Суспільствознавчі концепції в період Середньовіччя

Й в епоху Відродження

Епоха Відродження, на період якої припадає життєдіяльність соціальних мислител

ів, що передували в Європі оформленню соціологічного знання в науку, особливе

значення надавала проблемі життєвих сил людини, їх природним і соціальним

основам. Цим була пронизана вся історія вільнодумства тієї пори, історія мистецтва,

що розвивалася під її впливом. Однак ця тенденція в розвитку суспільної

свідомості серйозно обмежувалася традиційними для середньовічної Європи віруваннями.

Ідеї давньогрецьких мислителів визначили зміст уявлень про суспільства, що існували

в перші століття нової ери і раннє середньовіччя, принаймні в європейській соц

іокультурній традиції. В письмових джерелах тих часів, що дійшли до нас, розклад

рабовласництва (колонату) і формування феодалізму в Європі однозначно констату

ється, що ніяких принципово нових суспільствознавчих концепцій тоді не з’явилося.

Пояснюється це, як видно, не відсутністю розумних людей, а станом тодішнього

суспільного життя.

Згадаємо про натуральність виробництва при феодалізмі, самодостатності господарства

феодала, множинності і роздробленості тодішніх держав, відсутності тісних

економічних, політичних і духовно-культурних зв’язків між ними, численних війнах,

масових епідеміях і інших народних нещастях, що сприймалися як божа кара, про

розгул релігійного мракобісся й інквізиції. Під впливом зазначених факторів сусп

ільствознавство теологізуеться, стає прерогативою церкви, насамперед, католицько

ї. У ньому переспівуються мотиви антропоморфізму, міфологеми «ми» і «вони»,

ототожнення суспільства і держави, ідеалістичні ідеї Платона й Аристотеля. Природно,

що ці мотиви пристосовуються богословами для вирішення актуальних для церкви

завдань.

Головною проблемою католицької церкви була боротьба зі світською владою за

вплив на народ. Телеологи пропонували різні способи її вирішення. Найбільш удалим

був визнаний варіант, запропонований Хомою (Томасом) Аквінським (1225-1274).

У тезовому вигляді і викладі сучасною мовою його концепцію можна представити

таким чином:

1. Суспільство складається з людей, створених з волі і за подобою Бога і нагороджених

ним безсмертною душею.

2. Бог визначив місце і роль кожної людини в суспільстві, а отже, майнову

нерівність людей і ієрархію станів.

3. Бог послав деяким людям виняткову духовну властивість – харизму, що дає

право керувати іншими людьми, підкоряти їх своїй волі, що відповідає волі Бога.

Розділ І. Головні віхи становлення філософії

4. Суспільство – боже встановлення, але в ньому є дещо від Диявола (Антихриста),

що постійно заважає Богу, втручаючись в справи людей і спотворюючи божественну

суть їх суспільного життя.

5. Для суспільства (держави, правителів і простих християн) немає завдання більш

важливого, ніж відрізняти божественне (належне, потрібне, гарне) від диявольського.

6. Краще усіх знає, що виходить від Бога, а що від Диявола, католицька церква,

діячі якої (Папа, єпископи, інквізитори) наділені харизмою.

7. Католицька церква:

•уповноважена Богом керувати суспільством;

•відіграє провідну роль у державі;

•зобов’язана виконати божу волю на благо людей;

•покликана забезпечити гармонію віри і розуму людей (розумом осягти Бога,

вірою підкріпити це збагнення), що є головною умовою нормального громадського

життя.

Названі тези були покладені в основу офіційної доктрини католицької церкви,

вчення, що отримало назву томізм і зберігся донині, природно, у модернізованому

вигляді (неотомізм).

У XIV ст. на півдні Європи (раніше всього в Італії) починають проявлятися перші

симптоми майбутньої загибелі феодалізму і зародження раннього буржуазного сусп

ільства. Усвідомлення цих процесів передовими людьми того часу приводило до

численних протистоянь релігійній схоластиці, що панувала тоді, зокрема, томізму.

Це виразилося в XV-XVI ст., насамперед, у відродженні і розвитку:

•матеріалістичних, індивідуалістичних і гуманістичних ідей давньогрецьких

філософів (Ф. Петрарка, Л. Валла й ін.);

•комуністичної ідеології, вимог усуспільнення власності, колективності праці,

рівності в розподілі і колективізму (Т. Мюнцер, Т. Мор, Т. Кампанелла);

•натурфілософії (тобто природознавства) на базі експериментально-математичних

досліджень законів природи (Дж. Бруно, Н. Кузанський, Б. Телезіо, М. Коперник,

Леонардо да Вінчі, Г. Галілей, Ф. Парацельс, І. Кеплер, Ф. Бекон і ін.).

