке право, якими мали керуватися церковні суди і суди магдебургій, в українських землях було значною мірою модифіковано під впливом місцевого права; нарешті, сторони, могли на будь-якій стадії процесу перенести справу з недержавного суду до центрального державного суду (крім селян та мешканців магдебургій) і мали можливість альтернативного вибору суду.

Однак існували принципові відмінності: в державних судах правосуддя здійснювали посадові особи, які були представниками державної адміністрації, отже, вони несли безпосередню відповідальність перед владою; підсудність державним судам визначалась за територіальним принципом, недержавним – за становим або за станово-територіальним. Окрім того, держава залишала за собою право контролю над недержавними судами. Так, апеляційною інстанцією для духовних, третейських судів, судів магдебургій був центральний державний суд; місцеві державні суди (гродські) певною мірою контролювали діяльність копних, доменіальних судів і судів для інородців.

Однак, незважаючи РЅР° РґСЂСѓРіРѕСЂСЏРґРЅРµ становище СЃСѓРґСѓ С– судочинства, РІ Литовсько-РСѓСЃСЊРєС–Р№ державі СЃСѓРґРѕРІР° система зазнавала розвитку. Найбільш наочною еволюція виявилася РІ системі державних СЃСѓРґС–РІ. Після СЃСѓРґРѕРІРѕС— реформи 1564 – 1566 СЂСЂ. Сѓ системі державних СЃСѓРґС–РІ відбулись СЏРєС–СЃРЅС– Р·РјС–РЅРё С– РІРѕРЅР° набула такого вигляду:

- Суд Великого князя або регіональні суди;

- земський суд;

- РіСЂРѕРґСЃСЊРєРёР№ СЃСѓРґ;

- РїС–РґРєРѕРјРѕСЂСЃСЊРєРёР№ СЃСѓРґ.

ВВВВВВВВВ Р—РјС–РЅРё РІ структурі державних СЃСѓРґС–РІ поглибили відмінності РјС–Р¶ державними С– недержавними судами С– започаткували процес формування СЃСѓРґРѕРІРѕС— влади.

Треба зазначити, що недержавні суди не утворили певної системи, а залишалися, скоріше, низкою станово-територіальних судів, оскільки можливість впливу влади на їхній устрій та функціонування значно обмежувалась, насамперед, звичаєм. Тому їх структура лишалась незмінною.

Головною фігурою державного суду традиційно вважався великий князь (господар), який виступав як суд першої інстанції для певного кола осіб і з певного кола справ, і як вища апеляційна інстанція для регіональних судів, а також для судів полюбовних або приятельських, третейських і судів магдабургій (судів у містах з магдебурзьким правом).

ВПротягом XV СЃС‚. найчисельнішою категорією РѕСЃС–Р±, СЏРєС– підлягали юрисдикції СЃСѓРґСѓ великого РєРЅСЏР·СЏ, стали магнати, оскільки саме РІРѕРЅРё РІ даний період посідали РїСЂРѕРІС–РґРЅРµ місце РІ державі.

ВДо кола справ, СЏРєС– були РїС–РґСЃСѓРґРЅС– виключно Великому РєРЅСЏР·СЋ, Р·Р° Литовським статутом 1529 СЂ. , належали політичні та службові злочини, справи РїСЂРѕ визнання шляхетства, РїСЂРѕ позбавлення шляхетської гідності, СЃРїРѕСЂРё щодо великокнязівських маєтків тощо, тобто злочини, що були небезпечними для державного устрою.

РљРЅСЏР·СЊ доручав розгляд СЃСѓРґРѕРІРёС… справ наближеним особам Р· метою розвантаження власних повноважень. Такі доручення РЅРµ змінювали РїСЂРёСЂРѕРґСѓ СЃСѓРґСѓ, оскільки РІС–РЅ Р·Р° своєю суттю СЏРє С– раніше залишався СЃСѓРґРѕРј великокнязівським. РЎСѓРґРё, СЏРєС– діяли Сѓ Великому князівстві Литовському Р·Р° дорученням великого РєРЅСЏР·СЏ, таким чином можна класифікувати так: СЃСѓРґ маршалка, маршалківський СЃСѓРґ С– комісарські СЃСѓРґРё, СЃСѓРґ Пани-Ради.

