Скільком іще судилося померти, поки та касета нарешті по­рветься? 4 страница

Відповіді не було. Едді мовчки чекав, поки спливали секунди. Кожна секунда тягнулася нескінченно довго, до її кінця можна було встигнути прочитати роман. Стомившись чекати, Едді зно­ву потягнувся до кнопки, і тут вона знову засвітилася слабким рожевим сяйвом.

— Я Маленький Блейн, — прошепотів дитячий голос. — Той, якого він не бачить. Той, про якого він забув. Він думає, що залишив його в покоях руїн і коридорах смерті.

Едді знову натис кнопку, відчуваючи, що неспроможний за­спокоїти тремтіння руки. Його власний голос теж тремтів.

— Хто? Хто не бачить? Ведмідь?

Та ні, тільки не ведмідь. Шардик лежав мертвий у лісі, між ними багато миль відстані. Та ще й зрушений з місця світ відтоді просунувся ще далі. Зненацька Едді пригадав відчуття, яке його охопило, коли він приклав вухо до тих дивних дверей на галя­вині, де ведмідь жив своїм відчайдушним напівжиттям. Дверей, розмальованих жахливими жовтими й чорними смужками. Він збагнув, що все це — частина єдиної картини, частина якогось гнилого цілого, пошарпаної павутини, в центрі якої, наче жир­ний кам’яний павук, застигла Темна Вежа. У ці останні дні увесь Серединний світ став одним величезним будинком із привидами,

увесь Серединний світ перетворився на Буєраки, увесь Середин­ний світ був спустошеною землею, катом і жертвою.

Не встиг голос із переговорного пристрою вимовити ці сло­ва, як Едді прочитав їх за Сюзанниними губами. Ці слова були настільки ж очевидними, як і відгадка до загадки, щойно її ви­мовлять.

— Великий Блейн, — прошепотів невидимий голос. — Ве­ликий Блейн — це привид у машині... привид в усіх машинах.

Сюзанна піднесла руку до горла і щосили стисла, наче зби­раючись задушити саму себе. Її очі були сповнені жаху, але по­гляд не був скляним. Навпаки, він був гострий і сповнений ро­зуміння. Колись у своєму минулому — ще тоді, коли єдине ціле на ім’я Сюзанна роздирали навпіл ворогуючі особистості Детти й Одетти, — вона чула подібний голос. Дитячий голос здивував Сюзанну не менше, ніж Едді, але її страдницький погляд вика­зував, що вона не вперше потрапила в таку ситуацію.

Хто-хто, а Сюзанна знала все про шаленство роздвоєності.

— Едді треба тікати, — сказала вона, від жаху забуваючи ро­бити паузи між словами. І Едді почув, що у неї в горлі свистить повітря, наче холодний вітер у комині. — Едді треба вшиватися Едді треба вшиватися Едді...

— Пізно, — сказав тихенький зболений голос. — Він проки­нувся. Великий Блейн прокинувся. Він знає, що ви тут. Він уже близько.

Раптом у них над головою заблимали лампочки — яскраво-помаранчеві дуги, — заливши усю Колиску пронизливим світ­лом, яке розігнало пітьму. Сотні наполоханих голубів запурхали довкола, зігнані зі свого лабіринту гнізд під стелею.

— Чекай! — закричав Едді. — Будь ласка, зачекай!

Від хвилювання він забув натиснути кнопку, але Маленький Блейн усе одно відповів.

— Ні! Якщо я залишуся, він мене впіймає! Якщо я залишуся, він мене вб’є! Я не можу цього допустити!

Світло на переговорній коробці знову згасло, але лише на мить. Наступної миті спалахнули обидві кнопки, і «КОМАНДА», і «ВВЕСТИ», але не рожевим, а темно-червоним кольо­ром розжареної підкови в горнилі коваля.

— ХТО ВИ? — прогримів голос, що линув не з динаміка пе­реговорного пристрою, а з кожного гучномовця в місті. Від міці того голосу загойдалися трупи, що висіли на стовпах. Здавало­ся, навіть мертві ладні тікати від Блейна світ за очі.

Сюзанна зіщулилася у візку, затуливши вуха долонями. Її обличчя витягнулося від переляку, рот спотворив мовчазний крик. Едді теж відчув, що до нього повертаються всі неймовір­ні страхи-галюцинації дитинства, які він переживав у одина­дцять років. Хіба це не той голос, якого він боявся, стоячи поряд із Генрі перед Маєтком? Боявся і, можливо, навіть чекав? Він не знав... але знав тепер, як почувався Джек у тій казці, коли зрозумів, що надто вже зловживав бобовим деревом і розбудив велетня-людожера.

