Соціологія праці в Україні: становлення і розвиток
В умовах суверенної держави потреба в знаннях власної історії, культури, науки здобуває особливе значення. Адже це забезпечує генетичний зв'язок минулого, сьогодення і майбутнього. Тому дослідження історії виникнення і розвитку соціологічної думки в Україні і історії соціології праці - зокрема стає дуже актуальним. Тим більше, що історія соціології праці в Україні дотепер залишається “суцільною білою плямою”.
В окремих роботах по соціології праці, де розглядається історичний аспект, внесок українських вчених або не згадується взагалі або розмитий у викладі загальних досягнень вітчизняних соціологів, або обмежується згадуванням окремих прізвищ українських соціологів, що працюють в галузі проблем соціології праці. До того ж, при такому підході не враховувалися історичні особливості виникнення й розвитку соціології в Україні, що обумовили деяку своєрідність цього процесу в рамках розвитку світової соціології.
Головною особливістю становлення й розвитку соціології праці (як і всієї соціології в Україні) є її висока політизація, пов'язана з ідеями державної, національної і культурної незалежності. Саме в контексті цих питань розглядаються проблеми соціології праці на усіх етапах її розвитку.
Відзначимо, що зародившись і розвиваючись разом з виникненням соціологічної думки в Україні, соціологія праці проходить основні періоди її розвитку.
В історії соціологічної думки виділяють два самих загальних періоди її розвитку: протосоціологія й академічна соціологія.
Протосоціологія охоплює період від виникнення перших примітивних уявлень про світ людини до моменту появи соціології як самостійної науки (О.Конт). Академічна соціологія охоплює період з моменту появи системи Огюста Конта і продовжується до наших днів.
Зрозуміло, що кожний з цих періодів має кілька етапів. Так протосоціологічний період (V-середина XIX вв.) містить у собі, в залежності від впливу на формування соціологічних поглядів особливостей економічних, соціальних, політичних, ідеологічних і парадигмальних факторів, наступні етапи:
· становлення, розвиток і розпад Київської Русі (V-кінець XV в.);
· виникнення, розвиток і розвал козацтва (кінець XV-середина XVIII в.);
· відродження України (кінець XVIII-середина XIX в.).
Характерно, що насиченість уявлень і знань кожного періоду проблематикою соціології праці була різною в залежності від змісту історичного процесу в кожен період і на кожному етапі.
Так, на першому етапі (V-кінець XV століття) соціальні проблеми праці ще не виділяються із загального контексту теологічних знань. І тільки на другому етапі, з виділенням соціальних проблем людини з теологічних знань, виникають передумови для виділення проблематики соціології праці.
Серед мислителів того часу ці проблеми досліджував Феофан Прокопович (1681-1730). Виходячи з розуміння людини як малого макрокосму чи особливого світу, він розкриває механізми і ціль людської діяльності, зв'язуючи їх з потребами людини. Кожна людина діє тому, що “вона бажає чогось, заради чого це робить”.
Досягнення щастя пов'язане з діяльністю людини, із задоволенням його потреб. У такому підході відкривалися можливості для майбутніх досліджень трудової діяльності на основі виділення основних її спонукальних сил без твердої регламентації її божественним проведінням. Заслуговує на увагу думка про необхідність з'ясування, в чому складається добро і блаженство, до якого потрібно прагнути, і що в найбільшій мірі відповідає людині. Здається, що в його роботах уперше з'являються уявлення про відповідність трудової діяльності здібностям людини, хоча чіткість і визначеність вони одержали в роботах більш пізнього часу.
Продовження і розвиток ці ідеї знайшли в роботах мислителів козацького часу, зокрема, Григорія Кониського (1715-1805). У його концепції людської активності людина спирається на власні рушійні сили і мотиви, а не тільки залежить від божественного провидіння. Людська діяльність розглядається їм як усвідомлена, що включає мету, засоби її досягнення і “добро” як потребу, що усвідомлена у вигляді первісної мети.
Віра у творчі можливості людини, що вона реалізує в процесі досягнення людського блага, не суперечить вищому благу, що “приготував людині Бог”. Людське благо чи щастя припускає наявність здоров'я, доблесті, задоволення потреб у продовженні роду, почуттєвих насолодах, відчуття благополуччя і щасливої долі і вимагає заняття як фізичною, так і розумовою діяльністю.
