І. Загальні теоретичні принципи

Майже півтора сторіччя не вщухають суперечки навко­ло теоретичної спадщини К. Маркса і Ф. Енгельса. Марк­сизм, на відміну від гегельянства, позитивізму чи функці­оналізму, виступає не лише як напрям теоретичної думки, а й як впливова течія думки суспільно-політичної, що тісно пов'язана з масовими соціальними рухами минулого і нашо­го сторіч (насамперед із соціалістичним робітничим рухом). Ще за життя засновників марксизму їх суспільно-політич­ні погляди знайшли втілення у програмних документах ні­мецької соціал-демократії і'набули значного поширення у західноєвропейських країнах, а пізніше — у Росії та краї­нах Сходу, де з приходом до влади комуністичних режимів відповідним чином модифікований марксизм став офіцій­ною державною ідеологією. Остання обставина практично виключила можливість аналізу наукової спадщини Маркса і Евдельса в історичному контексті.

У нашій країні марксизм-ленінізм тривалий час висту­пав у ролі квазірелігійної системи, догматами якої освя­чувалася тоталітарна політика. Водночас там, де марксизм виник і формувався, ставлення до нього було більш критич­ним, а тому так званий «західний марксизм» більш відкри­тий до діалогу й інтеграції з іншими напрямами суспільно-

політичної думки. Багато сучасних західних соціологів, кри­тично сприймаючи зміст цієї концепції, не заперечують вод­ночас історичних заслуг К. Маркса у формуванні та розвит­ку соціологічної думки. Його ім'я називають поряд з іме­нами Конта, Дюркгейма, Вебера та інших класиків цієї науки, хоча, як зазначає Є. Шацький, віднести Маркса до соціологів у строгому значенні цього слова все ж досить важко, і не тільки тому, що він не вживав слова «соціоло­гія» та був якнайгіршої думки про Конта. І причиною цьо­го є те, що засновники марксизму вважали своїм життєвим покликанням не чисту науку як таку, а прагнули тісніше пов'язати наукову роботу з політичною діяльністю в рядах соціалістичного робітничого руху. К. Маркс не приховує відвертої тенденційності своїх економічних праць як та­ких, що спрямовані проти панування буржуазії, на захист інтересів робітничого класу. Він вважає, що саме в його науковій творчості ці інтереси знаходять адекватну теоре­тичну форму. Така позиція типова для лідера-харизмати-ка, який з самого початку переконаний у власній правоті, а не для вченого-фахівця, котрий прагне до діалогу з коле­гами з метою пошуку істини. З цією обставиною пов'язані підкреслена категоричність наукових висновків засновників марксизму і профетичний тон деяких їх праць, який різко контрастує з академічним характером праць більшості су­часних їм соціологів.

'Як і інші визначні соціальні мислителі минулого сторіч­чя, Маркс прагне по-новому осмислити майже всі сучасні йому соціальні науки — насамперед економічні, історичні, правові, політичні та ін. Однак на відміну від більшості фундаторів «буржуазної соціології» він ніде не ставить пи­тання про створення нової окремої науки про суспільство, методи якої не були б ідентичними методам політичної еко­номії, правознавства, історії і т. ін. Тому прагнення всіх засновників соціології до легітимації предмета і методів цієї нової наукової дисципліни не знаходить у працях Марк­са ніякого відгуку (і це при тому, що своєю науковою мі­сією він вважає здійснення перевороту у поглядах на сус­пільство) .

^/~^К. Маркс, як відомо, поставився до контівської класифі­кації наук і його «проекту» соціології різко негативно. Кон­та засновник марксизму вважав лише спеціалістом у галу­зі математики і фізики, котрий у порівнянні з Гегелем яв­ляє собою щось жалюгідне. Заперечуючи саму можливість існування у позитивізмі якогось раціонального зерна, К. Маркс протиставляв йому гегелівський діалектичний ме­тод, котрий, на його думку, слід лише «матеріалістично»