ВРегіональні СЃСѓРґРё були апеляційною інстанцією для РєРѕРїРЅРёС… СЃСѓРґС–РІ. До С—С…РЅСЊРѕС— компетенції РІС–РґРЅРѕСЃРёРІСЃСЏ нагляд Р·Р° належним здійсненям правосуддя Сѓ доменіальних судах. Вказаний РІРёРґ СЃСѓРґСѓ проіснував Р· часів РљРёС—РІСЃСЊРєРѕС— РСѓСЃС– РґРѕ СЃСѓРґРѕРІРѕС— реформи 60-С… СЂСЂ. XVI СЃС‚.

Для доби раннього феодалізму характерним був приватно- правовий погляд на злочин. Однак, у період, що розглядається, із формуванням зрілого феодалізму, зароджується погляд на злочин як на державну справу. Злочин починає вважатися дією, небезпечною для всього суспільства. Отже, суд у справах, пов’язаних із найбільш тяжкими злочинами, що становлять загрозу для держави і суспільства, влада залишає в руках державних судів. Оскільки ці злочини підлягали виключно суду старости або воєводи, їх називали “старостинськими артикулами”.

РЈ першій РїРѕР». XVР† СЃС‚. через об’єктивні соціальні процеси, СЏРєС– тривали РІ Литовсько-РСѓСЃСЊРєС–Р№ державі, РїСЂРѕРІС–РґРЅСѓ роль Сѓ князівстві стала відігравати шляхта. Р’РѕРЅР° розпочала змагання Р·Р° рівність С–Р· магнатами РІ правах, зокрема, С– РІ галузі судочинства. Протистояння магнатів С– шляхти знайшло відбиток С– РІ галузі судочинства. Протягом декількох СЂРѕРєС–РІ РЅР° сеймах шляхта неодноразово ставила питання реформування СЃСѓРґРѕРІРѕС— системи. Нарешті, РЅР° Більському сеймі 1564 СЂ. Великий РєРЅСЏР·СЊ (господар) вдовольнив клопотання шляхти: були впроваджені РІРёР±РѕСЂРЅС– земські СЃСѓРґРё. РќР° Віленському сеймі 1565 – 1566 СЂСЂ. Велике князівство Литовське було поділене РЅР° 30 СЃСѓРґРѕРІРёС… повітів С– Сѓ кожному повітовому центрі впроваджувалося три типи СЃСѓРґС–РІ: земські – для розгляду цивільних справ, РіСЂРѕРґСЃСЊРєС– – для розгляду справ кримінальних, РїС–РґРєРѕРјРѕСЂСЃСЊРєС– – для розгляду земельних справ шляхти. Проведену реформу закріпили РЅРѕСЂРјРё Литовського Статуту 1566 СЂ.

Реформа РІ певній РјС–СЂС– звільнила центральні СЃСѓРґРё С– збільшила рольВВ місцевих СЃСѓРґС–РІ: магнати, Р·С– знищенням привілейованої підсудності, підпадали РїС–Рґ місцевий РїСЂРёСЃСѓРґ. Отже, значна частина населення стала РїС–РґСЃСѓРґРЅРѕСЋ місцевим судам. Саме місцеві СЃСѓРґРё стають найважливішою ланкою державного СЃСѓРґСѓ. Таким чином, реформа розпочала процес формування СЃСѓРґРѕРІРѕС— влади РІ державі.

Земські суди були першим прикладом відокремлення державного суду від адміністрації. Юрисдикції земського суду на українських землях Великого князівства Литовського підлягали всі мешканці повіту. Земський суд у Великому князівстві Литовському, хоча і складався з шляхти, сформувався як позастановий.

Земські суди розглядали цивільні справи. Апеляційною інстанцією для земського суду, як і для інших державних судів, був суд Великого князя. Але заборонено було апелювати вироки, що базувалися на підставі представлення досконалих, або достатніх доказів: на письмових зобов’язаннях сторони, яка програвала справу, або на її добровільному зізнанні.

Гродські суди розглядали кримінальні справи мешканців повіту. Назва гродських судів походить від назви місця, де звичайно відбувався названий суд – він чинився “на гроді”, або в замку, що знаходився на центральному місті землі. Звідси й інша його назва – суд замковий. До замкового присуду належали майже всі верстви населення Великого князівства Литовського.

