Тема 31. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО СПАДКУВАННЯ

План

1. Поняття спадкування

2. Перехід прав і обов’язків спадкодавця до спадкоємців

3. Види спадкування

4. Об’єкти спадкування

5. Права і обов’язки спадкодавця, які не переходять у спадщину

6. Підстави відкриття спадщини

7. Місце відкриття спадщини

8. Спадкоємці

9. Право на спадкування

10. Особи, які не мають права спадкувати

Спадкування можна визначити як перехід майнових прав та обов'язків померлого громадянина (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Право спадкування тісно пов'язане з правом власності, оскільки спадкування є одним із найпоширеніших засобів набуття права власності та охороняє це право.

Спадкове право - це сукупність встановлених державою правових норм, які регламентують порядок та умови переходу майнових прав померлого громадянина до інших осіб. Саме спадкове право визначає підстави спадкування, час і місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, особливості спадкування окремих видів майна, порядок і строки прийняття та відмови від спадщини, оформлення спадкових прав.

Спадкове право, як підгалузь цивільного права, побудоване на своїх особливих засадах, на яких відбувається регулювання спадкових відносин.

Принципами спадкового права є такі:

1) свобода волевиявлення спадкодавця і спадкоємців. Тестаментоздатний спадкодавець у будь-який час має можливість скласти заповіт на все майно чи його певну частку, змінити заповіт чи взагалі скасувати. Це положення є головним принципом спадкового права. Принцип свободи волевиявлення спадкодавця знайшов своє закріплення у статтях 1234-1237,1240,1242-1244,1246,1254,1302,1308 ЦК України. Спадкоємцю, у свою чергу, надано право прийняти спадщину або відмовитися від неї;

2) універсальність спадкового правонаступництва. Сутність цього принципу полягає в тому, що акт прийняття спадщини поширюється на всю спадщину, де б вона не була і в чому б не полягала, складалася винятково з прав чи виключно з обов'язків. У статтях 1218-1219 ЦК законодавець визначає склад спадщини. Спадкоємці набувають усіх прав та обов'язків, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Особливості спадкування окремих видів майна (заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві) визначені в ст. 1227 ЦК та окремими підзаконними актами, наприклад, відповідною інструкцією Міністерства внутрішніх справ України, яка визначає порядок спадкування мисливської зброї, спеціальних засобів тощо.

Спадщина не приймається частками. Єдиним винятком із цього правила є можливість спадкоємця відмовитися від обов'язків правонаступника за договором довічного утримання (ст. 757 ЦК);

3) послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом. Сутність цього принципу, який знайшов своє закріплення у ст. 1258 ЦК, полягає в тому, що кожна наступна черга спадкоємців за законом набуває право на спадщину лише у випадку відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття. Із цього загального правила виняток може зробити лише суд у випадку, передбаченому ч. 2 ст. 1259 ЦК;

4) рівність спадкових часток при спадкуванні за законом. За загальним правилом, спадкоємці однієї черги набувають право на спадщину в рівних частках. Це положення знайшло відображення у ст. 1267 ЦК. Виняток з цього правила має місце при спадкуванні спадкоємцями, які закликаються до спадкування за правом представлення;

5) державно-правовий захист непрацездатних родичів і членів сім "і заповідача.

Вітчизняний законодавець і в ЦК 1922 р., і в ЦК 1963 р., і в ЦК 2003 р. послідовно захищав і захищає інтереси так званих обов'язкових спадкоємців. Законодавець змінював коло осіб, які мали право на обов'язкову частку, розмір обов'язкової частки, але загальна тенденція була чітко спрямована на захист майнових інтересів неповнолітніх і непрацездатних осіб, про яких спадкодавець за своє життя повинен був піклуватися. Це дає підстави розглядати положення, що знайшли своє закріплення в ст. 1241 ЦК України, як форму вираження принципу підгалузевого законодавства.

Від принципів спадкового права як підгалузі цивільного права необхідно відрізняти так звані функціональні положення (принципи) спадкового права, які не відіграють самостійної ролі, а лише сприяють належній реалізації спадкових принципів. До них необхідно віднести принцип таємниці заповіту, охорони спадкового майна, відшкодування витрат особам, які здійснювали догляд за спадкодавцем чи понесли витрати у зв'язку з його похованням, тощо.

