Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу
Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу полягає у публічному сповіщенні необмеженого кола осіб про зобов'язання автора оголошення сплатити матеріальну винагороду за передання йому результату, зазначеного в оголошенні.
Сама по собі об'ява про винагороду за здійснення певних дій свідчить лише про заінтересованість даної особи у певному результаті і зобов'язання виплатити винагороду в разі його досягнення. У даний момент зобов'язання щодо виплати винагороди ще не існує і не може існувати. Обіцянка винагороди виступає лише необхідною юридичною передумовою його виникнення.
Таким чином, для появи обов'язку щодо сплати винагороди необхідно, щоб настали два юридичних факти: І) публічне оголошення про сплату винагороди; 2) досягнення результату, визначеного в оголошенні. З перелічених дій лише публічна об'ява про винагороду завжди спрямовується на настання юридичних наслідків, тому з її змісту має бути чітко зрозуміло бажання особи, яка зробила оголошення, вважати себе пов'язаною обов'язком щодо виплати винагороди перед особою, яка досягла потрібного результату. Друга з цих дій - досягнення необхідного результату - не обов'язково спрямовується на досягнення правових наслідків. Дане твердження пояснюється тим, що суб'єкт може досягнути певного результату (знайти річ, фізичну особу тощо), навіть не знаючи про існування оголошення або незалежно від нього. Тому ЦК України і не надає жодного значення волевиявленню особи, яка досягла потрібного результату. Право на одержання обумовленої в оголошенні винагороди виникає у неї в будь-якому випадку, коли результат досягнутий і особа, яка публічно пообіцяла винагороду, буде поставлена про це до відома.
Спрямованість волевиявлення особи, яка відізвалася на оголошення, на одержання винагороди вимагається законодавцем лише у разі якщо йдеться про правові наслідки припинення завдання особою, яка публічно пообіцяла винагороду, до досягнення кінцевого результату. В цьому випадку особа, яка вжила заходів, спрямованих на реалізацію завдання, має право на відшкодування їй реальних витрат, понесених у зв'язку з підготовкою до виконання завдання (ч. 2 ст. 1149 ЦК України).
Закон пред'являє певні вимоги до правочину про обіцяння винагороди. Для того, щоб він породжував правові наслідки, необхідна його відповідність таким ознакам:
1) публічний характер, тобто звернення обіцянки до необмеженого кола осіб. Про публічність винагороди може свідчити розміщення її у засобах масової інформації, на радіо, на телебаченні, на дошках оголошень, в мережі Internet та будь-яким іншим шляхом, що передбачає відкритість інформації про встановлення винагороди. Якщо винагорода пропонується визначеній особі або особам, таке зобов'язання вже не матиме ознак зобов'язань з односторонніх дій і до нього застосовуватимуться правила про відповідний договір (підряду, доручення тощо);
2) майновий характер обіцяної винагороди - запропонована винагорода повинна мати вартісний еквівалент. Вона може діставати вияв у сплаті грошової суми, даруванні речі, наданні послуг майнового характеру (ремонт квартири, організація відпочинку тощо). Слід наголосити на тому, що в оголошенні повинна зазначатися не тільки форма, а й розмір винагороди. Тому оголошення, де вказано лише, що "винагорода гарантується", не відповідають законові і не породжують зобов'язання, передбаченого гл. 78 ЦК України. Якщо запропонована винагорода не є матеріальною і виражається, наприклад, у нагородженні дипломом, висловленні подяки тощо, ці відносини не підпадають під визначення публічної обіцянки винагороди і регулюються не цивільним, а іншими галузями права;
3) визначення кінцевого результату, який очікує одержати особа, що оголосила про публічну винагороду і який повинен бути досягнутий як необхідна умова одержання винагороди. Завдання, яке підлягає виконанню, може стосуватись разової дії, низки дій або необмеженої кількості дій одного виду, що можуть вчинятися як однією, так і різними особами. Дії, які вчиняються особою, яка відізвалася, повинні відповідати діям, обумовленим в оголошенні.
Результат, який має бути переданий оголошувачеві, має виражатися у формі правомірних дій. Цивільне право не допускає обіцяння винагороди за діяльність, що має на меті пошкодження або знищення майна іншої особи, завдання тілесних ушкоджень та інші дії (бездіяльність), які заборонені законом. Водночас, у процесі виконання завдання особа може протиправно втрутитись у чужу майнову сферу, використавши, таким чином, неправомірні засоби для досягнення правомірної мети. Наприклад, при здійсненні заходів щодо пошуку загубленої домашньої худоби виявилося, що вона перебуває у інших осіб, які, всупереч вимогам закону (ст. 340 ЦК України), не повідомили про це власника або міліцію чи органи місцевого самоврядування. На вимогу суб'єкта, який виконує завдання, зазначені особи повертати худобу відмовилися. Виконуючи завдання, особа зламала двері хліву і увела худобу. Таким чином, тварини були повернені власнику, тобто був досягнутий правомірний наслідок. Водночас, пошкодивши чуже майно при виконанні завдання, особа вчинила цивільно-правовий делікт і має нести відповідальність за завдання шкоди. Але оскільки оголошенням про публічне обіцяння винагороди досягнення потрібного результату за допомогою неправомірних дій не вимагалося і не могло вимагатися, особа, що оголосила винагороду, не має жодного відношення до неправомірних дій суб'єкта, який відізвався, і тому не несе відповідальність за ці дії;
4) персоніфікованість суб'єкта, який пропонує винагороду, та невизначеність осіб, яким сповіщується інформація про обіцяння винагороди. Безперечно, на практиці складно уявити випадки, щоб особа, яка взяла на себе обов'язок сплатити винагороду, вказувала б в оголошенні своє повне прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання або роботи, іншу настільки деталізовану інформацію про себе. Персоніфікованість передусім передбачає, що із змісту оголошення можна буде встановити таку особу (наприклад, залишений контактний номер телефону та ім'я цієї особи). Водночас, з метою уникнення можливих складнощів і непорозумінь у визначенні особи, що пообіцяла винагороду, треті особи, які мають намір вжити заходів, спрямованих на виконання завдання, не позбавлені права вимагати від неї письмового підтвердження обіцянки.
