Програма соціологічного дослідження. Програма соціологічного дослідження — це науковий доку­мент, що відображає логічно обґрунтовану схему переходу від теоретичного (концептуального) осмислення

Програма соціологічного дослідження — це науковий доку­мент, що відображає логічно обґрунтовану схему переходу від теоретичного (концептуального) осмислення проблеми до інструментарію конкретного емпіричного дослідження.

Сутність програми обумовлена двома основними взаємозв'язаними мето­дологічними функціями. Першу методологічну функцію програма виконує на етапі підготовки анкети — методологічне обґрунтування інструментарію дослідження; другу — на етапі аналізу отриманих даних — обґрунтування логіки аналізу й інтерпрета­ції даних, отриманих внаслідок збирання первинної соціологіч­ної інформації за допомогою розробленого інструментарію.

Своєчасно підготовлена програма виконує також низку методо­логічних функцій на різних етапах дослідження. Це насамперед визначення мети і завдань дослідження, тобто стратегії і тактики аналізу проблеми; визначення понятійного апарату; формуван­ня критеріїв складання й оцінки запитань інструментарію; вибір статистичних методів аналізу первинної інформації та оцінка матеріальних витрат на обробку; формування структури звіту.

На жаль, у багатьох випадках навіть професійні соціологи став­ляться до програми не як до методологічного інструменту, а як до формального документа: програма з викладенням мети та завдань дослідження (більш або менш семантично пов'язаних з назвою теми) готується як офіційно необхідний документ, а після затвердження теми або підписання угоди відкладається і до неї більше не звертаються. Розплатою за формальне ставлення до програми на початку дослідження є почуття розгубленості й не­визначеності, як тільки соціолог переходить до аналізу одержа­ного емпіричного матеріалу. Тому соціолог (часто цього не усві­домлюючи) змушений повертатися до складання програми, щоб мати більш-менш прийнятну схему аналізу. Однак спроба під­мінити програму такою схемою, як правило, неспроможна: деяких ознак явно не вистачає, інші, хоч і здаються на перший погляд цікавими, систематично не аналізуються.

Дослідження без попередньої програми (або з програмою, підго­товленою формально) звичайно виглядає так. Керівник дослі­дження збирає групу виконавців й оголошує, що вивчатиметься проблема "міжнаціональних відносин у певному регіоні", або "соціально-психологічних наслідків аварії на Чорнобильській АЕС", або "ставлення населення до ринкової економіки" (наво­дяться приклади найпоширеніших останнім часом замовлень на соціологічне дослідження). Одразу ж починається підготовка анкети. Можна скласти сотні запитань, які так чи інакше відоб­ражають соціально-психологічні наслідки аварії на ЧАЕС, і внести в анкету ще сотні запитань, що визначають гіпотетичні фактори впливу на ці показники (процес складання запитань — досить захоплююча частина роботи, особливо якщо вона не регламен­тується попередньою програмою). Значущість тих чи інших запи­тань може зумовлюватися скоріше темпераментом і наполегли­вістю автора запитання, ніж цільовим інформаційним запитом. Якщо запитань "надто багато", частина з них відсівається зусил­лями "колективного розуму" за тими самими критеріями — ав­торитетом і темпераментом окремих виконавців.

Внаслідок такого "мозкового штурму" складається інструмен­тарій дослідження — анкета, що містить кілька десятків або со­тень запитань. Чи якісна вийшла анкета? Кваліфікований соціолог ніколи не візьметься оцінювати анкету (мається на увазі її змі­стовна, а не технічна сторона), не зіставивши її з програмою дослі­дження, оскільки якість анкети визначається адекватністю її кон­кретному інформаційному запиту і відповідністю індикаторів (запитань анкети) виділеним показникам досліджуваного явища. Потрібне чи ні конкретне запитання, вимірює чи не вимірює воно будь-яку характеристику, — можна оцінити, маючи критерії оці­нювання. Ці критерії і має містити програма дослідження.

Перелічимо лише ті елементи програми, без визначення яких, на нашу думку, нераціонально розпочинати соціологічне дослі­дження в цілому та підготовку інструментарію зокрема.

Структура такої "програми-мінімуму" містить чотири основні взаємопов'язані елементи: 1) предмет дослідження; 2) показни­ки; 3) мету дослідження; 4) гіпотези.

1. Предмет дослідження визначається конкретним формулю­ванням відповіді на запитання "Що?" ("Що вивчатиметься?"; наприклад, "соціальна напруженість" або "політична культу­ра" тощо).