Правильне застосування конкретних норм спадкового законодавства можливе лише за умови врахування загальних принципів цієї підгалузі цивільного законодавства.

Наведені нами засади спадкового права є принципами приватного права, але це не виключає наявності публічних інтересів. Принципи підгалузей права знаходять своє застосування у випадках, коли виникає прогалина у діючому цивільному законодавстві, що обумовлює необхідність застосування аналогії права. Суд не може відмовити позивачу у захисті порушеного права, посилаючись на відсутність конкретної норми, яка б дозволила розглянути справу по суті. Тому саме в цьому випадку виникає необхідність обґрунтувати прийняте судове рішення по справі, виходячи із загальних засад законодавства.

Спадкове право традиційно належить до найстабільніших інституцій цивільного права. Після прийняття ЦК УРСР 1963 р. норми, які регулювали спадкові правовідносини, практично не змінювалися протягом сорока років.

Значні зміни внесені у норми спадкового права у ЦК України (2003 р.), які порівняно із ЦК УРСР 1963 р. вже містяться в семи главах: "Загальні положення про спадкування", "Спадкування за заповітом", "Спадкування за законом", "Здійснення права на спадкування", "Виконання заповіту", "Оформлення права на спадщину", "Спадковий договір".

Майно, яке переходить в порядку спадкування, називається спадщиною.

Спадщина складається із сукупності майнових прав та обов'язків померлого громадянина, які, відповідно до чинного законодавства, можуть переходити у порядку спадкування до іншої особи. Іноді спадщину називають спадковою масою або спадковим майном.

Здебільшого спадщина складається з права приватної власності померлого громадянина на різне майно: житловий будинок, квартиру, дачу, транспортні засоби, предмети домашнього користування, продуктивну та робочу худобу, насадження на земельній ділянці, вироблену продукцію, земельну ділянку, грошові кошти, цінні папери та інше майно споживчого та виробничого призначення, яким громадянин володів.

Так, якщо після смерті громадянина залишився недобудований будинок, то у спадщину переходить не житловий будинок, а будівельні матеріали, права та обов'язки за договором підряду на будівництво.

Якщо право власності на майно у спадкодавців було відсутнє, то це майно не може входити до складу спадщини. Так, самовільно побудований будинок не включається в спадкову масу, оскільки у спадкодавця право власності на цей будинок не виникло, і відповідно до норм чинного законодавства цей будинок підлягає вилученню.

Якщо майно належало кільком особам на праві спільну власності, то після смерті однієї з них спадщина відкривається тільки на належну цій особі частку.

До складу спадкової маси не включається квартира, яку спадкодавець наймав за договором найму житлового приміщення, оскільки договір найму не є підставою набуття права власності. У цьому випадку фактичне володіння річчю ще не свідчить про наявність в особи права власності на річ.

У разі смерті громадянина, який не одержав приватизаційні папери з будь-яких причин, право одержання належних йому до видачі паперів також не успадковується.

Законодавець встановлює особливості спадкування окремих видів майна. Мисливська нарізна або гладкоствольна вогнепальна зброя протягом десятиденного строку повинна бути здана в органи внутрішніх справ на тимчасове зберігання - до вирішення питання про спадкування майна. Якщо будь-хто із спадкоємців бажає стати власником такої зброї, то вона може бути зареєстрована на його ім'я у встановленому порядку.

У випадках, якщо серед спадкоємців немає осіб, які можуть мати або мають право на зберігання зброї, зброя повинна бути в місячний строк продана або подарована особі, яка має дозвіл органів внутрішніх справ на придбання мисливської вогнепальної зброї.

Окрім права приватної власності до складу спадщини можуть входити й інші права померлого громадянина: ті, які випливають з виконання певних правочинів: вимоги щодо відшкодування шкоди, на відшкодування моральної шкоди, стягнення неустойки, а також майнові права автора, винахідника тощо.

Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодуванням у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцю, але не були ним одержані, входять до складу спадщини лише у випадку, коли відсутні члени сім'ї спадкодавця, яким ці суми повинні бути передані.

До складу спадщини входять не лише права спадкодавця, але й ціла низка майнових зобов'язань, а саме - борги спадкодавця. До спадкоємця також переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем, обов'язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), які були присуджені судом спадкодавцеві за його життя.

Оскільки спадщина подільна, усі спадкоємці не трактуються як єдиний сукупний боржник, і виступають як окремі боржники. Отже, обов'язок сплатити кредиторові борг спадкодавця не може бути солідарним, а борги спадкодавця мають бути розподілені між усіма спадкоємцями, які прийняли спадщину, відповідно до розміру (вартості) реально одержаних ними активів

Не переходять у спадщину ті права та обов'язки, які хоч і є майновими, але носять суто особистий характер. Це право на отримання аліментів, на пенсію, право на користування житловим приміщенням, на членство у кооперативі, товаристві.

Не входять до складу спадщини особисті немайнові права, право на державні і відомчі нагороди, військове і вчене звання тощо.

Відкриття спадщини - це наявність певних юридичних фактів, з якими законодавець пов'язує виникнення права спадкування. Спадкові правовідносини виникають зі смертю громадянина або з оголошенням його у встановленому порядку померлим.

Неможливо, щоб спадкові правовідносини виникали з інших підстав. Будь-які правила, які поширюють силу норм спадкового права на відносини між живими, є такими, що не відповідають правовій природі даної підгалузі

Для вирішення багатьох питань спадкового права суттєве значення має час і місце відкриття спадщини. Саме з часом та місцем відкриття спадщини пов'язане встановлення таких істотних обставин, як-от:

- визначення кола спадкоємців;

- строку для прийняття спадщини чи відмови від спадщини;

- склад спадкового майна;

- законодавство, яким потрібно керуватися;

- початок обрахування строку для пред'явлення претензії кредиторами.

Саме за місцем відкриття спадщини вживаються заходи щодо охорони спадкового майна і видається свідоцтво про право на спадщину.

ЦК України визначає час відкриття спадщини як день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Факт і дата смерті підтверджуються свідоцтвом органів РАЦСу чи іншим документом, який видається у передбачених законом випадках (наприклад, повідомлення Міністерства оборони про загибель військовослужбовця).

У тих випадках, коли спадкодавець оголошується померлим за рішенням суду, днем смерті вважається день вступу в законну силу рішення суду про оголошення такого громадянина померлим. Якщо ж громадянин пропав безвісти за обставин, які загрожували йому смертю або давали підстави припускати, що він загинув від нещасного випадку, суд може у своєму рішенні визначити день його смерті - тобто день припустимої загибелі.

Часом відкриття спадщини посмертно реабілітованого у встановленому порядку громадянина є день прийняття рішення районною Комісією з питань поновлення прав реабілітованих про повернення майна спадкоємцям першої черги. Факт смерті спадкодавця - реабілітованого у встановленому порядку громадянина - визначається на підставі відповідного рішення Комісії з питань поновлення прав реабілітованих, яке повинно містити перелік документів, що стверджують відповідні факти.

Сам факт зникнення громадянина безвісти (наприклад, на фронті, під час військового конфлікту) або визнання його безвісно відсутнім у судовому порядку не тягне за собою відкриття спадщини.

СЯ. Фурса, аналізуючи положення ст. 63 Закону України "Про нотаріат", яка зобов'язує нотаріуса повідомити про відкриття спадщини тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому невідоме, або повідомити про це в пресі, небезпідставно вважає, що строк для подання заяви про бажання прийняти спадщину, можна рахувати з дня, коли особа була повідомлена про це нотаріусом, а також з дня фактичного відкриття спадщини.

Законодавець не надає правового значення годинам та хвилинам настання смерті. Правові наслідки пов'язані лише з днем смерті. Якщо особи померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), вони не спадкують одна після одної. Так, якщо внаслідок автотранспортної події чоловік загинув на місті події, скажімо, о першій годині ночі, а його дружина - в лікарні через двадцять годин, спадщина після чоловіка для жінки не відкривається, оскільки подружжя померло в один день.

