Міжнародний спортивний рух

Міжнародний спортивний рух.

Фізкультурно-спортивний рух в Україні.

Ключові слова: спорт, Олімпійські ігри, федерація, історія олімпійського руху. Основні поняття: міжнародний спортивний рух, МОК, проблеми фізкультурно-спортивного руху в Україні, завдання галузі фізична культура, НОК України.

Міжнародний спортивний рух

Фізична культура з елементами суперництва, як суспільне явище, окреслилася відтоді, коли люди усвідомили, що мисли­вець для того, щоб вижити мусить бути спритним і сильним, швидко бігати, стрибати, плавати, бути витривалим і спостере­жливим. Спорт, у спрощеному трактуванні, це не що інше як впоря­дковане, неантагоністичне порівняння умінь і якостей окремих індивідуумів, або груп людей. Він має своє підґрунтя ще в гли­бині тисячоліть, оскільки людині, щоб бути сильною, швидкою та влучною потрібно було постійно вправлятися і проявляти ці якості в порівнянні з іншими особами. Печерні й наскальні зображення, що датуються епохою вер­хнього палеоліту (близько 50 тисяч років тому) засвідчують ті­сний зв'язок фізичних вправ з трудовою діяльністю людини. Мисливці зображуються на рисунках в бігові, стрибках, під час виконання ритуальних танців, а найчастіше метаючи знаряддя полювання чи бою: кам'яні сокири, булави, списи. Фізичні вправи у всі епохи були пов'язані з трудовими опе­раціями, культовими обрядами, вихованням, мистецтвом. З розвитком суспільства, особливо наприкінці існування пе­рвинно-общинного ладу (епоха військової демократії) зросло значення фізичних вправ, як засобу підготовки до збройної боротьби. Постійно розширялася і програма змагань. В епоху рабовла­сництва повсюдно поширювалися змагання з плавання, стріль­би з луку, боротьби, фехтування, кулачні бої, перегони на ко­нях і колісницях, човнах тощо. Масштаби і популярність змагань в цей період істотно зрос­ли. Найвідомішими є Ігри, що проводилися в стародавній Гре­ції, починаючи з VIII ст. (776 р.) до н.е. На той час у греків сформувався напрямок виховання, названий калогатією (від слів «калос» — міцний, сильний «кагатос» — розумний, з твердим характером). Грецькі гімнасії (школи) були взірцями гармоній­ного виховання — фізичного, морального, духовного. Аґони (зма­гання) часто проводилися в присутності численних глядачів. Переможців славили й нагороджували. До участі в Іграх допус­калися тільки вільнонароджені люди і то за умови попередньої фізичної підготовки впродовж 10—12 місяців і ще одного місяця після екзаменування авторитетною комісією еладоніків. Чесність була головним постулатом змагунів. Найвідомішим олімпіоніком усіх часів вважається борець Мирон Кротонський. Для жінок проводилися окремі змагання з бігу на честь Гери — дружини Зевса. Це були своєрідні жіночі олімпіади, які проводилися також один раз на 4 роки. Найвідомішими давньогрецькими змаганнями були Олімпій­ські ігри. Найбільшого розквіту вони досягали приблизно у V столітті до н.е. Відомими були також Істмійські (Корінфські), Панафінейські, Піфійські, Немейські ігри. Олімпійські ігри було заборонено візантійським імператором Феодосієм І у 394 р. н. є. Олімпійські ігри втрачали популярність, зокрема з причин зни­ження морально-етичних характеристик олімпійських змагань. Проте Греція не була єдиним місцем, де проводилися вели­чні культові, мистецькі та атлетичні змагання. Археологами від­крито арени для проведення таких Ігор також і в Північному Причорномор'ї, на території нинішньої України (Подніпров'я, Таврія). Є підстави вважати, що на праукраїнських землях була традиція проведення власних спортивних Ігор. У часи феодалізму найбільша соціальна група населення Єв­ропи — селяни, особливо починаючи з IX століття, втратили функції захисників насліддя предків, а відтак занепадає і їхня військово-фізична підготовка. Роль військової потуги майже повністю перебирають на себе феодали-лицарі. Лицарі отриму­вали різнобічну військово-фізичну підготовку, до якої входили біг, стрибки, боротьба, плавання, стрільба, фехтування, верхо­ва їзда тощо. Змагання у фізичній вправності органічно поєд­нувалися із вихованням моральних чеснот. У XV—XVI ст. в низці європейських країн виникають перші напів-спортивні об'єднання — фехтувальні, стрілецькі та борцівські союзи. Епоха відродження знову привернула увагу передових євро­пейських гуманістів — філософів, педагогів, вихователів до тра­дицій античної гімнастики. Зокрема, італійський лікар X. Меркуріаліс написав шеститомну працю «Про гімнастичне мистецтво» (1569 р.). Німець Н. Вінман видав книжку «Пла­вець, або про мистецтво плавати», а Я. Камераріус — «Діалог про гімнастику». Поступово формувалися основи наукової тео­рії і практики фізичного виховання, першим втіленням якої стали європейські системи гімнастики — німецька, шведська, французька, норвезька, чеська. Організаційного оформлення по­требувало й активне утворення численних гімнастичних