Історично склалися три моделі професійного спорту − американська, європейська і в якійсь мірі своєрідна азіатсько-африканська.

Американська модель професійного спорту, що має більш ніж 135-річну історію, складалася і розвивалася до 60-х років XX ст. як самостійна сфера розважального бізнесу, щоправда, при досить уважному ставленні держави до його розвитку. Мова йде про рішення Верховного суду США у 1922р. про звільнення професійного бейсболу з під дії антитрестівського закону Шермана. Це рішення зіграло величезну роль у розвитку професійного спорту в США, оскільки професійні ліги з інших видів спорту (американський футбол, баскетбол, хокей) за принципом прецеденту також користувалися цим звільненням. Саме у 1920-х роках закладалася організаційна структура американського професійного спорту, формувалися джерела його фінансування, ставлення американців і держави до спорту. Професійний спорт в США - це перш за все бізнес. Наприклад, в ігрових видах спорту це об’єднання фірм-клубів, головною метою яких є отримання прибутку. У той же час він продовжує залишатися складовою частиною американського спорту як соціального інституту, в межах якого відтворюється основний тип змагальних і комерційних відносин, що характерні для американського суспільства. При цьому комерційні інтереси переважають спортивні. На організаційну структуру американського професійного спорту має вплив специфіка ведення спортивного бізнесу, яка накладає свій відбиток на його правове регулювання. Саме заходи правового регулювання визначають вплив держави на професійний спорт. Не випадково з 1950 по 2000 рр. Сенат і Конгрес США розглянули понад 420 законопроектів що пов’язанні з професійним спортом, зокрема з телетрансляціями змагань і переїздом команд з одного міста до іншого. Робилися також спроби проведення реформ професійного спорту: в 1951 р.– професійного боксу, в 1965, 1970, 1979 і 1983 рр. – стосовно інших видів професійного спорту. Всі вони не мали реальних наслідків, оскільки Конгрес не хотів брати на себе відповідальність за встановлення контролю над професійним спортом, вважаючи його об'єктом приватного підприємництва. Довгий час в США існувала думка про незалежний від держави економічний розвиток професійного спорту. Цю думку старалися підтримувати і керівники професійних ліг. Так, колишній президент NHL Дж. Зіглєр (1977–1985 рр.) зазначав, що характерні для економіки країни спади і підйоми не впливають на розвиток професійного спорту. Однак про незалежний економічний розвиток, наприклад ігрових видів професійного спорту, не може йти мова, якщо більше за 80% професійних команд вищих ліг з американського футболу, бейсболу, баскетболу та хокею грають на муніципальних стадіонах і палацах спорту, і сплачують невелику, а деякі просто символічну суму за оренду цих споруд. Істотні пільги від федерального податкового управління мають професійні клуби і при продажу квитків. Відомо, що до 70–80% квитків на ігри професійних команд у вище названих чотирьох лігах складають сезонні абонементи, значну частину яких купують фірми і корпорації за статтею "ділові зустрічі", а отже без сплати податків. Держава тільки на цій "операції" щорічно втрачає у вигляді податків мільйони доларів, оскільки на придбання квитків глядачами, включаючи фірми і компанії, витрачається біля 5 млрд доларів на рік. Отож говорити про незалежний від держави характер розвитку професійного спорту в США не доводиться. Як і будь-який бізнес, професійний спорт певною мірою знаходиться під контролем держави, яка хоч і не фінансує його, але створює пільгові умови для розвитку і здійснює опосередковану фінансову підтримку.

Американський професійний спорт залишає подвійне враження. З одного боку, це могутня індустрія шоу-бізнесу, що притягує до себе увагу переважної більшості американців і забезпечує фантастичні заробітки численним професійним спортсменам, а з іншого – це сфера діяльності , що суттєво обмежує соціальну свободу людини, яка правда, добровільно йде на це. Заробітки спортсменів навіть в умовах американського бізнесу штучно завищені і не відповідають, на думку фахівців, результатам праці спортсменів. Про це, зокрема, свідчать події в NHL. Вперше, з моменту її створення у 1917 р., не відбувся сезон 2004/2005 рр. із-за об’явленого адміністрацією ліги локауту. За словами комісіонера NHL Гарі Беттмена в сезоні 2003/2004 рр. видатки на хокеїстів сягнули 75% від річного прибутку, а ліга може бути рентабельною лише коли вони будуть до 54%. На таке зменшення прибутків хокеїстів не погодилась профспілка і, як наслідок, не було підписано нову Колективну угоду (термін дії попередньої закінчився у 2004 р.). Отже керівників ліг, клубів і самих спортсменів цікавлять передусім матеріальні міркування, які мають величезний вплив на організаційну структуру і систему проведення змагань. Держава в розвитку американського професійного спорту знаходиться немов би на задньому плані. Однак вона завжди готова прийти на допомогу, якщо нехтуються інтереси споживачів, тобто рядових американців.