Особи, які померли в різний час, але в межах однієї доби, називаються комморіентами.

Місцем відкриття спадщини вважається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - місцезнаходження майна чи основної його частини (ст. 1221 ЦК).

Місцем проживання неповнолітніх, які не досягли 14 років, або осіб, які перебувають під опікою, вважається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів.

Місцем проживання повинно бути саме житлове приміщення і місце проживання повинне бути постійним.

Традиційно місцем постійного проживання і, відповідно, місцем відкриття спадщини не вважається місце відбування покарання засудженого. Проте, з урахуванням того, що сьогодні майже 2000 осіб відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, висловлюються пропозиції вважати місцем відкриття спадщини місце відбування покарання такої особи.

Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місце знаходження основної частини рухомого майна.

Якщо до складу спадщини входить декілька об'єктів нерухомості, місцезнаходження яких є різним, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження одного з цих об'єктів за вибором спадкоємця.

Після смерті військовослужбовців строкової служби, а також студентів, які навчалися в технікумах чи вищих навчальних закладах поза місцем постійного проживання, місцем відкриття спадщини визнається місце їх постійного проживання до призову на строкову службу або до вступу на навчання до навчального закладу.

Якщо у спадкоємців відсутні наведені вище документи, то нотаріус вимагає копію рішення суду, яке вступило в законну силу, про встановлення юридичного факту - місця відкриття спадщини.

Тема 32. СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ.

ВИКОНАННЯ ЗАПОВІТУ

План

1. Право на заповіт

2. Заповідальний відказ та інші форми зобов'язання спадкоємців

3. Право на обов'язкову частку

4. Заповіт з умовою

5. Заповіт подружжя

6. Підпризначення спадкоємця

7. Форма заповіту

8. Секретні заповіти

9. Посвідчення заповіту посадовими, службовими особами

10. Посвідчення заповіту при свідках

Уст. 1217 ЦК України передбачено два види спадкування: за заповітом і за законом. Законодавець надає громадянину право призначити спадкоємців особисто - шляхом складання заповіту.

ЦК України вперше у вітчизняному законодавстві дає легальне визначення заповіту. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті (ст. 1233 ЦК).

Заповіт повинен відповідати загальним правилам щодо дійсності правочину, а саме:

1) заповідач повинен бути дієздатним на момент укладання заповіту;

2) зміст заповіту не повинен суперечити закону;

3) зміст заповіту повинен відображати дійсну волю заповідача; 4) заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі;

5) умови заповіту повинні бути здійсненними.

Як цивільно-правовий правочин заповіт характеризується і цілою низкою специфічних ознак.

По-перше, заповіт - це односторонній правочин, який вважається дійсним після того, як заповідач в установленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших зацікавлених осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, що ніяк не впливає на дійсність заповіту.

По-друге, особливість заповіту полягає в тому, що цей правочин настільки тісно пов'язаний з особистістю заповідача, що виключає Його складання за допомогою представника чи довірителя.

По-третє, заповіт - розпорядження на випадок смерті заповідача, тобто безпосередньо правові наслідки, які пов'язані з реалізацією його волі, настануть лише за умови смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт, навіть якщо їм відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише після смерті заповідача.

Водночас заповіт не є умовним правочином. Та обставина, що він вступає в силу лише за наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням такого правочину, а не додаткова обставина, від якої вона буде залежати. Умовою є певна обставина, яка може настати, але може і не настати. Смерть же людини неминуча, невідомий лише момент смерті. Умова є завжди додатковим моментом в правочині, яка встановлюється за погодженням сторін, і саме від бажання сторін залежить надання правочину умовного характеру. Якщо така умова буде відсутньою, правочин буде мати юридичну силу, незважаючи на відсутність умов. А оскільки заповіт укладається саме на випадок смерті, то ця обставина і є необхідним, а не випадковим елементом заповіту, який заповідач за своїм бажанням може включити або може і не включати'.

