Господарчі соціальні інститути

У наведеній вище класифікації Я. Щепаньський відносить до економічних усі ті інститути, які займаються виробництвом і розподілом благ і послуг, регулюванням грошового обороту, організацією та розподілом праці тощо. Вони утворюються на матеріальному базисі суспільства.

В іншій класифікації серед економічних інститутів виділяють інститути поділу праці, власності, заробітної плати тощо¹⁰. В. Тарасенко до складу економічних зараховує інститути виробництва, розподілу, обміну та власності, підкреслюючи при цьому, що в дійсності суспільних інститутів є набагато більше, ніж сфер діяльності¹¹.

В інших джерелах господарча функція суспільства розглядається у взаємодії інститутів влади і власності.

Спираючись на подані в соціологічних джерелах підходи щодо структури господарчих інститутів, доречно, на нашу думку, включати до неї такі:

- інститут власності,
- інститут виробництва,
- інститут ринку,
- інститут споживання.

Саме у взаємодії названих інститутів здійснюється задоволення матеріальних потреб людей шляхом вироблення, розподілу, обміну та споживання в умовах певного соціального порядку. При цьому господарчі інститути "включені" у цей соціальний порядок через взаємодію з іншими соціальними інститутами - владою, культурою, сім'єю, освітою, релігією та ін.

Переходячи до розгляду конкретних господарчих інститутів, скористаємось методикою їхнього аналізу, запропонованою І. М. Гавриленком.

Спочатку досліджуються ті групи, що взаємодіють у просторі цього інституту, їхній специфічний профіль і порядок відносин між собою. Виліпивши соціогрупову структуру конкретного інституту, треба виявити й аналітично описати ті соціальні організації й адміністративні органи, через які проявляється їхня взаємодія між собою і зі зовнішнім оточенням. Завершальним етапом є встановлення тих особливих форм, завдяки (чи через які) цей інститут реалізує свої соціальні функції, тобто задовольняє колективні потреби. Потрібно також виявити ті функції, що для цього інституту є домінуючими¹².

За такого підходу інститут власності є таким, що спирається практично на всі групи залученого у сферу економіки населення, члени яких у тій чи іншій формі є суб'єктами відносин власності.

Для соціологів власність - це, по-перше, сукупність соціальних норм, що санкціонують ті чи інші економічні дії. Причому ці норми зовсім не обов'язково фіксуються в законах чи контрактах. До того ж, правове закріплення аж ніяк не скасовує необхідності соціального визнання норм. Наприклад, закон може дозволити фермерську діяльність. Але потрібно ще, щоб вас визнали фермером і не спалили ваше господарство. По-друге, власність - це безпосереднє вираження господарської влади і контролю за ресурсами в суспільстві, де суб'єкти мають різний "потенціал насильства". Мобілізація цього потенціалу різко звужує і добровільність, і раціональність вибору варіантів¹³.

Історично всяка приватна власність випливала з джерела власності як поступове узурпування особливих прав жерцями і воєнними начальниками - суб'єктами насилля і тлумачами сакральних (священних) змістів.

Із зародженням власності, зазначає С. О. Войтович¹⁴, суттєво інших рис набуває інституціональна соціальна система,. Йдеться, насамперед, про приватну власність, тому що саме в цьому значенні вона набуває статусу соціального інституту, стає регулятором поведінки та налагодження взаємодії в соціальній системі суспільства. Як загальнонародна, тобто державна або общинна (яка була загальносуспільною в родовій общині і державною - в російській земельній общині), власність залишається лише однією із сфер державного управління і як така не набуває статусу соціального інституту.

Соціальний інститут власності розглядається як такий, що історично виділився від інституту влади. За своїм первісним значенням власність є продовженням функцій управління, що залишалися прерогативою інституту влади, певною системою регулювання відносин із приводу виробництва та розподілу життєвого ресурсу. Саме ця система зразків поведінки в процесі історичного розвитку набуває озвичаювання та типізації і конституюється згодом в інституціональну систему регуляції й налагодження системи відносин у цій сфері людської діяльності Як і в сфері відносин інституту влади, які є розподілом людей відповідно до функції управління на тих, хто організовує, керує, а, отже, і розпоряджається, і на тих, хто підпорядковується, підкоряється, у сфері відносин інституту власності розподіл здійснюється відповідно до засобів виробництва: хто володіє засобами виробництва - володіє правом управління й розпорядження.