Апеляційною інстанцією для гродських судів був суд Великого князя. Сторона, яка вважала вирок таким, що суперечить праву, не повинна була соромити і ображати суддів, а мала заявити, що вирок вважає несправедливим і тому бажає звернутись за правосуддям до Великого князя.

До компетенції підкоморських судів входив розгляд земельних справ шляхти.

За зразок для нового земельного судочинства було взято польську модель. Суд з земельних справ за дорученням короля здійснював придворний, який був раніше охоронцем особи короля і його власних покоїв і скарбниці – «комори», звідси походить назва підкоморія. Згодом в руках підкоморія зосереджується все земельне судочинство, а його суд отримує назву підкоморського. Саме такий варіант був впроваджений у Великому князівстві Литовському. Інститут підкоморія був впроваджений у Великому князівстві Литовському Статутом 1566 року.

Недержавні суди на східнослов’янських землях Великого князівства Литовського були представлені, перш за все, копними судами. Копні суди («копи», пізніше «купи») – давні народні суди сільських громад, громадські суди. Назва копного суду походить від давньоруського слова «копа» і є спорідненим словам «копити», «копитись», тобто збирати, збиратися. Особливістю копного суду було те, що це суд общини, громади, яскравий приклад вирішення судових справ самим населенням.

Підсудність копним судам базувалася на територіальних засадах. Копний суд мав компетенцію в межах так званого копного округу, площа якого дорівнювала приблизно 115 – 225 квадратним кілометрам. За колом осіб підсудності копного суду підлягало все населення округу незалежно від станової приналежності. Відповідачами на копному суді були селяни, міщани міст, які не мали магдебурзького права, шляхта, національні меншини та іноземці.

Мешканці копного округу були пов’язані круговою порукою. Відповідальність за челядь ніс господар оселі; відповідальність за кожний двір несло село; копний округ відповідав за всіх своїх мешканців.

За колом справ копному суду були підсудні всі справи, які виникали на території копного округу – як цивільні, так і кримінальні. До цивільних справ відносились розмежування землі, пошкодження межових знаків, суперечки з приводу виконання повинностей тощо. До кримінальних відносились майнові злочини (крадіжка, грабіж, розбій, привласнення і незаконне користування чужим майном, псування і знищення його) і злочини проти особи (вбивство, каліцтво, тяжке побиття, перевищення права самозахисту, чаклунство, спрямоване на пошкодження майна, здоров’я людини та позбавлення її життя).

При виявленні злочину на території громади, її члени повинні були зробити все можливе для найшвидшого розкриття злочину по «гарячих слідах». Негайно скликалася «гаряча копа» – група сусідів до 15 осіб, яка проводила перші слідчі дії: опитування потерпілих, обшуки підозрюваних, «гоніння сліду». Це був перший етап копного судочинства.

Після закінчення цього етапу скликалася «велика» («вальна», «генеральна») РєРѕРїР°. Її могли скликати потерпілий або Р№РѕРіРѕ близькі родичі, власник землі, РЅР° СЏРєС–Р№ сталася РїРѕРґС–СЏ, СѓСЂСЏРґ, обвинувачений, самі РєРѕРїРЅРёРєРё. РќР° людних місцях СѓСЃРЅРѕ або РїРёСЃСЊРјРѕРІРѕ оголошувався час С– місце Р·Р±РѕСЂС–РІ: „Копа маеть быти чинена люде РЅР° нее взываючи через РІРѕР·РЅРѕРіРѕ оголошеньем РЅР° торгах, РїСЂРё костелех Рё везде Рѕ том даючи знать, РєРѕРјСѓ СЃРµ трафить…”[5]В Скликання РєРѕРїРё РІ актах носить назву збирання РєРѕРїРё («две РєРѕРїС‹ збирано», «збирали РєРѕРїСѓ большую»), С–РЅРѕРґС– скликання називалося “піднімати копу”, “скласти копу”, “чинити копу”, “збивати копу”, “гнати копу”В Якщо відбулося скликання, РєРѕРїР° мала збиратись неодмінно. Єдиною причиною, Р· СЏРєРѕС— РєРѕРїР° могла РЅРµ зібратися, були сільськогосподарські роботи РІ полі. Будь-СЏРєР° інша причина, навіть непогода, РЅРµ вважалися поважною для РІС–РґРјС–РЅРё РєРѕРїРё.

