СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ. Більшість бідних людей живуть у якихось оселях або мають постійний прихисток

Більшість бідних людей живуть у якихось оселях або мають постійний прихисток. Ті, хто такого прихистку не має — безпритульні, — стали часто з'являтися на вулицях наших великих міст за останні два десятки років.

"Над прірвою" — так описує Марта Берт проблему безпритульних у Америці (Burt, 1993). Берт почала досліджувати цю проблему в 1980-х роках, намагаючись дати оцінку діяльності Фонду надзвичайних ситуацій та Програмі притулку (Emergency Fund and Shelter Program), які виникли у відповідь на велике збільшення кількості людей, які не мають даху над головою і терплять від голоду в цьому

десятиріччі. Вона з'ясувала, що дехто самохіть обрав собі таку долю — тинятися вулицями, спати де доведеться, нічого не мати й почуватися вільним від будь-яких матеріальних турбот. Але велика більшість зовсім не має такого бажання; вони були виштовхані в безпритульність факторами, що перебувають поза їхнім контролем. Щойно люди втрачають дах над головою, їхнє життя починає руйнуватися, перетворюється на спіраль труднощів і знегод. У Британії також бездомне існування може бути асоційоване з "порочним вуличним колом" (див. рамку).

Як і бідність, безпритульність не так легко визначити, як може здатися. Два покоління тому більшість людей думали про "дім" як про сім'ю. За бездомних (безпритульних) вважали людей, які жили в гуртожитках або притулках. їх називали бездомними, оскільки вони жили самі й тільки зрідка бачилися зі своїми рідними чи близькими.

За останні два чи три десятиріччя набагато більше людей стали жити самотою з власного вибору. Тож безпритульні тепер стали визначатися як люди, яким немає, де спати, і які або тимчасово мешкають десь у випадкових вуличних притулках, або сплять у місцях, не призначених для мешкання, таких як під'їзди будинків, на паркових лавах, на вокзалах або в занедбаних будівлях.

Хто такі безпритульні у Британії? Ця категорія, фактично, є досить змішаною. Близько чверті — це люди, які побували в лікарнях для душевнохворих. Принаймні дехто з них провели тривалий час у божевільнях до 1960-х років, коли людей з хронічними психічними захворюваннями почали випускати на волю внаслідок змін у політиці охорони здоров'я. Цей процес деінституціоналізації був прискорений кількома факторами. Перше — бажання уряду заощадити гроші, оскільки вартість утримування людей у лікарнях для душевнохворих, як і в усяких лікарнях, висока. Другим, більше гідним хвали мотивом, було переконання провідних психіатрів, що довготермінова госпіталізація часто завдає більше шкоди, аніж користі. Тобто вони вважали, що треба випустити кожного, кого могли доглянути на волі. Результати цього заходу не виправдали надії тих, хто вважав деінституціоналізацію позитивним кроком. Деякі лікарні випустили людей, яким не було куди йти і які, можливо, не жили поза лікарнею протягом довгих років. Найчастіше нікому не було діла до того, куди піде й що робитиме той чи той випущений на волю пацієнт.

Більшість бездомних, проте, не є колишніми душевнохворими, не є вони також алкоголіками або регулярними споживачами заборонених законом наркотиків. Це люди, які опиняються на вулиці, тому що вони пережили особисті катастрофи, іноді по кілька зразу (див. мал. 10.2). Жінка, наприклад, може розлучитися з чоловіком і водночас втратити не тільки свій дім, а й роботу. Молода людина може посваритися з батьками й податися до великого міста, не маючи там ніякої підтримки. Дослідження показали, що найвразливішими до безпритульності є люди, які походять із найбідніших прошарків робітничого класу, не мають певної робочої кваліфікації і заробляють дуже мало. Довготермінове безробіття — головний показник.

Група вивчення житлових проблем "Притулок" здійснила кілька локальних досліджень і на їхній основі зробила оцінку кількості бездомних. Згідно з даними групи "Притулок", безпритульність за період з 1978-го по 1992 рік зросла на 300 відсотків. Впродовж 1995 року місцева влада в. Англії та Велсі зареєструвала 450 тисяч людей як таких, що не мають бодай тимчасового притулку. Проте група "Притулок" оцінює реальну кількість безпритульних набагато вище. Урядова статистика про бездомні сім'ї, які живуть у тимчасових помешканнях, наводиться в таблиці 10.3.

Таблиця 10.3. Бездомні сім'ї, які жили в тимчасових оселях у Великій Британії, 1982—1994 рр. (в тисячах).

	"Ліжко й сніданок"	Гуртожитки	Короткотермінова оренда	Усі
1982	2,0	3,7	4.8	10,5
1983	3,0	3,6	4,5	11.1
1984	4,2	4,2	5,3	13.7
1985	5.7	5,0	6,7	17,4
1986	9,4	5,0	8,3	22,7
1987	10,6	5,7	10,5	26,8
1988	11,2	6,8	14,2	32,2
1989	12,0	8.6	19,9	40,5
1990	11,7	10,4	27,0	49.1
1991	12,9	11,7	39,7	64,3
1992	8,4	12,6	46,6	67,6
1993	5.4	11,9	40,7	58,0
1994	4,7	11,9	35,7	52,3

Джерело: Department of the Environment; Welsh Office; Scottish Office. Prom Social Trends, 1996, p. 187.

Хоча це й не буде повною відповіддю, більшість соціологів, які вивчали цю проблему, погоджуються, що надання адекватніших форм житла має визначальне значення у розв'язанні проблеми бездомності, незалежно від того, чи житлова програма спонсорується урядом, чи ні. Ось до якого висновку приходить Кристофер Дженкс у своїй книжці "Безпритульні" ^епскв, 1994): "Незалежно від того, чому люди опинилися на вулиці, знайти для них якийсь притулок, що надасть їм бодай крихту затишку і стабільності, це найважливіше з того, що ми можемо зробити для поліпшення їхнього життя. Не буде в людей притулку — не буде нічого".