Освіта як інститут соціалізації та самореалізації людини

З одного боку, освіта як соціальний інститут є сукупністю певних установ, осіб, які забезпечені спеціальними матеріальними засобами і здійснюють конкретні соціальні функції, з іншого боку, освіта — це на­бір, система ідей, правил, положень, стандартів, норм діяльності, поведін­ки людей у ситуаціях освітянського життя.

Освіта як соціальний інститут має історичний характер. Це відносно стійка форма соціальної практики, за допомогою якої функціонує суспіль­не життя, забезпечуються необхідні соціальні зв'язки та відносини, що характеризують суспільство.

Специфіка освіти визначається типом суспільства, в якому вона функ­ціонує, політичним, державним ладом, соціально-класовими, економіч­ними відносинами. Разом з тим слід зауважити й наступність освіти в її історичному розвитку. Саме цей момент важливо враховувати в наш час, у період утворення нової української національної школи — школи XXI століття.

Маючи певну мету діяльності і виконуючи свої функції, освіта задо­вольняє відповідні соціальні потреби та інтереси. Внаслідок цього стабі­лізуються соціальні відносини і узгоджується різноманітна діяльність членів суспільства. Функціонування освіти, виконання людьми в межах цього соціального інституту певних ролей зумовлюється соціальними но­рмами її внутрішньої структури. Саме ці норми визначають обов'язковий порядок, встановлюють міру, стандарт поведінки людей, спрямовуючи со­ціальну діяльність. У зв'язку з цим слід зауважити, що освіта інтегрована в систему соціальних інститутів. Тільки така об'єднана система може забез­печити й гарантувати функціонування суспільства. Без соціальних інститу­тів взагалі не існує суспільства, людства як колективного утворення.

Освіта відрізняється від інших соціальних інститутів своєю спрямо­ваністю, змістом діяльності, тобто функціями, про які вже йшлося вище. Як зазначалося, система освіти як соціальний інститут, предмет соціоло­гічної освітянської науки виконує дві функції: поточну і перспективну. Але це, так би мовити, характеристики зовнішнього плану. Суттю ж, вну­трішньою основою, найважливішою ознакою освіти є її здатність впли­вати на розвиток людини, готувати особистість до активної соціаль­ної діяльності. Інші функції освіти (механізм передавання від покоління до покоління соціального досвіду, знань, результатів культурно-історич­ного розвитку суспільства, культуротвірна, соціокультурна діяльність) підпорядковані основній освітній проблемі — соціалізації індивіда.

Якщо деталізувати завдання, напрями діяльності системи освіти як соціального інституту, можна виділити три її найважливіші функції.

Пер­ша з них — загальне й професійне навчання молоді, здійснення підгото­вки спеціалістів, тобто один з механізмів розвитку продуктивних сил сус­пільства.

Друга — відтворення і розвиток соціальної структури суспільс­тва. Завдяки системі освіти відбувається перехід людей з одних соціаль­них спільнот в інші. Освіта в цьому аспекті є своєрідним "соціальним містком", тобто виступає важливим каналом соціальної мобільності. На таку функцію звертає увагу й П. Сорокін. Так, він називає інститути осві­ти і виховання засобами вертикальної соціальної циркуляції, а шкільну систему соціальним ліфтом, що рухається у різних напрямах серед різ­них верств населення залежно від типу суспільства.

Третя соціальна функція системи освіти— могутній вплив на соціалі­зацію індивідів, на духовне життя суспільства в цілому. Тим самим освіта посідає певне місце в системі культурних цінностей людини. Вона вели­кою мірою визначає "якість людського матеріалу" в суспільстві. Загалом система освіти виконує надзвичайно важливу функцію передачі культури суспільства від одного покоління до наступного. Більше того, школа до­помагає молодим людям набути навичок, потрібних для життя в суспіль­стві, і, як зауважують американські соціологи, вчить дітей різноманітних соціальних ролей, що їх покликані грати в цьому суспільстві дорослі.

Наголошує на активній і вирішальній ролі освіти в розвитку людини і Ф. Філіппов. Окрім того, він ґрунтовно викладає соціальні функції осві­ти, їх взаємодію з працею, соціальною структурою, політичним устроєм суспільства, його духовним життям.

В. Нечаєв детально описує навчання як вид соціокультурної діяльності, відзначає перспективну, світоглядну, виховну функції освіти, показує, як формуються соціальні орієнтації учнів та розвиваються їхні здібності.

