Становлення і розвиток соціології економіки в Україні

Соціологія економіки в Україні, як і вся українська соціологія, сформувалася під впливом і в єдиному процесі зі світовою, західною соціологією разом із російською соціологічною наукою.

Головною особливістю становлення й розвитку соціології економіки (як і всієї соціології в Україні) є її висока політизація, пов'язана з ідеями державної, національної і культурної незалежності. Саме в такому контексті розглядаються проблеми цієї науки на всіх етапах її розвитку. Зазначимо, що зародившись і розвиваючись разом із виникненням соціологічної думки в Україні, соціологія економіки проходить основні періоди її розвитку.

В історії української соціологічної думки виокремлюють два загальні періоди її розвитку: протосоціологія та академічна соціологія²¹.

Протосоціологія охоплює період від виникнення перших примітивних уявлень про світ людини до моменту появи соціології як самостійної науки (О. Конт).

Академічна соціологія охоплює період із моменту появи системи О. Конта до наших днів.

Кожний із цих періодів має кілька етанів. Протосоціологічний період (V - сер. XIX ст.) містить (залежно від впливу на формування соціологічних поглядів економічних, соціальних, політичних, ідеологічних і парадигмальних факторів) такі етапи:

- становлення, розвиток і розпад Київської Русі (V - кін. XV ст.);
- виникнення, розвиток і розвал козацтва (кін. XV - сер. XVIII ст.);
- відродження України (кін. XVIII - сер. XIX ст.).

Характерно, що насиченість уявлень і знань кожного періоду проблематикою соціології економіки була різною залежно від змісту історичного процесу в кожний період і на кожному етапі. Так, на першому етапі (V - кін. XV ст.) соціально-економічні проблеми ще не вирізняються із загального контексту теологічних знань. І тільки на другому етапі, із вирізненням соціальних проблем людини з теологічних знань, виникають передумови для виокремлення цієї проблематики.

Серед мислителів того часу ці проблеми досліджував Феофан Прокопович (1681-1736). Виходячи з розуміння людини як малого макрокосму чи особливого світу, він розкриває механізми й мету людської діяльності, пов'язуючи їх із потребами людини. Кожна людина діє тому, що "вона бажає чогось, заради чого це робить". Досягнення щастя пов'язано з діяльністю людини, із задоволенням її потреб. Такий підхід відкривав можливості для майбутніх досліджень соціально-економічної діяльності на основі розрізнення основних її спонукальних сил без жорсткої регламентації божественним провидінням. Заслуговує на увагу думка про необхідність з'ясування сутності добра й блаженства, до яких потрібно прагнути і що найбільшою мірою відповідає людині. На наш погляд, у його працях уперше згадується про взаємозв'язок економічних і соціальних мотивів трудової поведінки.

Продовження і розвиток ці ідеї знайшли у працях мислителів козацького часу, зокрема, Григорія Кониського (1717-1795). У його концепції людської активності людина спирається на власні рушійні сили й мотиви, а не тільки на божественне провидіння. Людська діяльність розглядається ним як усвідомлена, що містить мету, засоби її досягнення і "добро" як потребу, усвідомлену у вигляді первісної мети.

Віра у творчі можливості людини, які та реалізує в процесі досягнення людського блага, не суперечить вищому благу, що "приготував людині Бог". Людське благо, чи щастя, припускає наявність здоров'я, доблесті, задоволення потреб у продовженні роду, почуттєвих насолодах, відчутті добробуту і щасливої долі й вимагає занять як фізичною, так і розумовою діяльністю.

Як бачимо, в розумінні механізмів людської діяльності Г. Кониський не такий уже й далекий від сучасних соціологічних поглядів. Плідні також його ідеї про роль людської праці в досягненні щастя - "добра".

Подальшого розвитку ідеї про людську діяльність як шлях досягнення щастя набули у працях Григорія Савича Сковороди (1722-1794). У праці "Алфавіт, або Буквар світу" він відходить від розуміння джерела щастя в абстрактному початку добра. Такий початок, на його погляд, міститься в праці. Розвиваючи ідею про необхідність самопізнання як умови успішної діяльності людини, він збагачує їх ученням про "споріднену працю".