переосмислити й поставити з голови на ноги. Таким чином, засновники марксизму вважають головною проблемою не розмежування між філософією і «позитивним», спеціаль­но-науковим знанням, а заміну «неправильних» філософсь­ких засад правильними, науковими. Переворот у поглядах на суспільство, про який К- Маркс і Ф. Енгельс ведуть мо­ву починаючи з середини 40-х років минулого сторіччя, тіс­но пов'язаний саме з оцією Марксовою травестією, пере­лицюванням гегелівської діалектики, зокрема його концеп­ції історичного процесу. Згідно з Гегелем, всесвітня історія являє собою процес, у ході якого абсолютний дух відчужу­ється, а потім, подолавши відчуження, знову приходить до ідентичності з самим собою. Тому навіть далекі зовні від духовного смислу події і явища в дійсності виявляються¹ такими, що причетні до цього смислу. У Маркса ж катего­рія абсолютного духу поступається місцем поняттю «людсь­кої предметної діяльності», а останнє поступово ідентифі­кується з поняттям «матеріального виробництва». Таким чином, місце діалектики абсолютного духу тут займає ді­алектика матеріального виробництва, а суто філософська проблематика відходить на другий план перед проблемати­кою економічною, котра, щоправда, осмислюється Марксом досить нетрадиційно.

Призначаючи у зрілий період творчості напрям своїх до­сліджень як «критику політичної економії», засновник марк­сизму ніколи не вважав за потрібне проводити скільки-не­будь чітке розмежування між «позитивним», емпірично об­грунтованим дослідженням і суто філософськими пробле­мами. Так, наприклад, для Маркса принципово важливим є питання про те, матеріалістичні чи ідеалістичні світогляд­ні принципи дослідника, який працює у галузі економічної науки. Відповідаючи на критичний закид щодо правомір­ності застосування до вивчення механізмів капіталістично­го товарного виробництва «тріадичної» діалектики Гегеля, він твердить, що це цілком допустимо, оскільки «матеріа­лістичне» застосування надає методові принципово нового змісту. Як і Гегель, Маркс надає виключно великої ваги питанню про «порядок категорій» науки, залишаючи поза розглядом проблему надійності її емпіричної бази і зв'яз­ку між емпіричним і теоретичним рівнем дослідження. Це викликало в подальшому різку критичну реакцію з боку деяких соціологів, котрі, як, наприклад, М. Кареєв вва­жали марксистську соціальну філософію поступкою спе­кулятивним поглядам і кроком не вперед, а назад від Кон-та. Для такого висновку є певні підстави, проте все ж вва­жати Маркса мислителем «доконтівської» доби було б

неправильним. Маркс, якщо говорити мовою сучасної логі­ки науки, творив своєрідні «когнітивно-метафоричні моде­лі», в межах яких науковий дискурс поєднаний з метафо­рою, значення якої чітко не фіксоване. Такий метод дає змогу створювати певні «портрети суспільства», де одні його риси свідомо підкреслені, виділені, а інші ледь окреслені, розми/гі. Пізніше М. Вебер назве такий метод методом «іде­альної типізації».

Сучасний дослідник Л. Веквонт вважає, що результати теоретичних розв'язок К- Маркса у соціологічній галузі можна звести до трьох когнітивно-метафоричних моделей — «базису-надбудови», «органічної цілісності суспільства» та «діалектичного розвитку» його. 'ТГерезорот у поглядах на суспільство К. Маркс пов'язує насамперед не з появою соціології, а з принципово новим, як він вважає, розумінням субстанції, першооснови суспі­льного життя. Ті функції, які згідно з Контом і його послі­довниками мала виконувати соціологія, фактично вже вико­нує, як переконаний Маркс, політична економія — наука про економічну структуру суспільства. Аналіз ранніх праць К. Маркса («Економічно-філософські рукописи 1844 року» або написані разом з Ф. Енгельсом «Святе сімейство» чи «Німецька ідеологія») дає змогу простежити, як поступово зростає його переконаність у тому, що категорії економіч­ної науки виступають чимось на зразок універсального клю­ча практично до всіх філософських, політичних та культуро­логічних проблем. Так, торкаючись фундаментальної проб­леми філософської антропології — проблеми смислу люд­ського існування («сутності людини»), Маркс пробує прямо й безпосередньо поз'язати її з дією механізмів поділу сус­пільної праці і функціонування інститутів приватної влас­ності та грошей. Підкреслюючи виключно негативні наслід­ки поділу суспільної праці (відчуження результатів праці від виробника), він не лише залишає поза увагою його по­зитивне значення для прогресу цивілізації, а й приходить до висновку про виключно негативну роль основних еко­номічних і правових інститутів як знарядь «відчуження люд­ської сутності».

