Тема 1.2: Структура та управління підприємством

1. Сутність структури підприємства та її види.

2. Виробнича структура підприємств

3. Зовнішнє середовище підприємства

4. Принципи поведінки суб’єктів господарювання на ринку

1.

Управління (в широкому розумінні) є діяльністю, спрямованою на координацію роботи інших людей (трудових колективів)

Функції управління — об'єктивно зумовлені загальні напрями або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці. (планування, організація, мотивація, контроль)

Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління.

Методи управління — це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей підприємства. Розрізняють:

1. Економічні методи управління — це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин. (формування системи оподаткування суб'єктів господарювання; встановлення державою мінімального рівня заробітної плати та пенсій; використання різноманітних економічних важелів, таких як фінансування, кредитування, ціноутворення, штрафні санкції тощо.)

2. Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Усе більшого значення набувають такі чинники, як змістовність і творчий характер праці, можливості для прояву ініціативи, суспільне визнання, моральне заохочення тощо.

3. Організаційні методи управління— це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на регламентні (формуванні структури та ієрархії управління) й розпорядчі(визначення конкретних завдань для виконавців).

Структура підприємства- це його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів та систему зв'язків, підпорядкування та взаємодію між ними.

Розрізняють поняття загальної, виробничої та організаційної структури підприємства.

Під загальною структурою підприємства розуміється комплекс виробничих та обслуговуючих підрозділів, а також апарат управління підприємством.

Загальна структура підприємства (приклад)

Органи управління	Виробничі підрозділи	Організації по обслуговуванню працівників
Технічні	Цехи	Їдальня, буфети
Економічні	Виробничі дільниці	Медичні пункти
Служба кадрів	Служби господарства	Дитячі заклади
Оперативно-виробничі	Відділи	Бібліотека
Служби маркетингу	Лабораторії	Житлово-комунальне господарство

Виробнича структура підприємства є формою організації виробничого процесу вона виражається в розмірі підприємства, кількості й складі цехів та служб, їх плануванні, а також у кількості виробничих ділянок та робочих місць усередині цехів.

Організаційна структура управління - це сукупність певним чином пов'язаних між собою управлінських ланок. Вона характеризується кількістю органів управління, порядком їхньої взаємодії та функціями, які вони виконують. Головне призначення організаційної структури - забезпечити ефективну діяльність управлінського персоналу.

Організаційна структура апарату управління характеризується різною кількістю ланок, частіше за все використовується система "трьох": директор (президент, менеджер) - начальник цеху - майстер.

Типи організаційних структур:

1. Лінійна - це така структура, де кожний підлеглий має лише одного керівника, який виконує всі адміністративні та інші функції у відповідному підрозділі. Перевагами організаційної структури управління лінійного типу є: чіткість взаємовідносин, однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації управлінських рішень, надійний контроль. Але керівник при цьому має бути висококваліфікованим універсалом, здатним вирішувати будь-які стратегічні й поточні питання діяльності підпорядкованих йому підрозділів (ланок).

2. Функціональна - це така структура, де її основу становить поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. Відтак кожний виробничий підрозділ * одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціональних відділів. Така організаційна структура управління забезпечує компетентне керівництво стосовно кожної управлінської функції. Проте цей тип оргструктури має певні недоліки: можлива суперечливість розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінських служб, гальмування оперативності роботи органів управління.

3. Лінійно - функціональна - спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Вона дає змогу організувати управління за лінійною схемою (директор—начальник цеху—майстер), а функціональні відділи апарату управління підприємства лише допомагають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. При цьому лінійних керівників не підпорядковано керівникам функціональних відділів апарату управління..

Така структура управління завдяки своїй ієрархічності забезпечує швидку реалізацію управлінських рішень, сприяє спеціалізації і підвищенню ефективності роботи функціональних служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами. Вона є найдоцільнішою за масового виробництва зі сталим асортиментом продукції та незначними еволюційними змінами технології її виготовлення. Проте за умов частих технологічних змін, оновлення номенклатури продукції використання цієї оргструктури уповільнює терміни підготовки і прийняття управлінських рішень, не забезпечує належної злагодженості в роботі функціональних відділів (підрозділів).

4. Дивізіональна - кожний виробничий підрозділ корпорації має власну структуру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. Лише стратегічні функції управління централізовано на корпоративному рівні.