Суть цього вчення полягає у визнанні природних нахилів людини до праці й необхідності розпізнати та усвідомити, для чого ти народжений - лише в цьому ти "будеш для себе і для братія твоєї корисним". Роби те, для чого породжений, і тоді будеш щасливий не тільки результатами праці, а й самою працею: "...сама у деланії твоєму праця буде для тебе сладчайшею, ніж... самі праці твої плоди"³⁵.

Як бачимо, результат праці пов'язаний не лише із задоволенням матеріальних потреб. Досить чітко простежується орієнтація на суспільну користь, соціальний характер праці та її результатів.

За гуманістичною спрямованістю ці соціологічні ідеї про працю не втратили своєї актуальності й у наш час. Вони започаткували гуманістичні традиції в українській соціології економіки, що були продовжені на етапі відродження України (кін. XVIII - сер. XIX ст.). Тут доречно звернути увагу на те, що, незважаючи на певну самобутність і специфічність, ідеї соціології економіки в Україні розвивалися не тільки в руслі західної і російської соціологічної думки, а й у безпосередньому контакті й взаємодії з видатними вченими того часу. Часто українські вчені реалізували свій творчий потенціал у науці інших держав. Так, видатний соціолог М. М. Ковалевський (1851-1916), який народився в Україні, навчався в Харківському університеті, Берліні, Парижі й Лондоні і відомий як послідовник позитивізму в його контівському варіанті, працював у різних країнах.

Одним із центральних понять його концепції була соціальна солідарність. У розширенні сфер солідарності він убачав основу соціального прогресу, у тому числі й у виробничо-економічній, трудових сферах.

Важливим для дослідження соціально-економічних процесів у трудовій сфері є його виступи проти монізму в соціології, визнання впливу одного чи кількох факторів на соціальне життя. Такий підхід створював передумови для дослідження економічної дії як соціального явища, зумовленого взаємодією сукупності факторів і явищ. Відповідно і результати такої діяльності мали розцінюватись за сукупним соціальним ефектом.

Гуманістичні традиції української суспільної думки притаманні світоглядові Івана Яковича Франка (1856-1916). Соціально-економічну діяльність він розглядає в контексті й взаємозв'язку з усією людською діяльністю. Вважаючи працю основою існування людства і його соціального прогресу, в дослідженні "Про працю" він наголошує, що, будучи основою людського добробуту й щастя, праця не вичерпує всієї різноманітності людського життя. Плідною є думка про вплив поділу праці на життя людського суспільства. Поширюючи цей вплив на всі сфери життєдіяльності, автор вважає, що поділ праці разом із станом освіти та економічним господарюванням, складають основу політичної влади в державі³⁶.

Заслугою великого мислителя було віднесення в окрему галузь суспільних знань науки, що дістала в нього назву "суспільна економіка".

З критичних позицій сприймав марксистські погляди видатний український економіст і соціолог Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919). Поділяючи погляди неокантіанства, він указував на однобічність визначення життя суспільства тільки за характером способу виробництва. На його думку, такою основою є господарська діяльність як сукупність людських дій щодо створення матеріальних умов для задоволення людських потреб.

Господарська діяльність виступає основою людської діяльності, оскільки цього вимагає задоволення всіх потреб людини. Тобто наука, політика, мистецтво мають свої матеріальні основи, що створюються господарюванням. Тому господарювання є основою всякої діяльності і посідає в ній центральне місце. Проте, застерігає вчений, соціальне життя не збігається з господарюванням. Частка останнього в діяльності тим менша, чим на задоволення більш високих потреб ця діяльність спрямована. Зі зростанням потреб у процесі історичного розвитку суспільства роль господарювання поступово зменшуватиметься при зростанні значення інших форм діяльності. При цьому інші види діяльності - духовна, інтелектуальна тощо - не є жорстко залежними від господарської діяльності, а мають своє самостійне значення в суспільстві.

Проти монополізації ролі виробничо-економічної діяльності в соціальному житті суспільства виступав також видатний український соціолог, філософ і суспільний діяч Богдан Олександрович Кістянівський (1868-1920). На його погляд, економічні відносини не можуть пояснити динаміку соціального життя. Основним недоліком "економічного матеріалізму" (так він називає марксизм) є методологічний монізм - прагнення всі соціальні зміни вивести з однієї-єдиної причини - класової боротьби. Поняття класу в марксистському розумінні не може претендувати на статус соціологічної категорії, оскільки має перехідний і обмежений характер. Тут обґрунтовується поняття "соціальна група", об'єднана сукупністю загальних почуттів, бажань і сподівань. Не абсолютизуючи жодної з форм, що складають каркас соціальних груп, він визнає їхню інваріантність. Поділ праці вирізняється серед них поряд із владою й підпорядкуванням, конкуренцією, дослідженням, створенням партій, представництвом, їхня сукупність формується в процесі соціальної взаємодії.

