Сучасні дослідження мобільності

На 50—80-ті роки припадає бурхливе зростання емпіричних досліджень мобільності. Загальне визнання отримала теза, згідно з якою класова і професійна стратифікації залишаються найваж­ливішими в сучасних суспільствах. Відповідно вивчалася кла­сова і професійна мобільність. Інтерпретація класів здійснюва­лась у термінах, значення яких бере початок у соціальних теорі­ях К. Маркса та М. Вебера, внаслідок чого визначальним був критерій власності. Проте останню, як правило, доповнювали най­важливішими характеристиками професії. Мабуть, найпошире­нішою та найбільш відомою з низки подібних розробок стала згадана вище класова схема Дж. Голдторпа, яка застосовувалася саме для вивчення класової мобільності у Великій Британії.

Американські соціологи вважають за краще мати справу з професією і відповідно з професійними категоріями. У про­фесії (занятті) є багато ознак, кожна з яких може бути вико­ристана як критерій стратифікації. Це і дохід, і рівень освіти, і складність праці (кваліфікація, відповідальність, самоконтроль), і престиж. Всі заняття, наприклад, розподіляються між розумо­вою та фізичною працею, всередині кожної з цих великих ка­тегорій вони стратифіковані за рівнем освіти і кваліфікації, а отже, і винагороди. Виявляючи відмінності між батьками та си­нами в належності до виділених категорій, соціолог фіксує факт мобільності.

Ознаки професій до певної міри узгоджені між собою. У США дохід позитивно пов'язаний з рівнем освіти індивіда та прести­жем його професії. Беручи до уваги цей факт, Пітер Блау та Отіс Данкен запропонували методику побудови індексу професійного статусу, що враховує три змінні — дохід, престиж професії, кількість років навчання в навчальних закладах. Відповідно до цього кожне заняття було оцінено у балах від 0 до 96 і віднесено до однієї з 19 категорій з п'ятибальним інтервалом (0—4, 5—9 тощо). Цю вражаючу спробу запропонувати кількісну модель стратифікації суспільства і точними математичними методами вивчити соціальну мобільність було викладено в опублікованій у 1967 р. книзі "Тhе Аmеrісаn Оссираtіоnаl Structure". Вони вважали, що дослідження мобільності передбачають аналіз тих умов, які впливають на професійні досягнення та кар'єру в межах наявних форм соціальної нерівності.

У сучасних дослідженнях визнано за доцільне розрізняти мобільність структурну та обмінну (циркулюючу). Структурна мобільність зумовлена змінами в економіці й технології вироб­ництва. До таких змін належать індустріалізація, а пізніше — зростання значення сфери послуг, скорочення чисельності за­йнятих у сільському господарстві, зрушення в структурі професій та робочих місць під впливом сучасної техніки і технології. Поступово скорочуються частка порівняно простої трудової діяль­ності і потреба в ній та збільшується потреба у складній праці. Відповідно зростають вимоги до компетентності та кваліфікації індивідів. Кожне наступне покоління застає вдосконалену по­рівняно з попереднім періодом структуру робочих місць та місць у навчальних закладах. Щоб відтворити структуру позицій, що зазнала змін, поколінню дітей потрібно не наслідувати заняття і статус батьків, а здійснити мобільність. І це не їх вибір, це ззовні продиктована необхідність.

На відміну від зазначеного вище, обмінна мобільність зумов­люється виключно соціальними факторами. Мається на увазі розширення можливостей здобути вищу освіту, зростання обсягів соціальних гарантій та пільг, що надаються суспільством і дер­жавою з метою вирівнювання шансів на досягнення економічно­го і соціального успіху, а також утвердження домінуючої струк­тури цінностей і мотивації досягнень. Саме цей вид мобільності переважно цікавить соціологів, які прагнуть простежити процес утвердження "м'яких", неконфронтаційних форм нерівності, поліпшення умов існування індивідів та груп.

Отже, мобільність існує, тому що змінюється економічна і про­фесійна структура суспільства, а також більш сприятливими ста­ють умови формування та розвитку індивідуальних здібностей. Однак у соціологічному дослідженні головним джерелом інфор­мації залишається респондент, а все, що пов'язане з його соці­альним оточенням, є умовами та передумовами мобільності. Та­ким чином, вона похідна і від статусних характеристик респон­дента та його сім'ї. Статусні характеристики, або, як їх ще назива­ють, незалежні змінні — це професійний та освітній статус батьків, їхній дохід, місце проживання респондента до 15-річного віку (соціаліаація у місті чи в сільській місцевості впливає на особливості формування ціннісних орієнтацій та домагань), кількість братів і сестер, здобута респондентом освіта, статус першого місця роботи.