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі і нотаріально посвідчений. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить у собі волю спадкодавця, яку він виклав ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця. Ця обставина і обумовлює особливі вимоги до оформлення заповіту, оскільки після смерті особа вже не мас можливості уточнити чи конкретизувати свої наміри, наприклад, яку саме частину будинку повинен успадкувати син, а яку - дочка, що розумів спадкодавець під "цінними речами", які необхідно передати брату; нарешті, померлий буде взагалі позбавлений можливості оспорювати цей правочин в силу природних причин.

Тому в законодавстві і передбачені певні гарантії того, щоб воля померлого була виконана належним чином. Законодавець повинен бути впевненим, що особа бажає розпорядитися своїм майном саме на випадок смерті, а не, наприклад, подарувати його; що майно передається спадкоємцям не в рахунок майбутніх послуг, які вони будуть надавати спадкодавцю, як це має місце за договором довічного утримання, а саме безоплатно після смерті; що спадкодавець розуміє, що внаслідок такого розпорядження можуть залишитися без засобів до існування його малолітні діти чи непрацездатна дружина.

Нарешті, особливість змісту правочину, згідно з яким громадянин розпоряджається нажитим за все життя майном, обумовлює необхідність додаткових гарантій в тому, що такий правочин укладений спадкодавцем свідомо, без насильства, погроз, обману. Складання заповіту в письмовій формі дає можливість заповідачу серйозно обдумати свої наміри, уникнути поквапливості, поспіху, прийняття необдуманих поспішних рішень.

Усі ці обставини і обумовлюють обов'язковість складання заповіту в письмовій формі й посвідчення його державним чи приватним нотаріусом, що є необхідною умовою його дійсності.

Відповідно до Закону України "Про нотаріат", у населених пунктах, де відсутні нотаріальні контори, заповіт можуть посвідчити службові особи виконкому, закордоном - відповідні консульські установи та дипломатичні представництва. Окрім державного нотаріуса, заповіт може посвідчити і приватний нотаріус (ст. 36 Закону України "Про нотаріат").

В інтересах громадян, яким обставини не завжди дозволяють звернутися до нотаріальної контори, закон покладає на певних посадових осіб обов'язки щодо посвідчення заповіту, який у цих випадках прирівнюється до нотаріального (ст. 40 Закону України "Про нотаріат"). До нотаріально посвідчених заповітів прирівнюються заповіти:

громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарно-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для осіб похилого віку та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх заступниками з медичної частини або черговими лікарями цих лікарень, лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами та головними лікарями зазначених будинків для осіб похилого віку та інвалідів;

громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України, посвідчені капітанами цих суден;

громадян, які перебувають у пошукових, арктичних та інших подібних до них експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;

військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками з медичної частини, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;

військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ та військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб, які вчиняють нотаріальні дії, також заповіти працівників і службовців, членів їх сімей та сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ та закладів;

осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі або начальниками слідчих ізоляторів.

Названі вище посадові особи зобов'язані негайно передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів до державної нотаріальної контори чи державного нотаріального архіву за місцем постійного проживання заповідача.

Якщо заповідач не мав постійного місця проживання або місце проживання заповідача невідоме, заповіт надсилається на зберігання до державного нотаріального архіву міста Києва.

Завідуючий державним нотаріальним архівом чи державною нотаріальною конторою зобов'язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на зберігання. У разі встановлення невідповідності його законові - не пізніше наступного дня повідомити про це заповідача і посадову особу, яка посвідчувала цей заповіт.

В п. 2 ст. 219 ЦК України передбачено, що суд може визнати дійсним правочин, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі. Таким чином, вітчизняний законодавець по суті не виключає можливості визнання дійсним навіть усного заповіту, укладеного за надзвичайних обставин. Ми вважаємо, що норму, яка дозволяє суду визнавати дійсним заповіт, незважаючи на порушення нотаріальної форми, законодавець повинен "не маскувати" в книзі першій "Загальні положення" ЦК України, а "цивілізовано" розмістити безпосередньо в главі 86 "Спадкування за заповітом" книги шостої "Спадкове право". Сам зміст такої норми повинен більш детально визначати порядок і умови легалізації такого заповіту судом.