Актуальною для всіх напрямів соціологічних знань і соціології економіки зокрема залишається проблема перетворення соціології у строгу науку. Для цього потрібно виконати такі умови: жорстко аналізувати понятійний апарат; застосовувати для аналізу соціальних явищ причинові відносини і спиратися на ціннісні регулятори. Відповідно до цього завдання соціально-наукового пізнання соціального життя, у тому числі й у соціально-економічній сфері, полягають в обробці соціальних явищ із погляду спільності, необхідності та обов'язковості.

Своєрідність поглядів на поняття класу, соціальної групи притаманна і В'ячеславові Казимировичу Липинському (1882-1931) - видатному українському мислителю, соціологу, політичному діячеві. Він розумів клас як органічний колектив працівників, пов'язаних загальною традицією, духовною і навіть фізичною спільністю людей. Не висуваючи відношення до власності як головну класоутворювальну ознаку, він по-своєму розумів і промисловий клас, до якого відносив і робітників, і промисловців-капіталістів, не визнаючи за ними важливого місця в соціальній структурі.

Продовжуючи гуманістичні традиції української соціології, усяку форму людської діяльності (у тому числі політичну, трудову) В. К. Липинський вимагає розглядати з позицій знання людської природи як об'єкта цієї діяльності. У розробленій ним політичній антропології характеристики політичних типів людей зумовлені наявністю в суспільстві основних форм поділу праці: війна ("воїн" і "невоїн"), виробництво ("продуктант" і "непродуктант") та ідеологія (варіанти поєднання зазначених типів). Ідея про відповідність типу особистості (поєднання задатків, здібностей і якостей) певному роду діяльності актуальна й сьогодні в соціоніці, соціології кар'єри й менеджменті персоналу.

Особливе місце в розвитку української соціології посідає Микита Юхимович Шаповал (1882-1932) - видатний український учений, політичний і державний діяч, соціолог, із науковою діяльністю якого українська соціологія інституювалася як наука. Ним був заснований у Празі (1924) перший український соціологічний інститут під назвою "Український інститут громадознавства".

Методологічною основою соціології економіки можуть служити запропоновані М. Ю. Шаповалом теоретичні соціологічні ідеї: про суспільство як динамічну життєдіяльну систему, що утворює сукупність соціальних процесів; про соціальне життя, поведінку й діяльність соціальних груп та індивідів, зумовлених обставинами й факторами, що утворюють рушійні сили суспільства; про діяльність людини як реалізацію потреб через свідомо поставлену мету; про людину як сукупність біологічних, фізіологічних, психологічних і соціальних механізмів діяльності³⁷.

Через політичні мотиви праці М. Ю. Шаповала були невідомі масовому читачеві; на жаль, вони й тепер іще не введені достатнім чином до наукового вжитку. Однак загальна оцінка його вкладу в розвиток української соціології визначається роллю вченого в інс-титуалізації української соціології і соціології праці зокрема. Цим ім'ям завершується перший етап академічного періоду соціології в Україні - етап становлення й розвитку соціологічних знань - і починається етап інституалізації соціальних досягнень у суспільстві й становлення соціології в Україні в радянський час.

Початок цього періоду позначається досить активним дослідженням соціально-економічних проблем у рамках соціології праці в молодій Радянській державі. В Україні цей період пов'язаний зі створенням у Харкові Всеукраїнського інституту праці, який очолив Ф. Р. Дунаєвський. Він розробив, зокрема, концепцію "трьох категорій властивостей функціонера", основану на необхідності пов'язувати якості керівника не з якоюсь апріорною нормою, а з реальними вимогами конкретної трудової ситуації. Серед проблем, досліджуваних інститутом, - питання управлінського контролю, колегіальності та єдиноначальності, вдосконалення організаційної структури й стилю управління. Уже в той час тут застосовувалися методи соціальної інженерії і прикладної соціології.

Так, за допомогою професіограм визначалися індивідуальні якості працівників і придатність їх для конкретних професій.