Усе це визначило появу нових суспільствознавчих концепцій. Охарактеризуємо

одну з них – вчення Пьєтро Помпонацці(1462-1525) про моральність людини, роль

релігії в суспільстві, а також організмічну сутність суспільства.

Середньовічна мораль і релігійне вчення про людину ґрунтувалися на догматі про

безсмертя душі і загробну плату. Заперечення цього догмата загрожувало скасуванням

людської моральності і катастрофою суспільства – саме так міркували практично

всі релігійні мислителі. Один з них (Пьєтро де Трабитус) писав: «Якщо немає іншого

(загробного) життя…дурень, хто робить доброчесні вчинки й утримується від пристрастей;

дурень, хто відмовляється від розпусти, блуду і скверни, обжерливості,

марнотратства і пияцтва, жадібності, грабежу, насильства тощо».

П. Помпонацці, блискуче використовуючи манеру схоластичних міркувань і вносячи

в неї прийом суперечки із самим собою, обґрунтував «у природних межах, залишивши

осторонь одкровення і чудеса», смертність душі кожної людини. Він не знайшов

(хоча старанно шукав) ніяких доказів безсмертя душі. «За один переконливий

доказ безсмертя душі я віддав би перевагу і папській владі, і всім багатствам світу…». З

висновку про смертність душі, «найбільш згодного з розумом і досвідом», зовсім не

випливає відмовлення від моральності. Більш того, «ті, хто вважає душу смертною,

Юрій М.Ф. Соціологія

краще захищають чесноту, ніж ті, хто думає про її безсмертя. Адже надія на безсмертя і

страх відплати привносить у душу щось рабське, що суперечить самим підставам чеснот

». Якщо «хто діяв доброчесно, не сподіваючись на нагороду, а інший – у надії на

винагороду, то вчинок другого буде не настільки доброчесний, як учинок першого».

Чесноті повинна бути надана перевага заради її самої, а це стає можливим на основі

відмови від догмата про безсмертя душі.

Критикуючи цей релігійний догмат, Помпонацці визнає його корисність сусп

ільству, тому що він підтримує в ньому належний порядок. «Велика частина людей

якщо і поводиться добре, то швидше зі страху вічних мук…Тому і поклали, щоб праведникам

було в іншім житті вічне безсмертя, а грішникам – вічна відплата, щоб найб

ільшою мірою їх злякати…піклуючись не про істину, але тільки ґречності, щоб наставити

людей на чесноти».

Однак є люди, які не потребують таких настанов. Вони «шляхетні, володіють від

Бога доброю природою, схильні до чесноти єдино через її шляхетність і відвертаються

від недобрих вчинків єдино через їх мерзенність». Але таких дуже мало, «майже

ніхто не володіє такою схильністю [до добра], тому необхідно використовувати інші

способи», зокрема релігію.

Помпонацці відмовився від трактування суспільства як божественного встановлення

і запропонував свій варіант антропоморфістської концепції. Необхідно «прийняти

й особливо запам’ятати, що весь людський рід може бути порівняний з окремою

людиною…подібний одному тілу, складеному з різних членів, що мають різне

призначення, але упорядкованих на загальну користь людського роду, і один щось

дає іншому й отримує від того, кому дає, і усі вони взаємодіють».

Характеризуючи ці взаємодії, він підкреслює їх органічність, подібність взаємод

іям органів тіла. Тому суспільство в його описі з’являється живим організмом, що,

як і будь-який організм, колись народжується, росте, досягає зрілості і помирає, підкоряючись

об’єктивним законам. Помпонацці намагається сформулювати ці закони,

говорячи про:

•природність відмінностей людей у фізичному, інтелектуальному, моральному,

професійному і становому аспектах;

•необхідність певної міри у цих відмінностях («нерівність між людьми (однак,

до певної міри) не повинно представлятися розбратом; але як у симфонії розмірне

розходження голосів створює приємне співзвуччя, так і розмірне розходження між

людьми породжує досконалість, красу, достоїнство і насолоду, нерозмірність же призводить

до зворотного результату»);

•наявність спільної мети «людського роду», особливих людей («державних чолов

іків», «учених»), що виражають цю мету, і причетність кожної людини до неї, «але

тільки як частину людського роду»;

•неминучість зла, гноблення слабких сильними, «і не тільки зараз це так, але

завжди так було, як виявляється з всіх історій, і так буде завжди»;

•потребу людей у моральності, заснованої на «діяльному розумі» і ідеї смертност

і душі;

•гармонію між частинами цілого, окремими органами і всім організмом.

