Єдність трудового і виробничого процесів, кооперування та поділу праці

Праця здійснюється у конкретних технічно-організаційних умовах у межах певного часу. Тому, визначивши, що предметом нормування праці є тривалість доцільної трудової діяльності людини, необхідно детально розглянути конкретні види об'єктів нормування праці як визначені своєрідністю поєднання виробничих і трудових процесів в умовах конкретних видів робочих місць. Поза технологією немає праці. Робота завжди виконується у певній послідовності з відповідними складовими, тобто за конкретною технологією. Трудовий процес, що аналізують при нормуванні праці, неможливо відокремити від техніки й технології, тобто від виробничого процесу. Між ними існує внутрішня єдність сутності цілеспрямованої людської діяльності на отримання конкретного результату праці: предметів або послуг. Взаємозв'язок між виробничим і трудовим процесами тим тісніший і глибший, чим вищий ступінь науково-технічного прогресу в окремій ланці суспільного виробництва. В умовах відсутності розвинених технічних засобів у домашинний період трудомісткість (Тд) обчислюється для ручної праці (Тр). З появою та розповсюдженням механічних засобів виробництва в трудомісткості на ступені механізації (Тмех) переважає механізована праця (Тм). З появою автоматичних пристроїв та автоматизованих установок в трудомісткості на ступені автоматизованого виробництва (Тавт) переважно застосовується авто­матизована праця (Та). На теперішньому етапі НТП з поступовим розповсюдженням кібернетизованих, роботизованих, програмованих та комп'ютеризованих засобів виробництва в трудомісткості ступеня кібернетизації (Ткіб) переважно використовується кібернетизована праця (Тк). Таким чином, ручна праця все більше заміщується машинно-ручною, механізованою та автоматизованою працею (рис. 2.1). Видозмінюється сама ручна праця: вона втрачає чисто фізичну, м'язову складову і наповнюється розумовою складовою, стає складнішою, різноманітнішою за змістом, тому що найбільш пов'язана з обслуговуванням, налагоджуванням, програмуванням і ремонтом техніки всіх рівнів складності та вдосконалення. Ефективність застосування досягнень НТП у виробничому процесі полягає перш за все у скороченні сумарних суспільних витрат праці на створення продукції і послуг, тобто в економії робочого часу (що також відображено на рис. 2.1).

Чим складніша продукція, що виробляють на підприємстві, та необхідні для цього техніка й технологія, чим більші масштаби виробництва, складніші питання його синхронізації, тим більші вимоги до організації праці. При кустарному ремісничому виробництві з ручною працею, де кожний ремісник виготовляє який-небудь виріб повністю або окрему, значну, технологічно завершену деталь, при незначних обсягах виробництва і майже повній відсутності машин, не поставало питання щодо розповсюдження поділу і кооперування праці. Сучасне виробництво, яке базується на складній техніці, великих масштабах, багатономенклатурності виробів, не може існувати без раціональних, науково обґрунтованих поділу та кооперування праці. Вони є найважливішими факторами виробництва, кардинальним напрямом його вдосконалення на засадах впровадження досягнень науки та сучасного досвіду.

Процес поділу праці, який треба враховувати при нормуванні праці, являє собою відокремлення різних видів трудової діяльності від загального цілого та закріплення їх за певними групами людей.

Визначаються такі форми суспільного поділу праці (рис. 2.2):

— загальний,

— частковий,

— одиничний.

Рис.2.2. Форми та наслідки суспільного поділу праці

Під загальним поділом праці розуміють відокремлення різних видів трудової діяльності у суспільстві взагалі як поділ між виробничою та невиробничою сферами і між галузями в кожній з них (сільське господарство, промисловість, транспорт, будівництво, зв'язок, наука, культура та ін.).

Під частковим поділом праці розуміють відокремлення різних видів трудової діяльності не лише за сферами, але й всередині них (диференціація на галузі сільського господарства, промисловості, будівництва та ін.).

Під одиничним поділом праці розуміють відокремлення різних видів трудової діяльності на підприємствах та в їх підрозділах, закріплення кожного з них за конкретними працівниками (робітниками, технічними виконавцями, керівниками за фахом та кваліфікацією).