Центральною концепцією харківської наукової школи була методологія "раціональної організації". Вона потребувала будувати проект будь-якої управлінської структури, виходячи не з апріорних принципів, а з урахуванням конкретної ситуації. Для цього розроблялися альтернативні варіанти вирішення однієї і тієї ж проблеми, що дозволяло вибрати оптимальний. Вивчення соціально-економічних проблем праці й управління в цей час не обмежувалося теоретико-методологічним аналізом.

Учені харківського інституту перебудову управління розглядали як багатоетапну діяльність. Спочатку вивчається ситуація, що склалася на підприємстві, вузлові питання, які потрібно вирішити. Після цього на основі попередніх розрахунків переглядається діюча професійно-кваліфікаційна структура в контексті змісту праці й тих вимог, які вона ставить до виконавця, і створюється "кодекс кваліфікаційних норм". На наступному етапі будується система "норм продуктивності", тобто вивчаються чинники продуктивності праці (стан устаткування, постачання матеріалів, урахування індивідуальних схильностей працівників). Такий підхід, не обмежувався вимірюванням результатів економічно-трудової діяльності лише за економічними показниками. Увага зверталась також на соціальний контекст як безпосередньо виробничої, так і управлінської діяльності.

Серед напрямів соціально-економічних досліджень того часу відомі також роботи С. Дністрянського (1870-1934) щодо розробки теорії соціального зв'язку, що ґрунтується на таких ідеях: соціальні зв'язки виникають із необхідності задоволення людьми своїх потреб; на ранніх етапах суспільного розвитку потреби є переважно економічними; історично соціальні зв'язки розвиваються від найменш простих (родини) до найбільш складних (народу, держави); умовою успішного функціонування соціальних зв'язків є наявність норм; вирізняються органічні соціальні зв'язки, що виникли самі по собі, і соціальні, що утворилися на основі добровільної угоди.

В. Воровський (1871-1923) відстоював думку, що загальний характер і основні особливості соціальних відносин визначаються економічною структурою суспільства, яка залежить від рівня розвитку продуктивних сил.

Д. Садинський вважав, що під впливом природного відбору в суспільстві діє три основних форми пристосування людей до навколишнього середовища: первинна - технічна, вторинна - економічна, третинна - ідеологічна. Вони є рушійною силою суспільного розвитку.

О. Мицюк (1883-1943) дійшов висновку, що у суспільно-економічному процесі одні явища відбуваються стихійно, поза волею суб'єкта і не можуть бути раціоналізовані, а інші - згідно зі свідомою волею і підлягають раціоналізації. Суспільний розвиток має тенденцію до все більшої раціоналізації.

Як бачимо, ця проблематика знаходилась в руслі досліджень світової соціології економіки того часу³⁸. Однак з утвердженням авторитарно-адміністративної системи управління народним господарством, сферою економіки, соціологічні дослідження в цій галузі були згорнуті. Повернення до них почалося у зв'язку з "хрущовською відлигою" і легітимізацією соціології як науки.

Зі зміною політичної ситуації у кінці 50 - на початку 60-х років XX століття змінюється ставлення до соціологічних наук. Зокрема, створюється перший соціологічний підрозділ у складі інституту філософії - сектор праці й побуту робочого класу. У 60-80-ті роки активізувалась соціологічна робота в Україні: створювалися служби соціального розвитку, широко вивчалися й проводилися соціологічні дослідження проблем, пов'язаних із плинністю кадрів, конфліктами, адаптацією молоді на виробництві, мотивацією та дисципліною праці, згуртуванням колективу і міжособистісними відносинами, профдобором, профорієнтацією тощо.

Розквіт прикладної соціології прийшовся на кінець 70-х і початок 80-х років. На цей час сформувалася розгалужена система заводських соціологічних служб.

Одна з перших праць того періоду, в якій економічно-виробничі відносини розкриті в широкому соціальному їх сенсі, була написана українським соціологом Є. І. Суїменко у співавторстві з Д. П. Кайдаловим і видана в Москві³⁹. У цьому виданні продовжуються традиції гуманістичного підходу - аналіз ролі праці в суспільстві; розгляд проблем зміни праці в нерозривному зв'язку з усебічним розвитком особистості, формуванням культури трудової поведінки й культури відносин у трудовому колективі.

