Загальні засади цивільного права

Цивільне право - одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.

Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини.

Цивільно-правові відносини - врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридична рівними носіями прав та обов'язків.

Цивільно-правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки.

Цивільний кодекс України (ст. 4) передбачає, що цивільні права та обов'язки виникають внаслідок: угод; адміністративних актів; відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури і мистецтва; заподіяння шкоди іншій особі; придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; інших дій громадян та організацій; подій, з якими закон пов'язує наступ цивільно-правових наслідків.

Юридичні факти в цивільному праві поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії -це такі юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей та породжує певні правові наслідки (наприклад, укладання учасниками цивільних правовідносин певного договору).

Юридичні події - це юридичні факти, що настають незалежно від волі людини (наприклад, природні явища стихійного характеру).

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава.

До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхніх право- та дієздатності.

1. Поняття і загальна характеристика цивільної правоздатності і цивільної дієздатності.

Для того щоб громадяни були учасниками цивільних правовідносин, вони мусять мати певний юридичний статус, фізичні, психічні, інтелектуальні властивості. Передусім громадяни мають бути правоздатні і дієздатні.

Цивільна правоздатність — це здатність людини бути носієм цивільних прав та обов'язків, здатність мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Змістом цивільної правоздатності є можливість мати майно у власності або в користуванні, одержувати його у спадок або на інших законних підставах, обирати вид діяльності і місце проживання, бути стороною в договорах, мати авторські та винахідницькі права, право на недоторканність особистого життя, на честь, гідність, ділову репутацію та ін.

Правоздатність виникає з моменту народження громадянина і припиняється з його смертю.

Жоден громадянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності.

Правоздатність може бути частково обмежена лише судом на певний строк у випадку покарання за вчинений злочин. Особа, позбавлена за вироком суду волі, втрачає право вільного вибору місця проживання, вільного вибору роду занять. Вона обмежується в праві користування своєю власністю тощо. У минулому цивільними кодексами багатьох країн передбачалася можливість позбавлення людини всіх цивільних прав — цивільна смерть; у теперішній час такі норми не передбачені.

Цивільна дієздатність - здатність громадянина своїми діями набувати і реалізовувати цивільні права і обов'язки (укладати дого­вори на виконання робіт, здавати своє майно в оренду, обирати місце проживання тощо).

Обсяг дієздатності залежить від віку, стану психічного здоров'я, а за певних умов - від способу життя і поведінки особи.

За обсягом дієздатність поділяється на такі види:

· повна;

· мінімальна;

· неповна;

· обмежена;

· недієздатність особи.

Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто 18 років. У такому віці громадянин стає достатньо психічно і розумово зрілим, має певний життєвий досвід і може вчиняти будь-які правомірні дії. Враховуючи, що за певних умов шлюб можуть брати неповнолітні, встановлено, що з моменту одруження неповнолітні стають повністю дієздатними. У разі народження дитини неповнолітньою жінкою також наступає її повна дієздатність.

1. Поняття, види і форми угод.

Угоди це дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків.

Угоди - це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних справ та обов’язків ( ст. 117).

Закон (ст. 42 ЦК України) допускає різні форми зовнішнього виразу волі (волевиявлення): словами (усно),

письмовим актом,

поведінкою особи.

Мовчання визначається виявом волі укласти угоду в випадках передбачених законодавством.

Угоди бувають

одно-,

дво- або

багатосторонніми.

Якщо для виявлення угод достатньо волевиявлення однієї сторони, вона є односторонньою (наприклад, заповіт, прийняття і відмова від спадщини).

Якщо для виникнення угоди необхідні волевиявлення двох сторін, то це двостороння угода. Вона називається договором (наприклад, договір купівлі-продажу).

Для виникнення багатосторонньої угоди необхідне волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути зустрічними (наприклад, при трьох-, чотирьохсторонньому обміні жилих приміщень), так і спрямованими до однієї мети (наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони або більше спільно діють для досягнення спільної господарської мети).

Залежно від способу укладання угоди поділяються на

консенсуальні

реальні.

Консенсуальні угоди вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін по всіх істотних умовах (ст. 153 ЦК України). Більшість угод є консенсуальними. Для укладення реальної угоди поряд із згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування (ст. 243, 358, 374 ЦК України).