Навколо певного виробництва формується автономна організаційна спільність. При цьому можливі три способи групування виробничих підрозділів:

1) продуктовий (виготовлення певного продукту);

2) за групами споживачів (задоволення потреб певної групи споживачів);

3) за місцем знаходження (розміщення в певному географічному районі).

Перевагами дивізіональної організаційної структури управління є: гнучке реагування на зміни в зовнішньому середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та поліпшення їхньої якості. Але водночас вона потребує збільшення чисельності апарату управління і витрат на його утримання.

5. Матрична - поряд із лінійними керівниками підприємства виокремлюють ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки — проектні групи. Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних функціональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керівника щодо спеціалістів проектної групи. Одночасно він є функціональним керівником щодо виробничих підрозділів підприємства, котрі забезпечують реалізацію проекту.

Головна особливість матричних організаційних структур — це їхня винятково висока гнучкість та орієнтація на нововведення. Проте матричні структури управління мають і певні недоліки: збільшення чисельності управлінського персоналу, зростання кількості інформаційних зв'язків між працівниками підрозділів, можливі конфліктні ситуації між ними.

Використання матричної організаційної структури управління є виправданим на підприємствах, що об'єднують велику кількість виробництв із коротким життєвим циклом продукції, і здебільшого тільки за умови високодинамічного ринкового середовища.

Провідне місце в структурі підприємства займає виробнича структу­ра, яка виражає форму організації виробничого процесу і відчутно впли­ває на економіку підприємства.

Склад виробничих підрозділів підприємства.

Первинною структурною виробничою одиницею підприємства є робоче місце. Робоче місце - це частина виробничої площі, де робітник або група робітників виконують окремі операції з виготовлення продукції або обслуговування процесу виробництва. Група робочих місць об'єднується у виробничі дільниці.

Виробнича дільниця це сукупність територіально відокремлених робочих місць, на яких виконується технологічно однорідна робота або здійснюються різні операції з виготовлення однорідної продукції. На крупних і середніх підприємствах дільниці об'єднуються в цехи.

Цех — це виробничо, територіально і адміністративно відособлений підрозділ підприємства, де виконується повний комплекс робіт відповідно з внутрішньозаводською спеціалізацією.

Цехи діляться на основні, допоміжні, побічні і обслуговуючі господарства.

1. Основні - спеціалізуються на виготовленні профільної продукції підприємства. (заготівельні, обробні, складальні)

2. Допоміжні - виготовляють продукцію, що використовується для забезпечення власних потреб всередині п/п. До них належать цехи: інструментальні, ремонтно-механічні, ремонтно-енергетичні, ремонтно-будівельні тощо.

3. Обслуговуючі цехи - виконують роботи, які забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних та допоміжних процесів. До них відносять: електричні підстанції, транспортний цех, склади, заводські лабораторії.

4. Побічні займаються утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

У структурі деяких п/п існують експериментальні (дослідні) цехи.

Залежно від підрозділу, діяльність якого покладена в основу виділяють види виробничої структури підприємства:

v без цехова - основою її побудови є виробнича дільниця, як найбільший структурний підрозділ такого підприємства

v цехова – основним виробничим підрозділом є цех

v корпусна - однорідні цехи об'єднані в корпус, який стає основним структурним підрозділом п/п

v комбінатська – застосовується там, де процес виробництва пов'язаний з послідовною переробкою сировини (металургія, текстильна промисловість). Її основу становлять підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (прядильне, ткацьке, обробне виробництво)

Залежно від форм спеціалізації цехів розрізняють три типи виробничої структури підприємства:

1. Технологічний - спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного підприємства). Використовується переважно на підприємствах одиничного і дрібно-серійного виробництва.

2. Предметний – спеціалізація цехів на виготовленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних процесів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, двигунів на автомобільному заводі). Предметну структуру виробництва поширено на підприємствах великосерійного й масового виробництва з обмеженою номенклатурою та значними обсягами продукції.

3. Змішаний - частину цехів спеціалізовано технологічно, а решту — предметно. Використовує більшість п/п. При цьому типі заготовчі цехи (ливарні, пресові, ковальські в машинобу­дуванні, закрійні на швейних фабриках) спеціалізуються за техноло­гічним принципом, а оброблювальні — за предметним.

Чинники, що впливають на виробничу структуру підприємства:

- Галузева належність підприємства. Підприємства різних га­лузей мають неоднакову структуру. Так, підприємства добувних га­лузей мають, як правило, одностадійну структуру, а на підприємст­вах оброблювальних галузей чітко виражені три стадії виробничого процесу, що і обумовлює наявність заготовчих, обробних і складаль­но-обробних цехів.