сою­зів, спортивних об'єднань, товариств, клубів тощо. Наприклад, у Німеччині у період Веймарської республіки було 11 спортив­но-гімнастичних союзів, які нараховували 1,3 млн. членів, об'єд­налися у Центральну Комісію з питань спорту і фізичної куль­тури. Фізична культура з кінця XVIII— початку XIX століття май­же повсюдно в Європі стає елементом виховання й навчання у державних і недержавних органах освіти. Ідея відновлення традиції проведення Олімпійських ігор у су­часних умовах знайшли своє практичне здійснення понад сто років тому. Спроби проводити змагання на кшталт Олімпійських ігор — панелінські Ігри як суто грецькі (1759, 1770, 1875, 1889) успіху не мали. У 1894 році на міжнародному атлетичному конгресі в Пари­жі за пропозицією французького барона П'єра де Кубертена було вирішено утворити Міжнародний Олімпійський Комітет і про­вести у 1896 році перші Олімпійські ігри сучасності. Ці істори­чні змагання відбулися на батьківщині Олімпійських ігор — в Греції. Цікаво, що у підготовці і роботі Конгресу брав участь сора­тник ГТ'єра де Кубертена, українець з Полтавщини, генерал ро­сійської армії Олексій Бутовський. Момент відновлення Олімпійських ігор, чи правильніше початку проведення Олімпійських ігор сучасності не був випа­дковим. На той час (кінець XIX ст.) визріли відповідні економіко-політичні та культурологічні передумови для надання їм світового звучання й сприйняття. Важливою була та обставина, що до того часу організаційно оформилися міжнародні федерації з багатьох видів спорту. Так, у 1881 р. було утворено міжнаро­дну федерацію гімнастики, у 1982 р. — веслування і ковзаняр­ського спорту, 1900 р. — велоспорту тощо. Створення єдиних міжнародних правил змагань з видів спорту також зіграло вирі­шальну роль для консолідації міжнародного спортивного руху. Активний розвиток міжнародного спортивного руху призвів до заснування великої кількості міжнародних спортивних орга­нізацій. На даний час їх налічується понад 200. Крім Міжнаро­дного Олімпійського Комітету найвпливовішими є: Асоціація Національних Олімпійських Комітетів (АНОК), Генеральна Асамблея НОКів, Олімпійська рада Азії, Асоціація НОК Африки, Асоціація Європейських НОКів, Панамериканська спортивна організація, Національні Олімпійські Комітети Океанії, Генеральна Асоціація міжнародних спортивних організацій, Вища Рада спорту Африки, Міжнародна асоціація спортивної преси, Міжнародна Олімпійська академія, Міжнародні федерації з видів спорту. Ці та інші організації проводять численні міжнародні спор­тивні змагання, як комплексного характеру, так і з окремих видів спорту. Крім найпопулярніших Олімпійських і Параолімпійських ігор, проводяться: континентальні та регіональні Ігри (Панамериканські, Аф­риканські, Азійські, Балканські, середземноморські тощо); ігри блокових країн (Британської співдружності, СНД); національні (етнічні) ігри (Маккабійські, Литовські, Па-нарабські); професійні ігри (залізничників, військовиків, моряків, сту­дентів); релігійні ігри (мусульманські, католицькі); Ігри інвалідів (сліпих, глухих, розумововідсталих); вікові Ігри (для школярів, ветеранів спорту); чемпіонати, першості та кубки з видів спорту; комерційні змагання; Найвищими органами, що координують роботу з видів спо­рту є Міжнародні спортивні федерації. Міжнародні федерації провадять роботу через визнані ними Національні федерації та впливають відповідно на діяльність МОК через своїх представ­ників у ньому. Представників спортивних федерацій у структу­рах МОКу і НОКів має бути не менше 50 %. Україна є повноправним членом усіх основних міжнарод­них спортивних об'єднань. Проте, над спортивним, зокрема олімпійським рухом, не таке вже й безхмарне небо. Незважаючи на неабиякий міжнародний авторитет і впливи, перед спортивним рухом періодично вини­кають проблеми, які, у разі їх несвоєчасного або непрофесій­ного розв'язання можуть набути загрозливих тенденції. Деякі з таких проблем постійно перебувають у полі зору фахівців, спортивних організацій, громадськості. їх розв'язу­ють або принаймні намагаються вирішувати. До таких нале­жить проблема комерціалізації спорту. МОК десятиліттями вів безуспішну боротьбу проти комерціалізації спорту, яка завер­шилася практично відмовою від протистояння комерційному тиску. Чимало міжнародних спортивних організацій самі ве­дуть комерційну діяльність, а доходи МОК (найперше від рек­лами) є фантастичними. Звинувачення ж МОКу в колосальних витратах на здійснення різних проектів відхиляються самим МОКом їхньою доцільністю. Матеріальні позиції МОКу вна­слідок співпраці із обмеженою кількістю наймогутніших у світі компаній ніколи не були такими міцними як нині. Щораз тривожнішими є повідомлення, що деякі з рішень, які приймаються спортивними організаціями, вмотивовані не ін­тересами спортсменів, а приймаються на догоду рекламних фірм (напр. про формування програми змагань, час проведення тощо).