За особливостями мети угоди поділяються на

платні і безплатні,

Форми угод.

1) Усна (ст. 159):

- якщо законом або угодою не встановлена письмова форма;

- для угод, виконаних при самому здійсненні (крім тих, для яких передбачена нотаріальна форма, і операцій, недотримання простої письмової форми яких тягне за собою їх недійсність);

- для угод в виконання договору, укладеного в простій письмовій формі (якщо це не суперечить закону, іншим правовим актам і договору).

2) Письмова (ст. 160) - складання документа, що відображає зміст угоди і підписаного особою, її здійснюють:

а) проста: договори можуть також укладатися шляхом обміну документами, за допомогою поштового, телетайпному або іншого зв'язку (юридичні особи один з одним і громадянами; громадяни між собою на суму понад 610 МРОТ; ін випадки, встановлені законом);

б) нотаріально завірена - здійснюється посвідчувального напис нотаріусом або іншою особою, які мають на це право (випадки, встановлені законом або угодою сторін).

Недійсними угодами є такі дії громадян і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, але не створюють для них юридичних наслідків в силу невідповідності їх дій вимогам чинного законодавства.

Угоди нікчемні – це такі угоди, недійсність яких не залежить від розсуду і бажання сторін, які їх уклали.

Однією з форм здійснення громадянами та юридичними особами належних їм цивільних прав та обов’язків є представництво.

Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи або припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов’язки.

Особливості має також так зване комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно і самостійно представляє підприємців при укладанні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво здійснюється на підставі договору, укладеного в письмовій формі, який містить перелік повноважень представника, а за відсутності вказівок на такі повноваження - також довіреності (ст. 243 ЦК).

Залежно від того, на чому базуються повноваження представника, можна розрізнити представництво за законом (або законне, обов’язкове) і представництво за договором, (або договірне, добровільне).

Представництво за законом має місце тоді, коли особа-представник, коло її повноважень і випадки такого представництва визначаються певними нормативними актами (ЦК, СК іншими законами). До призначення представника той, кого представляють, у таких випадках ніякого відношення не має.

Різновидом представництва за законом є статутне представництво, коли відповідно до статуту чи положення керівник (директор, ректор, начальник, голова) наділений повноваженнями виступати від імені юридичної особи.

Представництво за договором — це таке представництво, яке виникає в результаті укладання правочину між представником та особою, яку він представляє. Для здійснення такого представництва потрібно отримати довіреність, яку той, кого представляють, видає представникові як доказ наданих йому повноважень.

Довіреністювизнається письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами.

Нотаріус засвідчує довіреність від імені одної або декількох осіб, на ім'я одної або декількох осіб.

Види довіреностей:

разова (один раз)

спеціальна (угоди одного типу)

генеральна 9різні види угод)

Право власності.

Власність — це економічна категорія, яка є одним з проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності — це сукупність правових норм, що регулюють і закріпляють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами і державою, які надають названим суб’єктам рівні права та обов’язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Закон України «Про власність» від 07.02.91 складається з 8 розділів (57 статей), а саме:

Розділ I. Загальні положення.

Розділ II. Право виключної власності народу України.

Розділ III. Право індивідуальної власності.

Розділ IV. Право колективної власності.

Розділ V. Право державної власності.

Розділ VI. Право інтелектуальної власності.

Розділ VII. Право власності інших радянських республік, Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.

Розділ VIII. Захист права власності.

У суб’єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Володіння— фактична наявність речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо.

Користування — це право вилучати з речей їх корисні властивості (наприклад, обробляти землю і отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг та взуття).

Розпорядження— це право визначати юридичну або фактичну частку майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Розрізняють такі форми власності:

власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони;

приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого і виробничого призначення);

колективна власність — це майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об’єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);

державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв’язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо).

Суб’єктами права власності в Україні є народ, держава, фізичні та юридичні особи.

Об’єктами права власності може бути будь-яке майно, що становить певну цінність.

Чинною Конституцією України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Не можуть перебувати у власності окремих громадян:

- об’єкти права виключної власності народу України;

- зброя, боєприпаси (крім мисливської, пневматичної, спортивної та боєприпасів до них), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси;

- вибухові речовини і засоби вибуху;

- всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва;

- бойові отруйні речовини;

- наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

- протиградові установки;

- державні еталони одиниць фізичних величин;

- спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації;

- електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи.