— ЯК ВИ НАСМІЛИЛИСЯ МЕНЕ РОЗБУДИТИ? КАЖІТЬ, АБО ПОМРЕТЕ НА МІСЦІ.

І на цьому Едді міг би вклякнути, дозволивши Блейнові — Великому Блейнові — зробити з ними те, що він зробив із Ардісом (а може, навіть щось страшніше). Можливо, йому навіть варто було вклякнути, завмерти в цій жахливій казці, де вони летіли вниз кролячою норою. Але саме спогад про тихий голос, що озвався до них першим, був тим імпульсом, який змусив його розтулити рота. То був голос наляканої дитини, але, навіть перестрашений, він хотів їм допомогти.

«Тож тепер ти мусиш допомогти собі сам, — подумав Едді. — Це ж ти його розбудив, тобі з ним і розбиратися!»

Едді простягнув руку і знову натиснув на кнопку.

— Мене звуть Едді Дін. А жінка, що поряд зі мною, — моя дружина Сюзанна. Ми...

Він глянув на Сюзанну, і та відчайдушно закивала, благаючи його продовжувати.

— Ми мандруємо. Шукаємо Темну Вежу, розташовану на Шляху Променя. З нами ще двоє — Роланд із Ґілеаду і... і Джейк з Нью-Йорка. Ми обоє теж з Нью-Йорка. Якщо ти... — Він за­мовк, ледь не звернувшись до поїзда «Великий Блейне». Та як­би ці слова зірвалися з його губ, то розум, що керував тим го­лосом, збагнув би, що вони чули інший голос. Так би мовити, голос привида всередині привида.

«Продовжуй», — показала йому обома руками Сюзанна.

— Якщо ти Блейн Моно... то... ми хочемо, щоб ти нас підкинув.

Едді відпустив кнопку. Здавалося, відповіді не було цілу віч­ність. Тривалу мовчанку порушувало хіба що тріпотіння крил наполоханих голубів. Коли Блейн знову заговорив, його голос линув не з усіх динаміків, а тільки з одного — на коробці пере­говорного пристрою. І тепер він був майже людським.

— НЕ ВИПРОБОВУЙТЕ МОЄ ТЕРПІННЯ. УСІ ДВЕРІ В ТІ МІСЦЕВОСТІ ЗАЧИНЕНІ. ҐІЛЕАДУ БІЛЬШЕ НЕ ІСНУЄ, А ТІ, КОГО НАЗИВАЛИ СТРІЛЬЦЯМИ, ДАВНО МЕРТВІ. А ТЕПЕР ВІДПОВІДАЙТЕ НА МОЄ ПИТАННЯ: ХТО ВИ? ЦЕ ВАШ ОСТАННІЙ ШАНС.

У повітрі щось засичало. Зі стелі вистрелив промінь біло-синього світла і вдарив неподалік від Сюзанниного візка, пробив­ши в мармуровій підлозі діру завбільшки з м’ячик для гольфа. Звідти негайно закурився димок, запах якого нагадував той, що буває після удару блискавки. Якусь мить Сюзанна й Едді нажа­хано дивилися одне на одне, а потім Едді рвучко простягнув руку до переговорного пристрою і натиснув кнопку.

— Ти помиляєшся! Ми справді з Нью-Йорка! Лише кілька тижнів тому ми пройшли в цей світ крізь двері, які стояли на узбережжі!

— Це правда! — вигукнула Сюзанна. — Клянуся, правда.

Тиша. За бар’єром виднівся тільки вигин гладенької рожевої

спини Блейна. Переднє вікно наче вирячалося на них порож­нім скляним оком і хитро мружило повіку-склоочисник.

— ДОВЕДІТЬ, — нарешті озвався Блейн.

— Господи, як я можу це довести? — спитав Едді в Сюзанни.

— Не знаю.

Едді знову натиснув кнопку.

— Статуя Свободи! Тобі це про щось каже?

- ПРОДОВЖУЙ, — сказав Блейн майже задумливим голосом.

— Емпайр-Стейт-Білдінґ! Фондова біржа! Світовий торго­вельний центр! Знамениті хотдоги Коні-Айленду! Мьюзик-хол «Редіо-Сіті»! Іст-Віл...

Але Блейн не дав йому договорити. Неймовірно, але моно­тонний голос, що полинув із гучномовця, тепер належав Джонові Вейну.