У заповіті зазначається місце і час його укладання, і він підписується особисто заповідачем. Якщо громадянин через фізичну ваду, хворобу або з інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може бути підписаний іншим громадянином. Про причини, з яких громадянин не міг підписати заповіт, зазначається у посвідчувальному написі.

Громадянин, на користь якого заповідається майно, не вправі підписувати його за заповідача. Якщо заповідач неписьменний або сліпий, нотаріус прочитує йому текст заповіту, про що на заповіті робиться відповідна відмітка. Якщо сліпий громадянин письменний, він сам підписує заповіт.

Заповідачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від статі, національності, виду занять тощо.

Посвідчення заповіту через представника заборонено Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п. 156).

Заповіт повинен бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало неясності чи суперечок після відкриття спадщини. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається надання доказів, що підтверджують його право на майно, яке заповідається.

Найважливішим у будь-якому заповіті є призначення спадкоємців. Заповідач може призначити одну особу своїм спадкоємцем, заповівши їй усе майно, в чому б воно не полягало і де б воно не перебувало. Він може скласти заповіт шляхом перерахування певних речей, які він бажав залишити спадкоємцям. Заповідач може призначити кілька спадкоємців, розподіливши між ними своє майно. Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка названа в заповіті. Покладання виконання таких обов'язків на спадкоємця називається заповідальним відказом або легатом.

Предметом заповідального відказу можуть бути доручення спадкоємцям передати певну річ чи певну грошову суму третій особі (відказоодержувачу).

Особливим видом заповідального відказу є покладання на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, обов'язку надати іншій особі право довічного користування цим будинком або його частиною.

Якщо спадкоємець, на якого покладений обов'язок виконати заповідальний відказ, відмовиться від спадщини чи помре раніше спадкодавця, то цей обов'язок переходить до того спадкоємця, який отримав відповідну частку спадщини. Заповідальний відказ відпадає, якщо пасиви спадщини перевищують її активи, або та частина заповіту, в якій передбачений заповідальний відказ, у судовому порядку визнана недійсною, або коли відказоодержувач помре раніше заповідача.

Якщо відказоодержувач відмовляється від належного йому права, то відповідно збільшується частка майна того спадкоємця, на якого було покладено обов'язок виконати заповідальний відказ.

У ЦК не міститься правил щодо припустимості призначення в заповіті строку виконання відказу. Тому, якщо в заповіті такий строк призначений, то право на позов, а відповідно і початок перебігу позовної давності починається саме з цього строку, звичайно за умови, що спадкоємець ухиляється від виконання заповідального відказу.

У чому полягає практичне значення заповідального відказу? Чи не простіше призначити відказоодержувача спадкоємцем за заповітом і заповісти йому певну частку майна? Справа в тому, що в певних випадках без допомоги заповідального відказу заповідач не може досягти мети, яку перед собою ставить. Наприклад, він бажає передати відказоодержувачу майно в тимчасове користування, а за заповітом це неможливо, оскільки спадкоємці отримують майно у власність. Нарешті, легатарій має право вимагати від спадкоємців, обтяжених відказом, виконання відказу, а із свого боку ніяких зобов'язань ні перед спадкоємцями, ні перед кредиторами спадкодавця не несе.

Поряд із заповідальним відказом заповідач може зробити ще одне розпорядження, яке має назву «покладання». Відповідно до покладання заповідач, не обтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти на нього обов'язок виконати певні дії для загальнокорисної мети.

Відмінність заповідального відказу від покладання полягає в тому, що за заповідальним відказом доручення виконати певні дії робиться на користь конкретної особи, тобто при заповідальному від-казі вимагається завжди наявність трьох суб'єктів: заповідача, обтяженого відказом спадкоємця і відказоодержувача. А при покладанні конкретна особа, яка має право вимоги, відсутня. Виконання покладання може вимагати прокурор, зацікавлені організації, виконавець заповіту, обов'язок якого полягає в тому, щоб стежити за точним виконанням заповіту іншими спадкоємцями.