- Складність виготовлення продукції. Чим складніше продукція і технологія її виготовлення, тим різноманітніші внутрішньовиробничі зв'язки і складніша виробнича структура.

- Масштаби виробництва. Підприємства, що випускають продукцію у великих об'ємах, мають більш розгалужену виробничу структуру. Із зростанням об'єму випуску продукції створюються умови для поглиблення технологічної спеціалізації, створення предметно і технологічно спеціалізованих цехів. Крупні підприємства мають більш розгалужену систему допоміжного і обслуговуючого господарства.

- Рівень спеціалізації. Чим вище рівень спеціалізації підприємства, тим менше кількість виробничих підрозділів, простіша виробнича структура. Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша його структура.

- Рівень механізації і автоматизації виробництва. Комплексно-механізовані і автоматизовані підприємства мають у своєму складі системи машин, потокові і автоматичні лінії, що приводить до підвищення частки предметно-спеціалізованих підприємств.

- Місцезнаходження підприємства. Підприємства, розташо­вані у віддалених від промислових центрів регіонах, як правило, більш універсальні і автономні. Характерна розвинута виробнича структура.

3.

Підприємство — це відкрита система, що може існувати лише за умови активної взаємодії з навколишнім (зовнішнім) середовищем

Зовнішнє середовище — сукупність господарських суб'єктів, економічних, суспільних і природних умов, національних та міждержавних інституційних структур та інших зовнішніх щодо підприємства умов і чинників.

Підприємство повинно обмежувати негативні впливи зовнішніх факторів, що найбільш істотно впливають на результати його діяльності або, навпаки, більш повно використовувати сприятливі можливості.

Залежно від характеру впливу зовнішнє середовище поділяють на:

1. мікросередовище — середовище прямого впливу на підприємство, що створюють постачальники матеріально-технічних ресурсів, споживачі продукції (послуг) підприємства, торговельні й маркетингові посередники, конкуренти, державні органи, фінансово-кредитні установи, страхові компанії та інші контактні аудиторії.

Постачальники — це різні суб’єкти господарювання, що забезпечують підприємство матеріально-технічними й енергетичними ресурсами, необхідними для виробництва конкретних товарів або послуг.

Маркетингові посередники — це фірми, що допомагають підприємству в просуванні, збуті й поширенні його товарів серед клієнтів. До них відносяться торговельні посередники, фірми — фахівці з організації руху товарів, агентства з надання маркетингових послуг і кредитно-фінансові установи.

Конкуренти — суперники підприємства в боротьбі за більш вигідні умови виробництва й збуту товарів, за отримання найбільшого прибутку.

Підприємствам для виробництва конкурентоспроможної продукції необхідно постійно вивчати своїх конкурентів, розробляти й дотримуватись певної ринкової стратегії й тактики.

Контактні аудиторії — це організації, що виявляють реальний або потенційний інтерес до підприємства або впливають на його здатність досягати поставлених цілей. Це фінансові кола (банки, інвестиційні компанії, фондова біржа, акціонери), засоби інформації, різні державні установи представницької й виконавчої влади, населення й громадяни групи дій (громадські організації).

2. макросередовище, що впливає на підприємство і його мікросередовище. Воно включає природне, демографічне, науково-технічне, економічне, екологічне, політичне й міжнародне середовище.

Їм властива багатоваріантність, невизначеність і непередбачуваність наслідків.

Ринок. У широкому розумінні ринок є цариною прояву економічних відносин між людьми, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. У вужчому розумінні ринок - це сфера товарного обігу і зв'язана з ним сукупність товарно-грошових відносин, яка виникає між виробниками (продавцями) та споживачами (покупцями) у процесі купівлі-продажу товарів.

Окрім спеціальної функції із забезпечення руху товарів від виробника до споживача ринок виконує в економічній системі суспільства наступні функції:

- регулятивно-контрольну функцію. Світовий досвід свідчить, що ринок є найбільш досконалим інструментом саморегуляції суспільного виробництва. ініціює виробництво саме тих товарів, які потрібні споживачам.

- стимулюючу функцію. Через механізм конкуренції ринкові відносини активно впливають на розширення асортименту й поліпшення якості продукції, зниження витрат виробництва та обігу, вилучення з виробництва і споживання застарілих видів продукції, які не мають перспективи розширення збуту.