- ГАРАЗД, ПІЛІГРИМЕ. Я ВІРЮ ТОБІ.

Едді з Сюзанною знову обмінялися поглядами, і цього ра­зу в них були спантеличення і полегшення водночас. Та коли Блейн заговорив ще раз, його голос звучав холодно та незво­рушно.

- ПОСТАВ МЕНІ ПИТАННЯ, ЕДДІ ДІН З НЬЮ-ЙОРКА. І НЕХАЙ ВОНО БУДЕ ЦІКАВИМ. — Запала коротка мовчан­ка, а потім Блейн додав: — БО ІНАКШЕ ТИ Й ТВОЯ ЖІНКА ПОМРЕТЕ, ХАЙ ТАМ ЗВІДКИ ВИ ПРИЙШЛИ.

Сюзанна перевела погляд із коробки переговорного при­строю на Едді.

— Про що це він? — з присвистом прошепотіла вона.

Едді тільки головою похитав.

— Гадки не маю.

Кімната, до якої затягнув його Ґешер, здалася Джейкові стар­товою шахтою міжконтинентальної балістичної ракети «Мініт-мен», прикрашеною пацієнтами психлікарні: частково музей, частково вітальня, а частково — нічліжка, де отаборилися гіпі. Простір над головою впирався у закруглену стелю, підлога, опущена на сімдесят чи сто футів униз, теж була округлої фор­ми. А на єдиній стіні скрізь вертикальними лінями тяглися різ­нокольорові неонові трубки: червоні, сині, зелені, жовті, пома­ранчеві, персикові, рожеві. Біля стелі й підлоги шахти (якщо це була вона) ті довгі трубки збігалися разом, утворюючи кричуще-веселкові вузли.

Сама кімната, у якій за підлогу правили іржаві залізні ґрати, була піднята приблизно на три чверті від дна велетенської кап­сули. Подекуди ґрати були встелені килимами, подібними до турецьких (пізніше Джейк дізнався, що такі килими ткали в ба­рони-Кашмін). їхні кути притискали до підлоги важкі скрині, оббиті міддю, торшери чи низькі ніжки крісел, завалених усі­ляким непотребом. Інакше килими просто тріпотіли б, наче паперові стрічки, прикріплені до вентилятора, бо знизу постій­но дмухав теплий вітер. Інший вітер, що надходив з круглого скупчення вентиляційних отворів, подібних до тих, які вони бачили в тунелі, гуляв на висоті приблизно чотирьох чи п’яти футів над головою в Джейка. На дальньому боці кімнати були двері, такі самі, як ті, крізь які вони з Ґешером увійшли сюди. У Джейка зародився здогад, що це продовження підземного коридору, який тягнеться Шляхом Променя.

У кімнаті було шестеро людей — четверо чоловіків і дві жінки. Джейк здогадався, що це вище командування Сивих. Звісно, за умови, що досі було ким командувати. Жодного молодого облич­чя він не бачив, та все одно всі ті люди були в розквіті сил. І ди­вилися на хлопчика так само зацікавлено, як і він на них.

У центрі кімнати, недбало перекинувши масивну ногу через бильце крісла завбільшки з трон, гордовито сидів чоловік. Ви­глядав він як хтось середній між вікінгом і велетнем з дитячих казок. Його мускулястий торс був оголений, тільки срібляста стрічка була зав’язана довкола біцепса, через одне плече переки­нуті піхви для ножа, а на шиї висів якийсь дивний амулет. М’які шкіряні штани, запхнуті у високі чоботи, щільно облягали тіло. На одному чоботі виднілася жовта пов’язка. Брудне біляве во­лосся з сивизною каскадом спадало до середини широкої спини, очі були зелені й цікаві, як у шкодливого кота — старого й до­свідченого, який, проте, ще не втратив витонченого смаку до жорстокості, що в котячих колах вважається забавкою. На спин­ці крісла висіло щось подібне до престарого автомата.

Придивившись пильніше до прикраси на грудях вікінга, Джейк побачив, що це скляна коробка у формі труни, підвіше­на на срібному ланцюзі. Всередині крихітний циферблат годин­ника показував п’ять хвилин по третій. Під циферблатом гой­дався маленький золотий маятник. І навіть попри тихе сичання течії повітря, що циркулювало внизу і вгорі, Джейк почув тихе «цок-цок». Стрілки годинника рухалися швидше, ніж зазвичай, і Джейк зовсім не здивувався, коли побачив, що вони крутять­ся не вперед, а назад.