Разом з тим школа є певним тестувальним, селекціонуючим і розподі­льчим засобом, оскільки вона покликана з'ясувати, як учень засвоїв мате­ріал, визначити талановитих і здібних, усунути тих, у кого відсутні очікува­ні інтелектуальні та моральні якості. Нарешті, перекриваючи шляхи для просування "неугодних", школа має висунути здібних учнів на ті соціальні позиції, що відповідають їхнім характерам, хисту.

Для висвітлення соціальної суті освіти як засобу розвитку людини окрім опису її функцій можна піти й шляхом розкриття змісту структурних елемен­тів освітньої системи. Таке пропонують деякі навчальні програми курсу "Со­ціологія", наприклад, дослідження Ф. Філіппова. Проблеми освіти він розподіляє на проблеми загальної школи, вищої, професійної, педагогічних кадрів, співвідношення освіти і технічного прогресу тощо. В. Нечаєв теж не відступає від розгляду структури освіти, але основним, фундаментальним се­ред багатьох елементів освіти він вважає сам процес навчання, який інтерпре­тує в різних відносинах. У Законі "Про освіту" виділено такі елементи освіти:

· дошкільна освіта і виховання — здійснюються разом із сім'єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їхній повноцінний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь, на­вичок, потрібних для навчання у школі;

· загальна середня освіта — забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначен­ня, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспіль­ними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне вдосконалення;

· позашкільна освіта і виховання — забезпечує творчу самооргані­зацію дитини в системі позашкільних освітньо-виховних закладів, орієн­тується на динамізм розвитку потреб дітей та їхніх батьків у освітньо-виховних послугах;

· професійно-технічна освіта — забезпечує здобуття громадянами робітничої професії відповідно до покликання, інтересів, здібностей, під­вищення їхньої виробничої кваліфікації, перепідготовку;

· вища освіта — забезпечує фундаментальну наукову та загально­культурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їхньої ква­ліфікації, вдосконалення професійної підготовки, перепідготовку науко­вих і науково-педагогічних кадрів;

· післядипломна підготовка — забезпечує систематичне поновлен­ня набутих у вузі знань, перепідготовку людей з вищою освітою з метою опанування нових спеціальностей та професій;

· аспірантура і докторантура—забезпечують наукову та педагогіч­ну підготовку кандидатів і докторів наук;

· самоосвіта — система набуття і підвищення рівня знань шляхом самостійного опанування знань та вмінь, одержання професії і спеціаль­ності. Самоосвіта набуває легітимності шляхом перевірки та оцінки знань за системою екстернату.

Багатогранність процесу розвитку людини описується в науковій літера­турі багатьма категоріями: формування, виховання, адаптація, соціаліза­ція, самовиховання. Кожна з них акцентує увагу на тому чи іншому аспек­ті цього процесу, виконує певну пояснювальну функцію, що в цілому дає уявлення про його природу, суть, соціальні суперечності, спрямування. Різноманітність механізмів соціального розвитку особи і конкретно вход­ження індивіда в "соціум" через систему освіти, прилучення його до знань, людського досвіду, культури найповніше, на наш погляд, охоплює понят­тя "соціалізація". Соціалізація — двосторонній процес взаємодії людини й суспільства. Його основним змістом є освіта, навчання, "передача-засвоєння" знань, соціально-історичного досвіду, культури, норм і зразків поведінки, людського способу буття.

У процесі навчання людина засвоює соціальний досвід у формі знань, розвиває свої задатки та здібності, формує інтереси й нахили. Тут закла­даються основи світосприймання молодої людини, розвиваються її здіб­ності, навички суспільної діяльності. Через освіту здійснюється переда­ча інформації про нагромаджені людством цінності матеріальної і духов­ної культури, забезпечується наступність у розвитку суспільного вироб­ництва. Знання є провідною формою діяльності суб'єкта, його соціаліза­ції. Вони стимулюють розвиток пізнавальних здібностей особистості, закладають основи допитливості, прагнення знань, пізнавальних потреб. Все це зумовлює формування спрямованості індивіда на активну соціа­льну діяльність, ініціативу й творчість.