Як бачимо, в розумінні механізмів людської діяльності Г.Кониський не так вже й далекий від сучасних соціологічних поглядів. Плідні також його ідеї про роль людської праці в досягненні щастя - “добра”.
Подальший розвиток ідея про людську діяльність як шлях досягнення щастя знайшла в роботах Г. Сковороди (1722-1794). У своїй роботі “Алфавіт, чи Буквар світу” він відходить від розуміння джерела щастя в абстрактному початку добра. Такий початок, на його погляд, знаходиться в праці. Розвиваючи ідею про необхідність самопізнання, як застави успішної діяльності людини, він збагачує її вченням про “споріднену працю”.
Суть цього вчення - у визнанні природності праці для людини і необхідності розпізнати й усвідомити, до чого ти породжений - лише в цьому ти “будеш для себе і для братія твоєї корисним”. Роби те, до чого породжений і тоді будеш щасливий не тільки результатами праці, але і самою працею, “самий у деланїї твоєму праця буде для тебе сладчайший, ніж…самі праць твої плоди”.
Мислитель зовсім не заперечує суспільного значення праці. Тільки “праця”, “ремесло” є основою всякої “машини” громадського життя, “початком” і “вінцем” існування суспільства. “Праця є живий і невсипущий усієї машини хід поколь. Поколь породить зроблена справа”. Однак найбільш корисна для суспільства саме “споріднена праця” - праця відповідно до призвання. Очевидна актуальність такого підходу в даний час, коли ідея “роби те, для чого ти породжений” узята на озброєння сучасним менеджментом і лежить в основі теорії соціології кар'єри і самоменеджменту.
Цікава думка про те, що “неспоріднена праця” може наносити шкоду не тільки суспільству, але і самому працівнику в першу чергу. “До мучення - трудитися в неспорідненій справі? - запитує Г. Сковорода. І відповідає з мудрістю, гідної всілякої поваги, що люди, що борють зі своєю природою і йдуть врозріз з нею “самим собі суть убивці” [8, с.337]. Як бачимо, за гуманістичною спрямованістю ці соціологічні ідеї про працю не втратили своєї актуальності й у наш час. Вони поклали початок гуманістичним традиціям в українській соціології праці, що були продовжені на етапі відродження України (кінець XVIII-середина XIX ст.).
Тут доречно буде звернути увагу на те, що, незважаючи на певну самобутність і специфічність, ідеї соціології праці в Україні розвивалися не тільки в руслі західної і російської соціологічної думки, а в безпосередньому контакті і взаємодії з видатними вченими того часу. Нерідко українські вчені реалізували свій творчий потенціал у науці інших держав.
Так, видатний соціолог М.М.Ковалевский (1851-1916), відомий як послідовник позитивізму в його контоваріанті, народився на Україні, учився в Харківському університеті, Берліні, Парижі й Лондоні й працював в різних країнах.
Одним з центральних понять його концепції була “соціальна солідарність”. У розширенні сфер солідарності він бачив основу соціального прогресу, у тому числі, й у виробничо-економічній, трудовій сфері. Важливим для дослідження соціальних процесів у трудовій сфері є його виступи проти монізму в соціології, визнання впливу одного (чи деяких) факторів на соціальне життя. Такий підхід створював передумови для дослідження праці як соціального явища, обумовленого взаємодією сукупності факторів і явищ.
І хоча перший соціологічний курс був введений ним у Петербурзькому Психоневрологічному інституті, він і в науковому, і в політичному житті (був депутатом I-й Російської думи від Харківщини), і в культурно-суспільному житті (очолював Товариство ім. Т.Г.Шевченка в Санкт-Петербурзі) ніколи не поривав з Україною.
Гуманістичні традиції української соціальної думки знайшли своє продовження в роботах Івана Яковича Франка (1846-1916). Працю, як соціальне явище, він розглядає в контексті і взаємозв'язку з усієї людською діяльністю. Виділяючи працю як основу існування людства і його соціального прогресу, в своїй роботі “Про працю” він підкреслює, що будучи основою людського добробуту і щастя, праця не вичерпує всієї розмаїтості людського життя.
