Соціалізація як спосіб включення індивіда

В соціальне середовище

В умовах ускладнення соціального життя актуалізується проблема включення

людини в соціальну цілісність, у соціальну структуру суспільства. Основним поняттям,

яке описує такі включення, є «соціалізація», що дозволяє людині стати членом

суспільства.

Під соціалізацією розуміється процес входження індивіда в соціум, що породжує

зміни в соціальній структурі суспільства й у структурі особистості. Остання обставина

обумовлена фактом соціальної активності людини, а отже, її здатністю при взає-

модії із середовищем не просто засвоювати його вимоги, але й змінювати це середовище,

впливати на нього.

Найбільш поширеними формами, що описують характер взаємодії індивіда і соц

іального середовища в процесі соціалізації, є адаптація й інтеграція. Адаптація означа

є пасивне пристосування людини до соціального середовища і його вимог. Вона

характерна для суспільних систем із тоталітарним державним ладом. Однак адаптивний

характер взаємодії із суспільством може бути обумовлений і самою особистістю,

її біопсихологічними чи соціальними обмеженнями. Наприклад, недостатньо розвинутими

вольовими якостями людини чи низьким рівнем інтелекту, що стримують

розвиток самосвідомості особистості.

Інтеграція припускає активну взаємодію індивіда із середовищем, у якому людина

робить свідомий вибір і яке вона здатна змінювати, коли в цьому є необхідність і

доцільність. Як правило, така форма взаємодії людини із суспільством характерна при

демократичному устрої держави, а також при «відкритому» типі особистості, орієнтован

ій на співвідношення індивідуальних і загальсоціальних цінностей у свідомості

і поведінки. У цьому випадку визначальну роль у взаємодії із соціальним середовищем

відіграє індивід.

В існуючих вітчизняних і закордонних концепціях соціалізації особистості найчаст

іше використовується лише один термін – адаптація, що негативно впливає на

подальше вивчення цього процесу, тому що ігнорується специфіка його перебігу в

різних соціальних типах суспільства і середовища, а також специфіка соціального типу

особистості.

Найбільш наочною моделлю адаптації, розробленої в рамках системного аналі-

зу, є принцип рухливої рівноваги, описаний у роботах Л. фон Берталанфі (1901-1972),

але використовувався раніше в соціології Г. Спенсера, а також в еволюційній теорії

російського біолога К. О. Тімірязєва (1843-1920). Відповідно до зазначених концепцій

процес адаптації суб’єкта детермінується двома групами факторів: внутрішніми, обумовленими

появою і розвитком самого соціального суб’єкта (наприклад, біосоціальними

передумовами); зовнішніми, що відображають рівень стану соціальної системи,

характер її життєдіяльності, в яку включається суб’єкт. При внутрішніх факторах

соціалізація визначається логікою виникнення і розвитку самого соціального суб’єкта

(людини чи групи), тоді як при зовнішніх факторах – станом соціальних процесів

розвитку суспільства, способами господарської діяльності, характером зміни формац

ій тощо.

Будь-які процеси взаємодії породжують специфічні форми відносин, дій, ідей,

думок тощо, що, у свою чергу, змінює соціальну структуру суспільства, спільнот, груп,

особистості. Ця проблема вже в 30-40 рр. ХХ ст. зацікавила німецьких антропологів

Р. Брауна, Б. Ван-Геннепа та ін. Однак найбільший інтерес дана проблема представля

є для соціологів, які вивчають соціальні взаємодії, соціальні системи, соціальну

поведінку, що визначає створення нових соціальних систем і структур.

Рухливість соціальних систем (від людини до суспільства) надає право розглядати

процес соціалізації з погляду періодів (циклів), які мають свою специфіку й обумовлен

і різними факторами.