Відшкодування майнової шкоди

Застосування цього способу захисту визначається положенням ст. 22 ЦК і проводиться як у договірних зобов’язаннях (ст. 611 ЦК), так і в позадоговірних зобов’язаннях (гл. 82 ЦК), якщо порушенням цивільного права особи їй завдано майнову шкоду, призведено до збитків.

Так, зокрема, підстави для відшкодування завданих збитків передбачені за порушення таких договірних зобов’язань, як: договір купівлі-продажу (ст. 661, ст.ст. 678, 700 ЦК), договір дарування (ст. 721) ЦК, договір найму (ст.ст. 766, 768, 776, 780 ЦК), договір підряду (ст.ст. 848-850, 852, 858 ЦК).

За ст. 22 ЦК до збитків належать втрати, яких зазнала особа у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

На вимогу особи, якій завдана шкода, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема – у натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодженням пошкодженої речі). У випадках порушення зобов’язання правовим наслідком цього може бути, як відповідальність, і сплата неустойки (штрафу, пені), якщо це передбачено договором або актом цивільного законодавства.

Загальні положення щодо підстав відповідальності за завдану майнову шкоду визначені в ст. 1166 ЦК.

Є чимало випадків, коли такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів застосовувався без додержання норм законодавства із цих питань.

Зокрема, у справах за позовами електропостачальників до споживачів про стягнення вартості позаобліково використаної електричної енергії суди в одних випадках правильно вважали, що йдеться про відшкодування шкоди, як це зазначено у ст. 26 Закону України від 16.10.1997 року № 575/97-ВР «Про електроенергетику», в інших – що йдеться про стягнення збитків, обрахованих за Методикою визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженою постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 4 травня 2006 року № 562, хоча визначення характеру витрат впливає на розмір відшкодування. Іноді в таких справах на членів сім’ї та споживача покладалась солідарна відповідальність, що не відповідає положенням ст.ст. 541, 543, 1190 ЦК.

У цьому контексті слід мати на увазі, що стягнення збитків можливе у разі наявності договірних відносин і неналежного виконання договірних зобов’язань. У свою чергу відшкодування шкоди є належним способом захисту в разі здійснення позадоговірного цивільного правопорушення, наприклад, позаоблікового використання електричної енергії.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі за позовом фізичної особи до ВАТ з газопостачання та газифікації «Закарпатгаз» про визнання незаконним нарахування відшкодування збитків та перерахунку вартості річного обсягу фактично спожитого природного газу, Верховний Суд України вказав на таке.

Із зазначених позивачем предмета та підстав позову вбачається, що предметом спору стала правомірність нарахування плати за використаний природний газ і збитків, завданих пошкодженням лічильника.

Оскарження дій відповідача щодо нарахування плати за використаний природний газ та збитків, які є різновидом претензії, не передбачено чинним законодавством як спосіб захисту прав.

Усе, що зазначала позивачка у позовній заяві, може бути запереченням у разі пред’явлення до неї позову про стягнення певної суми (збитків), однак таких позовних вимог до неї ніхто не заявляв. Таким чином, суду необхідно було уточнити позовні вимоги позивача, установити характер спірних правовідносин, проте ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд цього не уточнив і не встановив (ухвала колегії суддів Верховного Суду України від 23 лютого 2011 року у справі № 6-26441св09).

В окремих випадках у судів виникали ускладнення стосовно з’ясування правових підстав припинення грошових зобов’язань боржника.

Відповідно до ст.ст. 598, 599 ЦК зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи з положень зазначеної норми наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов’язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Оскільки чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження для його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК було визнано необґрунтованим (постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 року у справі № 3-65гс11).

Виникають проблеми й під час розгляду справ щодо обов’язку відшкодувати в повному обсязі шкоду, завдану під час дорожньо-транспортної події, на володільця джерела підвищеної небезпеки, яким відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» укладено договір про таке страхування (на підставі ст. 1187 ЦК). Випадки такого роду регулюються спеціальною нормою – ст. 1194 ЦК, за якою відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки є субсідарною і настає лише у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для відшкодування завданої шкоди. За цих умов володільцем сплачується потерпілому різниця між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Аналіз практики показав, що у разі застосування такого способу захисту виникають проблеми щодо доведеності розміру завданої шкоди.

На підставі аналізу норм ст.ст. 1167, 1172, 1187, 1188 ЦК Верховний Суд України дійшов висновку про те, що шкода (у тому числі моральна), завдана внаслідок дорожньо-транспортної пригоди з вини водія, який на відповідній правовій підставі керував автомобілем, що належить роботодавцю, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.

Положення ст.ст. 1187, 1188 ЦК є спеціальними щодо ст.ст. 1166, 1167 зазначеного Кодексу, у зв’язку із чим перевага в застосуванні повинна надаватися спеціальним нормам.

За змістом ч. 2 ст. 1188 ЦК обов’язок відшкодувати шкоду, завдану іншим особам (які не є власниками або володільцями транспортного засобу, наприклад, пасажир транспортного засобу), покладається на власників (володільців) джерел підвищеної небезпеки, незалежно від вини обох водіїв або одного з них (ч. 2 ст. 1187 ЦК) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі № 6-108цс13).