У процесі відділення від інституту влади інститут власності набуває ознак, що суттєво відрізняють його від першого. Як і інститут влади, власність також є певним нормативно-ціннісним компонентом.

Але як нормативно-цінісні системи вони відрізняються за змістом. Інститут власності - це інституціоналізовані зразки поведінки, що складаються в людському суспільстві з приводу об'єктивних передумов виробництва життєвих ресурсів та їх розподілу Як система цінностей, покликана регулювати поведінку і взаємодію соціальних суб'єктів суспільства у сфері виробництва, вона пов'язана з оцінками значення праці, багатства, накопичення тощо та ставленням членів суспільства до названих явищ. У процесі історичного розвитку, коли власність набуває статусу соціального інституту, вона втілюється в сукупності організаційних і матеріальних засобів, об'єднань людей, що реалізують його функції, в системі установ, виробничих структур тощо.

Отже, власність за своїм первинним значенням є продовженням функцій управління і розпорядження, властивих інституту влади та його державним утворенням. Ці функції стосуються виробництва життєвого ресурсу та його розподілу в суспільстві. Тому функція власності - регуляція стосунків між людьми з приводу об'єктивних передумов виробничої діяльності та її результатів.

За умов радянського суспільства спостерігалось практично повне домінування інституту влади над власністю при забороні приватної власності. Цим самим зумовлювався відповідний соціальний порядок та умови функціонування всіх інших соціальних інститутів, у тому числі й економічних.

Інститут виробництва здійснює організацію праці та управління трудовою діяльністю, спираючись на систему організаційно-управлінських соціальних організацій і структур. До засобів реалізації мети належать засоби виробництва - фабрики, заводи, науково-дослідні і проектні інститути та установи.

Інституту виробництва притаманна також система стимулів та санкцій як щодо учасників виробничого процесу, так і тих, хто здійснює інституалізаційні функції.

Інститут виробництва реалізує потреби як всього населення - у продуктах, товарах та послугах, так і значних соціальних груп, залучених до процесу виробництва. Останні мають різні соціальні статуси і відповідні соціальні ролі: робітники і роботодавці, управлінці і виконавці, підприємці, службовці, спеціалісти та ін.

Інститут виробництва має за мету забезпечення матеріальних ресурсів для задоволення життєвих потреб людей у продуктах харчування, предметах ужитку та засобах виробництва.

Здійснюється ця мета через виконання виробництвом головної функції - діяльності щодо виготовлення сукупності продуктів, промислових товарів і послуг, а також техніки, обладнання та інших засобів виробництва для випуску цих товарів.

Ще однією важливою функцією інституту виробництва є його соціалізаційна функція в процесі праці. На відміну від економістів, які розуміють працю як цілеспрямовану діяльність людини щодо пристосування природи до її потреб, є ще й інший соціологічний аспект праці, де вона виступає як процес соціалізації. Трудовий процес стає організаційною рамкою, за допомогою якої відбувається входження людини в колектив, що характеризується своїми групами інтересів і відносно закритими коаліціями, особливими ритуалами і стратегіями взаємодії. Тут людина прилучається до встановленого порядку і стає об'єктом спостереження, контролю і дисциплінарного впливу. Перетворюючись у працівника, вона освоює аж ніяк не одні тільки професійні ролі. Вона довідується, що значить бути "начальником" чи "підлеглим", "лідером" чи "аутсайдером", "товаришем" чи "колегою", "передовиком" чи "відстаючим".