Здійснена мобільність, статусні характеристики досягнутої позиції, що визначаються у термінах доходу, престижу, необхідного рівня освіти і компетентності, стають тоді залежними змінни­ми. З'ясувалося, що шанси на досягнення привабливих позицій тим більші, чим престижнішою і високооплачуваною працею зайняті батьки, чим у більшому місті проживав респондент, чим менше у нього братів і сестер.

Мобільна поведінка

Нерівномірний розподіл винагород між соціальними позиція­ми спонукає індивідів прямувати саме до таких, які здатні най­повніше задовольнити їхні домагання. Врешті-решт, надавати перевагу кращому, що приваблює, перед гіршим, що дратує, цілком природно. Однак, щоб мобільність відбулася, це "краще" має бути порівняно доступним, а в індивідів має скластися раціональна мотивація на його досягнення. В цьому разі мобільність стає не просто рефлекторною реакцією на зовнішні умови, а значущим вибором індивідами і групами соціального та економічного ста­тусу, який звичайно відбувається з урахуванням наявних умов відтворення життя, цінностей і норм найближчого соціального оточення, уявлень про шляхи та міру задоволення потреб і за­питів (про стиль життя), тобто поведінкою.

Індивіди, без сумніву, відрізняються щодо сприйняття запро­понованих умов існування, а також здатності й потенціалу пере­суватися у стратифікованому соціальному просторі, долаючи на­явну нерівність. Погоджуючись із певними критеріями і прин­ципами, вони вибудовують життєві та професійні плани, відшу­кують чи створюють ресурси, що забезпечують їхню поведінку. До того ж сукупність вчинків, намірів, переваг, нахилів, пов'яза­них з мобільністю, є не тільки вимушеними, а й довільними. Мобільність — це випробовування міцності й піддатливості тен­денцій середовища інтенціями індивідів. У процесі взаємодії із середовищем властивості зовнішнього світу переосмислюються й реінтерпретуються. Корекція планів і намірів також свідчить про активність індивідів.

Соціальні суб'єкти цілеспрямовано пересуваються між еле­ментами соціальної структури. Звідси виникає ілюзія стосовно того, що мобільна поведінка завжди і в будь-якому разі раціо­нальна, начебто без особливих труднощів можна визначити цілі та мотиви, які індивіди усвідомлюють, а також варіанти, з яких вони вибирають, перш ніж змінити позицію. Справді, частина актів мобільної поведінки є раціональною і здійснюється після

роздумів та консультацій. Однак не можна заперечувати й інше. Далеко не завжди поведінка орієнтована на свідомо висунуті цілі, зумовлена добре усвідомленими потребами й інтересами. Немотивовані вчинки, поспіхом прийняті рішення також мо­жуть викликати і справді викликають переміщення. Здавна відо­мо, що мобільна поведінка є також поведінкою наслідувальною. Індивіди поводяться певним чином саме тому, що так роблять їхні близькі або друзі.

Мобільна поведінка — це складний процес вибору цілей пере­міщення, спроб здійснити їх, а також процес своєчасного коригу­вання програм дії. Очевидно, соціально-економічна ситуація в суспільстві, нерівність у винагороді різних позицій, міра індиві­дуальної та групової закріпленості за видами праці й територія­ми визначають основну частку мотивів та можливостей для здійснення мобільності. Комплекс подібних умов становить кон­кретну примусову силу, що до певної міри дозволяє мобільність або забороняє її.

Проте орієнтації на майбутню соціальну позицію складаються переважно в сім'ї, що явно чи латентно нав'язує життєві та соці­альні пріоритети. Задаючи конкретне бачення світу, образ бажа­ного майбутнього, ставлення до наявних умов існування, формую­чи очікування та домагання, визначаючи умови задоволення їх, сім'я надає фінансову та емоційну підтримку професійним і життєвим планам підростаючого покоління. Невдалі спроби досягти бажаного потребуватимуть зміни програми дій, можли­во, навіть зниження рівня домагань, складання нових планів, зна­ходження компенсації нереалізованим задумам, спонукатимуть до пошуку нових ресурсів для досягнення мети.