Ефективність використання живої праці на підприємстві значною мірою забезпечується у фірмах, компаніях як подальше вирізнення діяльності окремих людей у спільній праці над цільовими виробами підприємства.

Окремі види трудової діяльності поділяються за такими головними ознаками, як технологічна однорідність робіт та характер закріплених за працівником функцій. Найбільшого поширення набули такі види поділу праці (рис. 2.3):

— технологічний — за однорідними видами робіт, їх галузевими ознаками (гірники, металурги, хіміки, машинобудівники, харчовики, текстильники, швейники та ін.);

— функціональний — за характером участі окремих груп трудівників у виробництві продукції на підприємстві (керівники, спеціалісти та інші службовці, робітники: основні, допоміжні, підсобні); він означає поділ всього комплексу робіт залежно від ролі та місця різних груп працівників у виробничому процесі;

— професійний — за вузькою спеціалізацією робітників у конкретному виробничому процесі цехів та дільниць (машиністи машин і устаткування, апаратники, токарі, слюсарі, технологи, конструктори, прядильники, кравці, шевці та ін.);

— кваліфікаційний — за складністю робіт, які виконує трудівник, ступенем опанування професією (для робітників воно закріплене у рівні тарифних розрядів, для керівників та службовців — у посадових категоріях).

Ефективність розподілу функцій серед працівників обумовлюється поглибленням їхніх трудових навичок, опануванням більш широким колом професійних знань, спеціалізацією та вдосконаленням засобів праці, устаткування, створенням та обладнанням спеціалізованих робочих місць.

Мета поділу праці полягає в необхідності встановлення правильних пропорцій у чисельності окремих груп робітників на підприємстві. Тому поділ праці всередині підприємства (внутрішньовиробничий поділ) є важливим у поділі процесу праці між окремими виробничими підрозділами та виконавцями, у відокремленні одних видів трудових процесів від інших та встановленні між ними певних кількісних співвідношень.

Залежно від кількості операцій, що виконує один працівник, поділ праці може бути також поопераційним чи предметним.

Поопераційний поділ праці ґрунтується на відокремленні операцій виготовлення виробу і закріпленні за кожним робітником встановленого набору цих операцій. Чим детальніше трудовий процес роз'єднано на елементи, тим глибшою буде спеціалізація робітників та устаткування. Вона дозволяє виконавцям швидше опанувати трудові навички, більш продуктивно та якісно працювати. Цей поділ праці становить основу формування різних видів потокових ліній. Він знайшов широке застосування в умовах великосерійного та масового виробництва, на дільницях із спеціалізованим устаткуванням.

Предметний поділ праці передбачає закріплення за робітником комплексу трудових операцій, необхідних для виготовлення деталей, виробів установленого виду. Він знаходить широке застосування в умовах малосерійного та одиничного виробництва.

Наявність поділу праці має такий наслідок, як поділ робітників за професіями, фахом та кваліфікацією, — найважливішими, визначальними ознаками конкретизації нормування праці.

Професія визначає рід трудової діяльності, що вимагає певної підготовки працівника; вона свідчить про його належність до конкретного профілю прикладання праці (токар, слюсар, машиніст та ін.).

Спеціальність — більш вузьке поняття, це різновид професії (слюсар-ремонтник, слюсар-складальник, слюсар-наладник та ін.).

Кваліфікація характеризує ступінь оволодіння конкретною професією або фахом, рівень опанування теоретичних і практичних знань та вмінь. Рівень кваліфікації працівника закріплюється присвоєним йому розрядом, категорією, рангом.

Професійно-кваліфікаційний поділ праці означає поділ працівників за професіями (фахом), а всередині них — поділ за групами складності праці, тобто за розрядами та категоріями. Певна кваліфікація необхідна для якісного виконання робіт певної складності в межах професії та спеціальності. Вона виявляється в тому, що для кожної з конкретних професій встановлюється склад операцій чи робіт різного ступеня складності, тобто має місце відокремлення складних робіт від простих. Це роблять для більш ефективного використання часу робітників високої кваліфікації.

