Поняття і категорії соціології праці й управління

Діяльність і поведінка індивідів та певних груп на­селення в економічній сфері виявляється, перш за все, в їх праці виробляються матеріальні блага, необхідні для за­безпечення відповідного рівня життя суспільства. Щоб виробництво цих благ було ефективнішим, потрібно вивчати процеси, що виникають під час праці і впливають на її кінцевий результат. Саме цим і займається соціологія праці й управління.

Соціологія праці й управління - це напрям соціо­логічної науки, який вивчає соціально-трудові відносини і соціальні процеси у сфері праці. Це галузь соціології, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив, інститути і соціальні спільноти у сфері праці та методи впливу на них.

Виділяють п'ять складових соціології праці й управ­ління:

- суб'єкт праці;

- соціальні інститути у сфері праці;

- соціально-трудові відносини;

- соціально-трудові процеси;

- соціальне управління ними.

Суб'єкти праці - це всі люди, які беруть участь у трудовому процесі (робітники, підприємці, службовці тощо). Соціальними інститутами є система виробництва, система банків, господарських об'єднань, ринки, профспілки тощо. Соціально-трудові відносини - це ті відносини, які складаються між суб'єктами праці у процесі виробництва. Під соціальними процесамирозуміють функціонування і зміни станів суб'єктів економічної діяльності. Тут мається на увазі безпосередньо сам трудовий процес, пристосування до виробничого середовища, трудова мобільність, відносини співробітництва або конкуренції, суперництво та конфлікти між суб'єктами економічної діяльності.

Під соціальним управлінням розуміють управління трудовим процесом, що передбачає його організацію, планування і регулювання.

Отже, як бачимо, в соціології праці й управління можна виділити два окремих напрями: соціологію праці і соціологію управління. Вони тісно пов'язані, тому ми розглянемо їх разом в одній лекції. Але для кожного з цих напрямів існують певні конкретні поняття, категорії та інші особливості. У сфері праці відбуваються такі соціальні процеси:

- трудові переміщення соціальних груп і окремих працівників (процес зміни місця роботи працівником - горизонтальна та вертикальна мобільність);

- ціннісно-орієнтаційні процеси - мотивація праці, ставлення до праці, соціалізація на виробництві;

- процес впливу трудових функцій робітників на їх соціальний стан і соціальні характеристики (інтереси, рівень кваліфікації);

- інтегративні процеси - процеси, які забезпечують цілісність усієї системи (освіта, трудова активність, стимулювання тощо).

Найважливішими категоріями праці є її види, умови праці, зміст і характер, ставлення до праці, задоволення пра­цею тощо. Зміст праці - це власне її соціально-технологічні характеристики або характеристики самого процес) праці, які охоплюють функції та організацію трудового дня на робочому місці, рівень самостійності робітника, мо­нотонність чи різноманітність трудового процесу. Характер праці виражає певну закріпленість працівників за економічно та соціально неоднорідними видами праці (проста - складна, індустріальна - аграрна, розумова - фізична, творча - нетворча тощо). Характер праці для соціології вважається однією з головних ознак.

Під час праці виникають різні види соціально-трудових відносин:

- за змістом діяльності - виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, соціально-психологічні, суспільно-організаційні;

- за суб'єктом відносин - міжорганізаційні (колектив-колектив), внутрішньоорганізаційні (особа-особа, особа-колектив);

- за обсягом владних повноважень - відносини гори­зонтальні і вертикальні (між робітниками одного рівня чи між начальником і підлеглим);

- за характером розподілу результатів праці - відповідно до трудового внеску та за іншими внесками (грошові, майнові тощо);

- за ступенем регламентованості відносин - формальні (офіційно оформлені), неформальні (офіційно не оформлені);

- за способом спілкування - безособові, міжособові, безпосередні, опосередковані.

Менеджмент.

Усі ці відносини потрібно регулювати, управляти ними. Цим і займається соціологія управління або, як її називають на Заході, менеджмент. Менеджмент визначають як міждисциплінарну науку, яка поєднує економічний, соціальний, політичний, організаційний, правовий, психологічний та інші підходи до керування виробництвом. Менеджмент поліпшує виробничу діяльність та взаємини її суб'єктів. Головною діючою особою менеджменту є інноваційний менеджер. Він виступає не як начальник, керівник, а, скоріше, як співробітник, партнер, радник. Він передає свої знання і виступає каталізатором спільної діяльності. Вважають, що предмет соціології праці й управління і предмет менеджменту перетинаються, але не збігаються, тобто вони не тотожні. Менеджмент складає другу половину соціології праці й управління, а саме, соціологію управління. До сфери його дії належать:

- визначення цілей і завдань управління, розробка кон­кретних заходів для їх здійснення;

- розподіл завдань на окремі операції;

- розподіл робіт і координація взаємодії різних підроз­ділів усередині організації;

- удосконалення формальної ієрархічної структури на виробництві;

- оптимізація процесів прийняття рішень;

- пошук адекватної мотивації діяльності;

- виявлення ефективних стилів керівництва.

В історії виникнення і розвитку менеджменту були певні періоди, коли ведучими були ті чи інші тенденції. Можна виділити три таких періоди, які відрізнялись появою різних підходів до вивчення і регулювання вироб­ничої поведінки робітника.

а) Науковий менеджмент. Заснований американським інженером-дослідником Ф. Тейлором (1856 - 1915) на по­чатку XX ст. Ф. Тейлор пройшов шлях від простого робітника до управляючого великим підприємством. Тому він вивчив роботу виробництва з різних боків, і цей досвід дав йому змогу зробити висновок про роботу управлінських структур. Він вважав, що адміністрація повинна не тільки правильно організовувати працю робітника, але, перш за все, сама показувати приклад.

За теорією Ф. Тейлора, ефективність праці збільшується, якщо організація виробництва стандартизується, проекту­ється, нормується так само, як і техніка виробництва. Тобто будь-яке управління виробництвом повинно бути засноване на певних наукових принципах. Так, за системою Ф. Тейлора, весь трудовий процес у кожному окремому випадку поділявся на найпростіші операції, щоб виявити найраціональніші тобто оптимальні для кожного виробника. Для цього ви­користовувався хронометраж робочого дня, детально до­сліджувались всі елементи дій робітника при виконанні тієї чи іншої операції. Були стандартизовані також інстру­менти, якими користувались виробники. В одному з ек­спериментів було перепробувано 15 видів лопат для на­вантаження вугілля, поки не знайшли оптимальний варіант. Така система чітко регламентувала дії кожного виробника, їх послідовність, точно визначала час на її проведення та час на відпочинок.

Основні принципи системи Ф. Тейлора:

- наукова організація праці;

- звільнення робітників, які працюють не на повну потужність;

- співробітництво адміністрації з робітниками;

- однакова відповідальність за справи на виробництві.

Дана система досить суттєво вплинула на підвищення продуктивності праці, але це відбувалось за рахунок по­силеної експлуатації робітників, які, власне, перетворювались у придатки машин. Недарма цю систему було названо «си­стемою витискання поту».