Мобільна поведінка є своєрідною комунікацією між суспіль­ством (державними структурами і господарським механізмом) та індивідом (групами індивідів). Державні структури, соціальні інститути, механізми ринкової і неринкової економіки спонука­ють та примушують до певного типу поведінки і до конкретних напрямів мобільності. Індивіди та групи індивідів підпорядко­вуються цим вимогам або намагаються зберегти відносну свобо­ду самовизначення, досягти нормальних та прийнятних умов існу­вання. Ставлення до навколишніх соціально-економічних реалій диференціює індивідів. Одні погоджуються із запропонованими соціумом правилами гри, приймають нав'язувану ієрархію цінно­стей і стандартів поведінки, інші не погоджуються і не прийма­ють. Одні докладають максимальних зусиль до виконання накреслених планів, інші впадають у відчай від першої ж невдачі. Одні перебувають у постійному пошуку ресурсів, що допоможуть привести до намічених цілей, інші нічого для цього не роблять.

Наслідки мобільності

Два очевидні підсумки мобільної поведінки постають перед індивідом. Якщо мобільність відбулася, той, хто здійснив її, пере­конується у дієвості існуючих принципів та норм, у справедли­вості соціального устрою. Вербально, на словах, і діями він ладен демонструвати прихильність до домінуючих цінностей, лояльність до наявного устрою. А коли спроба соціального сходження не вдалася, коли внаслідок різних обставин індивід опинився на "соціальному дні", то й результатом швидше за все буде аномія. Розвиткові подібної хвороби, без сумніву, сприяє невдалий особи­стий досвід просування у стратифікованому просторі. Інші на­слідки не такі помітні й значно рідше обговорюються в соціо­логічній літературі, проте вони не менш важливі для усвідом­лення процесів диференціації і стратифікації в суспільстві.

Між класами і групами відбувається постійний обмін індиві­дами, внаслідок якого чисельність одних елементів соціальної структури зростає, інших — зменшується. Для групи такі коли­вання чисельності мають певні наслідки.

У тих групах і верствах, які масово залишають індивіди, спо­стерігаються посилення однорідності, зниження загального рівня кваліфікації та компетентності. В історії нашої країни неважко віднайти такі приклади. Мабуть, саме такими були наслідки масової мобільності з селянства до робітничого класу. І тепер сільську місцевість залишає передусім найбільш здібна та осві­чена частина дорослого населення. Зустрічний потік з міста в середині 90-х років не міг компенсувати втрат. Візьмемо інший приклад. Економічна криза останнього десятиліття призвела до того, що різко збільшився відплив з професійних груп наймолод­ших, найбільш ініціативних та підприємливих, а в перспективі, напевне, найкомпетентніших. Наукові співробітники, кваліфіко­вані інженери та робітники просувалися до позицій, що могли задовольнити їхні матеріальні потреби, внаслідок чого знижувались якість та потенціал груп, які вони залишали.

Не настільки однозначними є наслідки для тих елементів соці­альної структури, до яких вливаються основні потоки мобільних індивідів. Насамперед вони стають неодноріднішими. Внаслідок зростання чисельності периферійних прошарків стираються межі групи. Стає неможливим чітко визначити сталі центри груп, вони розпадаються або втрачають виразність під натиском мобільних індивідів, практично непомітно перетворюючись на неадаптовані прошарки, де накопичується основна маса схильних до виходу з груп. Такий розвиток подій був характерний для примусово здійсненої індустріалізації, під час якої в найкоротший історич­ний термін робітниками за статусом, але не за звичками та побу­том стали мільйони колишніх селян. Не виключене також про­тиставлення ядра та периферії групи, що ґрунтується на розпі­знаванні корінних та некорінних членів у межах явного чи ла­тентного конфлікту ("кадрові" робітники та ін., корінні жителі та приїжджі).

З іншого боку, зростання неоднорідності може мати і пози­тивні ефекти. Асиміляція мобільних індивідів вимагатиме ко­рекції системи цінностей, ідеалів, стандартів поведінки. Нова якість групи виникає в процесі взаємодії гетерогенних елементів, попередніх та привнесених тими, хто здійснив мобільність. У побутовому уявленні цьому відповідає вливання "свіжої крові". Проте, якщо статусні групи поступаються лише надзвичайній енергії та наполегливості окремих "вискочок", то сучасні класи та професійні групи утворюють сполучену систему, в якій пере­міщення індивідів відбувається більш-менш вільно, внаслідок чого проникнення сторонніх поглядів та звичаїв перетворюється на постійний чинник. Крім того, відкритість групи чи категорії для рекрутування нових членів перешкоджає перетворенню її на кастоподібне соціальне утворення.