Плідною є думка про вплив поділу праці на життя людського суспільства. Поширюючи цей вплив на всі сфери життєдіяльності, автор вважає, що розподіл праці, в сполученні зі станом освіти й економічним господарюванням, складають основу політичної влади в державі [5, с.277-285]. Заслугою великого мислителя було виділення в окрему галузь соціальних знань науки про працю, що одержала назву “суспільної економії”.
З критичних позицій сприймав марксистські погляди видатний український економіст і соціолог Михайло Іванович Туган-Барановский (1865-1919). Розділяючи погляди неокантіанства, він указував на однобічність визначення життя суспільства лише характером способу виробництва. На його думку, такою основою є господарська діяльність, як сукупність людських дій зі створення матеріальних умов для задоволення людських потреб.
Однак, застерігає вчений, соціальне життя не збігається зі господарюванням. Його частка в діяльності тим менша, чим на задоволення більш високих потреб ця діяльність спрямована. Зі зростанням потреб у процесі історичного розвитку суспільства роль господарювання поступово буде зменшуватися при зростанні значення інших форм діяльності. При цьому інші види діяльності - духовне, інтелектуальне і т.п. - не є жорстко залежними від господарської діяльності, а мають своє самостійне значення в суспільстві.
Проти монополізації ролі виробничо-економічної діяльності в соціальному житті суспільства виступав також видатний український соціолог, філософ і суспільний діяч Б.О. Кістяківский (1868-1920). На його погляд, економічні відносини не можуть пояснити динаміку соціального життя. Основним недоліком “економічного матеріалізму” (так він називає марксизм) є методологічний монізм - прагнення всі соціальні зміни вивести з однієї - єдиної причини - класової боротьби. Поняття класу в марксистському розумінні не може претендувати на статус соціологічної категорії, оскільки має перехідний і обмежений характер.
Тут обґрунтовується необхідне для соціології праці поняття “соціальна група”, об'єднана сукупністю загальних почуттів, бажань і чекань. Не абсолютизуючи жодної з форм, що складають каркас соціальних груп, він визнає їх інваріантність. Поділ праці серед них виділяється поряд із владою і підпорядкуванням, конкуренцією, дослідженнями, створенням партій, представництвом. Їхня сукупність формується в процесі соціальної взаємодії.
Своєрідність поглядів на поняття “клас”, “соціальна група” було притаманне і В.К.Ліпінському (1882-1931) - видатному українському мислителю, соціологу, політичному діячеві. Клас розумівся ним як органічний колектив однаково працюючих, зв'язаних загальною традицією, духовною і навіть фізичною спільністю людей. Не виділяючи відносин до власності як головної класоутворюючої ознаки, по своєму розумів він і промисловий клас, до якого відносив і працівників, і промисловців-капіталістів, не визнаючи за ними важливого місця в соціальній структурі.
Продовжуючи гуманістичні традиції української соціології, усяку форму людської діяльності (у тому числі політичну, трудову) В.К.Ліпінський вимагає розглядати з позицій знання людської природи. У розробленій ним своєрідній політичній антропології характеристики політичних типів людей обумовлені наявністю в суспільстві основних форм поділу праці: війна (“воїн” і “невоїн”), виробництво (“продуктант” і “непродуктант”) і ідеологія (варіанти сполучення зазначених типів). Ідея про відповідність типу особистості (сполучення задатків, здібностей і якостей) визначеному роду діяльності актуальна і сьогодні в соціоніці, соціології кар'єри і менеджменті персоналу.
Особливе місце в розвитку української соціології займає М.Ю.Шаповал (1882-1932) - видатний український вчений, політичний і державний діяч, соціолог, з науковою діяльністю якого українська соціологія інституювалася як наука. Їм був заснований у Празі (1924 р.) перший український соціологічний інститут, названий “Український інститут громадознавства”.
Методологічною основою соціології праці можуть служити запропоновані ним ідеї про суспільство як про динамічну життєдіяльну систему, яку утворює сукупність соціальних процесів, соціального життя, поводження і діяльності соціальних груп і індивідів, як обумовленої обставинами і факторами, що утворюють рушійні сили суспільства; про діяльність людини як реалізацію потреб через свідомо поставлену людську мету; людини, як сукупності біологічних, фізіологічних, психологічних і соціальних механізмів діяльності.
