Коли двері перестають бути дверима? 13 страница

— Так.

— Здається, я навіть знаю, коли це сталося, — сказав Едді.

Сюзанна кивнула.

— Не сумніваюся, що знаєш. Це сталося після того, як той чоловік скинув мені на голову цеглину. Коли ми їхали на пів­ніч, на весілля Синьої Тітки, книжка ще була в мене. Я читала її в поїзді. Пам’ятаю це, бо я весь час питала в тата, чи нас везе Чарлі Чух-Чух. Насправді я не хотіла, щоб нас віз Чарлі, бо нам треба було в Елізабет, штат Нью-Джерсі, а Чарлі міг нас завезти куди завгодно. Він скінчив тим, що катав людей довкола яко­гось іграшкового села, так, Джейку?

— Так, тільки то був парк розваг.

— Так, звісно. В кінці книжки є картинка, на якій він катає дітлахів, правда ж? Вони наче всі голосно сміються, та тільки я завжди думала, що вони кричать: «Випустіть нас!»

— Так! — вигукнув Джейк. — Саме так! Я теж так подумав!

— Я боялася, що Чарлі завезе нас не до тітоньки на весілля, а кудись у свій барліг і ми більше ніколи не повернемося додо­му, бо він нас не випустить.

— А ти й не повернешся більше додому, — пробурмотів Едді й нервово скуйовдив собі волосся.

— Увесь час, поки ми їхали на тому поїзді, я не випускала книжки з рук. Я навіть пам’ятаю, що думала: якщо він спробує нас викрасти, я вириватиму з неї сторінки, поки він не зупиниться. Але, звісно, ми приїхали туди, куди треба було, до того ж вчасно. Тато навіть підвів мене до локомотива, щоб я побачила двигун. То був дизель, а не паротяг, і, пригадую, я дуже цьому зраділа. А тоді, після весілля, Морт скинув мені на голову цеглину, і я ду­же довго лежала в комі. А книжку про Чарлі Чух-Чуха відтоді

більше не бачила. Дотепер. — Помовчавши, вона додала: — Джейку, твоя книжка могла колись належати мені. Або Едді.

— Ага, мабуть, так і є, — сказав Едді. Його обличчя було блі­де й урочисте... а потім він вишкірився на всі кутні, як хлоп’я. «ЧЕРЕПАХУ уяви, здорова до неба, Промінь сраний — це все, що нам треба».

Роланд кинув погляд на захід.

— Сонце сідає. Джейку, прочитай історію, поки ще не темно.

Джейк відкрив першу сторінку, показав їм картинку, на якій

був зображений Машиніст Боб у кабіні Чарлі, й почав читати:

— Боб Брукс служив машиністом у Залізничній Компанії Се­рединного світу. Працював він на перегоні «Сен-Луїс — Топіка»...

— ...А діти досі чують, як Чарлі Чух-Чух тихим і хрипким голо­сом наспівує свою стару пісеньку, — закінчив Джейк. Він по­казав усім останню картинку — щасливих дітей, які насправді начебто кричали — і закрив книжку. Сонце вже сіло, і небо на заході набрякло багрянцем.

— Ну, насправді все не зовсім так, — сказав Едді, — більше нагадує сон, у якому вода часом тече вгору, а не вниз. Але збігів цілком досить, щоб я обдзюрився від страху. Це ж Серединний світ — територія Чарлі. Тільки звуть його тут зовсім не Чарлі. Тут він Блейн Моно.

Роланд дивився на Джейка.

— А ти як гадаєш? — спитав він. — Може, варто обійти міс­то? Триматися подалі від того поїзда?

Джейк опустив голову і замислився, відсторонено погладжу­ючи густу шовковисту шкурку Юка.

— Я б залюбки, — нарешті сказав він. — Але якщо я правиль­но розумію, що таке ка, то навряд чи нам це вдасться.

Роланд кивнув.

— Якщо це ка, то питання про те, вдасться нам чи не вдас­ться, навіть не стоїть. Якщо ми спробуємо обійти місто, обста­вини все одно змусять нас повернутися. У таких випадках краще негайно скоритися, ніж відкладати це на потім. Що думаєш, Едді?

