Итловий сервітут як засіб гарантування права члена сім’ї власника житлового помешкання на житло.

Сервітут - це право обмеженого користування чужими речами (майном) з певною метою і в установлених межах. Призначення сервітуту - дозволити суб'єкту сервітутного права користуватися природними властивостями речі, стосовно якої встановлено сервітут.

Найбільш типовим особистим сервітутом, встановленим вітчизняним цивільним законодавством, є право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом. Згідно зі ст. 405 ЦК члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Суб'єктами цього сервітутного правовідношення є власник житла і член його сім'ї. Житлове законодавство до членів сім'ї власника житлового приміщення відносить дружину (чоловіка) власника житла (якщо стосовно цього житла у подружжя не виникло право спільної власності), їх дітей та батьків, а також інших осіб, якщо вони постійно проживають спільно з власником житла та ведуть з ним спільне господарство (ч. 2 ст. 64, ч. З ст. 156 ЖК). Об'єктом цього сервітуту є частина житлового приміщення, визначена власником житла (житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них).

Частиною 1 ст. 405 ЦК визначено, що особистим є сервітут, який належить конкретно визначеній особі – члену сім’ї власника.

Відповідно до ст. 405 ЦК України члени сім’ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом

Підставою для виникнення особистого сервітуту є юридичні факти: шлюб із власником майна, що тягне за собою спільне проживання подружжя у житлі, яке належить одному із них на праві власності, народження дитини у батьків, які є власниками житла тощо.

Отже, виходячи з буквального тлумачення ч. 1 ст. 405 ЦК України, право членів сім’ї власника житла на користування цим житлом виникає за наявності водночас таких умов: 1) особа повинна бути членом сім’ї власника житла; 2) член сім’ї власника житла повинен проживати разом із ним. Щодо останньої умови, то очевидно, особа повинна проживати разом із власником житла постійно. За відсутності хоча б однієї обставини особистий сервітут не виникає – відсутність підстави.

Особливості особистого сервітуту на житло полягають у тому, що: він встановлюється законом, договором, заповітом; носить оплатний характер; він є довічним правом і не переходить до спадкоємців; встановлюється лише власником житла, який має право визначати порядок користування окремими жилими приміщеннями. Сервітути можуть виникати з різних підстав. У відносинах із використання житлової площі власника сервітут виникає переважно із договорів, давності користування, судового рішення або закону.

Особистий сервітут полягає у правомочності члена сім’ї власника вселяти в займане ним приміщення своїх неповнолітніх дітей, не отримуючи на це згоду власника, і вони також набувають право користування житловим приміщенням у повному обсязі. При цьому члени сім’ї не лише мають право, а й зобов’язані підтримувати своє житло в належному стані, нести витрати на утримання житла.

Сервітутний характер житлових прав членів сім’ї власника житла особливого значення набуває при припиненні шлюбних відносин, коли виникає ситуація, за якою члени сім’ї – не власники виселяються без надання іншого жилого приміщення, у тому числі при продажу житла власником третім особам.

Слід зазначити, що житлові права членів сім’ї власника, що лежать в основі особистого сервітуту, є безстроковими. Кожен член сім’ї власника практично вправі довічно користуватися відповідними житловими приміщеннями. Житлові права членів сім’ї власника є невідчужуваними, оскільки носять особистий немайновий характер.

У випадку, коли особистий сервітут виникає із сімейних стосунків (одного із подружжя, дітей на майно батьків), то інший з подружжя набуває прав користування чужим майном. Разом із тим з припиненням сімейних стосунків (розірванням шлюбу) відпадає підстава для особистого сервітуту, що підтверджується п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України, згідно з яким підставою припинення сервітуту є припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Особистий сервітут може належати певній особі, не пов’язаній із особою власника. Власник житла наявністю особистого сервітуту лише обмежується у праві користування своїм житлом. Проте власник житла не обмежується у праві розпоряджатися ним, відчужувати іншим шляхом, у тому числі шляхом невиконання договору застави, предметом якої є це житло

Члени сім’ї власника житлового приміщення мають право користуватися конкретним жилим приміщенням нарівні із власником, якщо інше не встановлено угодою між членами сім’ї і власником шлюбним контрактом.

У випадку припинення сімейних відносин із власником жилого приміщення право користування цим приміщенням за колишнім членом сім’ї власника не зберігається. Якщо у колишнього члена сім’ї власника жилого приміщення відсутні підстави для придбання або здійснення права користування іншим жилим приміщенням, а також якщо майновий стан колишнього члена сім’ї не дає йому можливості забезпечити себе іншим житлом, то право користування житлом повинно бути збережено за цим членом сім’ї на певний строк за рішенням суду. При цьому суд може зобов’язати власника та інших членів його сім’ї забезпечити житлом членів його сім’ї, на користь яких власник виконує аліментні зобов’язання. Право користування житлом колишнього члена сім’ї власника припиняється одночасно із припиненням права власності на це житлове приміщення.

Сервітут може бути також припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Зокрема, власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Цей перелік, встановлений у ст. 406 ЦК, має бути доповнений загальними підставами припинення речових прав: знищення майна, користування яким є змістом сервітутного права, відмова від права, поєднання в одній особі сервітуарія і власника майна, обтяженого сервітутом, тощо. Визнання недійсним правочину або розірвання договору, що слугував підставою встановлення сервітуту, природно, анулює сервітут. Наприклад, визнання недійсним заповіту, в якому передбачено встановлення сервітуту, є підставою припинення і самого сервітуту.