Найчислehніші конфесії в україні у 1991-2004 рр.
Релігієзнавство
Навчальний посібник.
К.В.Кислюк
Матеріал до питання 5:
РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ В ХХ-ХХІ ст.
СУЧАСНА РЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ
Події середини 1980-х — початку 1990-х рр. призвели до значних змін у релігійному житті України.
1) Наявна чітка тенденція зростання питомої ваги віруючих серед дорослого населення (понад 18 років) України. Я кщо у 1991 р. тих, хто називав себе віруючим, булотрохи більше 40 %, тоу 2002 р. — вже понад 60 %. Я кщо десять років тому на чол і цього руху стояли люди, чиї пригнічені доти релігійні почуття нарешті змогли вирватися назовні, то тепер таку активність дедалі більшою мірою демонструють ті, хто відчув потребу в прояві власних релігійних переконань порівняно недавно. Пов’язано це із загальною демократизацією суспільства, зняттям обмежень на діяльність релігійних організацій і полегшенням їхньої реєстрації в Україні, що створило юридичну базу для потужного розвитку різноманітних визнань.
Шлях людей до релігії в новітній Україні полегшується нині низкою обставин:
• Після краху тоталітарного режиму в масові й свідомості утвори вся вакуум, який нині поступово заповнюється і відроджуваною національною свідомістю, і новим відчуттям громадянськості, і релігією.
• Збереглися відчутні релігійно-культурні традиції, особливо у західноукраїнських областях.
• Залишається загальнодуховна потреба в релігії, яка полегшує людські біди, знімає стресові навантаження, обіцяє заступництво з боку Всевишнього.
• Зміни соціальної структури у бік виразної нерівності (багаті— бідні) спричинили гостру потребу в релігійному милосерді та добродійності.
• Нарешті, у суспільстві складається доброзичливо-зацікавлене ставлення до релігії завдяки активній її популяризації з боку ЗМІ.
2) Помітно пожвавились інституційні прояви релігії. Загалом станом на 1 січня 2005 р. у країні діяли приблизно 30 тис. релігійних громад. Це — приблизно в п’ять разів більше, ніжу 1988 р.
Сучасна конфесійна структура України (приблизна питома вага зареєстрованих та незаресстрованих громад станом на 1 сі чия 2003 р.)
НАЙЧИСЛEHНІШІ КОНФЕСІЇ В УКРАЇНІ У 1991-2004 рр.
(приблизна кількість зареєстрованих громад)
| (1 січня) | (1 січня) | |
| УПЦ-МП | ||
| УПЦ-КП | - | |
| УАПЦ | ||
| УГКЦ | ||
| РКЦ | ||
| Баптисти | ||
| Адвентисти сьомого дня | ||
| П’ятидесятники | ||
| Мусульмани | ||
| Іудеї |
В Україні налічується майже 28 тис. священнослужителів, 378 монастирів (6184 насельників), відкрито більше 160 духовних навчальних закладів з майже 20 тис. слухачів, 12 тис. недільних шкіл, виходить друком понад 350 часописів і газет. У розпорядженні релігійних організацій знаходиться понад 20тис. культових споруд (церкви, храми, мечеті, синагоги тощо), приблизно 2,5тис. перебувають у процесі будівництва.
3) Розширився релігійний спектр. На сьогодні в Україні кількість відомих релігій сягнула 115, однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віровизнань чи напрямів. Серед опитаних у 2002 р. 70% дорослого населення України назвали себе православними (утому числі ті, хто коливається, невіруючі), 7% — греко-католиками, 2,2% — протестантами, менше 1 %—римо-католиками, мусульманами, іудеями.
Водночас сучасна релігійна ситуація в Україні позначена низкою особливостей:
1) Значний відсоток (від 20 до 25) громадян коливається між вірою та невір’ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії.
2) Релігійність сучасних українських віруючих має помітно поверховий характер й у багатьох випадках зводиться лише до прийняття відповідної атрибутики й виконання формальних вимог (хрещення, носіння натільного хрестика тощо). Лише 20% віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень чи частіше, ще 20%—раз на місяць, половина—тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву (ймовірно, "Отче наш"), ше третина — по 2 — 3.
Принагідно зазначимо, що 85% дорослого населення пройшло хрещення, тобто формально є християнами. Половина чи навіть більше невіруючих, байдужих і переконаних атеїстів, відвідують богослужіння у дні релігійних свят, матеріально підтримують Церкву. Значна частина з них вірить у Бога.
3) Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, відрізняється помітною невизначеністю свого змісту. Як правило, люди визнають існування Бога, однак не завжди визнають існування диявола; вірять в існування душі, гріху, раю і пекла. Таким чином, ці поняття набувають нині не тільки релігійного, а радше морального забарвлення. Причому третина віруючих, половина тих, хто коливається між вірою та невір’ям, шоста частина невіруючих і атеїстів примудряються одночасно вірити у переселення душ та астрологію з магією на додачу.