Едді розмірковував так само довго і ретельно, як і Джейк. Він не хотів мати нічого спільного з балакучим поїздом. Як би там його не називали: Чарлі Чух-Чухом чи Блейном Моно, — все, що розповів і прочитав їм Джейк, волало про те, що на них може чекати невідворотна лажа. Але їм треба було подолати величез­ну відстань, і десь наприкінці цієї дороги знаходилося те, заради чого вони йдуть. І тут Едді здивовано збагнув, що точно знає, про що думає і чого хоче. Він підвів голову і вперше за той дов­гий час, відколи з’явився в цьому світі, подивився просто у вічі стрільцеві. Світло-карі очі проти блідо-голубих.

— Я хочу постояти на тому трояндовому полі і хочу побачи­ти Вежу, яка на ньому стоїть. Я не знаю, що буде далі. Можли­во, наші тіла поховають і хтось попросить не приносити квітів на наші могили. Та мені байдуже. Я хочу прийти на те поле. Схо­же, мені по цимбалах, навіть якщо той Блейн — диявол, і поїзд на шляху до Вежі перетинає пекло. Я голосую за те, щоб іти.

Роланд кивнув і повернувся до Сюзанни.

— Мені Темна Вежа не снилася, — сказала вона, — тож я можу вирішити для себе це питання на рівні «хочу — не хочу»... мабуть, ви б так це назвали. Але я вже вірю в ка. До того ж, я не така тупа, щоб не помічати, коли хтось лупить мене по голові кісточками пальців і каже: «Йди туди, ідіотко». А ти, Роланде? Що думаєш ти?

— Я думаю, що годі вже на сьогодні розмов. Час перенести їх на завтра.

— А як же «Загадки й головоломки на будь-чий смак»? — спи­тав Джейк. — Не хочете подивитися?

— Іншим разом. Для цього ще буде день, — сказав Роланд. — А зараз лягаймо спати.

Але стрілець ще довго лежав без сну. І коли знову ритмічно застукотіли барабани, він підвівся й пішов назад тією дорогою,

якою вони туди добулися. А прийшовши, став і дивився на міст та місто. Сюзанна не помилилася: він справді був дипломатом і знав, що поїзд буде наступним етапом їхньої мандрівки з тієї самої миті, як уперше про нього почув... але водночас він від­чував, що вчинить нерозумно, якщо оголосить це привселюд­но. Ніхто не любить примусу, а надто Едді. Коли він відчував, що його змушують, то просто опускав голову, впирався нога­ми, жбурлявся дурними жартиками, словом, комизився, як той мул. Цього разу він хотів того самого, що й Роланд, але все од­но якби Роланд сказав «стрижено», Едді б відповів «голено», і навпаки. З ним краще було діяти обережно і питати замість наказувати.

Він розвернувся, щоб іти до табору... і рука сама опустилася на руків’я револьвера, бо на узбіччі дороги бовваніла, роздив­ляючись його, якась темна фігура. Він не витяг револьвер, але був дуже близько до цього.

— А я все думав, чи зможеш ти заснути після цієї маленької вистави, — сказав Едді. — Мабуть, відповідь «ні».

— Я не чув, як ти підійшов, Едді. Ти швидко вчишся... та тільки цього разу за успіхи в навчанні ти міг легко отримати кулю в живіт.

— Ти мене не почув, бо твій розум зайнятий різними думка­ми. — Він підійшов до стрільця, і навіть у пітьмі, освітлюваній лише зірками, Роланд побачив, що надурити Едді йому так і не вдалося. Він відчував до Едді дедалі більшу повагу. Так, Едді справді нагадував Катберта, але багато в чому він уже ви­передив стрільцевого друга дитинства.

«Не варто його недооцінювати, — подумав Роланд. — Інак­ше я дуже ризикую. А якщо я його підведу чи зроблю щось таке, через що він вважатиме мене обманщиком, то цілком може бу­ти, що він мене вб’є».

— Про що ти думаєш, Едді?

— Про тебе. Про нас. Я хочу, щоб ти дещо собі затямив. До­сі я вважав, що ти це вже знаєш, але після того, що було сього­дні ввечері, я вже сумніваюся.

— То скажи мені. — І він знову подумав: «Як же він схожий на Катберта!»