Глибокі і цікаві суспільствознавчі ідеї висловлені Ніколло Макіавеллі(1469-1527)

у книгах «Государ», «Міркування про першу декаду Тита Лівія» і «Мистецтво війни».

Він вважав, що суспільство виникло, існує і видозмінюється не з волі Бога, а з

природних причин. У ряді цих причин як основний виділяється інтерес людей і їх

Розділ І. Головні віхи становлення філософії

сила. Матеріальний інтерес трактується як вираження потреб людей у самозбереженні

(у їжі, житлі, нагромадженні майна) і продовженні роду. Матеріальні інтереси різних

людей не збігаються одні з одними, а в знаті і народу ці інтереси протилежні.

У таких умовах суспільне життя стає можливим завдяки силі, під якою розуміється

не тільки фізична потенція індивіда, але й об’єднання індивідуальних сил за допомогою

й у формі держави. Сила людей, за Макіавеллі, тим значніша, чим краща (сильніша) та

держава, у якій вони живуть. Держава ж тим сильніша, чим менше правитель залежить

від церкви, чим вона здібніша придушувати як народні хвилювання, так і підступ знаті,

викликані суперечностями їх матеріальних інтересів.

Відмітимо, що Макіавеллі традиціоналіст у тому розумінні, що слідом за Платоном,

Аристотелем, Хомою Аквінським та іншими попередниками уподібнює державу

і суспільство, підмінює аналіз другого характеристикою першого. Для цього були

свої історичні причини – феодальна роздробленість Італії на дрібні держави, які

не могли протистояти експансії Франції й Іспанії. Макіавеллі болісно переживав знегоди

свого народу і виступав за створення сильної об’єднаної італійської держави, думаючи,

що для досягнення цієї мети гарні будь-які засоби.

Водночас він – новатор. Зосередившись на проблематиці державотворення, Мак

іавеллі першим став розглядати політику як особливу сферу діяльності, що повинна

здійснюватися з урахуванням «природних причин» і «корисних правил». Він закликав

«враховувати свої можливості», «передбачати заздалегідь» перебіг подій, щоб вчасно

вживати необхідних заходів. Вище правило політики, за Макіавеллі, – використовувати

той спосіб дій, що відповідає духу (характеру) часу і специфічним обставинам,

які є в момент ухвалення рішення. Аналізуючи політичну ситуацію, важливо враховувати

інтереси «правителя», «народу», «знаті» і «війська», знаходити в них загальне

(співпадаюче), класти це загальне в основу політики. Такі установки набагато випередили

свій час і рішучо поривали з томізмом.

Використовуючи аристотелівську типологію форм правління (монархія, аристократ

ія і демократія), Макіавеллі довів, що жодна з цих форм не може вважатися досконалою

і придатною у всіх обставинах. Саме тому він у «Государі» звеличує сильну особист

ість володаря, а в «Міркуваннях про першу декаду Тита Левія» недвозначно висловлю

ється на користь республіки і народу, який «набагато мудріший і постійніший»

правителів і в чесноті, і в славі…в умінні зберігати заснований лад. Але якщо «народ

розбещений» і загруз у «матеріальному інтересі», потрібні надзвичайні заходи із мобі-

лізації його сил, потрібний володар, «переважаючий народ» в умінні давати закони,

здійснювати цивільне життя, установлювати новий лад і нові установи.

Багато хто вважає Макіавеллі апологетом принципового аморалізму в політиці.

Йому дійсно належить формула, відповідно до якої політик повинен поєднувати в

собі риси лева і лисиці (щоб розтрощувати супротивника, уникаючи капканів), а також

конкретні рецепти її реалізації, що узагальнили практику утворення монархій.

Здається, що злі наміри особистості Макіавеллі явно перебільшуються. Головною умовою

політичного успіху він вважав «доблесть», а не низькість душі. Саме вихвалянням

доблесті й осудом низькості політика завершується його «Государ».

Охарактеризовані ідеї Х. Аквінського, П. Помпонацці і Н. Макіавеллі вплинули

на все наступне суспільствознавство.

Юрій М.Ф. Соціологія

Наши рекомендации