У процесі праці людина навчається отримувати і передавати інформацію, реагувати на тиск зовні і вирішувати конфліктні ситуації, дозувати власні зусилля і зображати наполегливу працю, встановлювати зв'язки і напрацьовувати авторитет. У цьому процесі виявляється когнітивний елемент, пов'язаний з отриманням нових навичок і пізнанням предметної сторони світу, а також естетичний елемент, що виражається в доданні продукту деякої закінченої форми. Праця є обміном діяльністю в самому широкому змісті слова. І навіть індивідуальна праця втілює інтерналізовані норми, вироблені в процесі такого обміну. Праця - це школа соціалізації, у якій проходить вагома частина всього нашого життя. І поряд із виробництвом продуктів і послуг, праця виступає як виробництво і відтворення самої людини.

Інститут ринку тільки починає досліджуватися соціологами, тому його інституціональні характеристики ще недостатньо описані в соціологічній літературі, хоча з'явилися перші вітчизняні роботи з соціології ринку¹⁵.

Ось одне із соціологічних визначень ринку: ринок - це сукупність структурно пов'язаних продавців і покупців певного товару (товарної групи), діяльність яких регулюються певними правилами і концепціями контролю, які поділяє більшість учасників.

Як видно із визначення, соціологів турбують насамперед структурні та інституціональні елементи ринку, а також їхній зв'язок з діями учасників.

До складу основних елементів, що утворюють ринок, належать:

- склад учасників ринку (продавців і покупців);
- склад товарів (товарної групи), які учасники виробляють і обмінюють;
- структурні елементи, що виражають стійкі форми організації і зв'язки між учасниками ринку;
- інституціональні елементи (формальні і неформальні), що обмежують і стимулюють поведінку учасників ринку;
- концепції контролю, що регулюють формування ділових стратегій учасників ринку.

Основною функцією інституту ринку є діяльність із забезпечення та здійснення процесу обміну між учасниками ринку.

Для здійснення цієї функції інститут ринку має відповідні засоби - ресурси (форми капіталу) та організації (підприємство та бізнеси), а також ділові зв'язки (стратегічні альянси, ділові мережі та ділові асоціації).

Як і всякий формальний інститут, ринок регульований щодо обсягу функцій, засобів та методів дії у вигляді таких інституціональних елементів:

- прав власності (претензії на ресурси і доходи);
- управлінських схем (функціональна інтеграція, організаційно-правова інтеграція та фінансова інтеграція);
- правил обміну (підбір партнерів, заключения контрактів, підтримка контрактів)¹⁶.

На завершення зазначимо, що ринковий обмін не має претендувати на універсальність та необмеженість свободи ринкового обміну. На наявність обмежень такої свободи, що виникали в різних історичних суспільствах, вказував ще М. Вебер¹⁷:

- визначені об'єкти виводилися зі сфери ринкових угод - у принципі чи на якийсь час;
- деякі станові групи виключалися з ринкового обміну загалом чи з обміну специфічними товарами;
- накладалися обмеження на споживання визначених товарів (особливо в періоди голоду чи війни);
- обмежувалася конкуренція в інтересах професійних цехів і торгових гільдій;
- підтримувалася монополія політичної влади.

У підсумку ринкова економіка протягом більшої частини історії відігравала підлеглу, допоміжну роль.

Відтоді роль ринкової форми господарства помітно зростає. Відбулося об'єднання раніше ізольованих ринків у світову (глобальну) систему "саморегульованих ринків". Однак і це не привело до необмеженого панування ринкової економіки. І хоча майже не залишилося сфер, не порушених впливом ринку, зберігаються великі сектори господарства, обмежено залучені у ринкові відносини. До них тією чи іншою мірою належать:

- державний сектор, що багато в чому регулюється іншими принципами, ніж досягнення прибутку;
- сектор некомерційних організацій, що залишається значною мірою непідвладним комерційним розрахункам;
- внутрішні ринки великих корпорацій, у яких вибудовуються свої системи адміністративних стандартів і неявних контрактів;
- домашні господарства, більшість з яких не прагне до товаризації і комерціалізації внутрішніх відносин.

Одним із господарчих інститутів є інститут споживання. Говорячи про споживання, слід розрізняти економічне і соціологічне розуміння цього поняття.

