Соціологія / соціологія - гіденс ентоні. більшість із нас зустрічається і розмовляє з багатьма людьми протягом дня

Більшість із нас зустрічається і розмовляє з багатьма людьми протягом дня. Наприклад, Кетрін встає вранці, снідає зі своєю родиною, потім, можливо, проводить дітей до школи, зупиняючись на короткий час біля шкільних воріт погомоніти з подругою. Потім вона іде машиною на роботу, мабуть, увімкнувши радіо. Протягом дня вона спілкується з колегами та відвідувачами, від обміну кількома словами до тривалих ділових розмов. Кожна з таких зустрічей імовірно відокремлюється маркерами, — Ґофман називає їх дужками, — які відрізняють кожен епізод сфокусованої взаємодії від попереднього та від несфокусованої взаємодії, що відбувається на задньому плані (Goffman, 1974).

Бувалий

В американських містах, де рівень злочинності досить високий і де страх та обережність визначають поведінку тамтешніх мешканців, різні спільноти мають знати звичаї інших спільнот, зокрема ті, що панують на вулиці. Й афроамериканці, й білі дотримуються приблизно однакових поглядів щодо громадської безпеки, і ті, й ті, як правило, не наважуються потикатися на вулицю після того, як смеркне.

Ілайдж Андерсон, соціолог-урбаніст, викладач Пенсильванського університету, вивчав типи соціальної взаємодії на вулицях двох прилеглих один до одного міських кварталів. У його книжці "Вулична обачність" (Streetwise, 1990) вивчаються способи взаємодії чорних та білих на вулиці, "наражаючись на мінімальний ризик і виявляючи максимум взаємоповаги у світі, сповненому непевності й небезпеки". На думку інших І соціологів, що досліджували соціальну взаємодію, Андерсон з'ясував, і що вивчення повсякденного життя проливає світло на те, як утворюється j соціальний порядок через с індивідуальні взаємодії, і

Він був особливо зацікавлений у дослідженні взаємодій у таких ситуаціях, коли принаймні одна сторона розглядається як потенційно загрозлива. Яким чином незнайомцям удається за короткий час стати менш чужими одне одному?

Перш ніж вийти на вулиці в пошуках відповіді на це запитання, Андерсон пригадав рядки Ервінґа Ґофмана, котрий описує, як виникають соціальні дефініції в певних контекстах або місцях: "Коли хтось уперше з'являється перед іншими, вони звичайно намагаються добути про нього якусь інформацію або активізувати ту інформацію, котру вже мають... Інформація про індивіда допомагає з'ясувати ситуацію, дозволяючи іншим наперед знати, чого він сподівається від них і чого вони можуть сподіватися від нього".

Взявши за основу ідеї Ґофмана, Андерсон поставив перед собою запитання, які ж види та ознаки поведінки складають лексикон публічної взаємодії? Він дійшов висновку, що "колір шкіри, стать, вік, товариство, одяг, прикраси і ті речі, що їх люди носять, допомагають ідентифікувати їх, унаслідок чого можна сформувати певні припущення й розпочати комунікацію. Рухи (швидкі чи повільні, вдавані чи безпосередні, зрозумілі чи незрозумілі) сприяють подальшому розвиткові цієї публічної комунікації. Такі фактори, як час дня або діяльність, що "пояснює" присутність особи, можуть також вплинути на те, як саме і як швидко образ "чужого" нейтралізується. Якщо таке пильне вивчення незнайомця не дає підстав дійти висновку, що він "безпечний", в уяві пішоходів може виникнути образ бандита, й вони постараються триматись якнайдалі від того, хто асоціюється у них із цим образом".

Які люди стають об'єктом такого вивчення на вулицях? За спостереженнями Андерсона, "діти швидко відбувають такий огляд, білі жінки та білі чоловіки — набагато повільніше, чорні жінки, чорні чоловіки та чорні підлітки — найповільніше. Лише з досвідом мешканці міст навчаються бачити різницю між реальною небезпекою та безпідставною тривогою.

Наприклад, на вечірці люди, які розмовляють між собою, намагатимуться так розташуватися і настільки тихо гомоніти, щоб утворити окремішній "гурток". Вони можуть стати колом, обличчями одне до одного, не даючи змоги іншим пристати до їхнього гурту, аж поки вирішать зламати своє коло або розмиють межі своєї сфокусованої взаємодії, розійшовшись у різні кутки кімнати. У більш формальних випадках про початок і кінець тієї або тієї "зустрічі" повідомляють спеціальним сигналом. Перед початком театральної вистави, наприклад, у залі гаснуть вогні і підіймається завіса. В кінці світло знову вмикають, а завіса падає.

Маркери набувають особливого значення або тоді, коли зустріч виходить із ряду пересічних подій, або коли може виникнути непорозуміння стосовно того, що відбувається. Наприклад, коли модель позує голою перед малярським класом, вона (або він) звичайно не роздягається і не вдягається на очах у групи. Роздягання і вдягання на самоті дозволяє раптово виставити тіло на загальний огляд і так само раптово зникнути. Це різко позначає межі епізоду й позбавляє його сексуального підтексту, який міг би виникнути за іншої ситуації.

В дуже обмеженому просторі, наприклад у ліфті, буває важко виділити площу сфокусованої взаємодії. Нелегко й іншим присутнім там людям показати, що вони не дослухаються до розмови, як це зазвичай робиться в інших ситуаціях. Непросто також незнайомим людям не дивитись одне на одного більше, аніж то дозволяється згідно з правилами ввічливої неуважності. Тому у ліфтах люди часто намагаються підкреслено показати, що вони "не слухають" і "не дивляться", втупившись у простір або в панель із кнопками — куди завгодно, аби тільки не в своїх супутників у ліфті. Розмова там, як правило, або зовсім не ведеться, або обмежується короткими репліками. Подібним чином, коли десь у конторі або в оселі кілька людей розмовляють між собою, й одному з них доводиться урвати мову, щоб підняти телефонну слухавку, іншим не завжди так просто продемонструвати цілковиту неуважність, і вони, як правило, намагаються продовжити мляву, силувану розмову.

Керування враженням