Не тільки з групами, а й з індивідами, які здійснили мобільність, дещо відбувається. Вихідці з конкретного прошарку населення мають певний комплекс цінностей, сподівань та домагань. З ним вони приходять у нову для себе спільноту. Порівняно стабільні світогляд і світосприймання, специфічний спосіб життя, переко­нання, уподобання — з усім цим доводиться розлучитися або модифікувати їх. До того ж інерційність надбаного комплексу значна, він складається роками, і відразу змінити його не вдається. Індивіди, які перемістилися, деякий час становлять неорганічні елементи групи, і це виявляється іноді дуже чітко в життєвому влаштуванні, звичаях, спілкуванні.

Адаптація до нових вимог і нового середовища є іноді досить тривалим процесом. При цьому малоймовірно, що відбувається просте витіснення одних цінностей та норм іншими. Два крайніх випадки визначають межі можливих наслідків. По-перше, віднос­но безболісна інтеграція з групою якщо не самого індивіда, який здійснив мобільність, то принаймні його дітей. По-друге, втрата усіх орієнтирів, виникнення вироджених маргінальних станів і орієнтацій, іншими словами, та сама аномія, однак на тлі втрати коренів і неспроможності сприйняти нові культурні зразки, при­звичаїтися до нового середовища. Та найбільш імовірно виникає низка змішаних, перехідних форм і станів свідомості, звичаїв, очікувань та домагань, навичок спілкування і поведінки.

Образи суспільства

Певний образ суспільства (уявлення про найбільш глибокі нерівності, домінуючі соціальні інститути і системи цінностей), як правило, передує соціологічному вивченню мобільності. Тут, як і в інших випадках, знання про ціле задає контекст інтерпре­тації і пояснення фіксованих параметрів руху. Ми розуміємо, в якому напрямі й чому переміщуються індивіди. Водночас образи суспільства є результатом досліджень мобільності, їх висновком. Склалася низка стереотипів, до яких соціологи апелюють або які пред'являють у разі потреби.

За П. Сорокіним, наприклад, історія здійснює не прямолінійні, а тільки колові рухи. Тому кожне суспільство проходить кілька етапів: зародження — розквіт — занепад. На кожному з них масштаби та інтенсивність мобільності, доступність привабли­вих позицій залежать від результату взаємодії тенденцій стра­тифікації та егалітаризації. Проте розквіту відповідає максималь­но розвинена структура суспільства, що складається з досить великої кількості груп і категорій. Різноманітність груп дає змо­гу реалізуватися, самоздійснитися різноманітності талантів і схильностей. У диференційованому суспільстві індивідам у ціло­му легше йти за своїм покликанням. Розквіт супроводжується і найінтенсивнішою мобільністю.

Погляди П. Сорокіна не мають великої популярності. Вони не такі відомі, як поширювані загальнодоступними підручника­ми із соціології. У засади останньої закладена суттєва відмінність між "традиційним" та "сучасним" суспільствами. У традиційно­му, кастовому і феодальному, суспільстві переважають застиглі, жорсткі структури та інститути, що створюють практично нездо­ланні відмінності в авторитеті, правах і можливостях, у достатку. Статус тут визначається шляхетністю походження, давніми привілеями, титулами. Його зміна є швидше випадковістю, що підтвер­джує правило раз і назавжди досягнутого соціального станови­ща. Це закрите суспільство. На противагу традиційному в су­часному суспільстві мобільність — явище масове, закономірне, але не випадкове. Вона є прямим результатом політичної та економічної свободи і рівності можливостей, поширених серед усіх станів. Це відкрите суспільство.

