Спорт як комунікативна платформа та інтегративний інструмент: функціональні можливості
В середині ХХ ст., із прибуттям третьої еміграційної хвилі українців до США, в середовищі української діаспори активізувалися різноманітні соціокультурні та комунікативні процеси. Це проявилося і в діяльності українських спортивних осередків в США, а відтак і спорту. Він в українській діаспорі США є складним комплексним соціокультурним феноменом, суть і прояви якого варто дослідити з різних підходів. Через розгляд спорту як соціальної практики, на думку Г. Мортона, передбачає дослідження його як дзеркала, тобто як репрезентанта суспільства [68, с. 15]. Такої ж думки дотримувався А. Гутман, який, досліджуючи взаємозв’язок спорту та суспільства, вважав, що його характеристики в значній мірі відображають також характеристики самого суспільства [31, с. 15-16].
Розгляд спорту в ракурсі діяльності його як соціальної інституції, як репрезентанта суспільних процесів, а також як комунікативної платформи дає можливість окреслити функціональні властивості спорту для української діаспори в США, а відтак, і краще зрозуміти причини та наслідки різних соціальних явищ в ній. Фізкультура та спорт, як висловився дослідник історії мистецтв М. О’Махоуні, є широким полем для досліджень цінностей та смислів, які асоціюються із спортивною діяльністю та культурним виробництвом загалом [68, с. 14].
В еволюції спорту в середовищі української діаспори, прослідковується його шлях від окремих локальних осередків у соціальний інститут. Дослідник В. Паначев відзначав такі характеристики спорту як соціальної інституції: це – самостійна галузь соціального життя; виконує конкретні соціальні функції (оздоровча, виховна, освітня тощо), має свою специфічну інфраструктуру і матеріальну базу (спортивні зали і майданчики, стадіони, оздоровчі центри тощо) [70, с. 19]. Як соціальна інституція, спорт має певні матеріальні засоби та умови для успішного виконання нормативних приписів та здійснення соціального контролю (розвинена інфраструктура, із спортивними спорудами (стадіони, майданчики, спорткомплекси тощо), адміністративними та освітніми установами. Такі установи, як федерації, олімпійські комітети, асоціації і т.д. забезпечують контроль (зокрема, державний) над функціонуванням спорту як соціальної інституції [97, с. 31].
Для вивчення функціональних можливостей спорту його варто розглядати як соціальну інституцію, тобто як суб’єкт керування суспільними процесами задля задоволення певних потреб самого суспільства. Зокрема, вже з середини 1950-х років, із завершенням організаційного оформлення, український спорт мав всі необхідні ресурси для забезпечення контролю над інституційними типами суспільної діяльності. Свідченнями цього є напрацювання нормативних вимог (статути спортивних товариств та керівних спортивних установ, документи з правилами проведення змагань), розвиток інфраструктури (утворення спортивних товариств, об’єднання їх згодом і в УСЦАК) та самодостатність в плані саморегуляції українського спорту в діаспорі.
Спорт був складовою загальної суспільної ідеології українських спільнот в еміграції. Спорт стає механізмом соціальної мобільності [2]. Згідно із нормативним документом «НАПРЯМ ДЛЯ ПЛЯНУ ПРАЦІ УКРАЇНСЬКИХ УСТАНОВ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ», в таборах «ДіПі» «(…) установи фізичної культури повинні використати свій вплив на молодь і, не зважаючи на ніщо, втягувати її до плянової праці, до плянового життя, що так дуже лежить в інтересі нашої національної будуччини» [108].
Як йдеться в роботі авторства О. Блохіна, спорт являє собою багатоаспектний соціокультурний феномен, що впливає на різні сфери соціального життя (політика, економіка, культура, освіта) та суспільство в цілому [6]. Ще після Першої світової війни, коли в середовищі української еміграції завдяки спорту січові організації намагалися «об’єднати всіх українців без різниці віросповідання чи політичних переконань» [54, с. 51]. В залежності від соціально-політичних умов, спорт в українських спільнотах в еміграції виконував різні функції. Зокрема, як підкреслює В. Гінда, спорт у таборах «ДіПі» значною мірою виконував функцію психологічної релаксації, будучи різновидом своєрідного колективного відпочинку. За його словами, це було «… відволіканням від сумного сьогодення та думок про невизначене майбутнє, як для самих спортсменів, так і для їхніх симпатиків, що відвідували таборові чи міжтаборові змагання, а також виявом патріотичних почувань» [27]. Спорт в тих умовах можна розглядати, як висловилася Л. Лубишева, як вид комунікації для реалізації фізіологічних, духовних, інформаційних, реактивних та інших видів потреб учасників спортивних практик [62, с. 15]. Як інструменту в суспільних процесах, спорту відводилося важливе місце в рамках суспільного порядку таборового життя.
Важливими елементами діяльності спортивних товариств було також поширення та поглиблення національної свідомості серед своїх учасників, а також проведення культурно-освітньої роботи. «В плянуванні праці установ фізичної культури ставити належить в першу чергу на масу. Її ціллю є передусім втягти до праці якнайширші круги української молоді. Публичні змагання як вислід праці вправляючих не можна трактувати виключно як емоцію для глядачів; вони мають бути в певній мірі моральним здобутком самих змагунів, а в дальшій мірі засобом пропаганди за умасовленнням фізичної культури» [108].