— Ми з тобою тому, що так має бути — це твоє трикляте ка. Але є ще одна причина: ми з тобою, бо ми цього хочемо. Ми з Сюзанною так вирішили, і я певен, що Джейк теж так думає. У тебе непогані мізки, мій старий напарнику з кхефу, але ти, мабуть, тримаєш їх у бомбосховищі, бо часом пробитися туди ой як непросто. Я хочу побачити її, Роланде. Второпав, про що я? Я хочу побачити Вежу. — Він пильно подивився Роландові в обличчя, але, мабуть, не побачив там того, на що сподівався, і зробив роздратований жест руками. — Я хочу сказати: відпус­ти мої вуха.

— Відпустити твої вуха?

— Ага. Не треба мене більше тягти. Тепер я йду, бо сам цього хочу. Ми всі цього хочемо. І якщо сьогодні вночі ти помреш уві сні, то ми тебе поховаємо і підемо далі. Хай навіть ми недовго про­тримаємося, але помремо на шляху Променя. Тепер второпав?

— Так. Тепер так.

— Ти кажеш, що розумієш мене, і здається, так воно і є... але чи віриш ти мені, ось у чім питання?

«Звісно, — подумав стрілець. — Куди тобі ще йти, Едді, в цьому чужому для тебе світі? І що ще робити? Фермер із тебе, так би мовити, поганенький».

Але думати так — низько й нечесно з його боку, і Роланд це розумів. Принижувати свободу волі, плутаючи її з ка, — це гір­ше, ніж блюзнірство. Це нудно й тупо.

— Так, — сказав він. — Я вірю тобі. Душею присягаю — вірю.

— Тоді годі поводитися так, наче ми отара овець, а ти чабан, який нас поганяє ціпком, щоб ми, нерозумні, бува, не подрі­ботіли в болото. Покажи нам, що в тебе на душі. Якщо нам су­дилося загинути в місті чи на тому поїзді, то я хочу помирати, знаючи, що я був не просто пішаком у твоїй грі.

Роланд відчув, як щоки заливає хвиля гніву, але йому ніколи не вдавалося ошукати самого себе. Він сердився не тому, що Едді був неправий, а тому, що Едді побачив його наскрізь. Весь

цей час Роланд спостерігав, які успіхи він робить, як відда­ляється од своєї в’язниці — і Сюзанна також, бо вона теж була ув’язнена, — та все одно його душа ніяк не могла прийняти очевидного. Вона прагнула й далі вважати їх іншими, нижчими за стрільця істотами.

Роланд глибоко вдихнув.

— Я благаю прощення, стрільцю.

Едді кивнув.

— Невдовзі на нас налетить ураган проблем... я це передчу­ваю. І мені дуже страшно. Але це не твої проблеми, а наші, й ми самі з ними впораємося. Згода?

— Так.

— Як ти гадаєш, у місті нам буде дуже непереливки чи тільки трішки?

— Не знаю. Знаю тільки, що нам треба захистити Джейка, бо Стара Тітонька сказала, що його зажадають обидва ворожі та­бори. Частково все залежить від того, чи швидко ми знайдемо той поїзд. А вже коли знайдемо, то багато залежатиме від того, що станеться далі. Якби в нашому гурті було ще двоє, то я б по­садив Джейка в рухомий ящик і приставив до нього охоронців з револьверами по обидва боки. А так нам доведеться йти вер­вечкою — я перший, за мною Сюзанна на візку, який штовха­тиме Джейк, а замикатимеш ти.

— Що на нас там чекає, Роланде?

— Спробуй здогадатися.

— Не можу.

— Можеш. Ти не знаєш міста, але знаєш, як поводилися лю­ди в твоєму світі відтоді, як усе почало руйнуватися. То на що нам слід очікувати?

Роланд повернув голову в той бік, звідки долинав безперерв­ний бій барабанів, і замислився.

— Можливо, нічого страшного не буде. Гадаю, їхні солдати вже старі й втратили бойовий запал. Можливо, твої сподівання справдяться і дехто з них навіть допоможе нам, як це зробив ка-тет з Річкового Перехрестя. Може статися, що ми взагалі їх

не побачимо. Вони помітять нас і наші револьвери, поховають носи і не чіплятимуться. Якщо ж ні, то я сподіваюся, що вони порснуть у різні боки, як щури, коли ми кількох підстрелимо.

