Політичні партії та вибори у західних країнах
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Політичну партію можна визначити як організацію, орієнтовану на здобуття легітимного контролю над урядом через процес виборів. Подеколи існують політичні організації, котрі прагнуть здобути владу, проте не мають змоги зробити це традиційними способами. Такі організації до їх визнання найкраще вважати політичними об'єднаннями або рухами. Наприклад, у XIX столітті в Німеччині Бісмарк оголосив соціал-демократів поза законом. Це був організований політичний рух, що діяв нетрадиційно, однак згодом він здобув визнання як партія і утримував владу протягом кількох періодів у цьому столітті.
Партійні системи
Існує багато типів партійних систем. Панування двопартійної або багатопартійної системи значною мірою залежить від самої процедури виборів у певній країні. Як правило, дві партії домінують у тій політичній системі, де вибори ґрунтуються на принципі "все дістається переможцю". Перемогу на виборах здобуває кандидат, котрий набирає найбільше голосів, незалежно від того, яку частку загального числа голосів він одержить. Там, де вибори базуються на інших принципах, таких як пропорційне представництво (коли місця у представницькому органі розподіляються згідно з пропорційною часткою одержаних голосів), двопартійні системи зустрічаються рідше.
У західноєвропейських країнах існують різні типи партійних організацій, з яких у британській політиці представлені не всі. Деякі партії ґрунтуються на релігійній деномінації (у Бельгії партія соціал-кретьєн (the Parti Social Chrйtien) та Католицька народна партія (the Katholieke Volkspartij); інші є етнічними партіями, представленими національними або мовними групами (Шотландська національна партія / Scottish National Party) у Британії або Шведська народна партія / Svenska Folkpartiet) у Фінляндії); є аграрні партії, що представляють інтереси аграріїв (партія "Центр" / Centerpartiet) у Швеції або Швейцарська народна партія (Schweizerische Volkspartei) у Швейцарії; крім того, існують екологічні партії, яких хвилюють екологічні проблеми (скажімо, "Зелені" у Німеччині).
У більшості країн Західної Європи невдовзі по другій світовій війні більшість в урядах здобули соціалістичні або лейбористські партії. Донедавна практично у всіх цих країнах існували офіційно визнані комуністичні партії, деякі досить великі (наприклад, в Італії, Франції та Іспанії). Після змін, що відбулися в Східній Європі, багато з них змінило свої назви. Існує багато консервативних партій (таких, як Республіканська партія (Parti Rеpublicain) у Франції або Консервативно-юніоністська партія (the Conservative and Unionist Party) у Британії, а також "центристських", котрі посідають "проміжні позиції" між лівими та правими (такі, як Ліберальні демократи / Liberal Dйmocrate у Британії). (Термін "ліві" вживається для позначення радикальних або проґресивних політичних груп, котрі схиляються до соціалізму; термін "праві" більше стосується консерваторів.)
У деяких країнах лідер партії, що здобула більшість, або однієї з коаліційних партій автоматично стає прем'єр-міністром — найвищим державним службовцем країни. В інших випадках (як у Сполучених Штатах) вибори президента відбуваються окремо від виборів до головних представницьких органів. У країнах Заходу навряд чи можна знайти електоральну систему, яка б достеменно нагадувала іншу, і в більшості країн системи складніші, ніж в Сполученому Королівстві. Прикладом може служити Німеччина. У цій країні члени Бундестагу (парламенту) обираються за системою, що поєднує правило "все дістається переможцеві" та принцип пропорційності. Половина члевів Бундестагу обирається на виборчих дільницях, де перемагає кандидат, що здобув більшість голосів. Інші 50 відсотків обираються згідно з пропорційною часткою голосів, одержаних у конкретних регіонах. Саме завдяки цій системі партія "Зелених" здобула місця в парламенті. З метою запобігти надмірному зростанню числа малих партій було запроваджено 5-відсоткову межу — таку мінімальну частку голосів має набрати партія, щоб одержати представництво у парламенті. Подібною системою користуються і для місцевих виборів.
Системи, в яких домінують дві партії, як у Британії, зазвичай зумовлюють концентрацію на "проміжній позиції", де зосереджується більшість голосів, та відкидання більш радикальних поглядів. Партії в цих країнах здебільшого створюють собі імідж поміркованості, хоча іноді так нагадують одна одну, що пропонований ними вибір здається невеликим. Вважається, що плюралізм інтересів може представляти кожна партія, однак досить часто виникає одна компромісна програма з небагатьма чітко вираженими політичними поглядами. Багатопартійні системи дозволяють увиразнювати відмінні інтереси та погляди і створюють простір для радикальних альтернатив; з іншого боку, жодна з партій практично ніколи не здобуває загальної більшості голосів. Це призводить до утворення коаліцій, котрі через незгоду з головних питань можуть виявитися нездатними приймати рішення, або до нових і нових виборів та утворення нових урядів, жодний з яких не пробуде довго при владі, а отже, буде вкрай обмежений у діях.