Він згадав крокодила з «Пітера Пена», того, що ганявся за Капітаном Гаком, і потай всміхнувся. Але від погляду Гешера ця посмішка не сховалася — пірат замахнувся на хлопчика ру­кою. Джейк сахнувся, затуляючи обличчя руками.

Помітивши це, Цок-Цок кумедно насварився на Гешера паль­цем — мовляв, такий-сякий.

— Ну-ну... дарма ти так, Ґешере, — сказав він.

І Ґешер миттю опустив руку. Вираз його обличчя повністю змінився. Якщо перед цим воно не виражало нічого, крім тупої злоби та якогось хитрого, мало не екзистенційного гумору, то тепер він був сама послужливість і обожнювання. Як і всі інші присутні в кімнаті (у тому числі й Джейк), Ґешер не міг надов­го відвести погляд від Цок-Цока — його очі самі поверталися до велетня. І Джейк чудово розумів чому. Цок-Цок був єдиним у тій кімнаті, хто виглядав цілком життєрадісним, цілком здо­ровим і цілком живим.

— Ну раз ти кажеш, то не буду, — сказав Ґешер. Проте пе­ред тим, як звернути очі до білявого велетня на троні, він об­дарував Джейка зловісним поглядом. — Але ж він такий упер­тий, Цокі. Страшенно впертий, Цокі. Він до біса впертий. І як хочеш знати мою думку, то його ще вчити і вчити. Може, й лю­ди будуть!

— Коли я захочу знати твою думку, то спитаю тебе про неї, — відрізав Цок-Цок. — І зачини двері, Ґешере, ти що, в кошарі народився?

Темнокоса жінка пронизливо розсміялася, наче ворона за­каркала. Цок-Цок так зиркнув на неї, що вона миттю принишк­ла й перевела погляд на грати підлоги.

Двері, крізь які Ґешер затягнув Джейка, насправді були по­двійними. Джейк згадав, що в нормальних науково-фантастич­них фільмах саме такий вигляд мали люки космічних кораблів. Ґешер зачинив обоє дверей і повернувся до Цок-Цока, вели­ким пальцем руки показуючи, що вже все, мовляв, гаразд. Цок-Цок кивнув і спроквола потягнувся до кнопки в предметі умеб­лювання, що нагадував кафедру в лекційній аудиторії. Десь у стіні почав шумно працювати насос, і неонові лампи відчутно втратили яскравість. Тихо засичало повітря, і круглий клапан на внутрішніх дверях повернувся, замикаючи їх. Джейк зро­зумів, що, мабуть, на зовнішніх дверях відбувалося те саме. По­за сумнівом, вони перебували зараз у якомусь бомбосховищі. Коли насос заглухнув, довгі неонові трубки знову спалахнули притлумлено-яскравим світлом.

— Ось так, — вдоволено сказав Цок-Цок. І почав згори дони­зу роздивлятися Джейка. У хлопчика з’явилося дуже неприємне відчуття, що його наче каталогізують і відправляють у архів. — Усі живі-здорові. Тепло й затишно, як у вусі. Правда, Гутсе?

— Атож, — миттю озвався худорлявий чоловік у чорному кос­тюмі. Все його обличчя було вкрите якоюсь висипкою, яку він затято роздряпував.

— Я його привів, — сказав Ґешер. —Я ж казав, що ти можеш на мене покластися, і я не підвів, правда ж?

— Правда, — підтвердив Цок-Цок. Істинна. У мене були пев­ні сумніви щодо того, чи зможеш ти запам’ятати пароль, але...

Чорнява жінка знову каркнула від сміху. Не перестаючи лі­ниво усміхатися кутиками рота, Цок-Цок повернувся на пів­оберта, і перш ніж Джейк зрозумів, що відбувається — що, по суті, вже відбулося, — жінка вже заточувалася назад, від здиву­вання й болю вирячивши очі та вхопившись руками за якийсь дивний виступ у грудях, якого ще мить тому там не було.

Хлопчик збагнув, що, повертаючись, Цок-Цок зробив якийсь блискавичний рух рукою. Тонкого білого руків’я ножа, що стир­чало з піхов, які висіли на плечі в Цок-Цока, вже не було. Він магічним чином опинився на іншому боці кімнати, в грудях темнокосої. Цок-Цок витяг його з піхов і жбурнув так швидко, що навіть Роланд навряд чи міг би з ним у цьому зрівнятися. Все це скидалося на якийсь страшний фокус.