— А якщо вони вирішать влаштувати бійку?

Роланд похмуро всміхнувся.

— Тоді, Едді, ми всі згадаємо обличчя наших батьків.

Побачивши, як зблиснули в темряві очі Едді, Роланд іще раз

мимохіть згадав Катберта — Катберта, який якось сказав, що повірить у привидів, тільки коли спробує одного на зуб, Кат­берта, з яким вони колись кришили хліб під шибеницею.

— Я на всі твої питання відповів?

— Нєа. Але цього разу ти грав зі мною по-чесному.

— Тоді добраніч, Едді.

— Добраніч.

Едді розвернувся і пішов геть, а Роланд стояв, проводжаючи його поглядом. Зараз він дослухався, тож міг розрізнити кроки Едді... та все одно вони були ледве чутними. Час було поверта­тися й самому, але стрілець іще раз наостанок глянув туди, де в темряві лежало місто Лад.

Для них він один із тих, кого стара називала Юнами. Вона ска­зала, що забрати його зажадають обидва табори.

Ти більше мене не покинеш ? Не даси мені впасти ?

Ні. Більше ніколи не покину.

Але йому було відомо те, чого не знали його супутники. І ма­буть, після тієї розмови, яка щойно відбулася в них з Едді, вар­то їм розповісти... але він знав, що триматиме це знання в собі ще деякий час.

Старою мовою, якою колись спілкувалися між собою меш­канці різних країв його світу, слова, такі як кхеф і ка, здебіль­шого мали багато значень. Проте слово «чар» — чар, як у Чарлі Чух-Чуха, — було однозначним.

Чар означало смерть.

РОЗДІЛ 5

МІСТ І МІСТО

За три дні вони натрапили на рештки розбитого аероплана.

Першим на нього показав Джейк. Коли ранок був у розпалі, він помітив спалах світла на віддалі, миль за десять, неначе там у траві лежало дзеркальце. Підійшовши ближче, вони побачили на узбіччі Великого Шляху щось велике й темне.

— Схоже на мертвого птаха, — сказав Роланд. — Великого птаха.

— То не птах, — відповів Едді. — То аероплан. А світло — це сонце, що відбивається від скла ліхтаря.

А ще за годину вони мовчки стояли на узбіччі, споглядаючи старі руїни. На прогнилому фюзеляжі, нахабно витріщаючись на новоприбулих, сиділи три вгодовані ворони. Джейк підняв з узбіччя камінець і пожбурив ним у птахів. Невдоволено кар­каючи, ворони насилу здійнялися в повітря.

Одне крило зламалося, коли літак падав, і тепер лежало не­подалік, наче трамплін для стрибків у воду посеред високої тра­ви. Решта літака не дуже постраждала. Скло ліхтаря тріснуло в усібіч, коли об нього вдарилася голова пілота. На тому місці лишилася велика пляма кольору іржі.

Юк подріботів туди, де з трави здіймалися три іржаві лопаті пропелера, понюхав їх і притьмом побіг назад до Джейка.

У кабіні пілота сиділа висхла мумія у м’якому шкіряному ком­бінезоні й шоломі, з якого стирчав шпичак. Губ у мумії не було,

зуби випиналися в передсмертній гримасі відчаю. Пальці, які колись були товстими, мов сосиски, зараз перетворилися на вкриті шкірою кістки, що стискали штурвал. На скроні в тому місці, де пілот вдарився головою об ліхтар, лишилася западина. А зеленувато-сірі патьоки, що вкривали ліву щоку, як здогадав­ся Роланд, колись були мозком. Голова мертвого була нахилена назад, так, наче він навіть у момент смерті не сумнівався, що зможе знову злетіти в небо. Вціліле крило літака стирчало над густою травою. Поблякла емблема на ньому зображала кулак, що стискав блискавку.

— Схоже, Тітонька Таліта помилялася, а старий альбінос мав рацію, — побожно сказала Сюзанна. — Мабуть, це Давид Сприт­ний, принц-ізгой. Роланде, поглянь, який він великий. Мабуть, його довелося намастити жиром, щоб запхати в кабіну!

Роланд кивнув. Від спеки й часу тіло чоловіка в кабіні ме­ханічного птаха зменшилося в розмірах, і тепер він був просто скелетом, обтягнутим сухою шкірою, але все одно було видно, які широкі в цього чоловіка плечі і яка масивна розтрощена голова.