У 80-ті роки XX ст. у зв'язку з подальшим розвитком виробничих сил, технічним прогресом, вимогами раціональної організації виробництва у світі зросла увага до соціальних проблем навчання кадрів, становища мо­лодих спеціалістів, учорашніх студентів, в умовах ринкових відносин; ви­сунуто ідею єдиної трудової школи, основним змістом якої є формування працівника нового типу, що інтегрує функції фізичної і розумової праці, виконавську та розпорядницьку діяльність. За такої ситуації освітня функ­ція соціалізації особи набуває ефективності. Все підростаюче покоління залучене до суспільного виробництва, всі учні опановують конкретну робітничу спеціальність з перших років шкільного навчання.

У сучасних умовах найбільшого прогресу досягають країни з розви­неною системою освіти, підготовки та перепідготовки кадрів. Саме краї­на, що вчиться, досягає значного зростання продуктивності праці, добро­буту людей, саме народ, який вчиться, готує плацдарм для майбутнього розквіту національної економіки, науки і техніки. Економія на темпах зростання освіти призводить до падіння рівня продуктивності праці.

Спеціалісти дедалі частіше звертаються до проблем безперервної осві­ти, центральною соціальною ідеєю якої є розвиток людини. Сама назва "безперервна" вносить плутанину в тлумачення безперервності. Якщо розуміти її буквально, тобто як процес, що не має перерв, розривів, то освіта інтерпретується як процес поетапний, тобто освіта "через усе жит­тя". Саме за такої інтерпретації починає діяти в нашій країні багатоступі­нчаста форма навчання, яка, з урахуванням Закону України "Про освіту", передбачає підготовку фахівців усіх рівнів (молодший спеціаліст, бака­лавр широкого профілю, спеціаліст з вузькою спеціалізацією, магістр).

Але як філософський термін "безперервність" означає цілісність, і в нашому тлумаченні — це цілісний розвиток людини, освіта "на все жит­тя". Така система розширює можливості виробничої і соціальної адапта­ції індивіда в динаміці суспільства, забезпечує всебічне охоплення насе­лення, відкриває можливості кожному пройти своєю індивідуальною осві­тньою стежкою.

Система безперервної освіти є комплексною проблемою. її досліджу­ють різні науки, і всі вони підпорядковані загальній ідеї — пошуку шля­хів всебічного розвитку особистості в цій системі. Фундаментальною психологічною, наприклад, проблемою є з'ясування особливостей само­го процесу навчання людини в різні періоди життя, його мотивації, роз­виток пізнавальних інтересів і потреб. Серед педагогічних проблем — визначення цілей, змісту, форм та методів безперервної освіти. Соціоло­гічні дослідження спрямовані на взаємовідносини виробничої і навчаль­ної діяльності людини на всіх етапах життєвого шляху. Важливою управ­лінською проблемою стає аналіз наукових основ демократизації керівни­цтва системою безперервної освіти.

Характерною рисою соціології освіти в сучасній Україні є ідея націо­нальної школи. Ця оригінальна концепція зумовлена історією України, тією реальністю, яка нині набуває чітких обрисів і характеризується творен­ням незалежної, суверенної, соборної України, що випливає з обставин української національної духовності. Нова система освіти в Україні має будуватися на інтегруванні процесу навчання і виховання сім'ї, дошкіль­них і позашкільних закладів, шкіл усіх типів, вузів, наукових установ. В основі національної школи лежать загальнолюдські цінності, принципи гуманізму й демократизму, творчості та свободи, професіоналізм.

Моделювання нової системи освіти має багато проблем, але звернімо увагу на кілька кардинальних, основних. Насамперед слід наголосити, що гарантом, головним фактором національної школи має бути націона­льна держава, основним пріоритетом повинен стати закон, справедли­вий щодо особи, всіх національностей.

Другою передумовою, фундаментом національної школи є сім’я. У колишньому радянському суспільстві, при зовні начебто щирому піклу­ванні держави про сім'ю, жінку-матір, дітей відбулося нівелювання цьо­го важливого підґрунтя розвитку особистості. Усуспільнення побуту (ма­ється на увазі утворення широкої дитсадкової системи), надто яскрава афішизація дошкільних дитячих закладів і звільнення жінки-матері, жінки-господині від сімейних обов'язків для суспільного господарства, для громадської діяльності призвело фактично до відторгнення сім'ї від впли­ву на виховання і розвиток дитини. Роль сім'ї як головного механізму соціалізації було зведено нанівець.