Загалом, опитування 2002 р. виявило лише 1,7% людей, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії "справжніх віруючих".
Це — переважно одинокі похилого віку жінки, які жили у сільській місцевості. Наведемо деякі статистичні дані для порівняння. Приблизно таку саму картину дало тривале міжнародне дослідження сучасної російської релігійності (Д. Фурман, К. Кааріайнен). Згідно до опитувань останнього десятиліття, 60% американців є членами релігійних організацій, приблизно 30% стверджують, що відвідують богослужіння щотижня або частіше, 45% — раз на місяць. У середньому на одне домогосподарство витрачається на рік на релігійну благодійність 440доларів. Найпослідовнішу релігійну поведінку в Європі демонструє в населення Ірландії та Польщі. Щотижня у 1990-х рр. богослужіння відвідували 80% ірландців і поляків, 40% італійців, 30% іспанців, 20% голландців, 10% шведів і французів.
4) Релігійність населення західноукраїнського регіону є в цілому вищою за релігійність інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків у лібералізації радянської державної політики стосовно до релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. Незважаючи на те, що буквально в два-три останні роки цей відсоток зменшився до 40 %, віруючими називає себе 80% дорослого населення цього регіону. Я кщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 громад, то в західних областях цей показник є в 2—3 рази вищим.
5) Центрами поширення нетрадиційних релігій, навпаки, є Донецька, Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної історичної традиції, або такі, де результати політики викорінення релігії виявилася найуспішнішими.
6) Центр релігійної діяльності перенесено у міста, позаяк у дореволюційні часи та у перші десятиліття Радянської влади релігійним було передусім, українське село. Зазначена особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.
7) Релігійні організації відчувають гостру нестачу культових споруд. Незважаючи на те, що згідно з двома березневими (1992 і
2002 рр.) указами П резидента України релігійним організаціям було передано понад 3600 культових споруд і 8 000 одиниць церковного майна, ще понад 4000 споруд було збудовано упродовж 1992-2003 рр., більше 30% нині діючих культових споруд є лише пристосованими для молитовних цілей, ще 30% — орендуються з тією ж метою. Рівень забезпеченості різних релігій них конфесій культовими спорудами різниться. Стовідсотково забезпечені ними громади Закарпатської реформатської (кальвіністської) Церкви. Найнижчий відсоток забезпеченості—у новоугворених протестантських громад і нетрадиційних для країни релігійних віровизнань.
8) Якщо православні і католицькі об’єднання відчувають потребу в кваліфікованих кадрах священнослужителів, то в протестантських громадах завдяки створеній ними власній системі духовної освіти їх у 2—3 рази більше, ніж самих громад. Зважаючи на наріжний протестантський принцип "загального священства", у цьому не вбачається проблеми у протестантському середовищі.
9) Стався розкол в українському православ’ї. Зараз в Україні діють:
1. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави Українських Церков в Америці і в діаспорі митрополита Костянтина (Батана), предстоятель— митрополит Мефодій (Кудряков).
2. Українська Православна Церква-Київський патріархат (УПЦ-КП), її очолює патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Де-нисенко).
3. Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ-МП), очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабоданом).
Початок розколу припадає на той час, коли в лютому 1989 р. у Києві було створено ініціативний комітет відродження УАПЦ в Україні. 19 серпня 1989 р. Львівська православна парафія святих апостолів Петра і Павла на чолі з протоієреєм Володимиром Яремою вийшла з юрисдикції РПЦ і оголосила себе приналежною до УАПЦ. Таким чином, 1989 р. є роком початку третього відродження УАПЦ.
5-6 червня 1990 р. був скликаний Перший Всеукраїнський Собор УАП Ц, на якому була утворена українська патріархія на чолі з патріархом Мстиславом, що тоді очолював УАП Ц в Америці.
УПЦ М П бере свій початок, як ми вже знаємо, з 1686 р. Хоч так вона ніколи не називалася. 31 січня 1990 р. Синод РПЦ надав Українській Церкві статус автономної і перейменував її на УПЦ. Однак це практично нічого не змінило у становищі УПЦ, яка, як і раніше, підпорядковується московському патріархату. Церква ця має парафії по всій Україні, найбільше в східних і південних ц частинах. В юрисдикції цієї Церкви знаходяться такі українські святині, як Києво-Печерська та П оч аївська лаври.
Починаючи з відродження УАП Ц між нею і УПЦ МП почалося протистояння і боротьба за парафії.
Подальший розвиток подій пов’язаний з постаттю митрополита Філарета (Денисенка), який у той час очолював УПЦ МП.