— Так загинув Лорд Перт, — сказав стрілець, — і земля здригнулася, коли він впав.

Джейк питально на нього поглянув.

— Це зі старої поеми. Лорд Перт був велетнем, який виру­шив на війну, битися з тисячею людей. Але не встиг він поки­нути свої землі, як у нього поцілив камінцем якийсь хлопчак. Просто в коліно. Він перечепився, важкі обладунки потягли його вниз, і, падаючи, він зламав собі карк.

— Це схоже на нашу легенду про Давида й Голіафа, — сказав Джейк.

— Пожежі не було, — відзначив Едді. — Б’юся об заклад, у нього закінчилося пальне, заглух двигун, і він спробував сісти на дорогу. Хай навіть він був ізгоєм і варваром, але сміливості в нього було хоч греблю гати.

Роланд кивнув і перевів погляд на Джейка.

— Ти не боїшся цього видовища?

— Ні. Мені було б страшно, якби він ще... ну, розкладався. — Від мертвого в кабіні аероплана Джейків погляд помандрував до міста. Зараз Лад був значно ближче і чіткіше вирізнявся на тлі неба. І хоча вони бачили, що шибки в багатьох вікнах веж розбиті, Джейка, так само, як і Едді, не полишала надія знайти там бодай якусь допомогу. — Б’юся об заклад, що безлад у місті почався після того, як він зник.

— Гадаю, ти виграв, — сказав Роланд.

— Знаєте що? — Джейк знову уважно роздивлявся літак. — Люди, які побудували це місто, могли самі робити аероплани, але я певен, що цей — наш, з нашого світу. У п’ятому класі я пи­сав роботу про повітряні баталії. Здається, я впізнаю цей літак. Роланде, можна я підійду ближче?

Роланд кивнув.

— Я піду з тобою.

Разом вони пішли до літака. Висока трава шурхотіла об хо­лоші їхніх штанів.

— Дивись, — звернувся до Роланда Джейк. — Бачиш кулемет під крилом? Це німецька модель з повітряним охолодженням. «Фоке-Вульф». їх випустили перед самим початком Другої світо­вої. Я впевнений, що це саме той літак. Але звідки він тут узявся?

— Багато літаків просто зникають, — сказав Едді. — Візьмі­мо, наприклад, Бермудський трикутник. Це місце над одним нашим океаном, Роланде. Вважається, що воно прокляте. А на­справді там просто може бути величезний прохід між нашими світами. Прохід, який майже завжди відчинений. — Едді згор­бився і, недолуго імітуючи фантаста Рода Серлінга, оголосив: — Пристебніть паси. Ми наближаємося до зони турбулентності. Наш літак входить у... Зону Роланда!

Але Джейк із Роландом, стоячи вже під вцілілим крилом лі­така, не звернули на нього уваги.

— Підсади мене, Роланде.

Роланд похитав головою.

— Крило міцне тільки на вигляд. Джейку, цей літак уже дав­но тут лежить. Ти впадеш.

— Тоді зроби руками сходинку.

— Давай я, Роланде, — запропонував Едді.

Роланд глянув на праву руку, на якій бракувало пальців, зни­зав плечима і склав пальці в замок.

— Нічого. Він не важкий.

Джейк скинув мокасини і легко ступив на імпровізовану шпо­ру з Роландових рук. Юк пронизливо загавкав, але Роланд не міг збагнути, чому — чи то від збудження, чи то від тривоги.

Джейк уже притискався грудьми до іржавого закрилка літака і дивився на емблему: блискавку в кулаці. Біля краю вона трохи відстала від поверхні крила. Джейк узявся за закрилок і потяг­нув. Той відійшов від крила так легко, що коли б Едді не підстраховував його і не притримав рукою, то Джейк упав би на спину.

— Так я і знав, — сказав хлопчик. Під кулаком і блискавкою була інша емблема. Тепер вона відкрилася майже повністю. Свастика. — Я просто хотів переконатися. Можете мене опус­кати на землю.

Вони знову вирушили, але щоразу, коли озиралися назад, їх переслідував хвіст літака. Він грізно здіймався над високою тра­вою, наче пам’ятник Лордові Перту.