ВРљРѕРїРё звичайно збиралися РїС–Рґ відкритим небом РЅР° усталених місцях, так званих коповищах (“на местцу звыклом, РіРґРµ СЃРµ РєРѕРїР° становит, РЅР° врочищу, РЅР° Градах…” ).[6] Однак траплялись випадки, коли РєРѕРїРЅРёР№ СЃСѓРґ відбувався РЅР° випадкових місцях: РЅР° місці скоєння злочину, РЅР° місці, РєСѓРґРё РІРёРІС–РІ слід, або РІ Р±СѓРґСЊ-СЏРєРѕРјСѓ іншому місці, РЅР° СЏРєРµ погодилися зацікавлені РѕСЃРѕР±Рё.

ВР—Р° давнім звичаєвим правом, брати участь Сѓ РєРѕРїС– могли РІСЃС– мешканці РєРѕРїРЅРѕРіРѕ РѕРєСЂСѓРіСѓ незалежно РІС–Рґ РІС–РєСѓ, статі, станової приналежності. Отже, існувала юридична рівність населення. Об’єктивно РѕСЃРЅРѕРІРЅСѓ масу присутніх РЅР° РєРѕРїС– складали селяни, оскільки Р·Р° чисельністю РІРѕРЅРё переважали РІСЃС– інші стани. Але Р·С– зростанням населення РЅРµ РІСЃС– селяни особисто мали виходити РЅР° РєРѕРїСѓ: РєРѕРїРЅРёР№ СЃСѓРґ передбачав СЃСѓРґРѕРІРµ представництво. РРѕРґРёРЅР°, РґРІС–СЂ, село могли виставити РЅР° РєРѕРїСѓ РІРёР±РѕСЂРЅРёС… представників Р· найбільш почесних С– поважних селян. Обрані РЅРµ тільки представляли суспільну одиницю, Р° Р№ несли Р·Р° неї моральну відповідальність. Р—РіРѕРґРѕРј встановлюється представництво РїРѕ 2 РѕСЃРѕР±Рё РІС–Рґ села; таким же Р±СѓРІ РїРѕСЂСЏРґРѕРє представництва РІС–Рґ міщан. РљРѕРїРЅРµ судочинство було СЃРїРѕСЃРѕР±РѕРј відкритого правосуддя, РїСЂРё СЏРєРѕРјСѓ вільна громада самостійно вирішувала СЃРІРѕС— справи. РљРѕРїРЅРёР№ СЃСѓРґ XIV-XVI СЃС‚. Р±СѓРІ яскравим прикладом самоврядування української сільської громади.

Продовжували існувати доменіальні СЃСѓРґРё. Юридичне закріплення доменіального СЃСѓРґСѓ РЅР° східнослов’янських землях розпочалося ще РІ РљРёС—РІСЃСЊРєС–Р№ РСѓСЃС– Статутами РєРЅСЏР·С–РІ Володимира С– Ярослава, СЏРєС– надали православній церкві право судити РѕСЃС–Р±, СЏРєС– мешкали РЅР° С—С— землях. РЈ литовську РґРѕР±Сѓ влада видає СЂСЏРґ юридичних актів, СЏРєС– продовжили С– поглибили цей процес. Привілей Ягайла 1387 СЂ. надав право доменіального СЃСѓРґСѓ католицькому духовенству; Городельський привілей 1413 СЂ. – магнатам С– шляхті, СЏРєС– перейшли РІ католицьку РІС–СЂСѓ; Більський привілей 1457 СЂ. надав РІСЃС–Рј землевласникам право судити селян, СЏРєС– мешкали РЅР° С—С…РЅС–С… землях.

Підсудність селян панам посилила їхню залежність від останніх, але на той час це ще не було обмеженням особистих прав селян. Наявність права доменіального суду носило здебільшого фінансовий характер оскільки закріплювало право магнатів і шляхти самим чинити правосуддя над своїми селянами і збирати з них судові збори. Представникам місцевої адміністрації заборонялося втручатися в доменіальні суди. Зауважимо, що судові збори були досить високими і обтяжливими, отже, надання панам права стягувати судові мита становило значну користь для верхівки. Крім того, пан отримував судову платню і у тому випадку, коли його селянин вчиняв злочин за межами панського маєтку.