Перелік видів майна, що не може перебувати у приватній власності громадян, затверджений Верховною Радою України.

Спеціальний порядок набуття права власності громадянами встановлюється на такі види майна:

- вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери, деякі види пневматичної зброї;

- пам’ятки історії та культури;

- радіоактивні речовини.

Це майно може бути придбане громадянами лише з дозволу органів внутрішніх справ, Міністерства культури та інших державних органів.

Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть бути власниками земельних ділянок в Україні, щодо них застосовуються також обмеження, пов’язані з набуттям майна у власність шляхом приватизації.

Право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема з правочинів. Вважається, що право власності набуто правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

• Право власності на новостворене майно

• Право власності на нову річ, яку особа виготовила шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить

• У разі якщо відповідно до закону, місцевих звичаїв чи за наданим власником загальним дозволом, у лісах, водоймищах і на іншій території допускаються збирання ягід, ловля риби, збирання чи здобування інших речей (привласнення загальнодоступних дарів природи), права власності на відповідні речі набуває особа, що здійснює збирання або здобування.

• Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після закінчення шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

• Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затримання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців -- інших тварин, їхнього власника не було виявлено або він не заявить про своє право на них, право власності на цих тварин переходить до особи, у якої вони перебували на утриманні та в користуванні.

• Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває права власності на цю річ з моменту заволодіння нею.

• У разі виявлення скарбу, що містить речі, які належать до пам'яток історії та культури, вони є власністю держави. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20 % від його вартості

• фізична чи юридична особа, що не є власником май-але добровільно, відкрито, безперервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як власним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває права власності на це майно (набувальна давність). Зокрема, ст. 119 Земельного кодексу України передбачає можливість виникнення права власності за набувальною давністю на земельну ділянку. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

• Фізичні та юридичні особи можуть набувати права власності шляхом приватизації державного майна та майна територіальної громади.

1. Загальна характеристика форм та видів власності.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та інші законодавчі й нормативні акти.

Суб’єктами права власності в Україні є народ, держава, фізичні та юридичні особи.

Розрізняють власність народу України, приватну власність, колективну власність, державну та комунальну власність.

До об’єктів власності народу України належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності відповідно до закону.

Суб’єктами права приватної власності є фізичні особи – громадяни України, іноземці, особи без громадянства.

Суб’єктами права колективної власності є певні колективи, наприклад трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, господарські товариства, об’єднання громадян, інші організації, що є юридичними особами.

Об’єктами права колективної власності є майно, яке належить даному колективу і є необхідним для його функціонування.

Суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України.

Об’єктами права державної власності є майно, яке необхідне для виконання державою своїх функцій:

- земля, майно, що забезпечують діяльність Верховної Ради та утворених нею державних органів;

- майно Збройних сил, органів Служби безпеки, Прикордонних і Внутрішніх військ, оборонні об’єкти;

- єдина енергетична, транспортна, інформаційна та інші системи;

- кошти державного бюджету, Національний банк тощо.

Суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.

Об’єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів;

- кошти місцевих бюджетів;

- об’єкти житлово-комунального господарства;

- майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я;

- місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації тощо.

1. Поняття захисту права власності. Способи захисту права власності.

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності [1, ст.13]. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності [1, ст.41].

Захист права власності — це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а по-друге — застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.

Мета кримінального чи адміністративного захисту права власності полягає перш за все в покаранні порушника за вчинене протиправне діяння (жодне визначене законом порушення не повинно залишитися безкарним). Головна мета цивільно-правового захисту - відновлення порушеного права, відновлення попереднього майнового стану особи, права якої були порушені.

Захист права власності здійснюється в позовному порядку судом, арбітражним судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законом, — товариським судом та іншими громадськими організаціями. Перелік основних способів захисту цивільних прав (а право власності відноситься до категорії цивільних прав) наводиться в ст. 6 ЦК України.

Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду справ за позовами:

— про визнання права власності на майно;

— про витребування майна з чужого незаконного володіння чи відшкодування його вартості;

— про поділ спільного майна, або виділ з нього частки;

— про визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, що є спільною власністю;

— про визнання недійсними угод про відчуження майна;

— про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном;

— про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності на привілеєву купівлю;

— про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню (ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та ін.);

— про визнання недійсними угод про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщення у власність [5, ст.15] або переведення на нього прав та обов'язків набувача за цією угодою;

— про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи і неодержані доходи);

— про виключення майна з опису тощо. В залежності від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяють речові та зобов'язально-правові, цивільно-правові засоби захисту.

Речові засоби захисту права власності та інших речових прав, що покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб, закріплені в р. VIII Закону України "Про власність". До речових позовів відносяться:

— вимоги неволодіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов);

— вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов);

— вимоги власника про визнання права власності.

Зобов'язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але можуть ґрунтуватися і на позадоговірних зобов'язаннях.

До зобов'язально-правових позовів відносяться позови про:

— відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору,

— повернення речей, які були надані у володіння (за договором схову, застави, перевезення);

— про визнання угод недійсними;

— про повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та інші.

Зобов’язальне право

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст. 509 ЦК).

Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники — кредитор і боржник. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Об'єкт зобов'язання — це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати у:

а) передачі речей у власність чи користування;

б) виконанні певної роботи;

в) наданні певних послуг;

г) сплаті грошей (відшкодування збитків) тощо.

Зміст зобов'язання — це сукупність суб'єктивних прав та обов'язків його учасників.

За підставами виникнення розрізняють зобов'язання:

а) договірні;

б) недоговірні;

в) односторонньо-вольові, які виникають із односторонніх правочинів.

За співвідношенням прав і обов'язків зобов'язання поділяють на:

а) односторонні;

б) взаємні.

Виокремлюють також зобов'язання, де боржник повинен вчинити певні дії; зобов'язання, де за умови неможливості виконати певні дії боржник має право замінити їх виконанням інших визначених в договорі дій (факультативні зобов'язання), і альтернативні зобов'язання.

Альтернативне зобов'язання — це зобов'язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов'язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Виконанням зобов'язання при цьому вважається здійснення однієї з кількох дій. Право вибору, якщо інше не випливає із закону чи тексту договору або із суті договору, належить боржнику.

Розрізняють також головні і додаткові (акцесорні) зобов'язання.

Додатковим є зобов'язання, мета якого — забезпечити виконання головного зобов'язання. Так, угода про заставу забезпечує виконання основного договору — позики. Додаткові зобов'язання тісно пов'язані з головним, припинення головного зобов'язання відповідно припиняє і додаткове.

У більшості випадків особа боржника чи кредитора не впливає на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Але окремі зобов'язання настільки тісно пов'язані з особою боржника чи кредитора, що виконати їх в іншому суб'єктному складі неможливо. Такі зобов'язання називаються особистими. Так, смерть автора припиняє дію видавничого договору.

За економічними і юридичними ознаками зобов'язання в літературі традиційно поділяють на:

1) зобов'язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу);

2) зобов'язання з оплатної передачі майна в користування (майновий найм, найм житлового приміщення, оренда, лізинг);

3) зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, пожертва, позичка);

4) зобов'язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво, виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт);

5) зобов'язання з надання послуг (доручення, комісія, зберігання, охорона, експедиція);

6) зобов'язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);

7) зобов'язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунок, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

8) зобов'язання страхування (майнове та особисте страхування, страхування відповідальності);

9) зобов'язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);

10) зобов'язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);

11) охоронні зобов'язання (зобов'язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна без достатніх правових підстав).

Зміст зобов’язань.

Зміст зобов’язання становлять права, вимоги кредитора та обов’язки боржника. При цьому за змістом зобов’язання спрямовані на передачу майна (наприклад, на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування, поставки, позички тощо); виконання робіт на підставі договорів підряду, побутового замовлення, підряду на капітальне будівництво, договорів про спільну діяльність; надання послуг на підставі договорів перевезень, страхування, доручення, комісії, схову; сплату грошей на підставі договорів позички, кредитних договорів, договорів банківського вкладу і банківського рахунка; відшкодування шкоди, заподіяної в результаті протиправних дій, а також шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок рятування об’єктів державної і колективної власності; повернення безпідставно придбаного майна і на передачу безпідставно збереженого майна.