При економічному підході до споживання розглядається місце споживання у структурі виробничого процесу поряд з виробництвом, розподілом і обміном. Споживання чогось насамперед розглядається як споживання тієї доданої вартості, яка вкладена у продукт виробництвом. Виробництво регулюється попитом на товари, який виникає на основі потреб споживача. Таким чином, у рамках економіки потреби розглядаються як рушійні сили виробництва і не розглядається, як виробництво формує самі потреби. В економіці при розгляді споживання враховується функціонування ринкового механізму реалізації товарів (попит, пропозиція, ціна), баланс чи дисбаланс яких визначають характеристики споживання - появу дефіцитних товарів чи, навпаки, надлишок товарів¹⁸.

У рамках економічної теорії окремою галуззю з аналізу споживання є маркетинг, одним із розділів якого є поведінка споживачів. Маркетинг вивчає ринок товарів і стратегії їхнього "просування" на ринку. Проте, як правильно зазначили вчені, маркетологи вивчають споживача, як вивчають рибу рибалки, а не іхтіологи: не з метою отримання наукових знань і побудови концепції, а з метою отримання більшого прибутку від продажу товарів¹⁹.

Соціологічний підхід до споживання базується на розгляді його як соціального феномену, тобто у зв'язку із соціальною структурою, типом суспільства, функціями споживання у соціальній системі. Окрема увага в соціології при вивченні споживання приділяється потребам, механізмам їхнього виникнення і задоволення.

Соціологія - неоднорідна наука, і в рамках її існує багато шкіл і підходів до аналізу соціальних явищ. Проте доречно зупинитися на двох опозиційних школах - функціоналізмі та конфліктології та їх розумінні феномену споживання. Загалом ці підходи характеризують суспільство за таким критерієм: чи переважають у суспільстві сили, які сприяють підтриманню рівноваги, чи в ньому відбувається постійна боротьба і конфлікти між різними соціальними групами.

Суть функціоналістської методології, найяскравішими представниками якої є Е. Дюркгейм, Т. Парсонс та Р. Мертон, полягає у тому, що ті чи інші суспільні явища розглядаються з точки зору того, яку роль вони відіграють у підтриманні суспільства. У рамках цього підходу в споживанні визначається місце і роль (функції) споживання у цілісній взаємодії економіки і суспільства.

Сучасний конфліктологічний підхід, представниками якого є К. Маркс, Р. Дарендорф та Л. Козер, розглядає суспільство як боротьбу соціальних груп за обмежені ресурси, а саме - багатство, , владу і престиж. Ця боротьба відбувається в усіх сферах, включаючи споживання. До того ж, споживання стає ареною боротьби за престиж і пов'язані з ним багатство і владу через нав'язування правлячим соціальним класом своєї моделі споживання всім іншим соціальним групам.

Підсумовуючи, можна дати таке визначення споживанню: це процес задоволення біологічних потреб (в їжі, теплі тощо), а також соціальних потреб людини, включаючи потребу в ідентифікації себе із соціальною групою шляхом використання товарів.

Чому споживання є соціальним інститутом? Спираючись на вищезазначені ознаки соціального інституту, надані Тарасенком В. І., можна визначити такі ознаки споживання як соціального інституту:

1. Інститут споживання виникає внаслідок розподілу праці на виробників і споживачів.

2. Опредмечування, матеріалізація споживання як діяльності і суспільних відносин проявляється через розширену мережу магазинів і універсамів, базарів, де і відбувається взаємодія між споживачами і виробниками (звичайно, за допомогою посередників).

3. Статуси і ролі в інституті споживання також розписані: споживач і виробник. Але слід зазначити, що залежно від місця у соціальній структурі у кожної людини є різний статус споживача (він має різні фінансові можливості споживати, різні смаки у виборі товарів для підкреслення власне свого місця у соціальній структурі). Цей феномен вперше помітив Т. Веблен - при значній соціальній нерівності виникає необхідність наочної демонстрації свого рівня споживання, оскільки він стає знаком відмінності між класами. Цей феномен Т. Веблен назвав поняттям "демонстраційне споживання". Демонстраційне споживання він визначає як "використання споживання для доказу володіння багатством", споживання "як засіб підтримання репутації"²⁰. Саме в демонстрації споживання, житті напоказ Веблен бачить стрижень "грошової цивілізації", тому що демонстраційне споживання стимулює надмірне споживання, яке підтримує виробництво нових товарів і створення прибутку.