Велике позитивне значення поділу праці обумовлене тим, що він забезпечує скорочення виробничого циклу за рахунок можливості одночасного виконання різних робіт, підвищення продуктивності праці за рахунок швидшого набуття виробничих навичок при спеціалізації робіт. Поділ праці обґрунтовує диференціювання працівників на групи за ознакою виконання ними однорідних робіт. У свою чергу кожен вид робіт можна дробити ще і ще, що призводить до подальшого поділу праці.

Але надмірне роздроблення, закладене в норми праці, може призвести до зниження ефективності виробництва. Головним чинником негативних наслідків стає або надмірна інтенсифікація праці, або її монотонність. Як те, так і інше викликає швидку втому та знижує привабливість праці. Тому пошуки ефективних форм поділу праці повинні відбуватись з урахуванням економічних, психофізіологічних та соціальних меж.

Висока інтенсивність рухів (отже і праці) дає лише видимість виграшу, тому що продуктивність праці під впливом високої інтенсивності зростає лише на короткий період зміни, стійка працездатність триває недовго, а передчасна перевтома викликає швидке та різке падіння продуктивності праці. Тому таким важливим є встановлення нормальної інтенсивності праці.

Під суспільно нормальною інтенсивністю праці слід розуміти такий рівень напруженості праці, який забезпечує раціональне використання психофізіологічних здібностей людини при збереженні високої продуктивності праці і здоров'я. Вона забезпечує тривалий період високої працездатності і, отже, високу продуктивність праці. Допустимий темп рухів, за рекомендаціями НОТ, наведено у табл. 2.1. Якщо інтенсивність праці вища суспільно нормальної, то через деякий час знижується продуктивність праці, зростають втрати робочого часу, травматизм, брак. Слід відзначити особливості трудової поведінки робітників за різних форм оплати праці: при відрядній оплаті у гонитві за підвищенням заробітку робітник несвідомо підвищує інтенсивність праці, дещо знижуючи її якість, при погодинній оплаті робітник намагається знизити інтенсивність праці, зробити додаткові перерви у робочому дні.

Таблиця 2.1 Допустимий темп рухів праці за хвилину при поглибленому поділі праці [45] Темп роботи Число рухів за хвилину тулуба ніг рук пальців Нормальний (невисокий) Підвищений Високий до 20   21—30 більше 30 до 30   31—45 більше 45 до 25   26—40 більше 40 до 120   121—200 більше 300

Монотонність праці виникає при частому повторенні одноманітних коротких операцій. Результати дослідів фізіологів та психологів показали, що при тривалості виробничих операцій меншій за 30 секунд поопераційний поділ праці частіше за все призводить до збільшення втоми та зниження продуктивності праці. Тому існують гранично допустимі межі повторювання одноманітних прийомів і дій протягом години.

Умови праці можуть бути такими, коли разова важкість праці протягом зміни становить до 50 кг у чоловіків та 20 кг у жінок, але сама праця дуже напружена, інтенсивна. Тому додатково слід оцінити зростання важкості праці за темпом рухів.

Наявність негативних проявів викликає необхідність встановлення певних меж поділу праці, в першу чергу — економічних, психофізіологічних і соціальних (рис. 2.4).

Економічна межа поділу праці базується на врахуванні його впливу на економічні показники підприємства і пов'язана з напрямками перерозподілу трудомісткості. Диференціація складних і простих операцій та їх дроблення, які є наслідком поділу праці, призводять до скорочення часу на виконання окремої операції внаслідок переваг, притаманних поділу праці. Але дроблення робочого процесу потребує спеціалізації робочих місць, додаткового їх обладнання та переустрою, зростання обсягів транспортних робіт для переміщення продуктів часткової праці від одного виконавця до іншого. Все це пов'язано з додатковими витратами коштів. Тому поділ праці буде ефективним, коли економія, яку отримує підприємство від скорочення трудомісткості окремих операцій, перевищує додаткові витрати на реорганізацію робочих місць. Конкретною економічною межею поділу праці в цехах, на дільницях є скорочення тривалості виробничого циклу виготовлення продукції.