У 70-ті роки розпочалися дослідження проблем діалектики праці в соціалістичному суспільстві (В. А. Буслинсъкий, В. Й. Коцюбинський, В. Л. Оссовський, В. А. Піддубний, М. Ф. Рибачук, Л. В. Соханъ, І. П. Стогній, Є. І. Суїменко та ін.), а також дослідження змін характеру й форм праці під впливом науково-технічного прогресу (Є. М. Герасимов), формування потреби в праці (О. В. Нельга).

У цих працях соціально-економічні проблеми розглядались в рамках скоріш соціології праці. В той же час у них домінував погляд на економічно-трудову діяльність як таку, що здійснює вплив на всі інші сфери суспільства, а її результати не обмежуються прагматичними економічними ефектами.

Тоді ж з'являються роботи, які започаткували соціологію економіки в Україні. Ідеться про одеських соціологів І. М. Попову⁴⁰ та В. С. Панюкова⁴¹. В рамках дослідження взаємодії соціальної й економічної сфер життєдіяльності суспільства І. Попова показує обмеженість розподільчого трактування соціального. Адже найбільшою мірою специфіка соціального показує зв'язок останнього з певними умовами й засобами розширеного відтворення людей. Відповідно, соціальна сфера - це сфера підтримки життя, задоволення різноманітних потреб завдяки засвоєнню засобів життєдіяльності та існування. Тобто мова йде про привласнення засобів і умов відтворення людини як суб'єкта суспільних відносин, відтворення індивіда як суб'єкта праці, про перетворення загальнолюдської природи індивіда, формування у нього здібностей до різноманітної діяльності (сфера, в котрій відбувається це привласнення, є соціальною). Відносини (між людьми, групами людей, людиною й суспільством), завдяки яким здійснюється це присвоєння, називаються соціальними.

Аналізуючи взаємодію соціальної структури суспільства та економіки, "позаекономічні" чинники соціальної диференціації, І. Попова зазначає, що більш глибоке розуміння "соціального" і "соціальних відносин" складається з того, що останні розглядаються і як відносини між групами, що утворюють соціальну структуру. Роль, яку відіграє ця структура в організації суспільного виробництва, зумовлена місцем групи у складній системі власності, що функціонує завдяки реальним господарським механізмам володіння, користування і розпорядження різними складовими власності.

У колі наукових інтересів В. С. Панюкова лежать теоретичні й методологічні питання дослідження інтегральної якості трудових організацій у промисловості - їхньої стійкості. Він одним із перших поставив під сумнів доцільність використання як такої характеристики поняття "стабільність кадрів", обґрунтовуючи його невідповідність динамічності соціально-економічної системи суспільства другої половини XX століття.

Розроблена ним концепція стійкості кадрів представлена у вигляді соціально-економічної системи, що об'єднує як елементи комплектування кадрів, заводську орієнтацію, потенціальну мобільність, внутрішньозаводську мобільність і плинність кадрів. Саме така система дозволяє поєднати розвиток промисловості з інтересами колективів та комплексним задоволенням потреб трудящих.

Одним із перших В. С. Панюков запропонував авторську модель і теоретичну концепцію соціології ринку.

У 80-ті роки з'являється ряд робіт, підготовлених відділом соціальних проблем управління Інституту філософії АН України (керівник К. К. Грищенко)42. Значною подією в економічній соціології того часу стала праця А. О. Ручки та М. А. Сакади "Стимулювання й мотивація праці на промисловому підприємстві" (1988) та монографія Е. А. Гансової "Соціально-економічне управління (інтегративний аспект соціального пізнання)" (1988).

90-ті роки для економічної соціології були роками плідного та інтенсивного розвитку. В цей період розпочались систематичні дослідження в цій галузі, що пов'язано зі створенням в 1993 році в Інституті соціології НАН України відділу економічної соціології. До навчальних планів багатьох вищих навчальних закладів країни були введені курси з економічної соціології. У деяких наукових центрах було відкрито аспірантуру за спеціальністю "економічна соціологія". Соціально-економічні проблеми сучасного українського суспільства зайняли чільне місце в загальнонаціональному соціологічному моніторингу, який з 1992 року реалізується Інститутом соціології НАН України за участю Центру "Соціус" та фонду "Демократичні ініціативи". За результатами моніторингу з'явився ряд статей з аналізу динаміки економічних процесів в Україні (А. Г. Арсеєнко, В. М. Ворони, К. К. Грищенка, Ю. Привалова, Т. М. Рудницької, І. М. Прибиткової, М. О. Сакади, Є. І. Суїменко, В. І. Тарасенко та ін.)⁴³.