Крім найменування предмета дослідження, слід навести ви­значення його в тому формулюванні, яке автор визнає за основне. Без визначення предмета дослідження навіть після проведення емпіричного етапу не можна сказати, що проблему, наприклад політичну культуру, було вивчено, оскільки незрозуміло, що автор мав на увазі, ведучи мову про "політичну культуру", якщо в про­грамі визначення цього поняття немає.

2. Показники зумовлюються відповіддю на запитання "Чим?" ("Чим вимірюватиметься предмет дослідження?").

Оскільки досліджувані соціальні явища чи процеси, як пра­вило, досить складні й абстрактні, вони не піддаються емпіричній інтерпретації повністю. Проте, як зазначав Пол Лазарсфельд, "явище, яке не можна спостерігати безпосередньо, все ж залишає свої сліди, що за умов слушної інтерпретації дає можливість іден­тифікувати й аналізувати його". Визначення змінних, які дають змогу вимірювати складні явища і піддаються емпіричній інтер­претації, — важливий етап складання програми.

3. Мета емпіричного дослідження стає зрозумілою з відповіді на запитання "Навіщо?" ("Навіщо проводиться емпіричне дослі­дження?").

Точна і зрозуміла відповідь необхідна не стільки для прагма­тичного обґрунтування витрат на проведення емпіричного дослі­дження, скільки для методологічного обґрунтування критеріїв "цілеспрямованого" відбору або відсіву показників, індикаторів, гіпотетичних чинників. Можна запропонувати досить велику кількість показників досліджуваного явища, обґрунтованих з погляду розкриття сутності предмета. Звузити коло таких показ­ників дає змогу мета дослідження.

4. Гіпотези — це обґрунтовані припущення про чинники, які визначають характер явища, що вивчається, та потребують емпі­ричного підтвердження або спростування.

Емпірична інтерпретація теоретичного показника може мати кілька ступенів (субпоказників), останній з них має бути доведе­ний до такої міри конкретності, щоб кожний субпоказник остан­нього ступеня можна було виміряти за шкалою відповідей на конкретне запитання анкети (індикатор показника).

Фактично процес підготовки анкети має полягати в тому, щоб перевести показники в адекватні їм запитання. Навіть у тому разі, коли запитання формулюється спонтанно (а практично це відбувається дуже часто), потрібно, виходячи з цього формулю­вання, визначити відповідний до запитання показник. Це значно полегшить аналіз одержаної інформації. І замість того, щоб кож­ного разу згадувати, наприклад, про респондентів, які ствердно відповіли на запитання: "Чи вважаєте ви, що соціально-еконо­мічне становище країни у майбутньому році поліпшиться?" — у тексті аналізу достатньо буде сказати про думку "соціальних оптимістів", оскільки вже в програмі міститься обґрунтований зв'язок цього запитання з показником "соціального оптимізму".

Взаємозв'язок показника і формулювання запитання може бути очевидним (прямим), якщо формулювання логічно випли­ває з визначення показника. Так, упевненість у поліпшенні соці­ально-економічної ситуації безпосередньо пов'язана з показни­ком соціального оптимізму і не потребує додаткового обґрунту­вання. Однак зв'язок може бути не настільки очевидний, якщо, наприклад, відповіді на згадане вище запитання пропонується розглядати як показник "підтримки економічної політики уря­ду". Хоча логічно цілком припустима інтерпретація впевненості в поліпшенні економічного стану як показника підтримки еко­номічної політики уряду, бажано емпірично обґрунтувати цю відповідність.

Технологічно схема підготовки програми містить такі дії.

1. Визначення мети дослідження. Навіть якщо у попередньому задумі немає реальної практичної мети, автору програми слід цілеспрямовано обмежити предмет дослідження і коло показників.

2. Визначення і формулювання предмета (предметів) дослі­дження.

3. Складання структурної схеми показників предмета (пред­метів) дослідження.

4. Оцінка можливості вимірювання кожного з показників конкретним індикатором (запитанням анкети). Пошук струк­турних субпоказників. Доведення конкретизації показників до такого ступеня, щоб кожному з них відповідало запитання анкети.

5. Внесення до схеми гіпотетичних чинників. Визначаючи чинник, слід одразу ж групувати відповіді за цією ознакою (на­приклад, "вік": до ЗО років; 30—55 років; більше 55 років; або "посада": керівник, виконавець тощо).

6. Групування гіпотетичних чинників за типами (наприклад, "демографічні", "соціально-економічні", "соціально-політичні" тощо).

7. Визначення гіпотез, які перевірятимуться в процесі стати­стичного аналізу.