Праця виділяється в особливий вид діяльності, організація якої поєднує людей, а продукти стають факторами багатьох суспільних подій. Всі інші форми діяльності зазнають на собі вплив праці і її технічних досягнень. Цікава спроба розробити соціальну типологію індивідів у залежності від рівня розвитку, місця проживання, виду занять, професії, професійних і загальних знань. Пропонується варіант виділення етапів трудової діяльності в залежності від вікових груп. Своєрідна система критеріїв оцінки, індикаторів і характеристик, що визначають соціальну силу і потенціал співтовариств, що може бути застосована для оцінки рівня розвитку трудового колективу. Запропонована ним методика аналізу суспільного поділу праці на прикладі України становить науковий інтерес і в наш час.
На жаль, в силу політичних мотивів, роботи М.Ю.Шаповала були невідомі масовому читачеві, не введені ще достатнім чином у науковий обіг. Однак загальна оцінка його внеску в розвиток української соціології цілком співставима з роллю вченого, з діяльністю якого пов'язана інституалізація української соціології і соціології праці зокрема. Цим ім'ям завершується перший етап академічного періоду соціології в Україні - етап становлення і розвитку соціологічних знань і починається етап інституалізації соціальних досягнень у суспільстві і становлення соціології в Україні в Радянський час.
Початок цього періоду відзначається досить активним розвитком соціології праці в молодій Радянській державі. В Україні цей період зв'язаний з виникненням у Харкові Всеукраїнського інституту праці, що очолив Ф.Р.Дунаєвський. Ним зокрема була розроблена концепція “трьох категорій властивостей функціонера”, заснована на необхідності зв'язувати якості керівника не з якоюсь апріорною нормою, а виходити з реальних вимог конкретної трудової ситуації. Серед проблем, досліджуваних інститутом - питання управлінського контролю, колегіальності і єдиноначальності, удосконалювання організаційної структури і стилю керування. Вже в той час тут використовувалися методи соціальної інженерії і прикладної соціології. Так, за допомогою використання професіограм, визначалися індивідуальні якості працівника і придатність їх для конкретних професій.
Однак, зі становленням авторитарно-адміністративної системи керування народним господарством та сферою праці соціологічні дослідження в цій області були згорнуті. Повернення до них почалося в зв'язку з “хрущовською відлигою” і легітимізацією соціології як науки. Цей період з кінця 70-х років відзначений дослідженнями в широкому спектрі проблем соціології праці.
Одна з перших робіт, що визначила статус соціології праці як науки, її об'єкт і предмет, структуру й актуальні проблеми, написана українським соціологом Є.І.Суїменко в співавторстві з Д.П.Кайдаловым була видана в Москві. Роботу відрізняє продовження традицій гуманістичного підходу - роль праці в суспільстві, проблеми зміни праці розглядалися в нерозривному зв'язку з усебічним розвитком особистості, формуванням культури трудової поведінки і культури взаємин у трудовому колективі.
У 70-і роки почалися дослідження українськими соціологами проблем діалектики праці в соціалістичному суспільстві (Буслинский В.А., Коцюбинський В.И., Оссовський В.Л., Піддубный В.А., Рибачук М.Ф., Сохань Л.В., Стогній І.П., Суїменко Є.Ї. і ін.), а також дослідження Формування потреби в праці (О.В.Нельга), змін характеру і форм праці під впливом науково-технічного прогресу (Є.М. Герасимов).
Активно досліджувалися соціологічні проблеми стимулювання трудової діяльності, взаємозв'язку свідомості, ціннісних орієнтацій і поведінки в сфері труда (Попова І.М.), мотиваційні механізми трудової поведінки (Ручка О.О.) сталості і мобільності працівників у промисловості (Панюков В. С.), кваліфікація і трудові орієнтації (Макеєв С.О., Чорноволенко В.П.).
Вивчалися проблеми трудових виробничих колективів, механізми і резерви соціального управління в них (Грищенко К.К., Патрушев В.Ї., Сакада М.А.), соціального планування (Городяненко В.Г., Олиневич Л.О.).