При складанні заповіту заповідач може передбачити, що на день його смерті спадкоємці за заповітом уже можуть померти або з будь-яких інших причин не побажають прийняти спадщину.

Підпризначення спадкоємця (субінституція) - це призначення заповідачем додаткового спадкоємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у заповіті, помре раніше заповідача або відмовиться від спадщини.

Підпризначення спадкоємця потрібно відрізняти від спадкової трансмісії. Якщо для покликання до спадщини попризначеного спадкоємця треба, щоб він пережив момент відкриття спадщини і щоб основний спадкоємець не претендував на спадщину, то спадкова трансмісія має місце у тих випадках, коли спадкоємець, за законом чи за заповітом, помирає після відкриття спадщини і його частка переходить вже до його спадкоємців, які можуть бути як спадкоємцями за законом, так і за заповітом.

До заповіту може бути включене і розпорядження немайнового характеру (про порядок проведення поховання заповідача, бажання призначити опіку над неповнолітнім тощо).

В ЦК України заповідачу надається можливість скласти заповіт з умовою. Звичайно, заповідач не може зобов'язувати спадкоємців умовами, виконання яких обмежувало б їх правоздатність, порушувало закон чи суперечило нормам моралі. Наприклад, неправомірною умовою отримання спадщини для дружини є заборона укладати повторний шлюб, для дочки - вимога укласти шлюб з певного особою, для сина - вибрати певний вид заняття тощо.

Тобто заповідач може обумовити виникнення в особи, яка названа в заповіті, права на спадкування наявністю певної умови як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою, і ця умова повинна існувати на час відкриття спадщини. Така редакція статті є не досить вдалою. Вона практично позбавляє заповідача можливості виявити свою волю. Так, якщо умовою отримання спадщини передбачено набуття вищої освіти, а на момент смерті заповідача спадкоємець буде лише студентом старшого курсу, то він автоматично позбавляється права на спадщину, оскільки відсутня умова її отримання.

Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом все своє майно або його частку (не виключаючи предметів домашньої обстановки та вжитку) одному чи кільком особам, котрі як входять, так і не входять в коло спадкоємців за законом, а також окремим організаціям чи державі.

Законодавець встановлює свободу заповіту, тобто заповідач може скласти заповіт на користь будь-якої фізичної чи юридичної особи, держави.

До обов'язкових спадкоємців належать: неповнолітні або непрацездатні діти померлого (у тому числі й усиновлені); непрацездатне подружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й усиновителі).

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Інші непрацездатні родичі померлого - брати, сестри, дід, баба не є обов'язковими спадкоємцями.

Незважаючи на зміст заповіту, обов'язкові спадкоємці мають право отримати половину частки спадщини, яка б належала їм за законом. Тобто право заповідача на вільне розпорядження своїм майном у даному випадку обмежується. До обов'язкової частки належить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Обов'язкова частка спадщини не обтяжується боргами спадкодавця.

Умовою одержання обов'язкової частки не є злиденність спадкоємця. Тобто, якщо особа, яка має право на обов'язкову частку спадщини, матеріально забезпечена, отримує пристойну пенсію, має рахунок у банку, нерухомість і не потребує допомоги, це не позбавляє її права на обов'язкову частку, навіть якщо спадкодавець намагався це зробити. За позовом заінтересованої особи, її законних представників, прокурора заповіт у судовому порядку може бути визнаний недійсним у певній частині.

Заповідач має право в будь-який час скасувати заповіт, внести до нього зміни або взагалі скласти новий заповіт.

У ст. 1243 ЦК України подружжю надано право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належало йому на праві спільної сумісної власності. Після смерті одного з подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до подружжя, який пережив, а на майно нотаріус накладає заборону.

У разі смерті останнього права на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

Таку новелу в цілому навряд чи можна назвати вдалою. Зазвичай подружжя володіє не лише спільним сумісним майном, а і певним майном, яке належить йому на праві приватної власності. Спільний же заповіт подружжя не охоплює всього належного на праві власності майна, тому кожен із подружжя повинен скласти ще й заповіт, в якому визначити частку такого майна на випадок своєї смерті. За таких обставин складання спільного заповіту не лише пов'язане із зайвими витратами, а і взагалі позбавлене сенсу.