Помітним явищем в українській соціології став навчальний посібник "Економічна соціологія" за редакцією В. Ворони і В. Пилипенка. Автори систематизовано висвітлили наукові знання про соціальні чинники економічного життя суспільства, соціальну спрямованість його господарської діяльності, соціальні інститути й механізми їхнього функціонування в розвитку економіки, економічну поведінку на рівні особистості й економічно значимих соціальних спільнот. До того ж, у посібнику викладено підходи щодо оцінки соціально-історичних типів економіки, розглянуто існуючі теорії управління, проаналізовано розвиток вітчизняного підприємництва тощо⁴⁴.

Автори обґрунтовано підкреслюють, що економічна соціологія набуває особливого значення. По-перше, реальна дійсність демонструє розрив між економічною й соціальною політикою. Економічні перетворення поки ще слабо орієнтовані (і в методологічному, і в практичному сенсі) на соціально-психологічну реакцію населення. По-друге, доки економічна думка буде знаходитись у рамках речових, товарно-вартісних категорій (залишаючи осторонь поведінкові механізми діяльності людей, головних "діячів" економічних відносин), доти й економічна практика буде мати відсторонений від особистості характер.

Для 90-х років характерним є звільнення соціологічних досліджень від політизованості і заідеологізованості, розвиток методологічної бази соціології економіки, виокремлення нових, пов'язаних із ринком праці напрямів у дослідженнях, введення до наукового вжитку нових соціологічних даних, розширення методів соціологічного дослідження соціально-економічних процесів. Актуалізуються дослідження соціально-економічних проблем праці в контексті соціологічного осмислення економічної реформи (Социальные аспекты экономической реформы/ Под ред. К. К. Грищенко, А. А. Ручки. К, 1991 та ін.).

Чи не головним об'єктом дослідження стає працівник у ринкових відносинах - підприємець, бізнесмен, менеджер (Предприниматель Украины: эскизы к социальному портрету/ Отв. ред. В. М. Ворона, Е. И. Суименко. К., 1995; Наш деловой человек / Е. И. Донченко, Е. Г. Злобина, В. А. Тихонович. К, 1995; Пилипенко В. Є. Реформи. Підприємництво. Культура. К., 2001.

Вийшли у світ праці, що досліджують соціальну регуляцію економічної поведінки за ринкових умов України (Пилипенко В. Е. Социальная регуляция трудового поведения (социологический анализ). К., 1993; Промышленное предприятие и его люди: проблемы социально-економического поведения / Под общ. ред. В. М. Вороны, Е. И. Суименко. К, 2001), а також аналізують досвід подібного регулювання за кордоном (Арсеенко А. Г. Социально-экономический механизм регулирования трудовых отношений (на примере США, Канады, Великобритании). К., 1995).

Започатковується розробка методологічних підвалин соціології економіки та її складових елементів (Тарасенко В. И. Социология потребления: методологические проблемы. К., 1993).

Набувають поширення соціологічні дослідження соціальної політики в соціально-економічній галузі (Балабанова Н. В., Жуков В. I., Пилипенко В. Є. Соціальний діалог. Соціальне партнерство. Соціальна держава. К, 2002; Сучасний стан, проблеми та тенденції соціально-трудових відносин в Україні: спроба соціального конструювання / Відп. ред. Ю. І. Саєнко, Ю. О. Привалов. К., 2003).

Проблеми підприємницької діяльності, типологізації і характеристики суб'єктів ринкових відносин, аналіз стану виробничо-економічної сфери в Україні, проблеми трудової кар'єри переходять на сторінки навчальних посібників (Городяненко В. Г. Економічна соціологія: Словник-довідник. Дніпропетровськ, 1996; Нагорный Б. Г. Социально-экономические проблемы управления инновационными процессами в промышлености. Донецк, 1995; Лукашевич М. П. Соціологія кар'єри. X., 1999; Пилипенко В. Є., Шевель І. П. Соціологія підприємництва. К., 1997; Пачковський Ю. Ф. Соціопсихологія підприємницької діяльності й поведінки. Львів, 2000; Смерчевська С. В. Соціологія ринку: Навч. посібник. Донецьк, 2001; Якуба О. О. Економіка як соціальний інститут //Соціологія: навч. посібник для студентів. X., 1996 та ін.

