Правові наслідки недодержання вимог

Щодо форми правочину

Статтею 205 ЦК ( 435-15 ) передбачені дві форми правочинів -

усна і письмова, хоча він може бути укладений і внаслідок

вираження волі сторонами мовчанням.

Судам потрібно мати на увазі, що за винятком випадків, прямо

передбачених у законодавчих актах, недодержання сторонами простої

письмової форми правочину не призводить до його недійсності. За

загальним правилом, у разі виникнення спору таке порушення

позбавляє сторони права посилатися для підтвердження вчинення

правочину і дійсності його умов на показання свідків, але не

перешкоджає сторонам надавати письмові й інші докази, передбачені

законодавством.

ЦК ( 435-15 ) містить ряд положень, якими передбачено

нікчемність правочину, укладеного з недотриманням форми, а саме:

ч. 3 ст. 719, ч. 2 ст. 981, ч. 2 ст. 1055, ч. 2 ст. 1059, ч. 2

ст. 1107, ч. 1 ст. 1118, ч. 1 ст. 1257.

При розгляді спору про визнання правочину, який підлягає

нотаріальному посвідченню, недійсним (встановлення нікчемності)

факти його укладення, повного або часткового виконання однією зі

сторін може підтверджуватися тільки письмовими доказами, якщо інше

не передбачено законодавством.

Якщо правочин повністю або частково виконаний однією зі

сторін, а інша ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд

відповідно до п. 2 ст. 220 ЦК ( 435-15 ) за вимогою сторони, що

виконала правочин (або її правонаступника), може визнати його

дійсним. Це правило не застосовується, якщо є передбачене

законодавчими актами обмеження (заборона) на здійснення такого

правочину або сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних його

умов. Також слід зазначити, що правила ст. 220 ЦК ( 435-15 ) не

поширюються на правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню

та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів

відповідно до статей 210, 640 ЦК ( 435-15 ) пов'язується з

державною реєстрацією, тому вони є неукладеними і такими, що не

породжують для сторін права та обов'язки.

Відповідно, суди мають перевіряти дотримання сторонами вимог,

які є необхідними для чинності правочину (частини 1 - 3, 5, 6

ст. 203 ЦК ( 435-15 )), а також враховувати зазначені вище

положення щодо застосування ст. 220 ЦК ( 435-15 ) та відмовляти в

задоволенні заяви про видачу виконавчого документа на підставі

п. 7 ч. 6 ст. 56 Закону від 11 травня 2004 р. N 1701-IV

( 1701-15 ) "Про третейські суди" у разі прийняття третейськими

судами рішень про визнання дійсними правочинів, які підлягають

державній реєстрації.

Разом з тим суди припускаються помилок, зокрема задовольняють

позови за відсутності доказів про ухилення іншої сторони за

правочином від нотаріального посвідчення.

Так, Кіровоградський районний суд 5 червня 2007 р. ухвалив

рішення, яким визнав дійсним правочин купівлі-продажу асфальтної

площадки тракторної бригади N 3 загальною площею 5 тис. 750 кв.

метрів, укладений між позивачем К. та КСП "Україна" в особі

арбітражного керуючого (ліквідатора) З., який діяв на підставі

постанови господарського суду Кіровоградської області від 1 червня

2004 р. Рішення суду набрало законної сили, оскільки не було

оскаржено в апеляційному порядку.

Як на доказ обґрунтованості позовних вимог суд в рішенні

послався на договір купівлі-продажу нерухомості, підписаний

сторонами 31 березня 2007 р., в якому зазначено, що продаж

здійснено за 6 тис. 159 грн. Однією з умов визнання судом

правочину дійсним за ч. 2 ст. 220 ЦК ( 435-15 ) є ухиляння сторони

від його нотаріального посвідчення. Хоча представник відповідача

з'явився в судове засідання і визнав позов, однак суд не з'ясував,

чи ухилявся відповідач від нотаріального посвідчення правочину.

Слід враховувати, що умовами застосування ч. 2 ст. 220 ЦК

( 435-15 ) є безповоротне ухилення та втрата стороною можливості з

будь-яких причин посвідчити правочин.

Крім того, суд не встановив, яка саме нерухомість є предметом

правочину і на якій підставі вона належить відповідачу. До того ж

судові витрати і витрати з інформаційно-технічного забезпечення

були сплачені як за позовом немайнового характеру.

В інших випадках при правильному встановленні всіх обставин

справи суди порушували норми матеріального права: замість ч. 2

ст. 220 застосовували ст. 616 ЦК ( 435-15 ).

Суди повинні перевіряти, чи підлягав правочин нотаріальному

посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно

ухилялася сторона від його посвідчення і чи немає підстав для

визнання правочину нікчемним (невідповідність умовам

законодавства). У кожному конкретному випадку суддям необхідно

встановлювати, який правочин вчинено та яка форма передбачена саме

для цього правочину законом, що діяв на момент вчинення.

Не зовсім вдало викладена ч. 2 ст. 219 ЦК ( 435-15 ) щодо

можливості визнання судом дійсним одностороннього нікчемного

правочину, що призводить до неоднакового застосування цієї норми

на практиці. Що ж до проблеми визнання нікчемного заповіту

дійсним, тобто співвідношення ч. 2 ст. 219 та ст. 1257 ЦК

( 435-15 ), то слід зазначити, що гл. 85 ЦК ( 435-15 ), яка

регулює порядок спадкування за заповітом і є спеціальною, не

передбачає можливості визнання судом дійсним заповіту, складеного

з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. Частина 2

ст. 219 ЦК ( 435-15 ), якою передбачено право суду на визнання

одностороннього правочину, щодо якого не дотримано вимог про

нотаріальне посвідчення, дійсним, є загальною нормою і не регулює

правовідносин, що виникли між сторонами у справі (див. рішення

Верховного Суду України від 28 лютого 2007 р. у справі

N 6-24679св06).