4. Не існує написаних правил всередині інституту споживання, проте тут слід згадати надзвичайний вплив реклами, яка і формує стандарти споживання серед населення, визначає, що є "стильним", а що ні і для кого. Не дотримуватися стандартів споживання, яке задає соціальна структура, надзвичайно важко, оскільки суспільство це кваліфікує як "девіантну поведінку" (наприклад, візьмімо суспільну оцінку такого альтернативного соціального руху, як захист прав тварин, протест проти заданих стандартів споживання, що не враховують права тварин). Тому доречним видається порівняння сучасного американського соціолога Г. Рітцера свободи обирати предмети споживання, яку має людина, з архіпелагом островів: людина має можливість обирати, на якому острові їй жити, але не може нікуди "відплисти".

5. Інститут споживання має відповідні функції, серед яких найважливішою є задоволення матеріальних і духовних потреб людини, а також потреб у самовизначенні, самоідентифікації у сучасному надзвичайно розшарованому суспільстві (за статтю, стилем, класами тощо). До того ж, французький соціолог-постмодерніст Жан Бодріяр у своїй книзі "Система речей" розглядає споживання як "тотально ідеалістичну практику, яка далеко виходить за рамки стосунків з речами і міжособистісних стосунків, поширюючись на всі рівні історії, комунікації і культури"²¹. Таким чином, споживання стає своєрідним шляхом комунікації, а не лише демонстрації своєї класової позиції через споживання. Це комунікація щодо своєрідності особистості, її цінностей, а також її соціального становища.

Але споживання має і ряд дисфункцій. У "суспільстві масового споживання" (термін У. Ростоу), яке на думку вчених настало після другої світової війни, споживання починає втрачати свою основну функцію - задоволення матеріальних потреб людини, і стає самоціллю, особливо у високорозвинених суспільствах. Тому виникло таке явище, як консумеризм. Основними передумовами його виникнення стали такі: перехід від традиційного до індустріального суспільства здійснився шляхом індустріальної революції, яка докорінно змінила моделі споживання. Наприкінці ХІХ - поч. XX ст. було винайдено більш ефективні технології видобутку і обробки природних ресурсів, в економіці починає вироблятися додатковий продукт. У цей час відбулася криза перевиробництва - на товари не було достатньо покупців. Виникла потреба залучити до розширеного споживання представників усіх класів. Якщо у традиційному суспільстві багаті могли жити в розкоші тільки за умов обмеження споживання усіма іншими класами, то в індустріальному суспільстві запорукою багатства верхівки стало зростання виробництва, яке стимулювало розширення споживання. Таким чином, як пише американський соціолог Р. Роббінс²², "економічна криза кінця ХГХ ст. була зупинена, але за рахунок навколишнього середовища, через вироблення додаткового сміття та розширене споживання природних ресурсів".

Подальший розвиток промисловості, а разом з ним і споживання призвів до виникнення явища консумеризму - надмірного, інтенсивного, часто ірраціонального придбання товарів, постійної їхньої заміни і як наслідок потужного використання природних ресурсів. Уперше термін "споживацтво" застосував Самуелъ Штраус, журналіст і філософ, який писав у 1920-х роках, для охарактеризування нового стилю життя, при якому люди завжди прагнуть мати більше речей, ніж вони мають зараз²³. Проте ще М. Вебер у своїй книзі "Протестантська етика і дух капіталізму" (1904-1905) зазначав, що вже тоді "прагнення до збагачення, позбавлене свого релігійно-етичного змісту, набуває характеру нестримної пристрасті, іноді близької до спортивної"²⁴.