Решта тільки мовчки дивилися, як жінка хапає ротом повітря і робить крок в бік Цок-Цока, слабо тримаючись за руків’я но­жа. Ось вона вдарилася стегном об один із торшерів, і той, кого Цок-Цок назвав Гутсом, стрімко метнувся вперед, щоб не дати йому впасти. Сам Цок-Цок не поворухнувся. Він і далі сидів, закинувши ногу на бильце свого гроноподібного крісла, і з лі­нивою усмішкою дивився на жінку.

Зачепившись ногою за килим, вона повалилася вперед. І ще раз Цок-Цок продемонстрував моторошно блискавичну мотор­ність. Він зняв ногу з бильця і щосили вдарив нею чорняву жін­ку в живіт. Вона полетіла до стіни, кров бризкала в неї з рота й заляпувала меблі. Вдарившись спиною об стіну, вона сповзла на підлогу і так застигла, опустивши підборіддя на груди. Джейк подумав, що вона схожа на мексиканця з якогось фільму, мек­сиканця, що втомився і сів покуняти під глиняною стіною. Він не йняв віри, що можна так швидко з живої перетворитися на мертву. Під світлом неонових ламп її волосся здавалося напівчервоним-напівсинім. У скляних очах, що дивилися на Цок-Цока, навіки застиг подив.

— Я її попереджав, щоб не сміялася, — тільки й сказав Цок-Цок. І перевів погляд на іншу жінку, руду й тілисту, що скида­лася на довжелезну фуру. — Хіба ні, Тіллі?

— Атож, — миттю підтакнула Тіллі. Її очі блищали від страху і збудження, язик несамовито облизував губи. — Казав, і не раз казав. Клянуся, хай мене грім поб’є.

— Авжеж, поб’є, бо ти така жирна, що тебе гріх не побити, — сказав Цок-Цок. — Брендоне, принеси мені ножа. І зітри з нього те смердюче лайно, перш ніж подавати мені.

Низькорослий кривоногий чоловічок кинувся виконувати наказ. Спочатку ніж не піддавався — здавалося, він міцно за­стряг у грудній клітці нещасної. Брендон злякано озирнувся через плече на Цок-Цока, потім смикнув сильніше.

Втім, Цок-Цок, здавалося, геть-чисто забув уже і про Брендона, і про жінку, що в буквальному розумінні померла від смі­ху. Його блискучі зелені очі вже знайшли собі іншу забаву, яка цікавила його значно більше, ніж небіжчиця.

— Підійди, хлопчику, — сказав він. — Я хочу тебе роздивитися.

Ґешер так штовхнув його в плече, що Джейк заточився. І впав

би, якби Цок-Цок не вхопив його міцними руками за плечі. А ко­ли хлопчик знову міцно став на ноги, велетень узяв його за ліве зап’ястя і підняв руку. Його увагу привернув Джейків «Сейко».

— Якщо це те, про що я думаю, то це точно передвіщення, — сказав Цок-Цок. — Відповідай мені, хлопче. Що це в тебе за сігул?

Джейк уявлення не мав, що таке сігул, тож міг сподіватися хіба що на прихильність долі.

— Це наручний годинник. Але він не працює, містере Цок-Цок.

Зачувши це, Гутс пирхнув зі сміху й хутко затулив рота доло­нями, бо Цок-Цок красномовно на нього озирнувся. Але за мить він знову подивився на Джейка, і його спохмурніле лице осяяла усмішка. Ця усмішка була такою привабливою, що майже зму­сила забути про те, що біля стіни сидить не кіношний мексика­нець, у якого сієста, а мертва жінка. Дивлячись на цю усмішку, хотілося забути, що довкола самі божевільні, а Цок-Цок, схоже, найбожевільніший божевільний з усієї психлікарні.

— Наручний годинник, — киваючи, сказав Цок-Цок. — Атож, дуже підходяща назва. Він же на руці. І на те він і хронометр, щоб показувати, котра година. Правда, Брендоне? Тіллі? Ґешере?

Усі радісно закивали. Цок-Цок обдарував їх переможною усмішкою і знову повернувся лицем до Джейка. І тепер Джейк помітив, що хай там якою переможною була та усмішка, зелені очі Цок-Цока залишалися неусміхненими. Вони були такими, як завжди: холодними, жорстокими і допитливими.

Він потягнувся пальцем до «Сейко», який зараз показував сім дев’яносто одну ранку й вечора водночас, і рвучко від­смикнув його, так і не торкнувшись скла над рідкокристаліч­ним дисплеєм.