Того вечора настала Джейкова черга розпалювати багаття. Ко­ли дрова були складені так, як подобалося стрільцеві, Роланд простягнув хлопчику кремінь і кресало.

— Зараз подивимося, як ти впораєшся.

Неподалік, обійнявши одне одного за талію, сиділи Едді й Сю­занна. Коли день вже хилився до вечора, Едді зірвав для неї на узбіччі жовтогарячу квітку. Ввечері Сюзанна вплела її в волос­ся, і тепер щоразу, коли вона дивилася на коханого, її губи роз­тулялися в посмішці, а погляд світлішав. Роланд помічав усе це, і вони його тішили. їхнє кохання дедалі міцніло. І це було добре. Щоб витримати місяці й роки, що чекали на них попе­реду, воно має бути справді глибоким і сильним.

Джейк висік іскру, але вона пролетіла за кілька дюймів від хмизу для розпалювання.

— Піднеси кремінь ближче, — порадив Роланд, — тримай рів­но. І не бий по ньому кресалом, Джейку, а шкрябай.

Джейк знову спробував, і цього разу іскра впала на хмиз. За­курився легенький димок, але вогню не було.

— Здається, я не дуже добре вмію таке робити.

— Нічого, навчишся. А тим часом подумай, що це таке. Одяг­нене, коли приходить ніч, і роздягнене на світанку?

-Га?

Роланд узяв Джейка за руки і підніс їх ще ближче до купки хмизу.

— Здається, такої загадки в твоїй книжці нема.

— О, то це загадка! — І Джейк висік ще одну іскру. Цього разу в хмизі з’явився маленький язичок полум’я, з’явився і згас. — Ти теж знаєш кілька загадок?

Роланд кивнув.

— Не просто кілька, а купу. В дитинстві я, мабуть, знав їх цілу тисячу. Ми їх вивчали на заняттях.

— Правда? А навіщо вивчати загадки?

— Мій наставник, Ваннай, казав, що хлопчик, який може від­гадати загадку, мислить небуденно. Щоп’ятниці у нас влашто­вувалися змагання з загадок, і хлопчик чи дівчинка, які здобу­вали перемогу, могли раніше піти з уроків.

— А ти часто йшов раніше, Роланде? — спитала Сюзанна.

Він похитав головою і всміхнувся, наче сам із себе.

— Я дуже любив ці турніри, але ніколи не був надто тяму­щим. Ваннай казав: це тому, що я надто глибоко замислювався над кожною загадкою. А батько вважав, що в мене просто бідна уява. Як на мене, то вони обидва були праві... але в батькових словах було трішки більше правди. Я завжди вмів витягати ре­вольвер швидше за своїх товаришів і стріляв краще, але з небу­денним мисленням не товаришував ніколи.

Сюзанна дуже уважно спостерігала, як Роланд спілкується з мешканцями Річкового Перехрестя, тож думала, що стрілець себе недооцінює, але вголос цього не сказала.

— Часом довгими зимовими вечорами у великій залі вла­штовувалися турніри з розгадування загадок. Коли змагалася сама молодь, вигравав завжди Алан. А серед дорослих найкра­щим був Корт. Він забув більше загадок, ніж решта пам’ятала, і після кожного ярмаркового турніру ніс із собою гуску. Загад­ки мають велику силу, і одну-дві знає кожна людина.

— Навіть я, — сказав Едді. — Наприклад, чому мертве немов­ля перейшло дорогу?

— Це тупо, Едді, — сказала Сюзанна, але не сердито, а всмі­хаючись.

— Бо його прикріпили до курки! — прогорлав Едді. Джейк розреготався, розкидавши рукою купку хмизу, й Едді всміхнув­ся. — Гоп-ца-ца, гоп-ца-ца, я їх знаю мільйон!

Але Роланд не всміхнувся. Він навіть трохи образився.

— Вибач, Едді, але ти говориш дурниці.

— Ох, Роланде, вибач, — сказав Едді. Він досі посміхався, але відчувалося, що трохи дратується. — Весь час забуваю, що в одному з дитячих хрестових походів чи що то було тобі від­стрелили почуття гумору.

— Я ставлюся до загадок серйозно. Мене вчили, що здат­ність їх розгадувати свідчить про тверезий і дисциплінований розум.