Стрижнем національної освітянської моделі має стати школа рідної мови як обов'язковий фактор на всіх рівнях освіти. Перш за все це має бути українська школа, оскільки у країні функціонує Закон про мови, яким українську мову проголошено державною.

Ідея школи рідної мови не означає повної українізації. Школа рідної мови має будуватися за принципом створення рівних умов освіти для представників усіх націй. Тут вже набирає сили національно-структур­ний метод моделювання нової школи — кількість національних шкіл має відповідати національно-етнічному складові населення. Саме ця відпові­дність має стати головним критерієм, що сприятиме національно-соціа­льній стабільності в суспільстві. Не бюрократи чи чиновники, не громад­ська думка педагогів або учнів, а саме національно-структурна відповід­ність має бути детермінантою нової школи. Звідси випливає, що в Украї­ні повинні бути різні національні школи, і цілком можливе збереження в українських середніх школах паралельних російських, єврейських, біло­руських, молдавських, румунських, польських, болгарських, угорських, татарських, грецьких класів. Що стосується профтехучилищ, технікумів, вищих навчальних закладів, то вони мають бути українськими, але може існувати окремо й російський університет, російський, єврейський, поль­ський чи болгарський педагогічні інститути.

Принцип рівності і соціальної справедливості має бути найважливішим і при вирішенні інших соціальних проблем нової школи. Не чиновник, не якась більшість опитаних мають вирішувати, наприклад, питання про оплату навчання, що постало останнім часом. Дехто з соціологів намага­ється вивчити громадську думку, врахувати оцінку викладачів та студен­тів цієї проблеми. У Міністерстві освіти і науки України теж формується певний погляд на вирішення цього завдання. Але щоб справедливість за­панувала, треба виходити з того, що освіта як засіб розвитку людини має бути доступною для всіх верств населення. Причому не тільки за опла­тою, а й за формою навчання, як-от стаціонар, вечірня або заочна. Скасу­вати якусь форму навчання означає перекрити шляхи до культури значній кількості молоді, яка за певних обставин може обрати іншу, наприклад, вечірню або заочну (на думку більшості викладачів, менш ефективну) форму навчання.

Проблема гуманізації випливає з потреби духовного відродження, роз­витку інтелектуального потенціалу народів України. Практика освітянсь­кого будівництва не обмежується гуманітаризацією навчального проце­су. Ідея гуманізації інтерпретується як суттєвий аспект самого навчально-виховного процесу, особливо це стосується інженерно-технічної освіти. У Концептуальних засадах гуманітарної освіти в Україні (1996 р.) перед­бачено: урахування в змісті й обсязі державної освіти базових дисциплін та спецкурсів соціально-гуманітарного циклу для кожного рівня спеціа­лістів; подолання технократичних тенденцій у викладанні інженерно-тех­нічних наук, вузькотехнічного мислення; органічний зв'язок викладання інженерно-технічних курсів з національною культурою, історією, тради­ціями народів України; науковий, світський характер вивчення соціаль­но-гуманітарних дисциплін, незалежність викладання від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій; демократизацію сис­теми викладання соціально-гуманітарних наук, свободу вибору студента­ми форм занять та навчальних курсів тощо.

Соціологія ж має говорити переважно про гуманізацію освіти як соці­ального інституту, суспільного утворення, суспільного буття. Слід наго­лосити на реалізації стрижневого положення щодо справжньої свободи людини, що зафіксовано в Законі України "Про освіту". Метою освіти в ньому визначено всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібнос­тей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здат­них до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелекту­ального, творчого, культурного потенціалу народу. Освіта в Україні ґрун­тується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Що ж до практичної реалізації реформування системи освіти на гума­нітарних засадах, то, за даними соціологічних досліджень, цей процес відбувається нелегко. Іноді спостерігається вузьке, спрощене розу­міння його сутності. В окремих вузах обмежуються розширенням того чи іншого виду гуманітарного знання.

Зрозуміло, що справа тут не тільки в обсязі та наборі навчальних дис­циплін гуманітарного циклу. Головне у визначенні змісту й значенні всього навчання і виховання, щоб вони давали особистості змогу оволодіти сис­темою якостей і вмінь для виконання соціальної ролі носія культури, духов­ності, творчо настроєного, активного суб'єкта соціальних відносин. При цьому важливе не стільки залучення до знань про людину, її психологію, людські взаємовідносини, моральні принципи і норми, скільки вироб­лення умінь та навичок гуманної взаємодії.