— Скажи мені, любий хлопчику, цей твій, як ти кажеш, го­динник... у ньому є пастка?

— Що? А! Ні. Жодної пастки в ньому немає. — Щоб наочно це продемонструвати, Джейк приклав пальця до скла годинника.

— Це ще нічого не доводить. Вона не спрацює, якщо ти на­лаштував її на своє тіло, — заперечив Цок-Цок. Він говорив тим гострим презирливим тоном, який обирав Джейків батько, коли не хотів, щоб люди запідозрили, що він ні бельмеса не тя­мить у тому, про що говорить. Цок-Цок зиркнув на Брендона, і Джейк зрозумів, що він зважує всі «за» і «проти» того, щоб змусити кривоногого торкнутися годинника. Але потім він від­мовився од цієї думки й знову подивився просто Джейкові у вічі. — Якщо мене вдарить струмом, мій маленький друже, то за тридцять секунд ти вдавишся своїми гарнюніми іграшками, які я тобі відріжу й запхаю до рота.

Джейк важко ковтнув слину, але нічого не сказав. Цок-Цок знову простягнув пальця і цього разу вже торкнувся цифербла­та «Сейко». Щойно це сталося, як цифри на годиннику обнулилися й знову почали відлік.

Цок-Цок притулив пальця і звузив очі, очікуючи болю. Та коли нічого не сталося, в кутиках його очей уперше за весь час з’явилися зморшки справжньої посмішки. Мабуть, подумав Джейк, його тішить власна хоробрість. Але здебільшого по­смішку спричиняли простий подив і цікавість.

— Можна я його візьму собі? — вкрадливо промуркотів Цок-Цок. — Скажімо, ти мені його подаруєш на знак пошани до ме­не. Я обожнюю годинники, мій любий юначе, о так, обожнюю.

— Дуже прошу. — Джейк миттю зняв годинника з зап’ястя і опустив у велику долоню Цок-Цока, що застигла в очікуванні.

— А в нього манери, як у маленького шовкодупого жентельмена, — радісно сказав Ґешер. — Колись давно за такого відва­лили б кругленьку суму, Цокі. От, приміром, мій батько...

— Твій батько здох від мандруса, і навіть пси не захотіли б жерти його зогнилий труп, — перебив Цок-Цок. — Стули пель­ку, йолопе.

Спершу Ґешер розлютився... а потім злість зникла з його об­личчя, поступившись спантеличенню. Він опустився у найбли­жче крісло і принишк.

Тим часом Цок-Цок зачудовано роздивлявся подовжуваль­ний ремінець «Сейко». Він розтягнув його, відпустив, знову розтягнув і знову відпустив. Вклав у отвір, що відкрився між ланками, пасмо свого волосся і радісно засміявся, коли його затисло в браслеті. Врешті-решт він просунув у браслет руку і під­няв його до середини передпліччя. На думку Джейка, сувенір з Нью-Йорка виглядав там дуже дивно, але він промовчав.

— Неймовірно! — вигукнув Цок-Цок. — Де ти його взяв, хлопче?

— Тато й мама подарували мені його на день народження, — відповів Джейк. Ґешер нахилився вперед — мабуть, хотів знову натякнути на викуп. Але уважний вираз обличчя Цок-Цока зму­сив його передумати, і пірат знову мовчки сів.

— Невже? — підвів брови Цок-Цок. Він щойно знайшов ма­леньку кнопочку підсвічування циферблата і тепер безпереста­ну натискав її, спостерігаючи, як запалюється й гасне світло. А потім подивився на Джейка, і очі звузилися до яскраво-сма­рагдових щілин. — Скажи, хлопче, цей годинник працює на двополярній чи на однополярній платі?

— На жодній, — відповів Джейк, не бажаючи зізнаватися в своєму невігластві та не підозрюючи, що тим самим створює собі купу проблем в майбутньому. — Він працює на нікель-кадмієвій батарейці. Принаймні, я в цьому впевнений. Мені ніко­ли не доводилося її міняти, а інструкцію я давно загубив.

Цок-Цок мовчав і дивився на нього довгим-предовгим по­глядом. І Джейк злякався, бо зрозумів, що блондин вирішує, чи, бува, хлопчик із нього не глузує. Якби йому здалося, що Джейк таки глузує, то біль і приниження, яких він зазнав дорогою сю­ди, були б квіточками порівняно з тим, що готує для нього Цок-Цок. Зненацька йому захотілося змінити плин думок Цок-Цо­ка — захотілося так, як не хотілося нічого в світі. І він бовкнув перше, що спало на думку.