Технологічне визначення прогресу людства, з одного боку, сприяло зростанню загального стандарту життя людей, але, з іншого боку, воно відбувається на тлі відставання культури загалом і культури споживання зокрема. Культура споживання (за В. І. Тарасенком) - "здатність людини, групи або суспільства усвідомлювати свої розумні потреби і знаходити для їхнього задоволення найбільш ефективні з економічного, морального і екологічного поглядів шляхи"²⁵. Така ситуація і дала підставу іспанському публіцистові Ортега-і-Гассету говорити про суспільство масового споживання як про суспільство "цивілізованих дикунів", які "не підозрюють, що будівля цивілізації тримається за рахунок величезних зусиль і особливого прагнення, вважаючи, що їх власна історична роль зводиться до того, щоб вимагати все більших і більших благ, так неначе вони були їхніми правами від народження"²⁶. Подібна ситуація веде до надмірності у споживанні як основної риси сучасної моделі споживання.

Усвідомлюючи негативний ефект сучасної моделі споживання, суспільство веде пошук нової стратегії існування у світі згідно з концепцією збалансованого розвитку. Історія створення цієї концепції сягає своїми коренями у недалеке минуле - у 1992 p., коли відбулася конференція ООН з природного середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро. На цій конференції було задекларовано принципи збалансованого екологічно безпечного розвитку та прийнято два історичні документи: "Декларацію у справі природного середовища і розвитку" і "Глобальну програму дій - Порядок денний 21" (Агенда-21)²⁷.

На ній збалансований розвиток (англ. sustainable development) було визначено як такий розвиток, який забезпечує потреби нинішнього покоління без втрат для майбутнього покоління забезпечити свої власні потреби. Парадигма збалансованого суспільства, на відміну від індустріального, ґрунтується на органічному (не механічному) тринітарному поєднанні економічної, соціальної й екологічної сфер, за визначальної ролі останньої. Але в усіх випадках йдеться про розвиток у межах екологічних можливостей до відновлення природного середовища, що не вносить незворотних змін у природу і не створює загрози для тривалого існування людини як біологічного виду Homo Sapiens.

Однією з головних передумов переходу до збалансованого розвитку є збалансоване споживання. Основними рисами моделі збалансованого споживання згідно з виділеними раніше критеріями є такі:²⁸

- за характером виробництва - це локальне виробництво, основане на біорегіональному підході;
- за терміном використання - це довготривалі товари з їхнім подальшим повторним використанням та утилізацією;
- за якістю - це високоякісні товари;
- за ідеологією споживання - це ідеологія гуманізму і турботи про довкілля;
- за розподілом споживчих благ - вимагається впровадити принцип міжпоколіннєвої рівності, що передбачає незначну соціальну нерівність;
- за загальним обсягом споживання - планується ввести поняття "міри" і "достатності".

Перехід до збалансованого споживання вимагає змін на інститу-ціональному рівні: зміни інституту реклами та її впливу, а головне - зміни самої культури споживання, яка пропагується суспільством. Шляхи переходу від сучасного інституту споживання до збалансованого споживання є ще недостатньо дослідженим питанням, яке є завданням сучасних і майбутніх соціологів.

РЕЗЮМЕ

1. Соціально-економічні (господарчі) інститути входять до головного соціального інституту - економіки - і є носіями всіх родових ознак останнього. Господарчий інститут - це комплекс умов, в яких обрані члени групи мають право на виконання публічних та імперсональних дій, спрямованих на задоволення індивідуальних і групових соціально-економічних потреб, для регулювання економічної поведінки членів групи. Йому притаманні певні способи діяльності, визначені імперсонально, які він реалізує завжди однаково, спираючись на підтримку всієї спільноти або її більшості.

2. Складовими елементами господарчого інституту є: мета, коло функцій, сукупність визначених соціальних ролей, засоби й установи, а також санкції щодо суб'єктів і об'єктів інституціональних функцій.

3. Значущість і вплив господарчого інституту ґрунтується на двох фундаментальних функціях: а) допомога задоволенню суспільно важливої соціально-економічної потреби; б) регулювання соціально-економічної поведінки шляхом заохочення очікуваної і репресій щодо неочікуваної господарчої поведінки.

4. У літературі з соціології економіки превалює класифікація господарчих інститутів за видами господарчої діяльності, які вони регулюють: інститут власності, інститут виробництва, інститут ринку та інститут споживання. У сукупності, взаємодіючи між собою, ці господарчі інститути реалізують головну функцію соціального інституту економіки - задоволення матеріальних потреб громадян.