Отже, в соціології освіти вирізняються такі суттєві тенденції розвитку нової освітянської системи як засобу розвитку людини:

· оскільки сьогодні відбувається перегляд оцінок місця й ролі люди­ни у світі і суспільство усвідомлює, що людське життя — найвища цін­ність, система освіти має стати адаптованою до освітніх, соціокультурних і духовних потреб особи;

· необхідність комплексного забезпечення всіх ділянок системи без­перервної освіти з урахуванням розмаїття здібностей, талантів, потреб кожної людини, суспільних потреб і вимог у зв'язку з прискоренням тем­пів науково-технічного і суспільно-економічного прогресу;

· значне збільшення варіантів освітніх закладів, установ, систем (на­ціональна школа, навчальні заклади стаціонарного, заочного, міського, сільського, спеціального типів), що відображають специфічні, національні, регіональні та інші інтереси населення, увага до неформальної освіти і самоосвіти;

· принципово нові відносини між освітою і суспільною діяльністю, оперативне і ефективне задоволення потреб українського суспільства;

· демократизація суспільного життя, побудова української держав­ності, що впливає на механізм функціонування системи освіти, управління нею, на забезпечення свобод і прав людини;

· подолання міжнародної ізоляції, входження у європейський та сві­товий освітянський простір;

· зростання ролі та значення загальнолюдських цінностей як крите­ріїв результативності освітянської діяльності;

· дедалі більша потреба підвищення престижу педагогічної праці, її якості й моральності.

Ці тенденції відображають складний і важкий шлях реформування системи освіти в Україні відповідно до рівня розвитку національної і сві­тової культури, вимог демократичних перетворень в українському суспі­льстві. Соціологія освіти покликана забезпечити науковий супровід, со­ціологічний моніторинг процесу реформування, забезпечити інститути соціального управління освітою вивіреною науковою інформацією про стан, тенденції і проблеми в освітянському середовищі.

Резюме:

1. Соціологія освіти — це галузь соціологічного знання, яка вивчає закономірності розвитку і функціонування освіти як соціального інститу­ту та його взаємодії з суспільством.

2. Об'єктом дослідження соціології освіти є сфера освіти у сукупності індивідів, груп людей, спільнот, організацій та інститутів, залучених до соціальних відносин задля участі в процесі навчання.

3. Предметом соціології освіти є широке коло соціально-освітніх відно­син, в які вступають соціальні суб'єкти у процесі навчання.

4. Соціологія освіти виконує в суспільстві певні соціальні функції — теоретико-пізнавальну, методологічну, прогностичну, гуманістичну, прикладну, світоглядну та інноваційну. У своїй сукупності і взаємо­дії вони визначають місце й роль цієї галузевої соціології в суспіль­стві.

5. Освіта розглядається соціологією як соціальний інститут, який реалі­зує функції: розвитку продуктивних сил суспільства (професійне на­вчання, підготовка і перепідготовка спеціалістів); відтворення і роз­витку соціальної структури суспільства; соціалізації індивідів, впливу на духовне життя суспільства.

6. Пріоритетним напрямом досліджень у сфері освіти є соціологічний вимір стану, тенденцій і проблем реформування освіти в Україні, при­ведення її у відповідність з вимогами національної і світової культу­ри, демократичними перетвореннями в українському суспільстві.

Рекомендована література

1. Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття). – К., 1994.

2. Лукашевич Н.П., Солодков В.Т. Социология образования: Конспект лекций. – К.: МАУП, 1997.

3. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навчальний посібник. – К.: МАУП, 2004.

4. Нечаев В.Я. Социология образования. – М.: Изд-во МГУ, 1992.

5. Развитие образования в Украине. – К.: Основы, 1992.

6. Социология. Наука об обществе. Учебное пособие / Под общей редакцией В.П. Андрющенко, Н.И. Горлача. – Харьков. Институт востоковедения и международных отношений. Харьковский коллегиум. Кафедра истории, философии и политических наук, 1996. – 688 с.

7. Соціологія: підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2005. – 560 с. (Альма-матер).

8. Филиппов Ф.Р. Социология образования. – М.: Наука, 1980.

9. Чернецкий Ю.А. Высшее образование в рыночной экономике. – М.: Наука, 1991.

10. Шаповалов В.А. Высшее образование в социокультурном контексте. – М.: Просвещение, 1996.

\