В ХХ ст., виходячи за рамки суто індивідуального фізичного розвитку, спорт постає як важливий інструмент створення та підтримки національних та культурних ідентичностей – локальних, регіональних та національних [43, с. 64]. Українська діаспора в США завдяки спорту отримала інструмент, який забезпечував стійкість її як окремої культури. Саме це, як говорить А. В. Киласов, створення та розвиток нових українських спортивних товариств у США (він назвав це трансформацією автентичних форм фізичної активності) дозволяло адаптуватися до «агресивного» культурного середовища, яким було соціокультурний простір США [60].
Особливо показовим свідченням намагань організаторів спортивних заходів інтегрувати ще розрізнену українську спільноту в США є програмки та запрошення на ці ж заходи. «Запрошуємо всіх спортовців і симпатиків спорту з Дітройту і близької та далекої околиці! Прийдіть побачитись з Вашими давніми приятелями та знайомими!», йшлося у одному з запрошень на «Великі Спортові Вечерниці» з нагоди футбольного турніру між українськими клубами 1953-го року [Дод. 4].
Говорячи про досягнення одного із діаспорних спортивних товариств – «Українського Спортового Клюбу» (УСК), І. Кедрин-Рудницький (псевдонім Ікер) у 1958-му році наголошував, що загалом спорт виявився «найбільшим соборником у нашій Метрополії (у США – Р. Г.)», а конкретно УСК «…за десять років свого існування (заснований у 1948-му році – Р. Г.) досяг того, чого не змогла досягти жодна наша група, партія, організація, чи якийсь інший центр: здійснив на 100 відсотків ідею консолідації» [86, с. 59]. Кедрин-Рудницький відзначив, що розбіжності у політико-ідеологічних та релігійних поглядах новоприбулої «політичної» еміграції анівелювалися в спортивному дискурсі. Саме тут спорт як універсальна соціокомунікативна платформа, відігравав значну роль, виконуючи важливу ізолюючу та інтегративну функції. Відтак, комунікативні та інтегративні можливості спорту як соціокультурного феномену дозволяють говорити про його чинне місце в збережені єдності українців як спільноти в США.
Як показує практика, в одному спортивному осередку могли товаришувати представники різних віросповідань, політичних таборів, соціальних прошарків та регіонів походження. Водночас, як відзначав Р. Гутцайт, спорт був особливим видом комунікації, яка виникала для реалізації фізіологічних, духовних, інформаційних, реактивних та інших видів потреб учасників спортивної практики [32, с. 1]. Відтак, за спортивними інтересами об’єднувалися не лише самі спортсмени, а й поціновувачі спорту – вболівальники.
Виконуючи мобілізаційну функцію, спорт був важливим рушієм суспільних процесів. За словами О. Твардовського, «виховання нової, всебічно розвиненої людини — одна з необхідних і вирішальних умов успішного розвитку організованого українського суспільства. У виконанні цього завдання важлива роля належить фізичний культурі та спортові. Вони не тільки істотно впливають на особистість людини, але й на різні сторони групової діяльности і взаємовідносин людей» [39, с. 2]. Ідейні натхненники українського спорту в діаспорі відзначали на тому, що спорт має слугувати для формування здорової, повної, української людини, яка б служила інтересам України [59, с. 29]. «Найголовніша наша мета, – як підкреслює Р. Куціль, говорячи про діяльність УСЦАК, – зберегти нашу молодь від асиміляції: в таких державах, де людина свобідно думає, розвивається, де є вільна економіка, людині дуже легко асимілюватися» [59, с. 30]. На думку Ю. Козія, основною метою діяльності УСЦАК є не лише дбання про здоров’я тіла і духу української молоді, а в першу чергу піднесення її національний почуттів [50, с. 26]. Для декого із свідків та очевидців становлення спортивного руху українців в США в повоєнні роки спортивні організації створювалися «…щоб передавати молодшому поколінню естафету і фомувати здорову, повну, українську людину, яка б служила інтересам України» [59, с. 29].
Називаючи спорт феноменом «громадянської релігії», Р. Белла (Robert Bellah) зазначав, що він являє собою різновид «суспільного згуртування», заснованого на «поклонінні» спортивним успіхам, як таким, що звеличують окрему суспільну групу з-поміж інших, таким чином даючи поштовх їх ідеї самозбереження як соціокультурної єдності [60].
Ще наприкінці 1930-х рр. на сторінках однієї з найвідоміших газет української діаспори – «Свободи», – декларувалося, що саме спорт та його «виховний елемент» є важливим чинником згуртування громадян під спільними знаменами в США. А тому «вартість виховного спорту для одиниці й нації – велика. Тим то й треба дбати, щоб цей вид спорту якнайбільш масово поширився серед нашого громадянства» [230]. Спорт та спортивні змагання, зароджуючи почуття співучасті та долученості до перемог українських спортсменів та українських команд, об’єднували українців, що в тих умовах дозволяло українській діаспорі представляти себе як окрема, добре організована та активна спільнота.