Антропологічні ідеї ранніх праць Маркса мають певне гуманістичне забарвлення (протест проти соціально несп­раведливого устрою, за якого людина праці опиняється у нелюдських умовах), однак цей гуманізм відзначається де­якою тенденційністю—автор переконаний, що перебудова економіки на комуністичних засадах, ліквідація приватної власності та тотальне усуспільнення усього дають ключ до вирішення «останніх питань» людського буття.

Нігілістична тенденція, пов'язана з запереченням зна­чення правових, етичних, релігійних цінностей як чогось вторинного у порівнянні з матеріальними інтересами, зна­ходить свій вияв і у концепції «матеріалістичного розумін­ня історії». Поняття «способу виробництва матеріальних благ», яке до того вживалось переважно в історії господар­ства, К- Маркс і Ф. Енгельс застосовують у загальнасоціо-логічному контексті, намагаючись пояснити за його допо­могою усю багатоманітність форм соціального життя. Згідно з матеріалістичним або, точніше, економічним розумін­ням історії, система матеріально-виробничих відносин скла­дає першооснову, «базис», на якому грунтуються всі інші відносини людей—правові, політичні, ідеологічні. Еконо­мічна сфера у такому випадку набуває значення певної суб­станції, або «незалежної змінної» щодо інших соціальних явищ і процесів. Хоча прихильники марксизму формально не заперечували і так званого «зворотного впливу» надбу­дови на базис, детальної розробки теорія взаємовпливу еко­номічних і правових, політичних і культурних інститутів у межах марксизму не набула. Тому, як стверджує ряд авто­рів, марксистське матеріалістичне розуміння історії грун­тується на засадах економічного редукціонізму.

^Однак слід мати на увазі, що обмежувати зміст соціаль­ної теорії Маркса лише моделлю «базис-вадбудова» було б неправильно. Засновник марксизму неодноразово вживає стосовно суспільства такі вирази, як «соціальний організм», «органічна цілісність», «тотальність» тощо. «Теперішнє сус­пільство,— пише він,— не твердий кристал, а організм, який здатний до перетворень і перебуває у постійному процесі перетворень». Маркс надавав винятково великої ваги проб­лемі функціональної інтеграції сучасного йому суспільст­ва, де всі елементи, як він вважав, підпорядковані одній меті. Таким чином, можна зробити висновок про певні ти­пологічні паралелі між марксизмом і ідеями соціологічного органіцизму. Не менш важливу роль у Марксовому розу­мінні суспільства відіграє принцип діалектичного розвитку, йдеться насамперед про відношення єдності і взаємозапе-речення між різними структурними рівнями й елементами суспільства, а також між різними фазами процесу його роз­витку. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення проце­сів суспільної динаміки як певних фаз, де гармонійні зв'яз­ки порушуються дисонансами і конфліктами, розв'язання яких дає підставу до відновлення гармонії на якісно іншо­му рівні. Особливо плідною у науковому відношенні вияви­лась ідея діалектичного поєднання об'єктивних і суб'єктив­них факторів суспільного розвитку. Не вживаючи ще термін

«соціальна дія», К. Маркс надавав водночас винятково ве­ликої ваги «діяльному факторові». Історія, пише він,— це не що інше, як діяльність людини, що досягає своїх цілей. Процеси соціальних змін, за Марксом, здійснюються не са­мі по собі, алише внаслідок людської діяльності і шляхом цієї діяльності. Проте слід постійно враховувати, що соці­альна діяльність людей розгортається в певних «матеріаль­них умовах», обмежена певними інституційними рамками і залежить також від рівня суспільної свідомості. Особливо­го значення засновники марксизму надавали раціональній критиці «фетишистських» уявлень у сучасній їм суспільній свідомості. Зокрема, К- Маркс гостро критикував буржуаз­них економістів за їх «товарний фетишизм» — нерозуміння того, що вартісні відносини є прихованою формою певних відносин між людьми.