Оскільки звернення адресоване наперед невизначеному колу осіб, усім і кожному, не всі особи, які володіють результатом, що вимагається, мають право на винагороду. Наприклад, не можуть претендувати на винагороду посадові (службові) особи, які виконують певні дії не через те, що вони передбачені в публічній обіцянці винагороди, а тому, що вони складають зміст їхніх трудових обов'язків; особи, які вчинили протиправні дії щодо суб'єкта, який обіцяє винагороду (наприклад вкрали належну йому річ), а згодом вимагають сплату винагороди за її повернення; особи, які знайшли річ (бездоглядну худобу), проте в подальшому не виконали покладений на них ч. 2 ст. 337 та ч. 1 ст. 340 ЦК України обов'язок щодо повідомлення власника або органи влади про знахідку.
Строк, протягом якого належить виконати завдання, на відміну від вищенаведених умов, не є конститутивною ознакою публічного обіцяння винагороди. За змістом ст. 1146 ЦК України строк може бути передбачений в об'яві, однак його відсутність не тягне недійсність даного зобов'язання. У цьому випадку завдання "вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання". Наведену норму слід розуміти таким чином, що завдання може бути виконано протягом строку існування об'єктивної заінтересованості особи, яка публічно пообіцяла винагороду, за досягнення певного результату. Так, якщо територіальна громада м. Києва оголосила про винагороду за знайдення громадянина чи надання інформації про перебування злочинного угруповання, її інтерес є очевидним протягом усього часу допоки не буде виконано обумовлене завдання. Винятки становлять випадки, коли особа, яка оголосила про винагороду, безпосередньо публічно скасувала раніше зроблену об'яву.
Незалежно від наявності чи відсутності в оголошенні строку, особа, яка публічно пообіцяла винагороду, на власний розсуд вправі змінити завдання та умови надання винагороди, а також скасувати завдання (статті 1147, 1149 ЦК України). Оскільки зазначені обставини можуть не відповідати інтересам особи, яка відізвалася на оголошення, закон встановлює механізми захисту її майнової сфери.
У випадку зміни завдання закон надає право особі, яка приступила до виконання завдання, вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку із зміною завдання (ч. 2 ст. 1147 ЦК України). Якщо змін зазнали умови надання винагороди, у зв'язку з чим виконання завдання втратило інтерес для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, ця особа має право на відшкодування лише фактично понесених витрат (ч. 3 ст. 1147 ЦК України). Якщо публічно оголошено про припинення завдання, особа має право на відшкодування реальних витрат, понесених на підготовку до виконання завдання (абзац другий ч. 2 ст. 1149 ЦК України). "Фактично понесені витрати" і "реальні витрати", які згадуються в двох з останніх зазначених норм, є рівнозначними поняттями.
Зміст норм ЦК України дозволяє дійти висновку, що право особи, яка публічно пообіцяла винагороду, на зміну завдання, умов одержання винагороди та на припинення завдання є абсолютним, а відтак, залежить виключно від волевиявлення цієї особи. Тому така особа не позбавлена зазначених прав і у випадках, коли в самому оголошенні встановлений строк для виконання завдання або із змісту оголошення випливає, що воно є безвідкличним. Водночас, одностороння зміна завдання, умов одержання винагороди та скасування завдання можлива лише до моменту передання обумовленого в оголошенні результату. В подібних випадках особи, які виконали завдання, стають кредиторами особи, яка публічно пообіцяла винагороду, і набувають право вимагати виконання зобов'язання щодо виплати обіцяного.
Слід звернути увагу також на те, що ЦК України не містить норми, яка прямо зобов'язувала б особу, яка змінює умови публічної обіцянки винагороди або скасовує завдання, сповіщувати про це в тій самій формі, в якій зроблена обіцянка про винагороду, хоча відсутність такої вказівки істотно звужує можливості третіх осіб дізнатися про зміни.
Публічне обіцяння винагороди розраховано переважно на випадки досягнення єдиного результату однією особою. Однак можливе настання таких ситуацій, коли кілька осіб, які відізвалися на оголошення, одночасно і незалежно одна від одної досягли необхідного результату (передусім це стосується випадків, коли винагорода обіцяється за одержання певної інформації). Якщо завдання, яке стосується разової дії, виконано кількома особами незалежно одна від одної, право на одержання винагороди виникає у того, хто перший виконав відповідні дії. Якщо пріоритет встановити неможливо, а також якщо завдання виконано кількома особами одночасно, винагорода поділяється порівну (ст. 1148 ЦК України). З тлумачення цієї норми випливає, що, якщо винагорода повністю одержана лише однією особою з числа тих, хто виконав завдання, інші мають право вимоги до неї щодо виплати належних їм часток.
Згідно зі ст. 1149 ЦК України зобов'язання з публічної обіцянки винагороди припиняється у разі: 1) закінчення строку для передання результату; 2) передання результату особою, яка першою виконала завдання. Слід уточнити, що коли має місце передання результату, саме зобов'язання щодо сплати винагороди не припиняється, а навпаки, одержує необхідні передумови для свого юридичного здійснення, оскільки породжує права особи, яка передала необхідний результат, на одержання винагороди і, відповідно, обов'язки особи, яка запропонувала нагороду за цей результат. Зобов'язання з публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу припиняється також у випадку скасування оголошення про винагороду.