На думку культуролога Киласова, існує феномен всеохоплюючої віри в спорт, яка заснована на припущені, що він може виховувати громадянські почуття. Така віра має квазірелігійний характер [60]. О. Твардовський вважав, що створення нових спортивних товариств для українців в США було важливим, бо «виховання нової, всебічно розвиненої людини – одна з необхідних і вирішальних умов успішного розвитку організованого українського суспільства» [39]. Спорт та фізична культура, на думку Твардовського, не тільки істотно впливали «… на особистість людини, але й на різні сторони групової діяльности і взаємовідносин людей». Саме із початком третьої хвилі української еміграції до США утворення нових спортивних товариств ознаменувало початок нових соціокультурних трансформацій в середовищі новоприбулої української еміграції.
У праці О. Блохіна відзначалося, що українському спорту питомо притаманний значний об’єднавчий потенціал, який слід використати для інтеграції українського суспільства та виховання молодого покоління на цінностях патріотизму [7, c. 78]. Як один із «складників національної ідеї», про який говорив О. Блохін, український спорт в середовищі діаспори в США, відігравав значну роль у соціокультурних процесах.
Очільники українського спорту в США неодноразово наголошували та декларували в офіційних документах спортивних товариств, що спорт має розвиватися як позаконфесійний та позапартійний вид людського дозвілля. І. Красник – голова спортивного товариства «Леви» (Чикаго, США) та один з засновників та очільників УСЦАК, розглядав спорт як фактор національної української пропаганди, який «творив кваліфікованого бійця за наші (українські – Р.Г.) національні святощі» [57, с. 7].
В ході взаємодії спортивних осередків, в діаспорі впродовж кінця 40-х – 50-х років окреслилася певна структура проведення змагань та система виховної роботи, яка реалізувала комунікативну складову. Загалом, як визначив Ю. Козій, основними формами проведення спортивно-масових заходів українців в США та Канаді були щорічні першості з різних видів спорту, «вільні олімпіади», спортивні ігрища молоді, «українські олімпіади», вишкільні школи, літні табори, пластові вишкільно-виховні табори [54, с. 51]. Саме на таких заходах найкраще проявлялася комунікативна складова спорту та відповідні інтегративні наслідки для української спільноти загалом.
Також, в фондах періодики Українського Національного Музею Чикаго містяться документи, які доповнюють цей список. Нам також відомі такі спортивні заходи, як «союзівки» [Дод. 5], окремі Українські футбольні турніри, при яких відбувалися також «Ювілейні Спортові Балі (Бали – Р. Г.)» [Дод.6]. На базі спортивних товариств також проводилися «Свята молоді» [Дод. 7], ювілейні забави з танцями [Дод. 8], «Маланчині вечори» [Дод. 19], «Спортові свята» [Дод. 10], «Запустні вечерниці» [Дод. 11]. Окремо варто наголосити на започаткованій на початку 50-х рр. «Союзівці». Організована Українським Народним Союзом, «Союзівкою» називалася «(…) виховно - відпочинкова оселя в Кетскильських горах, що, крім виховних курсів для молоді і таборів для дітей, стала осередком товариського і культурного життя та спортової активности в літньому сезоні» [Дод. 12]. Спорт є не лише комунікативним каналом, а також і засобом задоволення потреб суспільства, складовою масової культури, «індустрією розваг», видовищем. Це зумовлено поліфунуціональністю спорту, завдяки чому він культивується в різних сферах життя суспільства [8, с. 163]. На заходах такого характеру, спорт проявлявся як спосіб проведення індивідуального та масового дозвілля. Саме так він починає проявляти свій зв’язок з індустрією дозвілля і споживання, зі сферою розваг, про який зазначала російська дослідниця В. Звєрєва [43, с. 63].
Отже, ми визначили, що із еміграцією українців до США в середині ХХ ст., в середовищі української діаспори активізуються різноманітні соціально-культурні та комунікативні процеси. Розвиток спорту проявився як один з них. Організаційне оформлення українського спорту в США (поява та розвиток спортивних товариств, їх об’єднання в централі, єдина система координації спортивної діяльності) ознаменувало утвердження його як соціальної інституції. Відтак, спорт проявився у задоволенні інтегративних потреб української спільноти, згуртовуючи за спортивними інтересами, незалежно від політично-ідеологічних чи конфесійних переконань, представників українства.
Найголовнішими функціями спорту варто виокремити наступні: комунікативна, виховна, пропагандистська, ізолююча (створення та підтримки національних культурних ідентичностей), мобілізаційна. Спорт слід також розглядати як систему соціальних відносин, яка містить в собі формальні організації (комітети, товариства, клуби тощо), систему соціальних ролей та колективних норм поведінки. Об’єднуючи, спорт для української спільноти, на тлі його медіатизації, виконує репрезентаційну функцію. Його внесок у інтеграцію української спільноти в соціокультурний простір США, відповідно, також вартий дослідницької уваги.