Особою за межами цивільної дієздатності

Одним з поширених прикладів таких правочинів є вчинення

правочину особою з обмеженою дієздатністю без дозволу органу опіки

та піклування. У такому випадку відповідно до ст. 224 ЦК

( 435-15 ) правочин є нікчемним.

Наприклад, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької

області ухвалив заочне рішення від 2 серпня 2007 р. у справі

N 2-1648, яким задоволено позов Мелітопольського міжрайонного

прокурора Запорізької області в інтересах неповнолітнього Ю. про

визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та

купівлі-продажу 7/25 часток житлового будинку у зв'язку з

відсутністю згоди органів опіки та піклування на їх вчинення та

втратою неповнолітнім права власності на нерухоме майно, що є

порушенням ч. 2 ст. 32 ЦК ( 435-15 ), ч. 1 ст. 71 ЦК ( 435-15 ).

Право оспорювати на цій підставі має особа, яка уклала

правочин, а також за ст. 225 ЦК ( 435-15 ) таке право у разі її

смерті надано особам, чиї права та інтереси порушені. У разі

визнання сторони правочину недієздатною це право надано опікунові.

У спорах щодо правочинів, вчинених фізичними особами за

межами цивільної дієздатності, деякі суди неправильно розмежовують

підстави для визнання правочинів недійсними, помилково

застосовуючи положення ст. 226 ЦК ( 435-15 ) до правовідносин, що

підпадають під дію ст. 225 ЦК ( 435-15 ).

Так, рішенням суду першої інстанції визнано недійсним договір

дарування кімнати у квартирі спільного заселення, укладений 7

грудня 2005 р. між С. та З. При цьому суд правильно встановив

обставини справи і дійшов вірного висновку про те, що на час

укладення спірного договору С. мала психічне захворювання, яке

позбавляло її можливості усвідомлювати значення своїх дій та

керувати ними, що підтверджено висновком судово-психіатричної

експертизи, і тому договір дарування слід визнати недійсним. Суд

також послався на те, що рішенням суду від 10 квітня 2006 р. С.

визнано недієздатною і тому підставою для визнання договору

дарування недійсним є ст. 226 ЦК ( 435-15 ). Апеляційний суд у

своїй ухвалі правильно відзначив, що недієздатною С. була визнана

10 квітня 2006 р. і лише з цього часу може йти мова про укладення

договору недієздатною фізичною особою, а оспорюваний договір

вчинено 7 грудня 2005 р., тому спір слід було вирішити на підставі

ст. 225 ЦК ( 435-15 ).

Правила ст. 225 ЦК ( 435-15 ) поширюються на ті випадки, коли

немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним,

однак є дані про те, що в момент укладення правочину він перебував

у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або

керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове зворушення

тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення

правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу.

Розгляд вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав

здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної

експертизи, так й інших доказів, що підтверджують чи спростовують

доводи позивача про те, що в момент його укладення він не розумів

значення своїх дій і не міг керувати ними.

При розгляді справ за позовами про визнання недійсними

правочинів, зокрема заповітів, на підставі ст. 225 ЦК ( 435-15 )

мають місце випадки, коли суди розглядають справи без призначення

у справі посмертної судово-психіатричної експертизи, а лише на

підставі інших доказів - показань свідків, медичних довідок про

наявність певних захворювань - роблять висновок про наявність чи

відсутність підстав для задоволення позову. Оскільки у ч. 1

ст. 225 ЦК ( 435-15 ) вживається термін "момент" вчинення

правочину, то в разі призначення психіатричної експертизи слід

ставити перед експертом запитання стосовно конкретно визначеного

відрізку часу, оскільки протягом дня психічний стан особи може

змінюватись.

Проте в будь-якому випадку слід враховувати, що експертний

висновок є не беззаперечним фактом, а одним із доказів, який

повинен оцінюватись у сукупності з іншими доказами у справі.

Вимоги про визнання правочину недійсним у зв'язку з обмеженою

дієздатністю учасника правочину або укладенням його неповнолітнім

(віком від 15 до 18 років) можуть бути заявлені лише батьками

(усиновлювачами), піклувальниками таких неповнолітніх або

піклувальниками осіб, обмежених у дієздатності внаслідок

зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами.

З урахуванням усіх обставин такої справи суд повинен

встановити, чи знала або повинна була знати дієздатна сторона

правочину про недієздатність, обмежену чи часткову дієздатність

другої сторони. Якщо сторона знала або повинна була знати про

зазначені обставини, то при визнанні правочину недійсним, крім

приведення сторін у попередній стан, суд повинен зобов'язати

дієздатну сторону відшкодувати другій стороні здійснені нею

витрати, втрату або пошкодження її майна.

У судовій практиці є випадки, коли правочин вчинявся особою,

яку за рішенням суду було визнано обмежено дієздатною, проте

правочин відповідав її інтересам, не порушував законних інтересів

інших осіб та був вчинений у період стійкої ремісії психічного

захворювання, що підтверджено судово-психіатричною експертизою.

Вважаємо, що в такому випадку немає підстав для застосування

ст. 225 ЦК ( 435-15 ) для визнання правочину недійсним.

Розглядаючи справи про визнання правочинів недійсними у

зв'язку з перевищенням повноважень фізичними особами за

довіреностями, суди правильно встановлювали, який правочин був

укладений, досліджували зміст довіреності та вирішували питання

щодо перевищення меж цивільної дієздатності особи з урахуванням

усіх матеріалів справи.

Стосовно юридичних осіб судам потрібно мати на увазі, що дія

ст. 227 ЦК ( 435-15 ) поширюється на правочини, здійснені

юридичною особою, яка не має ліцензії на відповідний вид

діяльності. Такі правочини є оспорюваними. Позови про визнання їх

недійсними і про застосування наслідків недійсності можуть бути

заявлені тільки засновником (учасником) юридичної особи, що не має

ліцензії на заняття відповідною діяльністю, державним органом, що

здійснює контроль за діяльністю такої юридичної особи, а також

прокурором. Умовою для задоволення таких позовів є надання

позивачем доказів, які підтверджують, що відповідач знав або

згідно із законодавчим актом зобов'язаний був знати про

невідповідність правочину вимогам законодавства, тобто що правочин

укладений без ліцензії на заняття відповідним видом діяльності.