— Все одно вони творів Шекспіра й квадратні рівняння не за­мінять, — сказав Едді. — Тобто не будемо відвертатися.

Джейк задумливо дивився на Роланда.

— У моїй книжці написано, що розгадування загадок — це найдревніша гра, у яку досі грають. Тобто в нашому світі. І в дав­нину загадки були не просто забавками, а дуже серйозною спра­вою. Через них людей вбивали.

Роланд вдивлявся у темряву, яка згущувалася навколо.

— Так. Я на власні очі це бачив. — Він згадував той ярмар­ковий турнір, що закінчився не врученням призового гусака, а смертю — смертю косоокого, який сконав на землі з кин­джалом у грудях. Кортовим кинджалом. Той чоловік був ман­дрівним співцем і акробатом. Він спробував ошукати Корта — вкрав книжечку судді, у якій на берестових аркушах були записані відповіді.

— Вибббачте, — затинаючись, сказав Едді.

Сюзанна дивилася на Джейка.

— Я геть забула про твою книжку загадок. Можна поди­витися?

— Авжеж. Вона в мене в наплічнику. Але відповідей там не­має, їх хтось вирвав. Може, тому містер Тауер й віддав мені книжку безко...

Зненацька його плече боляче стисла чиясь рука.

— Як його звали? — спитав Роланд.

— Містер Тауер, — сказав Джейк. — Кельвін Тауер. А хіба я вам не розповідав?

— Ні. — Роланд поволі ослабив хватку і відпустив Джейкове плече. — Але чомусь почуте мене не дивує.

Едді відкрив Джейків наплічник і, видобувши звідти «Загад­ки й головоломки», кинув книжку Сюзанні.

— Знаєте, — сказав він, — я завжди думав, що жарт про мертве немовля досить прикольний. Може, це й несмак, зате прикольно.

— Мені байдуже, є в нього смак чи ні, — сказав Роланд. — Ця загадка не має сенсу і її не розгадаєш. Тому вона дурна. Хо­роша загадка такою не буває.

— Господи! Ви що, серйозно ставилися до цих дурниць? Я не помиляюся?

— Так.

Тим часом Джейк знову складав хмиз докупи і мізкував над загадкою, яка спричинила цілу дискусію. Аж раптом він усміхнувся.

— Багаття. Відповідь — багаття, так? Збираємо ввечері, роз­бираємо вранці. Якщо замінити слово «збирати» на «розклада­ти», то все просто.

— Саме так. — Роланд посміхнувся хлопчикові у відповідь, але при цьому не відводив погляду від Сюзанни. Вона ж горта­ла сторінки пошарпаної книжечки. Дивлячись, як зосереджено вона набурмосилася і як неуважно поправила жовту квітку, коли та надумала вислизнути з її волосся, стрілець подумав: Сю­занна відчуває, що стара книжка загадок може бути не менш важливою, ніж «Чарлі Чух-Чух»... а може, навіть і важливішою. Він перевів погляд на Едді й відчув, що його знову охоплює роз­дратування з приводу дурної загадки. Навіть цим юнак нагаду­вав Катберта. Проте ця подібність була радше неприємною: часом Роландові хотілося взяти його за барки й трусити, доки в нього з носа не поллється кров і не випадуть усі зуби.

«Спокійно, стрільцю, спокійно!» — озвався в нього в голові на­смішкуватий Кортів голос, і Роланд рішуче посадовив свої емоції, на припону. Справу полегшила згадка про те, що Едді ніяк не міг вгамувати свого потягу до нісенітниць. Але вдача теж частково була справою рук ка, тим більше що Роланд чудово знав: на­справді Едді значно серйозніший. І щоразу, коли стрілець по­чинав у цьому сумніватися, на згадку спадала їхня розмова на узбіччі шляху, що відбулася три ночі тому, — розмова, в якій Едді звинуватив його в тому, що він використовує їх як пішаки і у своїй грі. Тоді це розлютило його... але слова Едді були на­стільки близькими до істини, що йому стало соромно.

А Едді, перебуваючи в блаженному невіданні щодо цих по­важних роздумів, спитав:

— Що це таке: зелене, важить сотню тонн і живе на дні океану?

— Я знаю, — відповів Джейк. — Це Мобі Шмаркля, Вели­кий Зелений Кит.