В окремий напрямок досліджень виділилися проблеми трудової діяльності молоді: трудова орієнтація, вибір і престиж професії (С.О.Войтович, Оссовский В.Л.), виробнича адаптація і трудова мобільність (М.П. Лукашевич) [25], життєві перспективи і професійне самовизначення (Є.І. Головаха).
Рівень наукового дослідження соціологічних проблем праці знайшов своє відображення в появі в 1990 році перших українських підручників з соціології праці (Сіроштан Н.А., Алдохін Н.П., Куліш С.А. і ін. Соціологія праці - Харків, Основа, 1990; Дворецька Г.В., Мохнарилов В.П. Соціологія праці - К., Вища школа, 1990). Спираючись на рівень соціологічних знань у сфері праці 80-х років ці підручники фактично завершують другий період систематизації соціології праці в Радянській Україні.
Наступний етап розвитку пов'язаний з процесами демократизації в нашій державі і переходом до ринкових відносин у трудовій сфері. В організаційному плані початок цього етапу пов'язаний зі створенням у 1991 році Інституту соціології Національної академії наук України і виділенням спеціальних структурних підрозділів для досліджень у сфері праці.
Дев'яності роки характеризуються звільненням соціологічних робіт про працю від політизованості і заідеологізованості, розвитком методологічної бази соціології праці, відокремленням нових, пов'язаних з ринком праці напрямків у дослідженнях, введенням у науковий обіг нових соціологічним даних, розширенням методів соціологічного дослідження трудових процесів. Актуалізуються дослідження соціальних проблем праці в контексті соціологічного осмислення економічної реформи. (“Соціальні аспекти економічної реформи /Під ред. Грищенко К.К., Ручка О.О. - К., Наук. думка, 1991”).
Чи не головним об'єктом дослідження стає працівник у ринкових відносинах - підприємець, бізнесмен, менеджер. Соціальний портрет українського підприємця “вимальовується” у колективному й індивідуальному науковому виданнях (Підприємець України: ескізи до соціального портрета/ Відпов. ред. В.М. Ворона, Є.І. Суїменко - К., Ін-т соціології, 1995; Донченко Є.І. і ін. Наша ділова людина / Донченко О.І., Злобіна О.Г., Тихонович В.А. - К., Ін-т соціології, 1995).
Вийшли у світ роботи, що досліджують соціальну регуляцію трудового поведінки в ринкових умовах України (В.Є. Пилипенко. Соціальна регуляція трудової поведінки (соціологічний аналіз) - К., Наук. думка, 1993), а також аналізують досвід подібного регулювання за рубежем (Арсеєнко А.Г. Соціально-економічний механізм регулювання трудових відносин (на прикладі США, Канади, Великобританії) - К., Наук. книга, 1995).
Соціально-економічні проблеми праці займають центральне місце в соціологічному моніторингу стану українського суспільства, проведеного Інститутом соціології НАН України (кер. Ворона В.М.) і Інститутом соціальних досліджень (кер. Яременко О.О.).
Проблеми підприємницької діяльності, типологізації і характеристики суб'єктів ринкових відносин, аналіз стану виробничо-економічної сфери в Україні, проблеми трудової кар'єри переходять на сторінки навчальних посібників (Полторак В.А. Соціологія. Основи соціології праці і керування - К., УМКВО, 1992; Його ж Соціологія праці: довідник - Дніпропетровськ, Арт-Пресс, 1997; Нагорний Б.Г. Соціально-економічні проблеми керування інноваційними процесами в промисловості - Донецьк, Ін-т економіки НАН України, 1995; Лукашевич Н.П. Основи соціології праці. - К., МАУП, 1994; Його ж Соціологія кар'єри - Харків, ХГІ, - “НУА”, 1999; Пилипенко В.Є. Шевель І.П. Соціологія підприємництва - К., Європа, 1997; Економічна соціологія (навчальний посібник) / Під ред. В.А. Ворони, В.Є. Пилипенка - К., Ін-т соціології, 1997.)
Зрозуміло, що цей короткий огляд лише окреслив загальні контури стану розвитку досліджень сучасних проблем соціології праці в Україні і не може претендувати на які-небудь оцінки чи рейтинги. Його ціль - привернути увагу до необхідності подальших серйозних і глибоких спеціальних досліджень у цій царині.