Проблема надмірної політизації спорту є ще однією з найпо­мітніших, яка вже не раз загрожувала основам олімпійського руху. Вона походить від того, що існуючі в світі авторитарні режими охоче вдаються до послуг олімпійського спорту, щоб задекларувати міжнародній громадськості про свої політичні успіхи в управлінні країною. Експлуатуючи нормальне почуття патріотизму своїх грома­дян, правлячі верхи диктаторських режимів голосять про «пе­реваги», які буцімто несе їхня влада, безпідставно трактуючи спортивний успіх на міжнародних змаганнях як аргумент аван­гардності держави. Вперше так вчинив Адольф Гітлер під час проведення Ігор XI Олімпіади 1936 року в Берліні. Але особливо цим користу­валися і донині користуються комуністичні диктатори: радян­ські, німецькі, кубинські, китайські, північно-корейські, румун­ські та інші. Ганебним епізодом в історії спорту був організова­ний Компартією СРСР бойкот Ігор XXIII Олімпіади у Лос-Анджелесі (США), який мав «провчити» американців за неучасть у Московській Олімпіаді на знак протесту проти по­чатку війни СРСР з Афганістаном. Інспіровані і проведені для країн підкомуністичної східної Європи Ігри «Дружба-84», задумані як альтернатива Іграм XXIII Олімпіади, були не чим іншим, як спортивно-політичним шоу, що мало винагородити спортсменів «соцтабору» за «добровіль­ну» відмову від участі в справжній Олімпіаді. Проте премії і похвали ніяк не компенсували провідним спортсменам СРСР (в т.ч. і українським) втрату шансу стати олімпійцями і олім­пійськими чемпіонами. Політичний тиск на МОК подекуди бував таким сильним, що останній йде навіть на порушення власної Хартії. Так, готуючись до Олімпіади в Сеулі, МОК готовий був, в угоду войовничому комунофашизму Кім Ір Сена, віддати проведення частини олім­пійської програми Корейській народно-демократичній республі­ці, хоча олімпійською Хартією не передбачалося доручати право на проведення Ігор одразу двом державам. Перед Іграми в Барселоні МОК прийняв лукаве рішення про участь в Олімпіаді «об'єднаної команди країн СНД і Гру­зії», хоча участь збірної команди від груп держав також не пе­редбачено олімпійською Хартією. Відмовивши Україні в участі окремою командою, МОК вод­ночас надав право на самостійну участь в Іграх командам Хор­ватії та Словенії, які тільки утверджували свою державну неза­лежність. Україна на той час була визнаною суверенною дер­жавою, країною-засновницею ООН. Ймовірно тут зіграли неабияку роль особисті проросійські симпатії тогочасного Президента МОКу Хуана Антоніо Самаранча — колишнього посла Іспанії в Москві. Ганебною залишиться спроба президента НОК Росії Леоніда Тягачова перевести в політичне русло конфлікт, який несподівано спалахнув на XIX зимових Олімпійських іграх в Солт Лейк Сіті, внаслідок вияву допінгу в крові російських лижниць. Цей епізод черговий раз підкреслив також і про наявність ще однієї злободенної проблеми олімпійського руху — вживан­ня спортсменами заборонених препаратів. Нині, в час відносно мирного (щоправда при палахкотінні низки місцевих військових конфліктів та при зростаючій за­грозі терористичних актів) періоду розвитку і зменшення на­пруги між Сходом та Заходом, політичні впливи на спортивні процеси є незначними. Проте в майбутньому вони можуть зно­ву загостритися і тому несуть в собі потенційну загрозу для міжнародного спорту взагалі і олімпійського руху зокрема. Га­рантією проти подібних загроз може бути лише остаточна і повсюдна відмова народів від диктаторських режимів і демок­ратичний, мирний розвиток всіх держав.