— Ідіотизм, — сердито буркнув Роланд.

— Ага... але тому це й смішно, — сказав Едді. — Жарти теж змушують мислити небанально. Розумієш... — Він загнувся, гля­нувши на Роландове обличчя, розсміявся і підняв руки вгору. — Забудь. Я здаюся. Ти все одно не збагнеш. Навіть за мільйон років. Ну, що там у тій дурній книжці? Я навіть спробую бути серйозним... якщо спершу ми трохи підвечеряємо.

— Гляньте, — сказав Роланд, і в його очах промайнув вогник посмішки.

-Га?

— Це означає, що ми домовилися.

Джейк шкрябнув кресалом по кременю. Спалахнула іскра, і цього разу хмиз зайнявся. Втішений, Джейк всівся й, обійняв­ши Юка рукою за шию, споглядав, як розгорається багаття. Собою він був дуже задоволений. Адже він не тільки розпалив вечірнє багаття, а й розгадав Роландову загадку.

З

— Я теж знаю одну загадку, — сказав Джейк, коли вони вече­ряли буритосами.

— Вона також нерозумна? — спитав Роланд.

— Ні. Це справжня загадка.

— Тоді загадуй, а я спробую відгадати.

— О’кей. Що не має ніг, але біжить, з ложем, та на місці не ле­жить, буває довгим і широким, ворожим, добрим і двобоким?

— Добра загадка, — м’яко сказав Роланд. — Але стара. Це ріка.

Джейк не чекав такої швидкої відповіді, тож трохи похню­пив носа.

— Ну так, тебе важко чимось здивувати.

Роланд кинув останній шматок своєї вечері Юкові, і пухнастик вдячно його заковтнув.

— Та ні. Я з тих, кого Едді називає «слабкий грець». От ба­чив би ти Алана. Той колекціонував загадки, наче якась да­мочка — віяла.

— Слабкий гравець, друже ти мій Роланде, — поблажливо сказав Едді.

— Дякую, що виправив. А спробуй-но відгадати оцю: що росте і встає? Спочатку біле, потім червоне, і чим пухкішим воно стає, тим дужче подобається старій?

Едді вибухнув сміхом.

— Це член! — прогорлав він. — Грубо, Роланде, як грубо! Але мені подобається! Подобається, хай йому!

Роланд похитав головою.

— Твоя відповідь неправильна. Гарна загадка — це часом го­ловоломка зі слів, як та Джейкова про річку. Але буває й так, що

вона більше скидається на трюк фокусника, бо змушує дивити­ся в один бік, коли насправді треба дивитися геть у інший.

— Вона подвійна, — сказав Джейк і переказав слова Аарона Діпно про загадку Самсона. Роланд кивнув.

— Може, це суниці? — спитала Сюзанна і тут же сама від­повіла на своє питання. — Авжеж, суниці. Це як у тій загадці про багаття. В ній є прихована метафора. І щоб розгадати за­гадку, треба збагнути, в чому метафора.

— Я хотів, щоб вона зі мною переспала, і висловив своє про­хання красивими метафорами, а вона дала мені по пиці й пішла геть, — сумно продекламував Едді. Але його ніхто не слухав.

— Якщо замінити «стає» на «росте», — вела далі Сюзанна, — то все просто. Ягоди спочатку білі, потім червоні. Чим пухкі­шими вони ростуть, тим більше їх любить стара жінка. — Від­чувалося, що вона задоволена собою.

Роланд кивнув.

— Я знаю іншу відповідь — виниці, але, мабуть, це одні й ті самі ягоди.

Едді взяв «Загадки й головоломки» та почав їх недбало гортати.

— А ну, Роланде. Коли двері перестають бути дверима?

Роланд набурмосився.

— Знову ти за своє? Бо мені вже скоро терпець...

— Ні, я ж обіцяв бути серйозним, і я серйозний... принайм­ні, я намагаюся. Це загадка з цієї книжки. Я просто знаю від­повідь. Колись у дитинстві чув.

Джейк по-змовницькому підморгнув Едді, бо теж знав від­повідь. І Едді йому підморгнув. На його подив, Юк теж спро­бував примружити око. Але, кілька разів поспіль невдало за­плющивши обидві повіки, шалапут облишив спроби.