Рис. 2.4. Склад і зміст меж поділу праці

Психофізіологічна межа поділу праці ґрунтується на врахуванні умов, необхідних для нормального функціонування людського організму. Дроблення трудового процесу не повинно призводити до надмірної втоми, значного підвищення навантаження на фізіологічну та нервово-психічну системи життєдіяльності працівника. Численними дослідженнями встановлено, що найбільш оптимальним трудовий процес стає при наявності, як мінімум, 6— 8 різноманітних елементів, які забезпечують поєднання фізичної та розумової праці й чергування навантаження протягом робочої зміни на різні групи м'язів та органів людини. Запобігає монотонності праці дотримання вимог до тривалості найдрібніших операцій — не менше 30 секунд. В цілому ж фізіологічна межа визначається сумарною тривалістю відпочинку протягом зміни, потреба в якому зростає при підвищенні напруженості та монотонності праці. Нормативи відпочинку є складовою частиною кожної норми.

Соціальна межа поділу праці пов'язана з необхідністю збереження достатньої різноманітності трудових функцій протягом робочої зміни, що робить конкретну працю змістовною та привабливою для працівника, сприяє розвитку його творчих здібностей, кваліфікації, забезпечує зростання продуктивності праці.

Поділ праці призводить до появи часткової праці, а тому й часткового продукту праці. Поглиблення поділу праці, у свою чергу, викликає посилення зворотного процесу — тіснішого кооперування подрібнених елементів у єдиний процес виробництва продукції, послуг.

Під кооперуванням праці розуміють організацію спільної та планомірної діяльності робітників підприємства, цеху, дільниці в одному або суміжних виробничих процесах виготовлення певного виду продукції. Воно передбачає встановлення та підтримання оптимальних співвідношень між виробництвами, цехами, змінами, виконавцями, тому безпосе­редньо стосується обґрунтованості вибору об'єкта спостереження при нормуванні праці.

Форми кооперування праці обумовлені методами організації виробничого процесу, спеціалізацією праці та рівнем технологічного оснащення праці. Поділ та кооперування праці завжди взаємопов'язані, тому що без узгодженої праці людей, зайнятих на різних робочих місцях та в різних виробничих ланках підприємства, не можна забезпечити безперервність виробничого процесу в цілому. Тому й виникають конкретні форми кооперування праці.

Форми кооперування праці (що загалом відображають форми поділу праці) визначаються як технологічне кооперування праці, предметне та організаційне (рис. 2.5).

Технологічне кооперування праці випливає з необхідності об'єднання операцій з виготовлення продукції у технологічно єдиний процес на засадах послідовної інтеграції результатів праці кожної технологічно відокремленої ланки виробництва. Залежно від видів продукту праці

Рис. 2.5. Форми кооперування праці

визначають такі види технологічного кооперування праці:

— стадійне;

— продуктове;

— напівфабрикатне.

Предметне кооперування праці також обумовлене попереднім предметним поділом праці; воно поділяється на такі види:

— за технологічними стадіями;

— за виробничими установками, лініями та устаткуванням;

— за виробничими апаратами, механізмами і т. ін.

Організаційне кооперування праці виникає з необхідності синхронізації діяльності окремих ланок виробництва, утворених внаслідок поділу праці, забезпечення необхідних пропорцій виробництва та надання послуг усередині підприємства. Існує кілька видів організаційного кооперування праці, які в цілому відображають організаційну структуру підприємства:

— міжцехове кооперування праці;

— міждільничне кооперування праці;

— внутрішньодільничне кооперування праці;

— внутрішньобригадне кооперування праці.

Взагалі ж, чим більший поділ праці, чим глибше диференційований технологічний процес на підприємстві та спеціалізація працівників, тим тіснішим стає кооперування їхньої праці. Характер та вид кооперування праці необхідно обов'язково враховувати при нормуванні праці.