— То був твій дідусь?

Цок-Цок здивовано підняв брови. Він знову поклав руки Джейкові на плечі, злегка стис, і хлопчик відчув феноменальну силу, що в них пульсувала. Якби Цок-Цок захотів стиснути ру­ки міцніше й рвучко притягнути Джейка до себе, то його клю­чиці хруснули б, як олівці. А якби велетень його штовхнув, то, мабуть, зламав би йому спину.

— Хто був мій дідусь, хлопче?

Джейк знову окинув поглядом масивну шляхетну голову й ши­рокі плечі. Йому згадалися слова Сюзанни: Роланде, поглянь, який він великий. Мабуть, його довелося намастити жиром, щоб запхати в кабіну!

— Той чоловік у аероплані. Давид Спритний.

Від подиву й недовіри очі Цок-Цока стали круглими. А потім він закинув голову і розреготався так гучно, що відлуння поли­нуло в склепіння стелі над їхніми головами. Інші тільки нервово посміхнулися, проте ніхто не наважився відкрито розсміятися... надто після того, що спіткало жінку з темним волоссям.

— Ким би ти не був і звідки б не прийшов, ти найкрутіший хлоп з усіх, кого старий Цок-Цок зустрічав за багато років. Сприт­ний був моїм прадідом, а не дідом, але ти майже вгадав. Правда, Ґешере, друже ти мій милий?

— Атож, — підтвердив Ґешер. — Він крутий, це точно. Але все одно дуже впертий.

— Так, — задумливо мовив Цок-Цок. Його руки стислися на хлопчикових плечах, і він притягнув Джейка ближче до себе. Ближче до свого усміхненого, вродливого, божевільного облич­чя. — Я бачу, що він впертий. По очах видно. Але нам під силу це виправити. Правда ж, Ґешере?

«Він не з Ґешером розмовляє, — подумав Джейк. — Він роз­мовляє зі мною. Йому здається, що він мене гіпнотизує... і, ма­буть, так і є».

— Атож, — видихнув Ґешер.

Джейк відчув, що потопає в тих широких зелених очах. І хоча Цок-Цок насправді ще навіть не починав його стискати, йому

вже бракувало повітря. Він зібрався з силами, щоб позбутися чарів блондина, і знову видав перше, що подумалося:

— Так загинув Лорд Перт, і земля здригнулася, коли він впав.

Ці слова подіяли на Цок-Цока, наче прямий удар в обличчя.

Він сахнувся, зелені очі звузилися, а руки боляче стисли Джей­кові плечі.

— Що ти сказав? Де ти це почув?

— Сорока на хвості принесла, — підкреслено нахабно від­повів Джейк, і наступної миті вже летів через усю кімнату.

Якби він вдарився об вигнуту стіну головою, то втратив би свідомість чи взагалі розпрощався з життям. Але сталося так, що він ударився стегном, відскочив від стіни й упав на залізні ґрати підлоги. Неначе п’яний, він потрусив головою, озирнув­ся і побачив, що сидить впритул до жінки, яка насправді не від­почивала. З губ зірвався крик жаху, і він швидко поповз геть. Але Гутс вдарив його ногою в груди і перевернув на спину. Якусь мить Джейк лежав, хапаючи ротом повітря, і дивився на веселку в тому місці, де сходилися неонові трубки. А тоді в по­ле його зору потрапило обличчя Цок-Цока. Губи велетня стислися у вузьку рівну смужку, щоки пашіли жаром, а в очах при­чаївся страх. Скляна прикраса у вигляді труни, яку він носив на шиї, гойдалася в Джейка перед очима на срібному ланцюжку, наче повторюючи рухи маятника крихітного старого годинни­ка, що містився всередині.

— Ґешер казав правду. — Цок-Цок ухопив Джейка за барки і підняв на ноги. — Ти впертюх і нахаба. Але зі мною цей номер не проканає, хлопче. Зі мною ти будеш тихий і чемний. Ти чув коли-небудь про людей, яким уривається терпець? Так от, у ме­не цього терпцю взагалі нема. Хто завгодно тобі підтвердить, що я навіки вкорочував язика всім, хто насмілювався мене дра­тувати. Якщо ти коли-небудь заговориш зі мною про Лорда Пер­та... бодай раз, бодай однісінький раз... я зірву тобі скальп і по­обідаю твоїми мізками. Я не терпітиму всіх цих історійок про непруху в Колисці Сивих. Затямив?