Інфраструктуру ринку становить сукупність організацій (установ), які мають різні напрямки діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових агентів, що здійснюють оборот товарів, просування останніх зі сфери виробництва у сферу споживання.

До найбільш важливих елементів ринкової інфраструктури належать: комерційні інформаційні центри; сировинно-товарні, фондові, валютні біржі; комерційні, інвестиційні, емісійні, кредитні та інші банки; транспортні і складські мережі; комунікаційні системи тощо.

4.Поряд із визначеними законодавством України нормами і правилами господарювання та юридичної відповідальності за порушення таких у ринковій економіці сформувалися й широко використовуються в підприємницькій діяльності загальновизнані принципи поведінки суб'єктів господарювання на ринку.

Принцип соціального партнерства - належить до базових. Випливає з того, що підприємство як соціально-економічна цілісність водночас є складовою частиною свого зовнішнього оточення. Тому разом із суто економічними функціями з виробництва продукції і послуг та одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку підприємство зобов'язане постійно опікуватися питаннями соціального розвитку не тільки свого трудового колективу, а й місцевого населення. Соціальне відповідальна поведінка всіх суб'єктів господарювання уможливлює необхідний громадський консенсус, надійне партнерство підприємців та інших суверенних соціальних верств і груп, державних і громадських організацій.

Принцип свободи підприємництва. Останній забезпечується певними правами підприємства, а саме:

• по-перше, можливістю ініціативної, самостійної, здійснюваної на свій ризик і під свою майнову відповідальність економічної діяльності будь-якого дієздатного громадянина держави, громадян інших держав у межах правових повноважень, а також будь-якої групи громадян (партнерів), що об'єднуються для колективного підприємництва (акціонерні товариства, орендні колективи, спілки, спільні підприємства тощо);

• по-друге, самостійністю в організації виробництва (вибір напрямків діяльності, постачальників, посередників, споживачів виготовлюваної продукції чи послуг) та його ресурсному забезпечуванні (використання з цією метою власного майна, залучення на добровільних засадах майна (коштів) юридичних осіб і громадян, а також будь-яких інших матеріальних, трудових, інтелектуальних і природних ресурсів за винятком тих, застосування яких заборонене чи обмежене законодавством);

• по-третє, самостійністю у прийнятті будь-яких господарських рішень, комерційною свободою ціноутворення, виходячи з економічної вигоди і ринкової кон'юнктури, правом визначення шляхів і способів реалізації продукції, у тім числі експортованих товарів і послуг;

• по-четверте, реальним правом розпорядження майном, а також прибутком, що залишається після сплати податків та інших платежів, установлених законом.

Ці принципи конкретизуються через певні локальні засади саморегуляції господарської поведінки. Основними з них є:

спільність комерційних інтересів і постійний пошук засобів максимального задоволення потреб споживачів;

взаємовигідність ділових стосунків, що передбачає забезпечення достатнього прибутку партнерам за господарськими угодами;

рівноправність у взаємовідносинах, що означає однакову відповідальність за порушення умов угоди, альтернативу у виборі контрагентів господарських зв'язків;

відповідальність перед кінцевим споживачем продукції всіх суб'єктів господарювання (виробників, продавців, торгових посередників), що беруть участь у виробництві та обігу товарів;

самообмеження особистого споживання, добровільне прагнення постійного виробничого інвестування, якісного задоволення нових суспільних потреб, створення додаткових робочих місць;

підпорядкування виробничої та комерційної діяльності не досягненню короткочасних успіхів, а забезпеченню стійкого економічного стану підприємства в тривалій перспективі; досягнення комерційної переваги тільки завдяки Інноваційним перетворенням в усіх сферах діяльності.

З метою формування сприятливого економічного середовища треба розробити й дотримувати також певних етичних нормповедінки суб'єктів господарювання на будь-якому ринку. Вони поряд із загальними етичними цінностями (взаємна довіра, порядність, сумлінність, чесність, повага до людини та віра в її сили, висока мотивація творчої праці) включають також правила етичної поведінки в бізнесі: вірність слову та послужливість у взаємостосунках, ділова чесність і партнерська надійність, збереження комерційної таємниці та інші правила, що відповідають вищим стандартам ділової честі. Усе це разом сприяє формуванню іміджу фірми як партнера, з яким можливе тривале, надійне і взаємовигідне співробітництво, що є життєво важливим у швидкомінливому ринковому середовищі.