Зрозуміло, що і "закрите", і "відкрите" суспільства є деякими ідеальними конструкціями. В соціальному житті не буває пов­ної незалежності від різних структур і закладів, як і безумовно­го підпорядкування їм. Незалежність неможлива хоча б тому, що ресурси задоволення індивідуальних потреб контролюються переважно організаціями і соціальними інститутами. Завжди існує дистанція, що відмежовує індивіда від життєво необхідних ре­сурсів, дистанція, яку він намагається скоротити, завжди є пере­пони, що перешкоджають мобільності. Так само неможлива і цілковита залежність, адже індивідам вдається протистояти дик­тату соціальних структур і отримувати доступ до ресурсів та благ. Реалії, з якими має справу соціолог, безумовно, підлягають аналізу з огляду на можливості вибирати професію, місце про­живання, соціальне становище, робоче місце, тобто з огляду на свободу здійснювати мобільність.

Мобільність в Україні

Сучасне українське суспільство є суспільством змішаного типу, її якому статус і приписується, і досягається, де діють фактори, що спонукають до мобільності та перешкоджають їй. Дефіцит багатьох видів ресурсів, істотні відмінності у рівні та якості життя н сільській місцевості та місті, у великих і малих містах — все це визначає основну різницю потенціалів, яка змушує індивідів рухатися до місць скупчення благ і послуг.

Однак система прописки, відсутність ринку житла, низькі до­ходи переважної більшості населення помітно звужують канали мобільності. Тим часом протягом кількох останніх десятиліть мобільність була і масовою, і інтенсивною, можливо, швидше ви­мушеною, ніж добровільною.

За життя одного покоління українське суспільство з переважно аграрного перетворилося на індустріальне. Якщо в 1940 р. 47 % працездатного населення становили селяни, то на початку Ш) х років зайнятих у сільському господарстві було тільки 14 % .

До того ж статус селянина практично не успадковується. Для молодого покоління переїзд із села до міста є нормою. Свої життєві плани юнаки та дівчата пов'язують зі зміною статусу, передбаче­ного народженням у певному населеному пункті. У рідній місце­вості їх нічого не приваблює й не тримає. Не приваблює повсяк­денне життя в обмеженому колі трудових занять з труднощами задоволення елементарних життєвих потреб, практично цілко­витою відсутністю сучасних засобів комунікації та навчальних закладів, низькою якістю освіти в середній школі.

За таких умов мобільність сприймається і батьками, і дітьми як життєва необхідність. Батьки, зі свого боку, не бажають дітям долі, яка навіть віддалено нагадує їх власну. З існуючими соці­альними та економічними умовами життя батьки звиклися, але не вважають їх прийнятними для своїх дітей. Неприйняття на­явних реалій, їх невідповідність домаганням та очікуванням спонукає, якщо не сказати змушує, здійснювати мобільність.

Переїзд до міст протягом останніх десятиліть за характером та спрямованістю був і залишається доцентровим, до якомога більших міст, до центрів областей, до столиці республіки. Саме там концентрувалися різноманітні освітні заклади, аж до почат­ку 90-х років було перевиробництво робочих місць і вони розці­нювались як привабливіші, там більш різноманітні форми про­ведення дозвілля, ширші можливості для престижного спожи­вання чи імітації його. До того ж інтенсивність мобільності була високою в 40-ві та 50-ті роки, коли особливо суворими були об­меження щодо зміни місця проживання. Сільські мешканці, як відомо, не мали паспорта, без якого неможливо було кудись виїхати та влаштуватися на роботу (мешканців міст закріплював за місцем народження інститут прописки). У відносно привілейо­ваному становищі перебувала молодь. її вивозили із села шля­хом трудової мобілізації та організованого набору до міських професійно-технічних училищ. Молодість була найреальнішим шансом вирватися із зумовленої обставинами колії і спробува­ти пробитися до більш сприятливих життєвих умов.

Ті, хто перебрався до міста, віддають перевагу заняттям, які забезпечують надійний матеріальний і не дуже високий соціаль­ний статус. Професія вчителя особливо приваблює дівчат. Юна­ки влаштовуються на роботу переважно в промисловості та на транспорті. Вони становлять 2/3 кваліфікованих робітників. Проте і серед зайнятих непрестижною фізичною працею більшість (3Д) — колишні мешканці сіл. Чинні обмеження на прописку змушували сільську молодь працевлаштовуватися у тих галузях і на підприємствах, які мали дозвіл міської влади на залучення нової робочої сили. Як правило, це професії в будівництві та проми­словості. Тому шанси міської і сільської молоді отримати при­стойну роботу були заздалегідь нерівними.