Він струсонув Джейка, як килимок, і хлопчик розплакався.

— Затямив, га?

— Т-т-так!

— Добре. — Він поставив Джейка на ноги, і той нетвердо за­хитався, витираючи мокрі очі. На його щоках залишалися тем­ні патьоки, наче від туші для вій. — А тепер, мій юний нахабо, ми проведемо сеанс питань і відповідей. Я питаю — ти відпові­даєш. Ясно?

Джейк не відповів. Він дивився на панель вентиляційних от­ворів, що оперізувала кімнату.

Цок-Цок ухопив його двома пальцями за носа й розлюче­но стис.

— Питаю, ясно?

— Так! — закричав Джейк. Він знову дивився Цок-Цокові в об­личчя, плачучи вже не тільки від жаху, а ще й від болю. Він відчай­душно хотів знову подивитися на вентиляційні грати, хотів пе­ресвідчитися, що побачене там — не просто вибрики наляканої, перенапруженої свідомості, але не наважувався. Джейк боявся, що за його поглядом прослідкує ще хтось — швидше за все сам Цок-Цок — і побачить там те, що побачив він.

— Добре. — Цок-Цок потягнув Джейка за ніс до свого кріс­ла. Там сів і закинув ногу на бильце. — Побазікаймо трохи. Поч­немо з твого імені. То що, як там тебе звати?

— Джейк Чемберз. — Через стиснуті ніздрі його голос звучав гугняво і невиразно.

— Ти натсі, Джейку Чемберзе?

Якусь мить Джейк не міг второпати, про що питає Цок-Цок.

— Я не розумію, про...

Але Цок-Цок тільки поводив його носом туди-сюди.

— Натсі! Натсі! Не грайся зі мною, хлопче!

— Не розумію... — почав було Джейк, а потім його погляд натрапив на старий автомат, що висів на спинці крісла, і йому знову згадався старий «Фоке-Вульф». І частини головоломки склалися докупи.

— Ні, я не наці. Я американець. Я народився вже після тієї війни!

Цок-Цок відпустив Джейків ніс, і звідти миттю ринув потік крові.

— Міг би зразу сказати, і я б тебе не чіпав, Джейку Чемберзе. Але принаймні тепер ти знаєш, як ми тут розмовляє­мо. Знаєш?

Джейк кивнув.

— Так. Чудово! Тоді почнімо з простих питань.

Джейк не міг відвести очей від вентиляційних грат. Те, що він побачив там раніше, не зникло. То був не витвір його уяви. У пітьмі за хромованими перетинками світилися очі з золоти­ми обідцями.

Юк.

Цок-Цок дав йому ляпаса, відштовхнувши його до Ґешера, а той одразу ж відбив «подачу».

— Почалися уроки, серденько, — прошепотів йому на вухо Ґешер. — Вчися гарненько! Будь дуже уважний!

— Дивися на мене, коли я з тобою розмовляю, — наказав Цок-Цок. — Одне з двох: або ти мене поважатимеш, або я відір­ву тобі яйця.

— Гаразд.

Цок-Цокові очі лиховісно зблиснули.

— Що гаразд?

Продираючись крізь плетиво питань, Джейк відчайдушно шукав слушної відповіді, і зненацька в його душі зажевріла надія. В його власній Колисці Сивих — відомій у Нью-Йорку під назвою «Школа Пайпера» — та відповідь, що спала йому на думку, прислужилася б непогано.

— Гаразд, сер.

Цок-Цок посміхнувся.

— Гарно починаєш, хлопчику, — сказав він і нахилився впе­ред, спираючись руками на стегна. — А тепер скажи... що таке американець?

І Джейк заходився розповідати, щосили намагаючись не ди­витися в бік вентиляційних грат.

Сховавши револьвер у кобуру, Роланд взявся обома руками за кран-колесо і спробував повернути. Не вдалося. Це не надто його здивувало. А от проблеми створювало.

Юк стояв біля його лівої ноги і занепокоєно дивився вгору, чекаючи, коли ж Роланд нарешті відчинить двері, щоб продов­жити пошуки Джейка. Але стрілець дуже сумнівався в тому, що все буде так легко й просто. Чекати під дверима, поки хтось ви­йде, нерозумно — Сиві можуть годинами і навіть днями не ко­ристуватися цим виходом. Поки стрілець чекатиме, Ґешер із друзяками можуть зняти з Джейка живцем шкіру.