Гігантизм Олімпійських ігор — також одна з найбільших за­гроз для олімпійського руху. Членство в МОК щораз нових представників (а цей процес ще матиме місце доволі довго) давно порушив моральний постулат початкового періоду су­часного олімпійського руху: головне не перемога, головне — участь. Тепер в багатьох олімпійських видах спорту проводяться по­передні змагання, або встановлюються контрольні нормативи (кваліфікаційні), які є своєрідним допуском на олімпійські аре­ни. Чималий тиск відчуває МОК з боку «некласичних» видів спорту. Федерації з неолімпійських видів спорту вимагають включення їх у програму олімпійських змагань, а олімпійські федерації — розширення програми з видів спорту, які вони представляють. Жорстке обмеження і консервація програм олімпіад може призвести до утворення альтернативної щодо МОК організації. Разом з тим постійне розширення програми і збільшення кіль­кості учасників зробить Олімпійські ігри занадто громіздкими, перевантаженими, подекуди важко керованими й такими, що можуть розпастися на окремі спортивні події. Ця дилема щораз настирливіше нагадує про своє існування і вимагає уваги та вирішення.

Альтернативні міжнародні змагання також з часом можуть бути загрозою для нині монолітного олімпійського руху. За своєю популярністю і впливом вони вже нині здатні конкурувати з Олімпійськими іграми. Наприклад, маловідомі для нас, євро­пейців, Азійські Ігри вже нині для китайців є мірилом міжна­родних успіхів і престижу китайського спорту. Еліни, які в свій час прискіпливо слідкували, чи майбутні олімпіоніки проходили перед змаганнями належну десятимісяч­ну підготовку, були би дуже здивовані, прочитавши спортивний щоденник нинішнього кандидата в олімпійці. Півтори-дві тися­чі тренувальних годин на рік — це ще не найбільше навантажен­ня, яке витримують ті, хто мріє про олімпійські лаври сьогодні. Природно, що такий об'ємний режим тренувань, та ще й при великій інтенсивності, залишає для спортсмена мало часу і сили для навчання, культурних занять, загалом для гармонійного роз­витку особи. При цьому варто враховувати й те, що спорт по­стійно «молодшає», а в деяких видах стає просто дитячим. Величезні навантаження (особливо нервові), подекуди до­повнені вживанням недозволених препаратів, можуть перекре­слити оздоровчу функцію спорту, і призвести до серйозних за­хворювань, навіть до інвалідності. Буває, що чемпіони, попри всі свої славні спортивні досяг­нення, виявляються зовсім непідготовленими до нормального (після спортивного) життя: матеріально, освітньо-фахово, пси­хологічно. Завершення спортивної кар'єри представляє неабияку соціа­льну проблему, хоч нею мало хто займається. У 1993 році органі­зація ветеранів спорту МАФІС (м. Київ) оприлюднила дані про опитування в низці західних країн 300 чемпіонів Олімпійських ігор. Опитування показало, що після завершення спортивних ви­ступів серед колишніх олімпійців:

· 0,5 % займають високе становище в суспільстві;

· 10 % є матеріально забезпеченими;

· 10 % є інвалідами;

· 30 % є за межею бідності;

· З % представляють так зване соціальне «дно».

Отже, для більш як третини олімпійських чемпіонів немає підстав бути в категорії щасливих громадян. Додаймо ще значну чисельнішу групу спортсменів, які не здобули олімпійських ме­далей і, значить, не отримали навіть моральної компенсації. Ве­лика кількість молодих спортсменів, усвідомлюючи, що найви­щі спортивні досягнення під-силу лише невеликій за чисельніс­тю елітній групі, до яких вони себе не відносять, перестає займатися спортом. Таким чином, спорт із масового і демокра­тичного перетворюється в елітний та малочисельний. Олімпійський рух сучасності, попри свій 100-літній вік, ін­тенсивно розвивається. Поки що нема підстав вважати, що він приближається до періоду застою чи занепаду. Але, щоб цього не сталося, постійно потрібно розв'язувати проблеми, які пе­ред ним ставить життя.