Аналіз діяльності професійних ліг показує, що практично всі групи людей, які беруть участь у бізнесі – керівники ліг, власники команд, менеджери і тренери, з одного боку, спортсмени, їхні агенти і асоціації гравців ліг – з іншого, діють заодно. Хоч між ними немає повної злагоди і солідарності, у них є спільні інтереси, пов'язані з отриманням прибутків. Виходячи з цього потрібно розглядати їх взаємовідносини, які регулюються різними правовими актами, прийнятими державою. У цьому в основному полягає роль держави в розвитку американського професійного спорту.

Організаційна структура і економічна основа більшості професійних видів спорту в європейських країнах значно відрізняються від північноамериканської.У тих видах спорту, змагання з яких проводяться під егідою міжнародних асоціацій і федерацій (бокс, велоспорт, гольф, теніс та інш.), відмінностей досить мало, а в командних ігрових видах спорту вони досить суттєві. Це торкається, передусім, ролі держави в особі місцевих органів влади, які, на відміну від США, беруть активну участь в долі професійних команд і спортсменів у своєму місті або регіоні.

У більшості європейських країн тільки футбол розвивається на професійній основі. Інші види спорту (баскетбол, волейбол, хокей тощо) функціонують на напівпрофесійні основі і лише в деяких країнах – на професійній. Серед країн, де по-справжньому культивується професійний футбол, назвемо Великобританію, Бельгію, Німеччину, Голландію, Іспанію, Італію, Францію. У Данії, наприклад, перша професійна команда "Брендбю" (Копенгаген) з'явилася тільки в 1986 р. За нею пішли команди "Орхус" і "Одене". Наприкінці 1980-х років ще п'ять клубів були напівпрофесійними, а інші залишалися аматорськими. Аналогічна ситуація у футболі Норвегії, Швеції та інших країнах.

Професійний баскетбол досить розвинений, переважно в Іспанії та Італії, волейбол – в Італії та Франції, хокей – у Швеції, Фінляндії, Росії. Більшість команд високого класу в цих видах спорту в багатьох європейських країнах напівпрофесійні.

На відміну від американських команд МLB, NBA ,NFL і NНL, джерелами фінансування яких є власні маркетингові програми (продаж квитків, прав на телетрансляції, прибутки від концесій споруд, ліцензійна діяльність тощо), фінансування європейських професійних клубів здійснюється на іншій основі. Це, передусім, допомога муніципальних рад і спонсорів. Держава в особі місцевих органів влади бере активну участь у фінансуванні діяльності професійних команд і окремих спортсменів.

Аналіз стану професійного спорту в європейських країнах показує, що місцеві органи влади підтримують переважно футбол та деякі інші ігрові види спорту. Наприклад, у Франції найбільш суттєву фінансову допомогу отримують спортивні клуби, що мають професійні команди з ігрових видів спорту, зокрема футболу, регбі та баскетболу. Так, в сезоні 1992/93 рр. тільки команди першого дивізіону футбольної ліги отримали понад 323 млн франків, що становило 15,7 % їхніх бюджетів. У сезонах 1995–1998 рр. надходження від спонсорів і реклами в бюджетах футбольних команд першого дивізіону перевищили 20%. Надходження від місцевих адміністрацій до футбольних клубів другого дивізіону досягають 50–60% їхніх річних бюджетів.

Футбольні клуби Франції як товариства зі змішаною економікою або як товариства зі спортивними цілями. У обох випадках вони займаються комерцією, а отже, підлягають оподаткуванню. Держава стягує відповідні прямі і не прямі податки, зокрема мито на видовище. Однак основне податкове навантаження професійних клубів, біля половини всіх податкових відрахувань, складають податки на зарплату.

Отже, організація професійного футболу у Франції досить сильно регламентована не тільки статутами Національної футбольної ліги та Федерації футболу Франції, але і державним законодавством.

В окремих країнах світу (Нігерія і Китай) футбол розвивається на державній основі. Футбольні клуби в Японії організовані як акціонерні товариства, пайовиками яких стали не тільки великі корпорації і фірми, але і місцеві органи влади, об'єднання вболівальників і різні асоціації.

В США, європейських країнах і деяких країнах азіатського і африканського континентів держава бере участь у формуванні і розвитку професійного спорту. В США держава впливає на розвиток професійного спорту передусім формуванням його правової основи і лише опосередковано надає фінансову підтримку. В більшості інших країн світу влада поряд з розробкою спортивного законодавства бере безпосередню участь у фінансуванні найбільш популярних і престижних видів професійного спорту.