Законодавець штучно обмежує останню волю громадянина, оскільки позбавляє його можливості у спільному заповіті розпорядитися всім своїм майном, що суперечить одному із основних принципів спадкового права - принципу свободи заповіту. Подружжя, яке пережило, позбавлено також можливості відкликати заповіт, незважаючи на негідну поведінку (але в межах закону) особи, яка призначена спадкоємцем у спільному заповіті.

Законодавчо не визначеною залишається доля спадкового майна, якщо один із подружжя визнано недієздатним, а другий розриває з ним шлюб, а також у випадках, коли шлюб визнано недійсним. Накладення заборони на майно після смерті одного із подружжя може порушити права так званих обов'язкових спадкоємців, які, незалежно від змісту заповіту, мають право на певну частку,

У ст. 1233 ЦК України законодавець вперше визначив поняття заповіту - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. З цього визначення випливає не лише неможливість складання заповіту за допомогою представника, а і односторонність правочину, який вчиняється, тобто залежність його укладення від волевиявлення саме однієї особи. Таким чином, легалізуючи спільний заповіт подружжя, законодавець повинен був відповідно і визначити поняття заповіту як особливого виду правочину. Невипадково ЦК РФ виключає можливість складання заповіту декількома особами, оскільки в іншому випадку заповіт втрачає ознаки одностороннього правочину і, відповідно, стає нікчемним '.

Не виключаючи можливість складення заповіту подружжя, ми вважаємо, що під заповітом подружжя необхідно розуміти такий заповіт, в якому кожен із подружжя, висловлюючи свою волю, призначає спадкоємцем на випадок своєї смерті виключно інше подружжя. Немає також підстав обмежувати право подружжя у спільному заповіті розпорядитися лише майном, яке належатиме їм на праві спільної сумісної власності. У спільному заповіті подружжя може визначити долю всього майна, яке належить йому на праві приватної власності.

Після смерті одного із подружжя другому повинно бути надано право змінити чи скасувати заповіт на загальних підставах, у тому числі і призначити іншого спадкоємця.

ЦК України надає заповідачу право скласти так званий "секретний заповіт”, тобто заповіт, зі змістом якого не має право ознайомитися навіть нотаріус (ст. 1249 ЦК). Такий заповіт у присутності двох свідків кладуть у конверт і запечатують. Мета секретного заповіту - максимально забезпечити таємницю заповіту. В історії вітчизняного законодавства такий інститут аналогів не має.

Чи стане така новела додатковою гарантією таємниці заповіту, не відомо, але що вона зашкодить насамперед заповідачеві, тут сумніву немає. При посвідченні заповіту нотаріус перевіряє відповідність його змісту чинному законодавству, допомагає заповідачеві точніше сформулювати свої думки, підказує, як уникнути помилок при складанні заповіту. Незважаючи на таку кваліфіковану допомогу, у судовій практиці непоодинокі випадки, коли заповіт у судовому порядку визнається недійсним.

Яка правова природа такого правочину? Що посвідчує нотаріус у цьому випадку? Лише ту обставину, що йому певна особа в певний час передала заклеєний конверт. То чи можна вважати такі дії нотаріуса посвідченням заповіту?

Передача нотаріусу на зберігання запечатаного конверта являє собою не посвідчення заповіту, а різновид нотаріальної послуги, передбаченої Законом України "Про нотаріат" - прийняття документів на зберігання. В іншому випадку законодавець повинен легалізувати і "секретні" договори дарування, довічного утримання, ренти, купівлі-продажу тощо.

Мета секретного заповіту - уникнути зайвого розголосу. Але недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю захищає ст. 1255 ЦК "Таємниця заповіту". Саме вона надає заповідачу впевненості, що про складання заповіту та його зміст ніхто не буде ознайомлений передчасно.

Нотаріус чи посадова, службова особа, які посвідчували заповіт і розголосили його таємницю, повинні притягатися до дисциплінарної відповідальності, а за достатніх підстав - відшкодовувати і моральну шкоду.