Кооперація праці є об'єктивною основою для суміщення робіт і професій, розширення зон обслуговування, створення комплексних бригад. Оскільки методи вивчення витрат праці та види аналітичних розрахунків норм праці істотно відрізняються при застосуванні різних форм кооперування праці, то потрібне виявлення основних їхніх особливостей та переваг застосування в конкретних виробничих умовах.

Під суміщенням професій розуміють своєрідну форму організації праці, коли робітник протягом робочої зміни виконує роботу за різними професіями тимчасово чи постійно. Суміщення професій доцільне, коли воно дозволяє скоротити тривалість виробничого циклу, не знижує якості продукції, зменшує трудомісткість окремих операцій, дає змогу більш повно завантажити робітників, скоротити їхню чисельність. Суміщення професій забезпечує різноманітний зміст праці, підвищує її привабливість.

Розширення зон обслуговування є такою формою вдосконалення організації праці, коли робітник свідомо тимчасово чи постійно збільшує кількість обслуговуваних установок, апаратів, верстатів, іншого устаткування за межами встановленої йому норми. Може мати місце обслуговування додаткових об'єктів як ана­логічних, так і іншого виду. Останнє пов'язане з ускладненням змісту праці і вимагає опанування додатковою професією чи підвищення кваліфікації. У цілому розширення зон обслуговування забезпечує ущільнення робочого дня робітника, скорочення трудомісткості виготовлення продукції, урізноманітнює зміст праці та підвищує її привабливість. Все це доцільно, якщо не призводить до зниження якості продукції. Багатоверстатне, багатоапаратне обслуговування виникає в умовах високої механізації та автоматизації виробництва, що все більше звільняє робітника від безпосереднього керування машинами, апаратами, устаткуванням за рахунок збільшення часу механічної та автоматичної роботи без його участі.

Тому виникає можливість виконання додаткових функцій: в першу чергу керування додатковими машинами й апаратами протягом робочої зміни, а також виконання деяких допоміжних операцій з налагоджування та технічного обслуговування виробничого устаткування. Ефективність багатоверстатного, багато-апаратного обслуговування значно підвищується при поєднанні з суміщенням професій. Воно стає найбільш продуктивним в умовах бригадної організації праці.

Досвід удосконалення поділу й кооперування праці в промисловості показує, що найбільш ефективними вони стають при впровадженні колективних форм праці, передусім бригадної організації.

Внутрішньобригадне кооперування праці може здійснюватись як у спеціалізованих, так і в комплексних бригадах.

Спеціалізовані бригади складаються з робітників однієї професії, однієї чи різної кваліфікації. В них кооперування праці здійснюється на рівні поєднання однозмістовної праці за різним ступенем інтелектуальності, з різними пропорціями фізичної і розумової праці у різних членів бригади.

Комплексні бригади складаються з робітників різних професій, в тому числі різної кваліфікації. Тут має місце міжфахове і міжкваліфікаційне кооперування праці за різним змістом трудо­вих операцій, а також організаційне кооперування праці на засадах чіткого розподілу функцій між членами бригади, узгодженість виконання конкретних операцій у часі, за робочим місцем, за кількісним і якісним складом бригади, на основі взаємозаміни та взаємодопомоги робітників. Завдяки цьому бригадне кооперування праці найбільш ефективне в умовах великих обсягів робіт різної кваліфікації.

Особливістю розподілу і закріплення робіт в бригадах є встановлення бригадних норм виробітку, що потребує глибокого попереднього вивчення та раціоналізації. При цьому слід враховувати необхідність вирішення багатьох соціальних питань, серед яких чи не найголовніше — задоволення працею, її змістом. Відповідно до змісту праці та її організації в часі існують різні види бригад (рис. 2.6):

— спеціалізовані та комплексні,

— змінні та цілодобові,

— з повним та з частковим поділом праці.

У цілому ж поділ та кооперування праці слід розглядати як дві нерозривні сторони процесу вдосконалення виробництва, економії суспільно необхідної праці. Впровадження раціональних форм поділу і кооперування праці забезпечує оптимальне завантаження персоналу підприємства, більш чітке координування та синхронізацію їхньої роботи, скорочення втрат робочого часу робітників та простоїв техніки.