На завершення цього короткого огляду зазначимо, що він лише окреслив загальні контури стану розвитку досліджень сучасних проблем соціології економіки в Україні. У той же час варто прислухатись до висновків щодо стану й тенденцій розвитку соціології економіки, зроблених фахівцем з історіографії соціології В. Г. Городяненком⁴⁵. Він вважає, що: по-перше, економічна соціологія набирає силу, хоча місце і значення її у фундаментальному та прикладному знанні ще достатньо точно не визначено; по-друге, виокремлення предмета, об'єкта і методів економічної соціології, її структури наявні, що цілком закономірно, переважно в навчально-методичній літературі; по-третє, економічна соціологія - це науково-пошуковий напрям, що розвивається академічними вченими без належної уваги до того, як ця наука представлена у вищих навчальних закладах.

Разом із тим важко погодитись з його висновками про неможливість віднести економічну соціологію до наукових дисциплін. Адже наявність різних теоретичних дискурсів щодо моделей пояснення соціально-економічного життя суспільства, уточнення понятійно-категоріаль-ного апарату, дискусії щодо предметного поля соціології економіки радше засвідчують про початок у вітчизняній соціології економіки етапу "професійної зрілості" (за В. В. Радаевим), що відбувається під тиском економічної теорії, яка в нашій країні знаходиться на етапі "кризи й експансії"⁴⁶. Звідси і вимушені звернення "до постійних запозичень" з інших (економічних - М. Л.) галузей знання"⁴⁷.

Вважаємо, що перспективи розвитку вітчизняної соціології економіки пов'язані з етапом розвитку світової економічної соціології - "кризи й експансії", який почався з 90-х років XX століття й очікується у нас. На цьому етапі взаємодії економічних теорій і економічної соціології (а ця взаємодія існувала завжди) остання буде вже сама здійснювати тиск і експансію на економічні теорії, поширюючи свій вплив у просторі соціально-економічних досліджень.

РЕЗЮМЕ

1. Соціологія економіки виникла й розвивалася разом із виникненням науки соціології як одна з її складових. Тому соціологія економіки у своєму розвитку пройшла ті самі етапи, що й соціологія: донауковий (III тис. до н. є. - XIV ст) і науковий (XV ст. - теперішній час).
2. Донауковий етап охоплює виникнення перших соціально-економічних відносин як форм індивідуальної та спільної праці в найдавніші часи, становлення їх у процесі поділу і зміни праці й відображення цих процесів у суспільній свідомості у вигляді міфів, теологічних уявлень у поєднанні з геніальними здогадами й припущеннями.
3. Науковий етап історії соціології праці починається з виникненням соціології та інституалізації її як науки. Нагромадження результатів вивчення соціально-економічних проблем у межах протестантизму, утопічного соціалізму і класичної політекономії XVI-XVIII ст. створило наукові передумови для виникнення соціології економіки як соціальної галузі знань.
4. Класичний етап розвитку соціології праці (XIX - поч. XX ст.) характерний розробкою і відкриттям основних наукових теорій, що не тільки послужили теоретичною базою виникнення й розвитку емпіричних і прикладних досліджень економічної сфери, а й становлять ядро, теоретичну основу розвитку соціології економіки на сучасному етапі.
5. Сучасний етап розвитку соціології економіки (поч. XX ст. - теперішній час) пов'язаний з роботами Н. Смелзера і Т. Парсонса та інституціоналізацією її на окремі галузі соціологічних знань.
6. Російська соціологія праці виникла й розвивалася в контексті світового розвою цієї науки. Однак специфічні історичні умови визначили необхідність виокремлення додаткових періодів у сучасному етапі: дореволюційного (сер. XIX ст. - до 1917 p.), радянської соціології праці (поч. 20 - сер. 50-х рр), відродження й розвитку сучасної вітчизняної соціології економіки.
7. Українська соціологія виникла й розвивалася в руслі світової й російської соціології економіки, проте на основі сукупності власних соціально-гуманітарних ідей. Як окрема наука українська соціологія економіки інституціалізувалась із проголошенням України суверенною незалежною демократичною державою.