У листопаді 1991 р. на соборі УП Ц МП в Києві митрополит Філа-рет висловився за незалежність Української Церкви від РПЦ. Всі єпископи на чолі з митрополитом Філаретом поїхали до Москви просити відпускну грамоту.
1—3 квітня 1992 р. Синод РПЦ розглянув прохання українських єпископів про автокефалію і не задовольнив його. Більше того, Синод позбавив митрополита Філарета єпископської гідності. 27 травня 1992 р. архієрейський собор УПЦ у Харкові оголосив своїм предстоятелем замість митрополита Філарета митрополита Ростовського і Новочеркаського РПЦ Володимира (Сабодана). За митрополитом Володимиром пішов весь єпископат, а при митрополиті Філареті залишився Вол оди м ирськи й собор у Києві й один єпископ, теж за це позбавлений сану РПЦ. Проте митрополит Філарет не визнав цих рішень і пішов на крайній крок. За підтримки тодішнього президента України Л.М. Кравчука і деяких народних депутатів він оголосив про своє об’єднання з УАП Ц і утворення нової релігійної організації — УПЦ-КП на Всеукраїнському Православному Соборі в червні 1992 р. Малось на увазі, що нову Церкву очолить патріарх Мстислав, який навіть був відсутній на Соборі, а заступником патріарха став митрополит Філарет (посада заступника патріарха була встановлена вперше за більш як тисячолітню історію православ’я).
Після Собору і формального об’єднання митрополит Філарет дістав змогу заволодіти грішми УПЦ МП, а по всій Україні почалися акції насильницького приєднання парафій УПЦ МП й УАПЦ до новоутвореної УП Ц- КП.
Фактично ж відбулося не об’єднання Церков, а черговий розкол в українському православ’ї, із двох Церков утворилося три, з одного патріархату—два. Патріарх Мстислав не визнав новоутворену Церкву і призначив архієпископа Львівського і Галицького Петра (Петруся) очолити ту частину УАП Ц, що не приєдналася до УПЦ-КП. Після угворення УПЦ-КП УПЦ МП не припинила свого існування й надалі залишалася в підпорядкуванні РП Ц. Кількість її парафій практично не зменшилася, лише окремі з них перейшли в УПЦ-КП.
11 червня 1993 патріарх Мстислав помер і був похований у своїй резиденції в м. Саунт Бавнд Брук в Америці. У вересні 1993року УАПЦ обрала свого патріарха—Димитрія (в миру Володимир Ярема).
23-24жовтня 1993 р. на соборі УПЦ-КП було обрано нового патріарха, ним став митрополит Володимир (Романюк), хоча фактично Церквою керував митрополит Філарет. Після смерті патріарха Володимира (Романюка)улипні 1995 р. УПЦ-КП став керувати митрополит Філарет, обраний патріархом на соборі цієї Церкви.
У лютому 2000 р. вмері патріарх УАПЦ Димитрій, відповідно до його заповіту нового патріарха було вирішено не обирати, а просити митрополита Костянтина (Багана), який очолює українські Православні Церкви в Америці й у діаспорі, духовно опікувати УАПЦ. Це було дуже важливо, оскільки всі українські Церкви закордоном були прийняті вєвхаристійнеспілкування константинопольським патріархом . Формальним же предстоятелем УАП Ц в Україні став митрополит Мефодій (Кудряков).
У червні 2003 р. стався черговий розкол в УАПЦ. Мефодій (Кудряков) оголосив себе митрополитом Київським і всієї України, вийшовши з-під опіки митрополита Костянтина. В юрисдикції ж останнього залишилася Харківсько-Полтавська єпархія й поодинокі парафії по всій Україні.
Увесь цей час йдуть розмови і переговори на різних рівнях про майбутнє об’єднання всіх галузей українського православ’я, але всі Церкви висувають свої вимоги, які важко задовольнити одночасно. Таким чином, об’єднання на сьогодні неможливе, це справа майбутнього (див. текст 9.10).
Діяльність Православних Церков в Україні станом на 1 січня 2005 р. характеризується наступними даними:
УАП Ц має 1209 релігійних організацій (702 священики). Церква має 7 місій, п’ять монастирів, 361 недільну школу і 7 періодичних видань;
УПЦ-КП нараховує 31 єпархію, 3639 релігійних організацій (2693 священнослужителів). Вона має 36 монастирів з 198 ченцями, Ібдуховних навчальних закладів(1352 слухачів), 24 місії і 8 братств, 31 періодичне видання та 1092 недільні школи;
УПЦ М П складається з 36 єпархій, в яких діють 10 689 громад віруючих, які обслуговують 8936 кліриків. Церква налічує 158 монастирів (4150 ченців і черниць), 15 духовних навчальних закладів (4413 слухачів), 106 періодичних видань, 3879 недільних шкіл та 36 братств.