Городяни за походженням намагалися стати освіченішими за батьків, закінчити вищі заклади освіти, чого не могли зробити їхні батьки. Однак чим нижчий рівень освіти батьків, тим скром­нішими є освітні запити дітей. Наприкінці 80-х років 48 % юнаків, батьки яких не мали закінченої середньої освіти і займалися фізичною працею, хотіли здобути вищу освіту. Такий рівень ос­віти приваблював 54 % тих, у кого батьки були зайняті фізич­ною працею і закінчили середню школу, а також 79 % тих юнаків, батьки яких мали вищу освіту.

Проте реалізувати плани щодо освіти вдавалося далеко не відразу. Багато мешканців міста починали трудовий шлях з най­нижчих ступенів соціальної ієрархії, навіть якщо жили у вели­кому місті з кількома вищими закладами освіти. Наприклад, у Києві у 80-ті роки кожен третій юнак чи дівчина починали з робочих місць низькооплачуваної фізичної праці. Статус батьків тут майже не мав значення. Лише кожен четвертий виходець із сім'ї кваліфікованого робітника також став кваліфікованим ро­бітником після закінчення професійного училища і лише ко­жен двадцятий одразу після закінчення середньої школи всту­пав до інституту. Діти батьків з вищою освітою частіше ставали студентами вищих навчальних закладів з першої спроби (39 %). Проте і серед них кожен п'ятий змушений був починати само­стійне життя, займаючись некваліфікованою працею.

Приблизно до 30-річного віку більшість молоді досягла рівня освіти та кваліфікації батьків. Серед дітей робітників лише ко­жен двадцятий займався некваліфікованою фізичною працею. Якщо батько був кваліфікованим робітником, то 16 % синів не зрівнялися з ним за кваліфікацією, 24 % зрівнялися, інші здо­були середню спеціальну і вищу освіту. Лише кожен п'ятий виходець із сім'ї, де батьки зайняті простою розумовою працею і не мають вищої освіти, до 30-річного віку залишався у групі за походженням, кожен третій ставав кваліфікованим робітником, а кожен другий — фахівцем з вищою освітою. Тільки кожен десятий з дітей, що мали батьків з вищою освітою, переходив у групу зайнятих фізичною працею, а три чверті закінчували вищі наклади освіти і належали до тієї самої верстви, що й батьки. На відміну від селянства у цій категорії наслідування дітьми соці­альної позиції батьків було нормою. Позиції, але не професії, оскільки діти здійснювали професійну мобільність і віддавали перевагу зовсім іншим заняттям.

Низка об'єктивних обставин враховувалась молоддю при ви­борі напряму соціальної мобільності. Доходи зайнятих кваліфі­кованою фізичною працею у ті роки були помітно вищими, ніж доходи тих, хто працював після закінчення ВНЗ. Перші досить швидко досягали засад самостійного та незалежного матеріаль­ного існування. Іншим потрібно було іноді більше десяти років, щоб досягти самостійності. І в 90-х роках реальність була такою, що в позиції творчої та змістовної праці не була закладена ви­нагорода, яка б компенсувала додаткові витрати. Останні покри­валися за рахунок батьківської сім'ї, яка перерозподіляла части­ну своїх доходів молоді.

Основним напрямом міжгенераційної та внутрішньогенераційної мобільності було соціальне сходження, посідання високо-статусних позицій у суспільстві, але й зустрічний рух уздовж соціальної ієрархії також був досить жвавим. Стосовно України не доводиться говорити про закріплення певної групи або про­шарку за малопривабливою, тяжкою фізичною працею. Дослі­дження зайнятості виявили, що категорія робітників некваліфікованої праці формується поступово і становить 6—7 % обсте­жених. На ці позиції переміщуються індивіди, що раніше вико­нували більш кваліфіковану працю. До того ж від 2/б До 2/з їх мають професійну і навіть вищу освіту. Для них процес мобільно­сті виявився процесом декваліфікації, відмови від набутих знань та умінь, опусканням до самої основи соціальної піраміди.

Отже, у другій половині XX ст. мобільність в Україні — про­цес масовий та інтенсивний навіть усупереч обмеженням щодо переміщення індивідів між нерівноцінними позиціями. Однак наявні перепони не можуть стримати наростаюче бажання індивідів шукати кращої долі, сходити до вершин соціальної ієрархії. Структура нерівності проникна. Саме тому соціальну мобільність здійснив багато хто з тих, для кого вона була не стільки проблемою вибору, скільки нагальною необхідністю уник­нути умов, що визнавалися неприйнятними.