ВДержавна влада контролювала здійснення правосуддя РІ доменіальних судах. Р’ СЏРєС–Р№СЃСЊ РјС–СЂС– наглядало Р·Р° СЃСѓРґРѕРј пана над селянами С– суспільство: теоретично доменіальний СЃСѓРґ Р±СѓРІ РѕРґРЅРѕРѕСЃРѕР±РѕРІРёРј, але зазвичай пан СЃСѓРґРёРІ РІ присутності представників громади.

ВДо компетенції церковних доменіальних СЃСѓРґС–РІ РІС…РѕРґРёРІ розгляд цивільних С– РґСЂС–Р±РЅРёС… кримінальних справ, Р° також справ РїСЂРѕ невиконання феодальних повинностей. РЇРє світські, так С– церковні доменіальні СЃСѓРґРё, РЅРµ розглядали справ РїРѕ так званих “старостинських артикулах”, тобто злочини, Р·Р° СЏРєС– судити мав право виключно староста. Ці злочини вважалися особливо небезпечними для суспільства, тому СЃСѓРґ Сѓ таких випадках РјС–Рі відбуватися негайно, РЅР° місці. Перелік таких злочинів дещо варіювався залежно РІС–Рґ регіону. Так, Волинський привілей 1509 СЂ. визначив, що РґРѕ старостинських артикулів належать СЂРѕР·Р±С–Р№, насильство над жінкою, поранення шляхтича С– підпал.[7]

Необхідно зазначити, що РЈ Литовсько-РСѓСЃСЊРєС–Р№ державі поступово формувалося суспільство світського типу. РўРѕРјСѓ, Р· часом, Сѓ Великому князівстві Литовському доменіальні СЃСѓРґРё церкви стали абсолютно РїРѕРґС–Р±РЅРёРјРё

до світських. Еволюція духовних церковних судів йшла шляхом обмеження судових прав церкви. З-під церковної юрисдикції вилучалися певні справи і передавалися світським судам. Сейм 1565 р. вирішив світські справи передати в світські суди, а церкві залишити тільки суди із справ релігійних. Це правило було закріплене в Литовському Статуті 1566 року. Духовні суди мали розглядати справи про порушення догматів християнської віри, недотримання церковних обрядів, справи про розірвання шлюбу, перелюб, майнові спори подружжя, справи про спадщину та деякі інші.

Апеляційною інстанцією для духовних церковних судів був суд Великого князя. Апеляційною інстанцією для доменіальних церковних судів були суди воєвод і старост, а пізніше – гродські суди.

ВВВВВВВ Третейські СЃСѓРґРё виникли РїСЂРё РґРІРѕСЂС– Великого РєРЅСЏР·СЏ. Р’РѕРЅРё розглядали переважно цивільні, зокрема, земельні справи. Іноді тут розглядались С– кримінальні справи, РѕРєСЂС–Рј особливо тяжких, Р·Р° скоєння СЏРєРёС… передбачалось публічне покарання або страта.

До такого суду зверталися тоді, коли сторони заявляли про свою згоду вирішити справу мирно, за згодою сторін (полюбовно). Тоді вони звертались до Великокнязівської канцелярії, яка призначала склад такого суду. Таким чином, третейський суд не був постійною судовою установою, а призначався окремо для кожної справи. Третейськими суддями могли бути особи, які відповідали певним вимогам. За Статутом 1566 року, ними могли бути "персони різних чинів знатні, добросовісні і в правах майстерні".[8]

До третейських судів зазвичай зверталися переважно магнати та шляхта.

Подібними до третейських були полюбовні (мирові) суди. Хоча в організації і діяльності полюбовних судів було багато спільного з третейськими судами, офіційна різниця між ними полягала в тому, що сторони зверталися до мирового суду без повідомлення про це державного суду і до офіційного порушення справи в державному суді. Як і третейські, мирові суди розглядали здебільшого цивільні та дрібні кримінальні справи.